Підручник по Всесвітній історії. 9 клас. Д’ячков - Нова програма

§23. Російська імперія наприкінці XIX — на початку XX ст.: час надій і розчарувань

До початку Першої світової війни Росія залишалася країною різких контрастів. Високі культурні досягнення співіснували з дикою відсталістю. Імперія пережила військові тріумфи, принизливі поразки та революційні потрясіння. Чому величезній країні, розташованій між Заходом і Сходом, не вдалося пройти шлях від самодержавного свавілля до початків законності, свободи й демократії?

Варто пригадати! 1. Визначте роль Росії в революційних подіях «Весни народів» 1848—1849 рр. (§11) 2. Розкажіть про скасування кріпосного права в Росії. (§13) 3. Якими були підсумки й наслідки Кримської війни (1854—1856 рр.)? (§13)

1. «Великі реформи» 60—70-х рр. XIX ст.

«Самодержець усієї Русі» Олександр II (1855—1881 рр.) увійшов в історію не тільки як «цар-визволитель», але і як «цар-реформатор». Після звільнення селянства від кріпацької залежності в 1861 р. у країні були проведені ліберально-демократичні за своїм змістом «Великі реформи». Чи змогли ці перетворення дійсно реформувати самодержавну Росію?

Велику увагу прогресивна громадськість Росії приділяла реформі освіти. Новий університетський статут 1863 р. відновив колишні автономні права університетів, затверджені ще в 1804 р. Відповідно до статуту, на розсуд вченої ради передали питання внутрішнього життя університету: вибори ректора й деканів, присудження вчених ступенів і звань, відкриття й закриття кафедр тощо.

Як і за часів Олександра І, діти селян, міщан і купців отримали право навчатися в гімназіях. Класичні гімназії готували учнів для подальшого навчання в університеті, а реальні гімназії — до вищих технічних шкіл. Початкові школи в місті й селі відкривали та утримували за рішенням місцевої влади. Уперше в історії Росії почали роботу державні жіночі училища.

У 1864 р. у губерніях і повітах стали вводитися земства — виборні органи місцевого самоврядування. Земські збори здійснювали розпорядницькі, а земські управи — виконавчі функції. Земства фактично не мали влади, але на них покладалися господарські питання: продовольство, промисли, школи, лікарні, пошта тощо. Таким чином, царський уряд надав земствам право вирішувати проблеми повсякденного життя людей. Реформа місцевого самоврядування була найбільш ефективною та «найближчою» до потреб народу (мал. 1).

Мал. 1. Будинок міської думи у Володимирі. Завдяки реформі 1864 р. було значно розширено можливості місцевого самоврядування на міському рівні. Міські думи й управи вирішували нагальні питання господарського та повсякденного життя городян.

ЛЮДИ, СПРАВИ, ІДЕЇ

Суд присяжних

Віра Засулич (1849—1919) походила з родини збіднілих польських дворян. У молоді роки вона приєдналася до революційного руху. У 1877 р. петербурзький градоначальник генерал Ф. Трепов наказав висікти політичного в'язня, що не зняв перед ним капелюха, хоча тілесні покарання в Росії були заборонені з 1863 р. Це обурило жінку. Вона записалася на прийом до градоначальника та під час зустрічі вистрелила в нього з револьвера. Ф. Трепов був важко поранений, а В. Засулич заарештована. На суді у квітні 1878 р. 12 присяжних засідателів повністю виправдали її. На рішення суду вплинули принципові й кваліфіковані дії голови суду та адвоката. Прогресивна громадськість зустріла цей вирок із радістю.

Досить демократичною за своїм змістом виявилася судова реформа. Громадяни Росії оголошувалися рівними перед законом, а суди були відокремлені від державної влади. Реформа передбачала участь у відкритих судових слуханнях присяжних засідателів і присяжних повірених (адвокатів). Суд присяжних вирішував долю підсудного. Присяжні мали дати однозначну відповідь: винний чи ні. Якщо вони визнавали підсудного невинним, то його звільняли в залі суду, а якщо винним — суддя виносив вирок на підставі відповідної статті Кримінального кодексу.

«Великі реформи» помітно збільшили роль і значення в суспільстві різночинців, а також людей непривілейованих станів. Проте ці зміни не були доведені до кінця та в повному обсязі. Численні спроби здійснити демократичні перетворення після загибелі Олександра II припинилися. Наприклад, не вдалося завершити реформу друку й позбавити її цензури. Виявилося, що свобода слова та гласність несумісні із самодержавством.

За своїм змістом «Великі реформи» відкривали перед Росією перспективу державотворення, але їх здійснення вступало в суперечність із царським самодержавством.

2. Зовнішня політика.

Після водаріння Олександра II Російська імперія вжила заходів щодо ліквідації важких наслідків поразки в Кримській війні та виходу з міжнародної ізоляції. Варто визнати, що міністр закордонних справ канцлер О. Горчаков із цими завданнями успішно впорався. У жовтні 1870 р. Росія заявила, що вважає себе вільною від зобов’язань за Паризьким договором 1856 р., оскільки інші країни-учасниці, що його підписали, неодноразово грубо порушували умови договору.

Головними напрямками зовнішньої політики Російської імперії пореформеного часу стали Європа, Середня Азія, Далекий Схід і Балканський півострів.

У 1873 р. був укладений договір між Росією, Австро-Угорщиною та Німецькою імперією, відомий під назвою «Союз трьох імператорів». Старі континентальні монархії намагалися об’єднати свої зусилля для того, щоб не допустити несприятливих змін на політичній карті Європи. Зусиллями О. Бісмарка умови договору насамперед відповідали інтересам Німеччини та були спрямовані проти Франції.

Наприкінці 80-х рр. XIX ст. міжнародна ситуація в Європі підштовхувала Росію до дружби із Францією, оскільки тільки такий союз міг стримати агресивний мілітаризм міцніючої Німеччини. В інтересах безпеки суспільно-політичні розбіжності між самодержавною монархією та демократичною республікою відступили на другий план. У 1892 р. Росія та Франція підписали військову конвенцію, що надавала гарантії безпеки двом країнам. Цей документ був покладений в основу майбутньої Антанти — військово-політичного союзу Франції, Англії та Росії, що протистояли країнам Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія).

Наприкінці XIX ст. Російська імперія вийшла з міжнародної ізоляції та активно долучилася до розв'язання проблем світової політики.

Повернення Росії до світової політики знову поставило на порядок денний «східне питання». У середині 70-х рр. XIX ст. посилився національно-визвольний рух слов’янських народів проти османського ярма. Виникли необхідні умови для втручання Росії до подій на Балканах (мал. 2). Чергове воєнне протистояння, у ході якого планувалося остаточно вирішити питання проток, стало неминучим. І хоча російсько-турецька війна 1877—1878 рр. була успішною для Росії, країна зазнала нищівної дипломатичної поразки на Берлінському конгресі, де зіткнулася із запеклим опором Англії та Австро-Угорщини.

Головна особливість зовнішньої політики Росії за межами Європи полягала в тому, що ця політика найчастіше приводила до війни. Експансія Росії на Далекому Сході зустріла рішучу протидію з боку імператорської Японії, яка брала активну участь у поділі територій і сфер впливу китайської династії Цин, що занепадала. За договором 1875 р. країни обмінялися територіями: Японія відмовилася від Сахаліну, а натомість отримала від Росії Курильські острови. Проте уникнути збройного протистояння все-таки не вдалося. Російсько-японська війна 1904—1905 рр. завершилася ганебною поразкою самодержавства.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. Російській імперії не вдалося вирішити основні зовнішньополітичні проблеми, тому її участь у світовій війні ставала неминучою.

Мал. 2. «Східне питання». Карикатура із французького журналу кінця XIX ст. Австрійський і російський імператори ділять Балканський півострів, а турецький султан марно намагається їм перешкодити.

3. Колоніальна експансія.

Протягом усього «довгого» XIX століття колоніальні володіння Російської імперії постійно зростали за рахунок поглинання сусідніх із нею країн і територій: Фінляндії, Польщі, Бессарабії, Закавказзя, Середньої Азії та Далекого Сходу. Віддаленої й холодної Аляски (територія 1,5 млн км2) царський уряд позбувся ще в 1867 р., продавши її Сполученим Штатам за мізерну суму в 7,2 млн доларів.

Мал. 3. Смертельно поранений. Художник В. Верещагін. Середньоазіатські народи чинили запеклий опір російській експансії. Події картини пов'язані з обороною Самаркандської фортеці в 1868 р.

Масштаби експансії Російської імперії в Азії не поступалися прагненням Великої Британії. До середини століття Росія завершила приєднання казахських земель. У 60-х рр. XIX ст. почалося завоювання Середньої Азії, куди були спрямовані значні військові сили на чолі з досвідченими генералами (мал. 3). Росії протистояли Бухарський емірат (1500—1920 рр.) і Хівинське ханство (1512—1920 рр.). Економічно слабкі й відсталі залишки колись могутньої імперії Тимура майже 20 років чинили опір російській військовій експансії. Як результат обидві держави формально зберегли незалежність, але прийняли російський протекторат і фактично стали колоніями (мал. 4).

Мал. 4. Мухаммад Алім-хан — останній емір Бухари. Розфарбована фотографія 1908 р.

Наприкінці 70-х рр. XIX ст. підданство Росії прийняли туркменські племена. Кордони Російської імперії досягли меж Афганістану, і в 1885 р. на річці Кушка сталися військові сутички між російськими й афганськими загонами. У правлячих колах Великої Британії експансію Росії в Середній Азії визнали як загрозу колоніальним інтересам Англії в Індії. Так, у Середній Азії та Персії інтереси Англії й Росії зіткнулися настільки, що ледве не вилилися у війну.

Важливою особливістю Російської імперії як колоніальної держави було те, що її колони' географічно сусідили з територією метрополії.

4. Суспільно-політичні рухи.

Натхненні селянськими заворушеннями, що супроводжували скасування кріпосного права, влітку 1862 р. російські революціонери-демократи об’єдналися в товариство «Земля і воля». Його ідейними лідерами були мислителі й публіцисти Олександр Герцен і Микола Чернишевський. Програма організації передбачала шляхом революційних дій домогтися скликання Земського собору й затвердити в країні демократичне суспільство. Однак вгасання селянських виступів, урядові репресії та початок демократичних реформ у країні привели до розпуску «Землі і волі» в 1864 р.

У середовищі прогресивно налаштованої російської інтелігенції виник рух народництва, головним завданням якого було зближення із селянством і залучення його до свідомої революційної діяльності. У 60—80-х рр. XIX ст. народники становили основу різних революційних організацій.

У 70-ті рр. XIX ст. частина революційних народників перебувала під впливом анархічних ідей М. Бакуніна, що закликав до повного знищення держави «в результаті кривавої, жахливої боротьби». Багато народників, слідом за П. Лавровим, вважали, що готувати революцію мають «критично мислячі особистості», тобто інтелігенція. На думку П. Ткачова, соціальна революція може спалахнути внаслідок державного перевороту, здійсненого професійними революціонерами.

У 1876 р. новий склад революціонерів відновив діяльність товариства «Земля і воля». Землевольці розгорнули революційну пропаганду серед селян, студентів, найманих робітників, провели кілька маніфестацій, підтримали робітничі страйки. У 1879 р. «Земля і воля» припинила свою діяльність і розпалася на дві організації — «Народна воля» та «Чорний переділ». Народовольці розгорнули терористичну діяльність, а чорнопередільці продовжували займатися пропагандою.

Від рук народовольців загинули багато діячів царського уряду. Кульмінацією діяльності терористів стало вбивство в 1881 р. царя Олександра II. Однак народ не підтримав революціонерів.

Політичний терор — це кривавий, злочинний та безнадійний шлях революційної діяльності.

Цар Олександр III (1881—1894 рр.) посів престол після вбивства свого батька й розгорнув рішучий наступ на демократичні реформи минулих років. Широкі повноваження отримали генерал-губернатори, які могли накладати заборону на проведення зборів, на якийсь час зупиняти випуск газет і журналів, закривати навчальні заклади. Новий університетський статут позбавив університети автономії. Тепер ректора, деканів і професорів не обирали вчені ради, а їх призначали або міністр освіти, або попечитель навчального округу.

ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

«Ходіння в народ»

У 1874 р. тисячі народників вирушили «в народ», сподіваючись пояснити людям причини їхньої бідності, а також пробудити революційні настрої. За офіційними даними, пропагандою народників були охоплені 37 губерній європейської частини країни. Із фальшивими паспортами під виглядом фельдшерів, учителів, ремісників народники вели пропаганду серед селян, але стикалися з повним нерозумінням і ворожістю. Поліція переслідувала мирних пропагандистів. Було заарештовано 4 тис осіб. Після тривалого ув'язнення й розглядів до судів передали справи 193 осіб, із яких лише 80 було засуджено. Народ не підтримав народників. Вислів «ходіння в народ» згодом набув іронічного забарвлення.

ОЧИМА СУЧАСНИКІВ

Освіта для заможних

У циркулярі «Про скорочення числа учнів у гімназіях» (червень 1887 р.) міністр освіти Росії граф І. Делянов радив директорам гімназій не приймати до навчальних закладів «дітей кучерів, лакеїв, кухарів, праль, дрібних крамарів і тому подібних людей, дітям яких, за винятком хіба що обдарованих геніальними здібностями, зовсім не слід прагнути середньої та вищої освіти».

У таких умовах у суспільно-політичному житті Росії виник соціал-демократичний революційний рух, озброєний ідеологією марксизму. Наприкінці 1895 р. В. Ульянов (із 1899 р. він узяв політичний псевдонім Ленін), який різко заперечував соціалізм народників, створив у Петербурзі «Союз боротьби за звільнення робітничого класу». На думку російських марксистів, тільки пролетаріат був здатний здійснити революцію та ліквідувати самодержавство. У березні 1898 р. у Мінську відбувся з’їзд представників соціал-демократичних організацій Росії. Він оголосив про створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). На II з’їзді РСДРП, що відбувся 1903 р. у Брюсселі й Лондоні, 57 делегатів, що представляли 26 організацій з усієї Росії, прийняли програму й статут партії. У суперечках про те, хто може бути членом партії, відбувся перший розкол на більшовиків (В. Ульянов-Ленін) і меншовиків (Ю. Мартов). Так, на початку XX ст. виникла політична партія, яка очолила боротьбу із самодержавством за встановлення диктатури пролетаріату. Її ідеологічним супротивником була партія соціалістів-революціонерів (есери), створена в 1902 р. вцілілими групами народовольців.

У пореформений період у суспільно-політичному житті Росії відбувся перехід від селянського соціалізму й народництва до політичного терору, а потім — до марксистської соціал-демократичної партії, яка проголосила боротьбу за перемогу пролетаріату.

5. Революція 1905—1907 рр.

Важка економічна криза, постійні злидні та безземелля російського селянства, національно-визвольний рух пригноблених народів, а також поразка в російсько-японській війні стали головними причинами Російської революції 1905—1907 рр.

Приводом до початку революційних виступів став розстріл царськими військами мирної демонстрації, що проходила 9 січня 1905 р. у Петербурзі.

Мітинги, маніфестації, страйки під гаслом «Геть самодержавство!» охопили значну частину країни. У них брали участь промислові робітники й селянство, інтелігенція та дрібні підприємці. Бурхливі заворушення поширилися на національні окраїни Росії (Україну, Грузію, Латвію). Антиурядові виступи відбулися в деяких армійських частинах і на флоті. Повстання 1905 р. на броненосці «Потьомкін» в Одесі й на крейсері «Очаків» у Севастополі були грізним попередженням царському режиму. Під тиском народного гніву в розпал загального політичного страйку цар погодився на скликання Державної думи.

17 жовтня 1905 р. вийшов царський Маніфест «Про вдосконалення державного порядку...», у якому проголошувалися політичні свободи й передача законодавчої влади Державній думі (мал. 5). Втім, перші три скликання Думи не вирішили жодного важливого питання державного життя. У цей час виникли провідні політичні партії ліберального напрямку. Інтелектуальна еліта країни об’єдналася в конституційно-демократичну партію. Кадети виступали за затвердження буржуазно-демократичних прав і свобод, загальне виборче право. Представники великої буржуазії та землевласники об’єдналися в «Союз 17 жовтня». «Октябристи» вважали, що всі необхідні демократичні перетворення вже відбулися. Вони були готові підтримати самодержавство за умови подальшої лібералізації державного ладу.

Маніфест 1905 р. перетворив Росію на думську монархію. За час правління династїі Романових це був третій державний лад після станово-представницької монархії XVII та абсолютизму XVIII—XIX ст.

Проте революційні виступи не припинялися. У Санкт-Петербурзі виникла Рада робітничих депутатів. Кожне підприємство посилало в Раду своїх делегатів. Влада Рад заявила про себе в деяких містах Росії. Більшовики й меншовики також направляли своїх представників у Ради, які В. Ленін вважав прообразом майбутньої держави диктатури пролетаріату.

Всеросійський страйк у грудні 1905 р. переріс у збройне повстання. Найзапеклішого характеру воно набуло в Москві, де під владою повсталих опинилася значна частина міста.

Мал. 5. Маніфест 17 жовтня 1905 р. Худ. І. Рєпін. Значна частина російської інтелігенції з радістю зустріла царський маніфест, що «дарував свободу».

Регулярні армійські частини, долаючи неймовірні труднощі, придушили виступ.

У 1906 р. революція пішла на спад, але соціал-демократи й есери продовжували боротися за повалення влади царя. Широкі народні виступи змінив індивідуальний терор. Протягом 1906—1907 рр. терористи вбили близько 4,5 тис. «ворогів революції», хоча їхній рух значної громадської підтримки не набув.

Вивести країну з кризи мав новий прем’єр-міністр Петро Столипін (1862—1911) (мал. 6). В умовах вгасання революції в 1907 р. на учасників революційних виступів чекали жорстокі репресії. У багатьох губерніях оголошувався воєнний стан, вводилися воєнно-польові суди, демократичні свободи були обмежені. Лідери революційних партій емігрували за кордон.

Революція 1905—1907 рр. зазнала поразки, однак царський уряд був змушений піти на серйозні політичні перетворення та соціально-економічні поступки демократично налаштованим верствам населення.

6. Столипінські реформи.

Після розправи над революціонерами П. Столипін був упевнений, що багате селянство ніколи не допустить нової революції в Росії, і спробував здійснити аграрні реформи.

Реформи дозволяли селянам вільно виходити з громади зі своїм земельним наділом, що передавався в приватну власність. Селянин міг залишитися господарем на землі, що йому належала, або продати її та виїхати в місто. Селяни звільнялися від тілесних покарань, отримували право вільного пересування й вибору місця проживання (мал. 7). Таким чином, головний удар реформи був спрямований проти середньовічної селянської громади, що гальмувала розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві.

Столипінська аграрна реформа не принесла бажаних результатів. Із 13,5 млн селянських господарств із громади вийшло й отримало землю в особисту власність трохи більше 10%. Міцний клас фермерів, про який мріяв П. Столипін, у країні так і не сформувався. У 1911 р. в Києві П. Столипіна було вбито.

Росія залишилася країною найбіднішого селянства, громадських земель і відсталого сільськогосподарського виробництва.

ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

«Кривава неділя»

На початку січня 1905 р. всі найбільші підприємства Санкт-Петербурга були охоплені страйком. Виникла ідея здійснити мирний похід до царя для вручення петиції з вимогами введення 8-годинного робочого дня, скликання установчих зборів, установлення демократичних свобод, припинення війни. Очолив рух православний священик Георгій Гапон. Цар залишив столицю, у місто прибули війська. Готувалася розправа. Прогресивна інтелігенція країни, у тому числі письменник М. Горький, намагалися запобігти трагедії. Проте 9 січня 1905 р. кілька колон маніфестантів рушили до центру міста. Демонстрантів намагалися розігнати кінні загони козаків. У деяких районах міста почалися запеклі сутички з військами, які відкрили вогонь на ураження. За офіційними даними було вбито 130 осіб і понад 300 поранено. Однак насправді кількість жертв була значно вищою. Ці події в Росії отримали назву «Кривава неділя».

ЛЮДИ, СПРАВИ, ІДЕЇ

Воєнно-польові суди

У губерніях, де було оголошено воєнний стан, створювалися особливі офіцерські суди для швидкої розправи над особами, чия злочинна діяльність, як здавалося, була очевидною та не потребувала доказів. Воєнно-польові суди розглядали справи протягом 48 годин і виконували вирок протягом 24 годин. Смертні вироки виносилися без дотримання юридичних процедур і не підлягали оскарженню. За вісім місяців існування воєнно-польових судів, за неповними даними, було страчено понад 1100 осіб.

Мал. 6. «Душитель» революції 1905 р. і реформатор Петро Столипін. Зусиллями П. Столипіна, що в 1906—1911 рр. був прем'єр-міністром і міністром закордонних справ Росії, вдалося стабілізувати соціально-політичне та економічне становище в країні.

Мал. 7. Переселенці. Фотографія 1910 р.

Столипінська аграрна реформа передбачала переселення значної частини селян на цілинні землі Поволжя, Сибіру й Далекого Сходу.

Росія подолала революційну кризу. У країні розпочалося економічне піднесення. Золотий рубль був однією з найтвердіших світових валют. Виросли заробітки й доходи людей. Проте Росія, як і раніше, залишалася бідною країною. Якщо в Англії напередодні війни національний дохід на одну особу становив 243 долари, то в Росії — лише 44 долари.

Розвиток Російської імперії був перерваний Першою світовою війною.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. Визначте мету й завдання «Великих реформ» у Росії в 60—70-х рр. XIX ст. 2. Чи можна назвати «Великі реформи» в Росії успішними? Свою думку обґрунтуйте. 3. Використовуючи карту атласу, охарактеризуйте територіальні зміни Російської імперії, що відбулися протягом XIX ст. 4. Охарактеризуйте головні напрямки зовнішньої політики Росії наприкінці XIX — на початку XX ст. 5. Поясніть назву революційної організації «Земля і воля». Чи вважаєте ви таку назву вдалою? б. Які засоби й методи використовували російські революціонери в другій половині XIX ст.? 7. Назвіть головні причини та привід до початку Російської революції 1905—1907 рр. 8. Які верстви населення брали найактивнішу участь у революційних подіях 1905—1907 рр.? 9. Як царизм боровся з революцією? 10. Чи можна вважати Маніфест 17 жовтня 1905 р. закономірним результатом і перемогою революції? 11. Охарактеризуйте причини та підсумки аграрних реформ П. Столипіна. 12*. Використовуючи додаткову літературу та інтернет-ресурси, складіть політичний портрет П. Столипіна. 13*. Напишіть твір-есе на тему «Чому вбивство царя не привело Росію до революції?».

ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ

Із Маніфесту 17 жовтня 1905 р. «Про вдосконалення державного порядку...»

Божою милістю. Ми, Микола Другий, Імператор і Самодержець Всеросійський...

Смути й хвилювання в столицях і в багатьох місцевостях імперії нашої великою та тяжкою скорботою сповнюють серце наше... Від хвилювань, що нині виникли, може постати... загроза... цілості та єдності держави нашої.

Велика обітниця царського служіння велить нам всіма силами розуму й влади нашої прагнути швидкого припинення такої небезпечної для держави смути. [Ми наказали] поставленій владі вжити заходів щодо усунення прямих проявів безладдя, безчинств і насильств...

На обов'язок уряду покладаємо ми виконання непохитної нашої волі:

1) Дарувати населенню непорушні основи громадянських свобод на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів...

3) Установити як непорушне правило, щоб жодний закон не набрав чинності без схвалення Державної думи та щоб вибраним від народу була забезпечена можливість справжньої участі в нагляді за закономірністю дій поставлених від нас властей.

1. Як цар оцінює події революції 1905 р.? 2. Визначте головний зміст документа. 3. Яку роль Маніфест відводить Державній думі?