Підручник по Всесвітній історії. 9 клас. Д’ячков - Нова програма

§21. Італія: важкий шлях до єдності

Революційний рух в Італії в 1848—1849 рр. зусиллями зовнішніх ворогів і внутрішньої реакції був задушений репресіями й залитий кров'ю. Здавалося б, ідея об'єднання й відродження країни (Рісорджименто) відкладена на далеке й невизначене майбутнє. Яким же чином вдалося здійснити головне прагнення італійського народу й створити єдину сильну європейську державу?

Варто пригадати! 1. Якими були підсумки Віденського конгресу 1815 р. для Італії? (§4) 2. Розкажіть про початок Рісорджименто. (§12) 3. Якими були особливості революційного руху 1848 р. в італійських державах? (§12)

1. Утворення Італійського королівства в 1861 р.

Вирішальні події, які привели до об’єднання Італії, розгорнулися в 60—70-ті рр. XIX ст. У боротьбі за незалежність, єдність і модернізацію Італії згуртувалися найбільш прогресивні сили країни. Рух за Рісорджименто очолило Сардинське королівство, або П’ємонт, розташоване на північному заході Італії та острові Сардинія. Популярний у народі король П’ємонту із Савойської династії Віктор Еммануїл II (1849—1861 рр.) був послідовним прихильником об’єднання Італії (мал. 1). У П’ємонті здійснювалися значні перетворення в суспільно-політичному й економічному житті.

Нова держава являла собою конституційну монархію із двопалатним парламентом та урядом. Король брав участь у формуванні уряду, був головнокомандувачем, завідував зовнішньою політикою. У країні проголошувалися громадянські права і свободи: недоторканність особи та приватної власності, свобода друку й зборів; скасовувалося багато станових привілеїв.

Італійське королівство, визнане більшістю держав Європи, продовжило політику «збирання земель». Італія взяла участь в австро-прусській війні 1866 р. як союзник Пруссії. За підсумками війни й Віденським договором, укладеним між Італією та Австрією, область Венето з Венецією перейшли до Італійської держави. У межах Австрійської імперії залишався Трієст і деякі інші території з мішаним італійським, слов’янським та німецьким населенням.

У 1866 р. Австрійська імперія визнала незалежність Італійського королівства, що стало важливим кроком на шляху до об'єднання Італії.

2. Папська держава в об'єднаній Італії.

Об’єднана Італія понад десять років залишалася без своєї природної, історично виправданої столиці — «Вічного міста». Річ у тому, що Рим був резиденцією папи, столицею папської держави Патримоній Святого Петра. Папа Римський як духовний глава католицької християнської церкви одночасно був главою світської держави, що займала значні території в Центральній Італії. Вчення католицької церкви вважалося своєрідною конституцією папської держави. Папа Пій IX (1846—1878 рр.) був переконаним противником об’єднання Італії й різко виступав проти ідей Рісорджименто (мал. 2). Перу Папи належав твір «Силлабус», у якому перелічувалися основні «помилки» людства. Він піддав нещадній критиці наукову діяльність, лібералізм, демократію, соціалізм, комунізм тощо. З ініціативи Пія IX в 1869—1870 рр. у Римі відбувся Перший Ватиканський (Всесвітній) собор, що затвердив догмат непогрішності й безпомилковості папської влади.

Мал. 1. Поштова марка єдиної Італії із зображенням короля Віктора Еммануїла II. 1863 р.

Мал. 2. Папа Пій IX.

Дж. Гарібальді спробував вирішити проблему папської держави звичними для нього революційними методами (мал. 3). Він двічі набирав добровольців для збройного захоплення Рима (1862, 1867 рр.). Однак ці спроби були невдалими й тільки загострили ситуацію в країні, адже більшість італійців сповідували католицизм. До того ж надійним військовим союзником Папи виступав французький імператор Наполеон III. Розгром Другої імперії Пруссією під час франко-прусської війни відкрив шлях революційним силам Італії в Рим. У вересні 1870 р. збройні сили Італійського королівства увійшли до міста. Папська держава припинила своє існування. У Римі й області Лаціо було проведено референдум, у ході якого римляни висловилися за входження до складу Італійського королівства.

Мал. 3. Італія на чолі із Дж. Гарібальді в боротьбі за Рісорджименто. Карикатура 1868 р.

У 1871 р. Рим знову став столицею Італії, об'єднання країни завершилося.

Італійський уряд здійснив низку заходів, щоб зберегти авторитет і вплив папського престолу. У «Законі про гарантії» католицизм проголошувався державною релігією, а особу папи визнали священною й недоторканною. Володіння Святого престолу обмежили Ватиканським і Латеранським соборами та маєтками за межами Рима. Питаннями родини й шлюбу, а також освіти тепер мала опікуватися держава. «Непогрішний» Пій IX не визнав рішень світської влади, оголосив себе в’язнем і заборонив католикам брати участь у парламентських виборах.

Ліквідація папської держави й тверда опозиція Святого престолу стали причиною виникнення «римського питання», яке на довгі десятиліття розділило італійців на два непримиренні табори — прихильників і противників папства.

3. Італія між «Правою» та «Лівою».

Результатами Рісорджименто скористалися Савойська династія й так звана історична «Права» — об’єднання політиків серед поміркованих лібералів. Вони виступали за збереження монархії, оскільки вважали, що ця традиційна для італійців форма правління зможе забезпечити єдність, порядок, законність у країні. До того ж італійську королівську династію визнавали інші європейські монархії. Таким чином, в Італії склався компроміс монархії, великої буржуазії та землевласницької аристократії.

Королівська влада в союзі з «Правою» вела активне державне будівництво. Була затверджена єдина судова система, скасовані внутрішні митниці, створений Національний банк, введена єдина валюта. Велика увага приділялася військовому будівництву та зміцненню й переозброєнню армії. По всій країні розгорнулося будівництво доріг, портів і телеграфних ліній. За перші десять років єдиної Італії довжина залізниць у країні збільшилася у 2,5 разу (з 2500 до 6200 км).

Державотворення й формування нового суспільства обходилися дуже дорого, що неминуче призвело до зростання податків і цін. Усі ці зміни позначилися на становищі селянства, міської бідноти та дрібних торговців.

Союзу монархії та «Правої» протистояла численна й впливова опозиція. З одного боку, із різкою критикою Савойської династії та будь-яких перетворень у країні виступало католицьке духовенство. Із другого боку, демократичні сили вели політичну боротьбу за республіку, загальне виборче право й соціальні реформи. Противниками конституційно-монархічної Італії виступали також соціалістичні організації., озброєні ідеями марксизму й анархізму. Сприятливим середовищем для соціалістичної ідеології були міцніючий пролетаріат і дрібні власники.

ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

«Південь» проти «Півночі»

Після повалення династії Бурбонів постійним чинником розвитку Італії стала важка криза, що охопила південь країни й передусім Сардинію, Сицилію, Калабрію. Ці райони країни потонули в бандитизмі. Тут збереглися феодальні пережитки, люди не відчули переваг об'єднання країни, реальна влада й багатства залишилися в руках великих землевласників-аристократів. Озброєні ватаги місцевих жителів виступали проти злиднів і безправ'я, діючи методами партизанської війни (убивства, підпали, розбій тощо). Щоб протистояти бандитизму, уряд широко використовував армію та жандармерію, військові трибунали, а також розправи без суду й слідства. Збройна боротьба з бандитизмом завершилася наприкінці 80-х рр. XIX ст. Однак конфлікт «багатої Півночі» й «бідного Півдня» надовго став характерною рисою суспільно-політичного життя Італії.

Наявність масової опозиції посилювала політичну та соціальну нестабільність Італійської держави й суспільства.

У середині 70-х рр. XIX ст. у суспільно-політичному розвитку Італії відбулися рішучі зміни. Опозиція «Правої» — «Ліва» — виступила з програмою реформ та в березні 1876 р. здобула більшість місць у парламенті. Цю подію іноді називають парламентською революцією.

«Ліва» виконала далеко не всі свої обіцянки. Однак за роки її правління було встановлено обов’язкову початкову освіту; школа була відокремлена від церкви; визнавався цивільний шлюб; проведено виборчу реформу, яка втричі збільшила кількість осіб, що мали право голосу.

Мал. 4. Мітинг безробітних у Римі. 1889 р.

Проте прогресивні перетворення «Лівої» не мали достатніх наслідків для створення сучасної демократичної держави через часті урядові кризи, корупцію, бідність і безграмотність більшості населення. Після смерті лідера «Лівої» А. Депретіса в 1887 р. у країні вибухнула тривала суспільно-політична криза. Не випадково 90-ті рр. XIX ст. в історії Італії називають «кривавим десятиліттям». В уряді Італії переважали політики, які наслідували О. Бісмарка. Вони досягали своєї мети жорстокими заходами придушення будь-якого протесту й опозиції (мал. 4). У боротьбі із селянськими заколотами та робітничими рухами обмежувалися громадянські свободи, застосовувалися поліцейські репресії та військова сила. Із різкою критикою соціалістичних вчень і робітничого руху виступала католицька церква.

Проте, як відомо, насильство породжує насильство. У липні 1900 р. один з анархістів застрелив короля Італії Умберто І (1878—1900 рр.), тим самим помстившись правлячій верхівці за репресії та збройне придушення народних повстань. Новий король Італії Віктор Еммануїл III доручив формування уряду лідерам «Конституційної лівої», які були прихильниками ліберальних реформ.

Перемога Рісорджименто прискорила капіталістичний розвиток Італійської держави й суспільства, однак модернізація гальмувалася численними пережитками феодалізму й загальною відсталістю країни.

4. Боротьба за «сильну Італію» на міжнародній арені.

Об’єднана Італія пізно приєдналася до боротьби за колонії. За своїми військово-політичними можливостями вона значно поступалася іншим учасникам поділу світу. Тому правлячі кола Італії визначили найбільш важливі й доступні для них напрямки зовнішньополітичної експансії. Передбачалося, що загарбницькі прагнення Італії підтримають її нові союзники — Німеччина та Австро-Угорщина, що разом із нею утворили Троїстий союз. Однак у поділі світу кожен захищав насамперед власні інтереси.

Головні зусилля Італійської держави були зосереджені на захопленні колоній у Північній і Північно-Східній Африці. У 80-х рр. XIX ст. Велика Британія, Франція та Італія «поділили» між собою землі Сомалі та Еритреї. Спроба підкорити давню Ефіопію закінчилася для Італії повним крахом. У вирішальній битві під Адуа в 1896 р. італійський експедиційний корпус був розбитий багатотисячною армією місцевого правителя. Це призвело до відставки уряду й масових антивоєнних маніфестацій в Італії. Мирний договір, укладений з Ефіопією, визначив межі італійських колоній у сусідніх країнах Сомалі та Еритреї.

Захоплення Тунісу, за задумом правлячих кіл, мало значно посилити вплив Італії в Середземномор’ї. Однак тут Італія зіткнулася з рішучою протидією з боку Франції. Спроба завоювання північноафриканського узбережжя в Тріполітанії (нині Лівія) розв’язала запеклу війну між Італією та Османською Туреччиною, що слабшала. Тріполітанська війна (1911—1912 рр.) велася із застосуванням найсучаснішої на той час зброї (літаки, аеростати, броньовані автомобілі, засоби зв’язку) (мал. 5). Перемога в цій війні дорого коштувала італійським платникам податків і сприяла поглибленню кризових явищ в італійському суспільстві.

Мал. 5. Італійська авіація у Тріполітанській війні. Лівія, 1912 р.

У зовнішній політиці Італія була змушена лавірувати між власними інтересами та колоніальною експансією найсильніших європейських держав.

5. Італія напередодні світової війни.

Розвиток Італії в перші роки XX ст. характеризували суперечливі тенденції. У суспільно-політичному житті країни настала так звана «джоліттіанська ліберальна ера» (1901—1914 рр.). Її назва походить від імені відомого політичного діяча країни Джованні Джолітті (1842—1928), що протягом своєї політичної кар’єри п’ять разів ставав головою уряду Італії. Як наполегливий послідовник поміркованого лібералізму К. Кавура, Дж. Джолітті домагався буржуазно-демократичних перетворень парламентськими засобами. Наприклад, у цей час уряд визнав право робітників на страйки, а загальне виборче право поширювалося на всіх чоловіків.

На межі XIX—XX ст. в Італії спостерігалося стійке щорічне промислове зростання, що перевищувало 6 %. Йому сприяли істотні зрушення в економіці та соціальній структурі Італії. У 1901 р. за загальної кількості населення в 32 млн осіб у промисловому секторі економіки було зайнято 4 млн робітників. Таким чином, Італія залишалася аграрно-індустріальною державою, але значення сільського господарства поступово знижувалося.

На зовнішньополітичній арені Італії не вдалося розв’язати багатьох нагальних завдань. Країна увійшла в Троїстий союз, але мала в ньому другорядну роль, поступаючись політичному впливу двох імперій — Німецької та Австро-Угорської. При цьому у складі Австро-Угорщини залишалися території з переважно італійським населенням. Італія продовжувала спроби завоювання колоній у Північній Африці та на африканському березі Червоного моря.

Таким чином, на початку XX ст. єдина Італія у внутрішній і зовнішній політиці продовжувала вирішувати завдання, спрямовані на досягнення процвітання й міжнародного авторитету.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. Використовуючи карту атласу, визначте, скільки держав існувало до середини XIX ст. на території, яку займає сучасна Італія. 2. Розкажіть про утворення Італійського королівства. 3. Яку роль в об'єднанні країни відіграли К. Кавур та Дж. Гарібальді? 4. Які зовнішні й внутрішні сили перешкоджали формуванню єдиної Італійської держави? 5. Використовуючи карту (с. 85), визначте найбільші промислово розвинені райони Італії. 6. Охарактеризуйте політичну позицію римських пап у другій половині XIX ст. щодо проблем і завдань Рісорджименто. 7. Як склалася доля папської держави Патримоній Святого Петра в XIX ст.? 8. Якої мети намагалися досягти «Права» й «Ліва» у політичному житті Італії в другій половині XIX ст.? 9. Сформулюйте й охарактеризуйте проблему «Півдня» в історії Італії XIX ст. 10. Яке місце посідала Італія у світовій колоніальній системі? 11. Охарактеризуйте місце й роль Італії в європейській політиці на початку XX ст.

ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ

З енцикліки* Папи Римського Льва XIII (15 травня 1891 р.)

Не може бути й мови — із цим згодні всі, — що треба знайти якийсь засіб проти лих і нещасть, від яких тепер страждають майже всі робітники. Стародавні цехи знищено в минулому столітті, і ніякі співтовариства не замінили їх. Суспільні установи й закони відкинули віру батьків. Роз'єднані робітники нічим не захищені від безсердечності хазяїв і жорстокості необмеженого суперництва. Нещастя ці посилювало хиже лихварство. Церква неодноразово засуджувала його, але воно існує в інших видах, а користолюбство та жадібність залишаються тими, що й колись... У руках незначної кількості [людей] зосереджено стільки галузей виробництва, що купка багатіїв можуть тримати безліч бідних у ярмі, ненабагато кращому за рабство.

Щоб побороти це зло, соціалісти, розраховуючи на заздрість бідних до багатих, пропонують знищити приватну власність і вимагають, щоб особисте майно стало спільним і перебувало у віданні держави або місцевої влади. їм здається, що, передавши власність від приватних осіб суспільству, вони виправлять існуючі лиха, тому що кожен громадянин матиме частку в усьому, що йому може знадобитися. Однак пропозиції ці настільки недоречні, що, якщо виконати їх, робітники постраждали б першими. До того ж вони несправедливі — адже, погоджуючись на них, довелося б пограбувати законних власників, впустити державу туди, де їй не місце, і зовсім розладнати суспільне життя.

1. На які причини тяжкого становища робітників указує Папа Лев XIII? 2. Чи згодні ви з усіма твердженнями енцикліки? 3. Які положення соціалістичних вчень Папа критикує в першу чергу?

* Енцикліка — важливий документ папства; звертання папи до віруючого, присвячене проблемам релігійного, морального й соціально-політичного життя.