Підручник по Всесвітній історії. 9 клас. Д’ячков - Нова програма

§18. Франція наприкінці XIX — на початку XX ст.: від імперії до демократичної республіки

В останній третині XIX ст. Франція повернула собі статус світової держави, що дивним чином поєднала в собі демократичну республіку та колоніальну імперію. Проте яким був її шлях від імперії до демократії?

Варто пригадати! 1. Що таке «Декларація прав людини і громадянина?» (§ 5) 2. Назвіть підсумки Віденського конгресу 1815 р. для Франції. (§ 4) 3. Коротко охарактеризуйте революційні події у Франції в 1830 та 1848 рр. (§ 9, 10)

1. Франко-прусська війна 1870—1871 рр. та її наслідки.

Успіхи Франції під час Другої імперії (1852—1871 рр.) викликали занепокоєння в німецьких державах, що перебували під владою Пруссії. Міністр-президент Пруссії О. Бісмарк намагався ізолювати й послабити Францію, що могла перешкодити об’єднанню німецьких земель у єдину державу. Наполеон III потрапив у пастку, підготовлену німецьким політиком. Влітку 1870 р. між Францією та Пруссією виникли гострі розбіжності щодо кандидатури на вільний королівський трон в Іспанії.

Підступні дії Пруссії обурили французьку громадськість. На прохання уряду парламент проголосував за військові кредити (позички на потреби війни). У відповідь німці розпочали мобілізацію. 19 липня 1870 р. Франція оголосила Пруссії війну.

ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

Емська депеша

У 1870 р. постало питання про кандидатуру на королівський трон в Іспанії, що звільнився внаслідок революції. Новий уряд запропонував корону родичу прусського короля Вільгельма І принцу Леопольду Гогенцоллерну. Це викликало різкий протест французів, які боялися зростання німецького впливу на Піренеях, і принц відмовився від своїх претензій. Однак посол Франції зустрівся з Вільгельмом І, який відпочивав у курортному містечку Емс, і попросив надати письмові підтвердження того, що він ніколи не наполягатиме на цій кандидатурі. Король відповів ввічливою, але твердою відмовою. 13 липня 1870 р. Вільгельм І надіслав канцлеру О. Бісмарку телеграму, у якій повідомив, що дипломатична криза успішно вирішена. У свою чергу, О. Бісмарк, що мав намір спровокувати війну із Францією, видалив із тексту телеграми окремі слова й фрази, чим перетворив відмову на образу. Скоригований текст телеграми став відомий газетам. Реакція Парижа не дала себе чекати.

Пруссія вступила у війну в коаліції з іншими державами, що входили до Північнонімецького союзу. Її підтримали колишні союзники французів Баден, Баварія, Вюртемберг і Гессен-Дармштадт. Німецькі армії переможно вторглися у Францію. 176-тисячне французьке військо на чолі з нерішучим генералом Ф.-А. Базеном укрилося за стінами фортеці Мец (мал. 1). Французька армія, що поспішала на допомогу обложеним військам, зазнала нищівної поразки під Седаном. Головнокомандувач французьких військ імператор Наполеон III був захоплений у полон і, не маючи більше довіри французів, втратив трон.

Катастрофа під Седаном викликала сплеск патріотизму в Парижі. Обурені городяни вимагали проголошення республіки. 4 вересня 1870 р. був сформований уряд «національної оборони». У тронному залі палацу Тюїльрі у Франції була проголошена республіка.

У жовтні 1870 р. угруповання французьких військ, обложене в Меці, зрадливо капітулювало. Упав Орлеан. Париж оточила прусська армія, її важка артилерія безкарно обстрілювала столицю Франції. У січні 1871 р. у Версальському палаці прусський король Вільгельм І прийняв титул імператора. Так виникла Німецька імперія. Багаторічні зусилля О. Бісмарка щодо об’єднання Німеччини тріумфально завершилися в резиденції французьких королів.

Мал. 1. Французькі артилеристи на позиції. На початку війни Франція мала численне, добре озброєне військо, але рівень бойової підготовки пруссів був значно вищим.

Уряд «національної оборони» сподівався укласти почесний мир із Німеччиною. Однак попередній мирний договір був підписаний у лютому 1871 р. на умовах, продиктованих переможцями, і Національні збори Франції більшістю голосів прийняли їх. 10 травня у Франкфурті-на-Майні відбулося підписання мирного договору. Франція втрачала Ельзас і Лотарингію (145 тис. км2) із населенням 1,5 млн осіб, а також виплачувала Німеччині контрибуцію в розмірі 5 млрд франків. Після отримання всіх платежів німецькі війська мали залишити територію Франції. Утримання окупаційних військ було покладено на французьке населення. У цілому війна із Пруссією коштувала Франції 13 млрд франків.

Поразка Франції у війні 1870—1871 рр. завдала їй величезних збитків, країна опинилася в глибокій соціальній і політичній кризі.

2. Паризька комуна (15 березня — 26 травня 1871 р.).

У той час, коли уряд «національної оборони» підписав принизливі умови перемир’я, населення Парижа відмовилося здатися на милість переможців-пруссів. У березні 1871 р. були проведені вибори та оголошено про створення Паризької комуни. Цей традиційний орган міського самоврядування в союзі з Національною гвардією, сформованою в ході війни, не підкорилися тимчасовому уряду на чолі з Адольфом Тьєром і Національними зборами Франції. Почалося повстання. Урядовці й багатії тікали до Версаля, що на короткий час став столицею країни.

Революційний уряд у Парижі складався зі звичайних людей — службової інтелігенції та робітників. Відомих людей серед членів Комуни було небагато. Комунари не мали зв’язків із комунізмом і марксизмом та представляли інтереси дрібної буржуазії й пролетаріату. Комуна прийняла програму реформ, за які давно боролися демократичні сили країни: справедлива організація праці, відокремлення церкви від держави, безкоштовне та обов’язкове навчання дітей, заміна постійної армії озброєнням народу, виборність чиновників.

Мал. 2. Барикада комунарів на одній із вулиць Парижа. Травень 1871 р.

Голова тимчасового уряду А. Тьєр вирішив за будь-яку ціну придушити повстання парижан (мал. 2). Шість тижнів поспіль Париж потерпав від жорстокого бомбардування, центр міста був зруйнований. У травні 1871 р., коли французький уряд підписав Франкфуртський договір, прусси пропустили урядові війська через лінію фронту для придушення Комуни. Оборонні споруди міста були прорвані, спалахнули запеклі вуличні бої. Збройна боротьба характеризувалася злочинним беззаконням з обох боків. Дізнавшись, що версальці розстрілюють полонених, Комуна прийняла декрет про заручників, яких потім убили, у тому числі архієпископа Парижа. Під час сутичок пожежі охопили палац Тюїльрі, ратушу, палац правосуддя, префектуру поліції (мал. 3). 28 травня 1871 р. Париж був повністю взятий під контроль урядовими військами (мал. 4). Почалася розправа. Було розстріляно понад 20 тис. осіб, багато людей опинилися у в’язницях, на каторжних роботах і в еміграції. Франція розкололася на два табори.

Мал. 3. Карикатура на Паризьку комуну. Поштова листівка XIX ст.

Визначте, до якого політичного табору належав автор карикатури. Які події повстання на ній зображені?

Паризька комуна та її розгром свідчили про те, що республіка й демократичні завоювання потребують зміцнення.

3. Третя республіка (1871—1940 рр.).

31 серпня 1871 р. А. Тьєр був обраний президентом Республіки. Під його керівництвом країна швидко виплатила контрибуцію. У 1873 р. Німеччина вивела окупаційні війська, а А. Тьєру надали почесний титул «визволителя території».

У 1875 р. була прийнята Конституція Третьої республіки. Відповідно до цього документа, президент мав велику владу, зокрема призначав та усував із посади міністрів, що також користувалися широкими повноваженнями виконавчої влади. Двопалатним Національним зборам належала законодавча влада.

Конституція Третьої республіки закріпила основні принципи ліберально-демократичного устрою держави.

Національні збори та уряд переїхали з Версаля до Парижа. Республіканці оголосили день 14 липня національним святом і надали амністію комунарам. У 1881 р. було прийнято закони про свободу зборів і друку. Згодом прихильники республіки розділилися на два об’єднання — поміркованих республіканців і радикалів.

Слід зазначити, що республіканці приділяли велику увагу розвитку економіки. Широко застосовуючи політику протекціонізму, уряд Третьої республіки наприкінці XIX ст. вивів економіку з кризи. Країну підтримали приватні інвестори. Темпи економічного зростання в перше десятиліття XX ст. становили 5% на рік. Високий економічний потенціал дозволяв Третій республіці здійснювати відверто імперську колоніальну політику. У 1881 р. Франція підкорила Туніс. Незабаром на карті Африканського континенту з’явилися нові великі колонії Французька Західна Африка, Французька

Мал. 4. Останній бій комунарів на цвинтарі Пер-Лашез.

Екваторіальна Африка. У 1895 р. втратив суверенітет Мадагаскар. До початку XX ст. Франція сформувала так званий Індокитайський союз, колоніальний уряд якого управляв територіями В’єтнаму, Камбоджі, Лаосу, Бірми. Наприкінці століття французи спробували утворити суцільну смугу своїх володінь в Африці із заходу на схід, але в Судані зіткнулися з рішучою протидією Великої Британії.

Значні зміни відбулися у внутрішньополітичному розвитку країни. У Франції виросла й зміцніла нова політична сила — націоналістичний рух, який відображав настрої громадськості, що не змирилася із втратою Ельзасу та Лотарингії. Націоналісти створили Лігу патріотів і висували як «сильну особистість» генерала Жоржа Буланже. Перебуваючи на посаді військового міністра, він здійснив ряд реформ і проявив твердість перед загрозою Німеччини.

ЛЮДИ, СПРАВИ, ІДЕЇ

Із монархістів у республіканці

Луї Адольф Тьер (1797—1877) — французький політичний і державний діяч, історик. Походив із бідної родини, що розорилася в роки революції. Завдяки блискучим здібностям йому вдалося здобути добру гуманітарну освіту. А. Тьєр відомий як серйозний дослідник історії Великої французької революції. У 1836 і 1840 рр. він входив до складу уряду Франції, тривалий час був прихильником сильної монархічної влади. У період франко-прусської війни й жорстокого придушення Паризької комуни він проявив рішучість і кращі якості політика. Незважаючи на свої монархічні переконання, А. Тьєр вважав республіканський лад умовою національної єдності. У листопаді 1872 р. він заявив: «Республіка існує, вона є законною формою правління в цій країні».

ПРОПОНУЄМО ОБГОВОРИТИ

Мал. 5. «Справа Дрейфуса». Засідання військового трибуналу в 1899 р.

«Справа Дрейфуса»

Єврей за походженням з Ельзасу Альфред Дрейфус (1859—1935) був капітаном французької армії й служив у військовому міністерстві. У 1894 р. його звинуватили у шпигунстві та державній зраді й засудили на вічну каторгу на острові Диявола у Вест-Індії. Однак незабаром справедливість судового процесу викликала сумніви. У 1896 р. з'ясувалося, що А. Дрейфус став жертвою справжнього шпигуна майора Ф. Естергазі. Коли військовий трибунал у 1898 р. визнав Ф. Естергазі невинним, у суспільстві прокотилася хвиля обурення. Майже все населення Франції розділилося на дрейфусарів та антидрейфусарів. Відомий письменник і суспільний діяч Еміль Золя привселюдно звинуватив суддів у тому, що вони виконували наказ військового відомства. «Справа Дрейфуса» розвалилася, коли полковник Ю. Анрі, що її сфабрикував, заподіяв собі смерть, а шпигун Ф. Естергазі визнав себе винним. «Справа Дрейфуса» сприяла об'єднанню лівих сил і створенню масових політичних партій (мал. 5).

Чому доля однієї людини розділила країну на два, здавалося б, непримиренні табори?

У народі його називали «генералом реваншу». У 1894 р. від рук терориста загинув президент республіки Саді Карно. Однак за допомогою суворих законів і рішучих дій поліції уряду вдалося придушити сплеск політичного терору.

Важливу роль у політичному житті відігравав профспілковий (синдикалістський) рух у Франції. Серед лідерів синдикалізму велику популярність мала ідея загального страйку, що, як тоді вважали, могла стати першим кроком до соціальної революції. Під тиском профспілок було прийнято закони про обмеження тривалості робочого дня 10 годинами для підлітків та 11 годинами для жінок, а також про відшкодування робітникам збитків, заподіяних здоров’ю виробничими травмами.

Наприкінці століття у Франції традиційне протистояння лівих і правих знову набуло чітких обрисів. Вони по-різному уявляли політичні цілі й цінності самої республіки. Ліві вважали своїм пріоритетом права людини й громадянина, а праві віддавали перевагу державній дисципліні й доцільності.

Французька республіка наприкінці XIX ст. була однією з найбільш демократичних і передових держав світу.

4. Радикальні республіканці при владі.

Республіканці лівих поглядів здобули переконливу перемогу на виборах 1902 і 1906 рр. Вони привели до влади уряд на чолі із Жоржем Клемансо (1849—1929), що обіцяв скоротити тривалість робочого дня до 10 годин, провести податкову реформу тощо.

У внутрішній політиці радикал Ж. Клемансо посів тверду позицію, спрямовану на підтримання порядку й безумовне виконання вимог конституції. Спроби лідерів Загальної конфедерації праці, що виникла в 1895 р., порушити громадський порядок і вивести народ на барикади класової боротьби припинялися за допомогою військ. Насильство й кровопролиття часів Паризької комуни відкидалися більшістю членів французького суспільства.

На межі XIX—XX ст. у Франції склався режим, що закріплював індивідуальні й колективні права і свободи громадян та ґрунтувався на загальновизнаних принципах ліберальної демократії. Третя республіка забезпечила помітне піднесення народного добробуту. Напередодні війни на більшості промислових підприємств був установлений 10-годинний робочий день, а для шахтарів він становив 8 годин. Франція, як і раніше, залишалася селянською країною, 60% її населення становили сільські жителі. Проте країна посідала провідні позиції в розвитку наукоємних галузей промисловості — автомобільної, авіаційної, електроенергетичної, алюмінієвої. Частка Франції у світовому експорті промислової продукції напередодні Першої світової війни становила 12%. За обсягом виробництва країні належало четверте місце у світі. Відносне погіршення показників Франції у світовому виробництві пов’язане з бурхливим зростанням промисловості США, Англії та Німеччини. При цьому Париж залишався найбільшим фінансовим центром, поступаючись лише Лондону.

У другій половині XIX ст. французька аристократія та велика буржуазія остаточно втратили монополію на владу, освіту й культуру.

Однак рівень доходів та спосіб життя вищих і нижчих верств французького суспільства суттєво відрізнявся. У суспільному житті вирішального впливу набував середній клас, що жив на доходи від власної праці, застосування спеціальних знань і здібностей. До здобутків цивілізації та прогресу вперше в історії змогли долучитися й нижчі верстви населення.

За підсумками «довгого» XIX століття Франція підтвердила свій статус світової держави.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. Охарактеризуйте дії французького уряду й військового командування на початку франко-прусської війни. 2. Якими є підсумки франко-прусської війни? 3. До яких наслідків привела поразка Франції у війні з Пруссією в 1870—1871 рр.? 4. Поясніть причини появи Паризької комуни під час франко-прусської війни. 5*. Паризьку комуну іноді називають «першою пролетарською революцією». Чи справедливе таке твердження? 6. Які зміни відбулися у внутрішньому житті Франції за часів Третьої республіки? 7. Які політичні сили найбільше впливали на розвиток Франції на межі XIX—XX ст.? 8. Використовуючи карту атласу, випишіть у зошит назви найбільших колоній Франції. Із якими європейськими державами у Франції могли виникнути суперечності під час поділу колоніальних володінь? 9. Визначте головні напрямки зовнішньої політики Франції наприкінці XIX ст. 10*. Використовуючи додаткову літературу та інтернет-ресурси, складіть політичний портрет Ж. Клемансо. 11*. Складіть есе на тему «Шлях Франції від Наполеона І до Ж. Клемансо».

ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ

Із висловлювань Ж. Клемансо

■ Патріот любить свій народ, а націоналіст ненавидить усі інші.

■ Кладовища повні незамінних людей.

■ Усього, чого я знаю, я навчився після тридцяти років.

■ Війна — це серія катастроф, які ведуть до перемоги.

■ Набагато легше виграти війну, ніж мир.

■ Військове правосуддя має таке ж відношення до правосуддя, як і військова музика — до музики.

■ Хто змолоду не був соціалістом, той у старості буде мерзотником.

Використовуючи цитати Ж. Клемансо, охарактеризуйте його як людину й політика.