Підручник з Мистецтва. 10 (11) клас. Гайдамака - Нова програма

ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО УКРАЇНИ

Українське театральне мистецтво бере початок від давньослов’янських обрядів, мистецтва скоморохів, які часто виступали з ляльковими виставами. У козацько-гетьманську добу спалах розвитку театрального мистецтва пов’язаний щонайперше зі шкільним навчанням.

Шкільний театр українського бароко започаткував драму як сценічне дійство, що відбувалося за певними правилами з декораціями, шумовими ефектами та іншими сценічними засобами.

Окремий вид драми, що сформувався в цей період, - вертеп (Вертеп - назва печери поблизу Віфлеєму, у якій, за біблійною легендою, народився Ісус Христос). Акторами вертепа були ляльки.

Що вам відомо про вертеп?

Елементами театрального мистецтва було наповнене й життя козаків. У всіх полках були музиканти, адже в похід козаки вирушали з піснями. Вони активно проводили дозвілля: танцювали, співали, слухали кобзарів і самі розповідали про свої подвиги. На Січі панувала сміхова стихія, яка ініціювала багато жартів. Любили козаки й театр календарної обрядовості (зокрема, вони були дотепними колядниками, стрибали через вогнища на Івана Купала), організовували вертеп та різні театрально-карнавальні дійства.

1 - Фреска «Скоморохи» з південної вежі Софійського собору. Київ; 2 - вертепна скриня; 3 - персонажі вертепу

Сцена з вистави Марка Кропивницького «По ревізії»

Вершинним злетом розвитку українського театру стала творчість «театру корифеїв» - першого професійного українського театру, відкритого в 1882 році в Єлисаветграді (нині - Кропивницький). Засновником театру був Марко Кропивницький, після нього театр очолював Микола Садовський, який боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони, розвинув кращі здобутки «театру корифеїв» у поєднанні з європейськими традиціями.

Із цим творчим колективом також пов’язані імена Марії Заньковецької, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого.

Перший стаціонарний український театр було відкрито в Києві 1907 року. Стиль театру об’єднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю і несхожістю на жоден театр того часу. Важливим елементом у театрі була музика. Крім опер («Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Продана наречена» Бедржіха Сметани, «Галька» Станіслава Монюшка, «Катерина» Миколи Аркаса), ішли вистави мішаного жанру - музично-драматичні, де велика роль приділялася пісням і танцям, наприклад «Енеїда» Івана Котляревського. Тому в театрі діяв постійний злагоджений оркестр. Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори Микола Лисенко та Кирило Стеценко, художнє - Василь Кричевський. Майстри «театру корифеїв» створили національну школу акторської та режисерської майстерності, піднесли український театр на значно вищий щабель професіоналізму.

«Театр корифеїв»

XX століття - яскрава доба розмаїття стильових форм і світоглядних позицій. Саме тоді з’являються новаторські п’єси нових драматургів, що відбивають важливі етичні й психологічні проблеми (Леся Українка), неоптимістичні кризові мотиви (Володимир Винниченко), передчуття близьких трагічних політичних подій, що відбуватимуться в Україні (Гнат Хоткевич).

Театральні пошуки нового українського мистецтва були суголосні світовим. Знані світові режисери Рейнгардт, Станіславський, Меєргольд, Вахтангов, Брехт доводять, що суттю новочасного театру є не відтворення життя способом самого життя, що було притаманно сценічному мистецтву ХІХ століття, а його образне перетворення.

Фундатором нового українського театру стає Лесь Курбас. Розпочавши роботу в дореволюційних театрах Львова, Тернополя, Києва, режисер формував зачатки нової театральної школи. У 1916 році він створив Молодий театр - театр пошуків нових форм утілення тогочасної та класичної драматургії. Через 10 років Лесь Курбас заснував філософський театр «Березіль» (Харків, 1926-1933), у виставах якого митець малює всесвіт, де головною рисою стає особлива довіра до життя людини в усіх його суперечностях.

Сцени з вистав: 1 - Володимира Винниченка «Дорогу красі»; 2 - Миколи Куліша «Мина Мазайло»

Вадим Меллер. Ескізи до вистав: 1 - «Маклена Граса»; 2, 3 - «Алло, на хвилі 477»

Кульмінація здобутків Курбаса пов’язана з творчістю драматурга Миколи Куліша і художника Вадима Меллера. П’єси Миколи Куліша у блискучій постановці Леся Курбаса стали вершиною діяльності театру «Березіль». У добу п’єс-агіток драматург представив на сцені психологію героя. Такі актори, як Йосип Гірняк, Мар’ян Крушельницький, Амвросій Бучма та ін., майстерно відтворювали образи спектаклів. За життя М. Куліша з тринадцяти його п’єс шість не було дозволено до постановок, але й ті, що йшли, із часом були заборонені. Так само як і Лесь Курбас, драматург загинув у Соловецьких таборах у 1937 році.

Іван Бурячок. Ескіз декорації до вистави Лесі Українки «Камінний господар». 1914 р.

1 - Документальна вистава Сашка Брами «Осінь на Плутоні» на основі бесід з мешканцями геріатричного пансіонату; 2 - сцена з вистави Михайла Старицького «За двома зайцями»

Дізнайтеся про діяльність театрів, провідних театральних акторів у місцевості, де ви живете.

Нині в Україні понад 130 професійних театрів, серед них національні, драматичні, музично-драматичні, театри драми і комедії, юного глядача, ляльок та театри-студії. У конкуренції з іншими масовими видовищами театр шукає свою нішу, адже він має власну унікальну «зброю» - безпосередній енергетично-смисловий контакт між актором і глядачем.

Театр завжди був відображенням дійсності, немов у дзеркалі показуючи суспільству його вразливі місця, проблеми і здобутки. Сьогодні розвиваються традиційні та новаторські театри. Деякі сучасні колективи здійснюють пошуки підкреслено видовищної форми завдяки яскравій сценографії, епатажності гри акторів. Режисери експериментують щодо вільної інтерпретації авторських текстів, скорочуючи їх до мінімуму, змінюючи іншими формами сценічної виразності - роблячи акценти на пластиці, міміці, хореографії, пантомімі. Це пояснюється «кліповістю» нашого життя, мислення, через що сучасні глядачі зазвичай важко сприймають довгі монологи.

І навпаки, з’являються вистави в жанрі «verbatim» («документальний театр»), у якому слову відводиться домінуюча роль, театральні постановки повністю складаються з реальних монологів або діалогів звичайних людей, перепромовлених акторами. Монолог, що не редагується, а лише монтується автором, є основною складовою змісту і дії. Саме текст, а не подія стає головним чинником дії, формуючи нові умови театральної гри, які більше відповідають сучасним тенденціям культури. Мовленнєва форма втілення набуває нового, осучасненого, адекватного змісту. Отже, не втрачаючи актуальності, мовлення набуває нового культурного значення - стає носієм не інформації, а дії. І це нормальні процеси, адже театр, як і будь-яке мистецтво, постійно еволюціонує. Щоб торкнутися душевних струн людини зі сцени (в одному дублі!), потрібно нести тільки правду, вірити в того героя, якого граєш, на кілька годин зливатися з оточенням, і тоді публіка забуде, що перед нею лише сцена, а на ній - тільки гра. У всьому цьому й полягає унікальність театру як мистецтва.

Сцена з вистави Миколи Куліша «Народний Малахій»

Станіслав Бенедиктов. Ескіз декорації до спектаклю «Сорочинський ярмарок»

Імовірно, театр не зазнає серйозних змін у майбутньому. Можливо, буде винайдено нові контакти з глядачем, нові варіації на вічні, класичні теми. Але основою завжди будуть дві складові - глядач і творець (автор, режисер, актор). Без літературного матеріалу та режисерсько-акторської інтерпретації немає вистави, а без глядача - немає самого театру. Потрібна постійно зацікавлена публіка, вона тепер вельми досвідчена і вимоглива, та театрам доводиться їй відповідати.

Сцена з вистави Юрія Шевченка «Бармалей та Айболить»

Запитання і завдання

1. Які найвищі досягнення українського театру?

2. Дослідіть творчі долі корифеїв української сцени та значення їхньої творчості для сьогодення (за вибором).

3. Перегляньте один зі спектаклів, проведіть дискусію на тему, що порушена в ньому.