Підручник по Всесвітній історії. 9 клас. Д’ячков - Нова програма

§17. Еволюція європейської соціал-демократії: від марксизму до легальної парламентської діяльності. Практичне заняття

В умовах індустріальної цивілізації провідні позиції в суспільстві посіли велика буржуазія та клас найманих робітників, що протистояв їй, — пролетаріат. Завершення промислового перевороту в другій половині XIX ст. на якийсь час призвело до помітного погіршення умов життя робітників, що викликало загострення їх боротьби за свої права. У політичному житті країн Європи й Америки інтереси робітників представляли соціал-демократичні партії. На практичному занятті ми об'єднаємося в групи та обговоримо, куди вели соціал-демократи робітничий клас — на барикади чи в парламент.

Варто пригадати! 1. Що являв собою рух чартистів? (§ 8) 2. Розкажіть про виникнення марксизму та Першого Інтернаціоналу. (§ б)

1. Між Першим і Другим інтернаціоналами.

Міжнародне співтовариство робітників, відоме як Перший Інтернаціонал, діяло недовго — із 1864 до 1876 р. Визнаним лідером цієї організації був Карл Маркс. На його думку, філософія і наука мали стати інструментом у встановленні влади людини над природою. Він стверджував, що «релігія — опіум для народу», оскільки вона панує над свідомістю людини, забирає її з реальної дійсності. К. Маркс увійшов в історію як ідеолог революції. Як ми пам’ятаємо, у своїй праці «Капітал» він доводив, що єдиним носієм передових ідей є пролетаріат, який за допомогою революційного насильства може ліквідувати капіталістичне суспільство гноблення. На його думку, тільки диктатура пролетаріату здатна побудувати суспільство соціальної справедливості.

Гідним супротивником К. Маркса в Першому Інтернаціоналі був відомий російський анархіст Михайло Бакунін (1814—1876) — колишній офіцер царської армії, засновник руху народників у Росії (мал. 1). Він брав активну участь у революційних подіях 1848 р., був засланий у Сибір, звідки втік у Лондон.

Так само як і К. Маркс, М. Бакунін був прихильником насильницьких революційних дій. Однак він вважав, що захоплення влади можна здійснити за допомогою стихійних виступів і терору. М. Бакунін різко заперечував диктатуру пролетаріату, оскільки вона збереже тиранію держави. Анархісти виступали проти будь-якої держави, яку прагнули замінити добровільними угодами між людьми для досягнення рівності.

На початку 70-х рр. XIX ст. суперечності між послідовниками К. Маркса й М. Бакуніна досягли критичної межі. У 1876 р. Перший Інтернаціонал припинив свою діяльність.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

1. Що спільного між марксизмом та анархізмом?

2. У чому полягала головна суперечність у поглядах К. Маркса й М. Бакуніна?

Діяльність Першого Інтернаціоналу не минула безслідно. Ідея боротьби за соціальну революцію на чолі з робітничим класом набула значного поширення. У Європі з’являлися й міцніли політичні партії, що відстоювали інтереси й волю найманих промислових робітників. Наприклад, у 1869 р. була заснована Соціал-демократична робітнича партія Німеччини, що в 1890 р. отримала свою сучасну назву — Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН). У 1888 р. на базі марксистської ідеології виникла Соціал-демократична партія Австрії. Великий авторитет і популярність мала Соціалістична партія у Франції.

Наприкінці 80-х рр. XIX ст. посилився масовий робітничий рух. Хвиля страйків прокотилася всіма промислово розвиненими країнами світу. Особливої сили набули страйки французьких гірників, великі виступи американського пролетаріату в боротьбі за 8-годинний робочий день, у тому числі страйк у Чикаго, що супроводжувався розстрілом робітників. У 1889 р. відбулися страйки англійських докерів, найбільший страйк гірників Руру (Німеччина) та ін. Кількість виступів робітників в Англії, Франції та Сполучених Штатах у 1888—1889 рр. була в 5 разів більшою, ніж у 1878—1879 рр. Значно зросло також число учасників страйків (мал. 2).

Мал. 1. Михайло Бакунін — основоположник російського анархізму.

Соціал-демократичні партії та масовий робітничий рух стали важливими чинниками подальшого розвитку індустріального суспільства.

Міжнародні соціалістичні організації, використовуючи існуючі в суспільстві суперечності, організовували соціальні протести, висували проекти реформ тощо. Соціалістичні партії та рухи були своєрідною протидією уряду, змушуючи його йти на більш глибокі економічні, соціальні й політичні реформи.

Успіхи робітничого руху, а також індустріальне суспільство, що багатіло, створили передумови для появи політичного руху, лідери якого виступали проти революційних дій. Вони прагнули якісного поліпшення життя робітників і створення справедливого суспільства за допомогою «політики можливого». На їхню думку, демонстрації, петиції та страйки можуть привести пролетаріат до бажаної мети. Прихильників цього руху в різних країнах Європи називали посібілістами (від франц. possibile — можливий).

Наприкінці 1888 р. французькі марксисти на конгресі Робітничої партії в Труа ухвалили рішення щодо скликання наступного року в Парижі конгресу, у якому могли б узяти участь представники пролетарів усього світу.

Мал. 2. Страйк трамвайників у Нью-Йорку. Гравюра 1886 р.

14 липня 1889 р. на 100-ту річницю від дня взяття Бастилії в Парижі відкрився конгрес представників соціал-демократичних і робітничих партій, що увійшов в історію як Другий Інтернаціонал. У роботі марксистського конгресу взяли участь близько 400 делегатів від соціалістичних організацій із 22 країн. Це був найбільший міжнародний з’їзд за всю історію робітничого руху.

ПРОПОНУЄМО ОБГОВОРИТИ

Розкол в Інтернаціоналі

Проти посібілістів активно виступив Ф. Енгельс — соратник К. Маркса. В одному зі своїх листів він писав: «...Старий розкол в Інтернаціоналі знову стає на порядок денний... Супротивник той самий, із тією лише різницею, що прапор анархістів замінено прапором посібілістів; такий самий продаж своїх принципів буржуазії за часткові поступки, а головне, за теплі місця для ватажків (члени міського муніципалітету, біржі праці тощо)».

У чому полягала головна суперечність між марксистами й посібілістами?

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

1. Як розвивалися робітничий і соціал-демократичний рухи після ліквідації Першого Інтернаціоналу?

2. Чи можна вважати появу Другого Інтернаціоналу неминучою?

2. Спадщина К. Маркса та Ф. Енгельса.

Перший конгрес Другого Інтернаціоналу запросив у Париж відомих діячів міжнародного соціалізму. Головами були обрані німець Карл Лібкнехт і француз Едуард Вайян. Серед російських соціалістів, присутніх на конгресі, був Георгій Плеханов, який заявив, що російська революція переможе як робітнича, або ж не переможе зовсім. Величезне значення мала резолюція (постанова) Паризького конгресу про організацію щорічного першотравневого страйку й демонстрації з метою зміцнення міжнародної солідарності пролетарів і боротьби за 8-годинний робочий день.

Заклик конгресу знайшов відгук. Першотравневі виступи, що пройшли в 1890 р. у Франції, Австро-Угорщині та інших країнах, сприяли зміцненню інтернаціональної пролетарської солідарності. Уперше робітничий клас організовано проводив страйк у міжнародному масштабі.

В останні десятиліття XIX ст. марксизм став найбільш впливовою соціалістичною течією та був покладений соціал-демократичними партіями в основу їхніх програмних принципів. Економічна теорія К. Маркса набула популярності і в науковому середовищі. Із К. Марксом дискутували соціалісти інших течій. У той самий час марксизм мав велику силу впливу. Логічна й науково обґрунтована система поглядів К. Маркса знайшла багато учнів і послідовників.

На Цюрихському конгресі (1893 р.), у роботі якого брав особисту участь Ф. Енгельс, була прийнята резолюція, що закликала робітничий клас і соціалістичні партії до боротьби за загальне виборче право, робітниче законодавство, 8-годинний робочий день та інші реформи. Проте головною метою соціалістичного руху визнавалася необхідність завоювання політичної влади. Також ця резолюція засуджувала будь-які компроміси з буржуазією за рахунок життєвих інтересів робітничого класу.

Учасники Четвертого конгресу Другого Інтернаціоналу в Лондоні (1896 р.) засудили колоніалізм. Було оголошено про остаточний розрив між марксистами й анархістами. Діяльність соціал-демократичних і робітничих партій знайшла відображення в масштабних страйкових рухах, які наприкінці XIX ст. значно перевершили рівень 70—80-х рр. Тільки у Франції в 1900 р. відбулося понад 900 страйків — майже втричі більше, ніж у 1890 р. Зростання страйкового руху та робітничих протестів спостерігалося й в інших країнах (мал. 3). У 1893 р. пройшов перший в історії міжнародного робітничого руху загальний політичний страйк у Бельгії. У ньому взяли участь близько 250 тис. пролетарів. Страйкарі домоглися значного розширення виборчого права.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

1. Які ідеї марксизму стали програмою дій Другого Інтернаціоналу? 2. Яких успіхів досяг Другий Інтернаціонал за перше десятиліття своєї історії? Чи збереглася спадщина Другого Інтернаціоналу в сучасному житті?

3. Ревізія марксистського вчення.

На П’ятому конгресі Другого Інтернаціоналу в 1900 р. у Парижі відбувся черговий розкол соціалістичного руху. Головним пунктом суперечностей було питання про способи завоювання політичної влади робітничим класом. Послідовні марксисти виступали за насильницьке повалення влади буржуазії шляхом революції пролетарів. Це положення марксизму підтримували Р. Люксембург, К. Лібкнехт, Ф. Мерінг, Д. Благоєв, Г. Плеханов, В. Ленін та інші. Наприклад, вождь німецьких соціал-демократів А. Бебель на партійному з’їзді під бурхливі оплески заявив, що партія ніколи не відмовиться від насильницького повалення влади буржуазії.

Значна частина європейських соціалістів виступала з позицій ревізії, (перегляду, перевірки) марксизму, виходячи з нових явищ в економічному й суспільно-політичному житті розвинених країн Європи. Успіхи робітничих партій у виборах у Німеччині, Франції та інших країнах у 90-х рр. XIX ст. свідчили про зростання впливу соціалізму серед робітничого класу. Багатьом здавалося, що за допомогою виборчих бюлетенів на парламентських виборах пролетаріат зможе досягти своєї мети. Лідер французьких соціалістів Жуль Гед у день свого обрання в парламент у 1893 р. заявив: «Недільні вибори — це справжня революція, це початок революції, що зробить вас вільними людьми. Легально, завдяки вашій волі, що стала законом, здійсняться соціальні зміни».

Мал. 3. Мітинг страйкуючих портових і транспортних робітників Лондона в серпні 1911 р.

Біля витоків ревізіонізму стояв Едуард Бернштейн, який стверджував, що «кінцева мета соціалізму» для нього «ніщо», а ось рух до неї — «все». У своїх працях і виступах він доводив, що багато положень марксизму не витримали випробування часом.

Е. Бернштейн відкинув положення К. Маркса про те, що зубожіння робітничого класу є невід’ємним законом капіталізму. Він наполягав на здатності капіталізму до відновлення й перетворення шляхом реформ, а не революції.

ПРОПОНУЄМО ОБГОВОРИТИ

«Казус Мільєрана»

У 1899 р. французький соціаліст Александр Мільєран отримав запрошення обійняти посаду міністра торгівлі, промисловості, пошт і телеграфів у буржуазному уряді Франції, до складу якого входив також кат революційного руху генерал Г. Галіфе. А. Мільєран прийняв цю пропозицію. На міністерській посаді він домігся затвердження нового фабричного законодавства, яке встановило 8-годинний робочий день на державних підприємствах та інші закони на користь робітників. Однак ситуація була неоднозначною. Випадок (казус) із Мільєраном розколов європейський соціалістичний рух на тих, хто його підтримував, і тих, хто засуджував будь-яке співробітництво з буржуазним урядом. Після Першої світової війни А. Мільєран був обраний президентом Франції (1920—1924 рр.).

Чи можна розглядати «казус Мільєрана» як можливість взаємовигідного співробітництва буржуазії та пролетаріату?

ЛЮДИ, СПРАВИ, ІДЕЇ

Мал. 4. Едуард Бернштейн — основоположник ревізіонізму.

Ревізіоніст Бернштейн

Едуард Бернштейн (1850—1832) (мал. 4) був визначним теоретиком соціалізму, близьким другом Ф. Енгельса, який заповів йому значну частину своєї бібліотеки й документів. Під час політичних переслідувань соціалістів він залишив Німеччину. У 1881—1890 рр. Е. Бернштейн обіймав посаду головного редактора газети «Соціал-демократ», що видавалася в Цюриху. Тривалий час Е. Бернштейн був послідовним та активним марксистом; він став автором революційної програми СДПН. У другій половині 90-х рр. XIX ст. політик ступив на шлях ревізії, або реформування марксистського вчення й соціал-демократичного руху. Повернувшись до Німеччини, Е. Бернштейн активно співпрацював із берлінським щомісячником «Міжнародний огляд соціалізму», що став провідником ідей ревізіонізму.

У капіталістичній економіці цього часу відбувалися значні зміни. Колоніальні володіння й монополії приносили надприбутки, які дозволяли підвищувати заробітну плату й життєвий рівень висококваліфікованим робітникам, — так званій робітничій аристократії. Ревізія марксизму особливо швидко поширювалася серед цієї частини робітничого класу. Дійсно, із 60-х рр. XIX ст. життя трудящих у найбільш економічно сильних країнах покращувалося. Щодо Великої Британії це визнав у 1892 р. сам Ф. Енгельс, який готував до перекладу книгу К. Маркса «Становище робітничого класу в Англії». У Сполучених Штатах із 1865 до 1900 р. середня реальна заробітна плата в промисловості виросла на 40—50%.

Е. Бернштейн та його прихильники побачили в сучасному їм житті можливість мирної еволюції капіталізму, його майбутню «соціалізацію». Ревізіонізм швидко набув міжнародного характеру.

Мал. 5. Робітничий мітинг у Німеччині в 1907 р.

У центрі — Роза Люксембург (1871—1919), лідер радикального напрямку СДПН, активна прихильниця марксизму й фемінізму.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ

1. Чому виникла необхідність і можливість ревізії марксистського вчення? 2. Поясніть основні напрямки реформування марксизму, запропоновані Е. Бернштейном.

У деяких промислово розвинених країнах робітничий клас домагався своїх вимог переважно мирними засобами (мал. 5). Наприклад, лідер австрійських соціал-демократів В. Адлер ще в 1891 р. заявляв, що «Австрія поряд з Англією та Швейцарією має найкращі у світі закони щодо захисту робітників».

У 1900 р. у Лондоні була створена Лейбористська партія (партія праці). На парламентських виборах того самого року лейбористи отримали два місця в парламенті, у 1906 р. — 29, а в 1910 р. — 40. У 1924 р. лейбористи вперше сформували уряд і відтоді стали однією з провідних британських партій.

У 1912 р. СДПН сформувала найбільшу фракцію в рейхстагу, однак зупинити зростання мілітаризму в країні німецькі соціал-демократи не змогли.

У Російській імперії соціал-демократи активно підтримали революцію 1905 р. та бойкотували вибори до Державної думи.

Таким чином, соціал-демократичний рух у європейських країнах розвивався у трьох різних напрямках, які врешті привели до різних результатів.

ТВОРЧЕ ЗАВДАННЯ

Складіть есе на тему «Соціал-демократія на межі XIX—XX ст.: барикади або парламент?».