Підручник з Природничих наук. 2 частина. 10 клас. Гільберг - Нова програма

РУХ У НАС ПІД НОГАМИ

У літосфері розрізняють стабільні й рухомі зони. Найбільші структурні одиниці літосфери — літосферні плити. У сучасну епоху літосфера розділена на 7 головних і декілька дрібніших плит (мал. 4.3). Кожна з них має площу від кількох до кількох десятків мільйонів квадратних кілометрів. Межі плит є зонами максимальної тектонічної, сейсмічної та вулканічної активності. Усі великі плити (Євразійська, Африканська, Індо-Австралійська, Американська, Антарктична), окрім Тихоокеанської, несуть на собі й материки, і ложа океанів. Залежно від товщини та будови літосферні плити бувають материковими (Північноамериканська, Південноамериканська, Антарктична тощо) та океанічними (Тихоокеанська).

Мал. 4.3. Літосферні плити

Поверхню Землі постійно формують внутрішні (ендогенні) й зовнішні (екзогенні) сили (мал. 4.4). Ендогенні сили діють, одержавши імпульс із надр Землі внаслідок розпаду радіоактивних речовин і переміщення розплаву у верхній мантії, а екзогенні сили зумовлені атмосферними явищами, дією Світового океану, рослин, тварин і людини.

Мал. 4.4. Чинники формування рельєфу

Переміщення літосферних плит відбувається у вертикальному й горизонтальному напрямках. Такі рухи літосфери називають тектонічними. Вони відбуваються безперервно й повсюдно (мал. 4.5). Переміщення літосфери за рік незначні: вертикальні — до кількох міліметрів, горизонтальні — на порядок більші — до кількох сантиметрів.

Мал. 4.5. Рухи літосферних плит, їхні причини й наслідки

Спрединг — механізм імпульсного багаторазового розсування блоків літосфери в рифтових зонах серединно-океанічних хребтів, у результаті чого з тріщин виливається мантійна магма та формуються нові ділянки океанічної кори. Зони спредингу розташовані переважно в центральній частині океанів у межах рифтових зон серединно-океанічних хребтів.

Рифт — лінійно витягнута на декілька сотень кілометрів (часто понад 1 000 км), щілиноподібна або ровоподібна структура земної кори глибинного походження, обмежена скидами. Ширина більшості рифтів становить 30-70 км. Розрізняють внутрішньо-континентальні, міжконтинентальні та внутрішньо-океанічні рифти. Для всіх рифтів характерні незначна потужність земної кори, підняття верхньої мантії, висока сейсмічність, значний тепловий потік, а також вулканічна активність, яку супроводжує вилив лав лужно-базальтового, рідше базальтового складу. Формується в результаті процесів рифтогенезу.

Субдукція — механізм сходження океанічної та континентальної літосферних плит, у результаті якого важка океанічна плита занурюється під легшу континентальну до межі верхньої й нижньої мантії (до глибин близько 670 км). Уздовж зон занурення (зон Вадаті—Заварицького—Беньофа) звільняється значна кількість енергії у вигляді численних землетрусів. Частина занурених порід плавиться з утворенням магматичних осередків. Над зонами, поряд із глибоководними жолобами, розташовані ланцюги активних вулканів та епіцентри землетрусів.

Перекладіть з англійської: spread, rift, rifting, sub, duck і використайте перекладені слова для пояснення походження термінів, описаних вище.

Є три варіанти взаємодії літосферних плит у горизонтальному напрямку: розходження, зіткнення та горизонтальне ковзання однієї плити відносно іншої. Унаслідок розходження літосферних плит утворюються розломи. Більше їх виникає на дні океанів, де земна кора тонша. Розломами розплавлена речовина мантії піднімається з надр, розштовхує краї плит, виливається та застигає, заповнивши простір між ними. Так у місцях розривів на дні океану утворюються нові ділянки земної кори у вигляді велетенських валоподібних піднять, які називають серединно-океанічними хребтами. Наприклад, унаслідок розходження Південноамериканської та Африканської плит на дні Атлантичного океану утворився Південноатлантичний серединно-океанічний хребет. Отже, під океанами земна кора безперервно оновлюється.

Якщо плити зближуються, то під час зіткнення їхні краї зминаються в складки й на поверхні утворюються гори. Так, на стику Індо-Австралійської і Євразійської плит виникли гори Гімалаї. Якщо ж стикаються материкова й океанічна плити, то океанічна, що має велику густину, занурюється під материкову. Тоді на материку виникають гори, а вздовж узбережжя — глибоководні западини (жолоби). Так виникли гори Анди, Перуанський і Чилійський глибоководні жолоби.

Внутрішні сили Землі спричинюють і вертикальні рухи — повільні підняття й опускання окремих ділянок земної кори. Вертикальні рухи охоплюють величезні ділянки, їх супроводжують відступи чи наступи моря. Підняття ділянок із часом змінює опускання й навпаки. Тому вертикальні рухи називають коливальними рухами земної кори. Вони непомітні для людини. Виявити їх вдалося завдяки зіставленню космічних знімків, зроблених зі штучних супутників Землі.

В Україні найбільші підняття зафіксовано на сході Кіровоградської та півночі Житомирської областей — майже 9 мм на рік. Тим часом узбережжя Чорного моря в районі Одеси опускається зі швидкістю майже сантиметр на рік.

Сукупність нерівностей поверхні Землі називають рельєфом. Він є дуже різноманітним, але головних форм лише дві — гори й рівнини (мал. 4.6).

Мал. 4.6. Немає гори без долини

Гори (мал. 4.7) — це ділянки поверхні Землі зі значними висотами та крутими схилами. За висотою гори поділяють на низькі (висота до 1000 м), середні (1000-2000 м) та високі (понад 2000 м); за походженням — на тектонічні (виникають унаслідок тектонічних рухів), вулканічні й ерозійні. Тектонічні гори за будовою поділяють на складчасті, складчасто-брилові та брилові.

Мал. 4.7. Краще гір можуть бути лиш гори, на яких ти іще не бував

Простори з невеликою різницею висот називають рівнинами. Залежно від висоти розрізняють западини (рівнини суходолу, які лежать нижче рівня моря), низовини (мають висоту 0-200 м над рівнем моря), височини (200-500 м) і плоскогір’я (понад 500 м).

Рівнини й гори є й на дні океану (мал. 4.8).

Мал. 4.8. Основні форми рельєфу дна Світового океану: 1 — шельф; 2 — материковий схил; 3 — ложе океану; 4 — острівна дуга; 5 — океанічний жолоб; 6 — серединно-океанічний хребет; 7 — рифтова зона

Поверхня території України формувалася протягом багатьох геологічних епох. На її розвиток уплинули новітні (сучасні) тектонічні рухи, давні зледеніння й відкладання лесів (жовтувата пориста порода, що утворилася в льодовиковий період), коливання рівня моря, ерозійна робота річок та вітру, господарська діяльність людини.

70 % сучасної поверхні України займають низовини, 25 % — це височини й тільки 5 % — гори (мал. 4.9).

Мал. 4.9. «Щоб Україну любити, — треба її добре пізнати». Степан Рудницький