Підручник по Всесвітній історії. 9 клас. Д’ячков - Нова програма

§13. Російська імперія в першій половині ХІХ ст.

На тлі революційної Європи першої половини XIX ст. Російська імперія здавалася осередком спокою та стабільності. Однак ця рівновага була викликана не раціональною політикою самодержавства, а економічною відсталістю імперії, у якій панувало кріпосне право. Тому політична стабільність була лише химерною оболонкою, за якою визрівали економічні, соціальні та зовнішньополітичні проблеми.

Варто пригадати! 1. У чому полягала особливість «освіченого абсолютизму» Катерини II? 2. Як змінилася територія Російської імперії в другій половині XVIII ст.?

1. Росія на початку ХІХ ст.

На початку ХІХ ст. Російська імперія була найбільшою державою в Євразії, однак економічне становище країни поступово погіршувалося. Кріпосне право не тільки гальмувало розвиток сільського господарства, але й заважало розвитку промисловості, для якої не вистачало вільних робочих рук. У той час як у країнах Європи тривав промисловий переворот, у Росії парових машин, механізмів і добрив майже не застосовувалося. Кріпаки не були зацікавлені в результатах своєї праці, тому врожаї залишалися низькими.

У першій половині XIX ст. в Російській імперії посилилася криза кріпосницького господарства, і стало очевидним відставання її економіки від Європи. Можливі зміни залежали лише від влади імператора, тому що в Росії практично не було буржуазії та найманих робітників.

Молодий імператор Олександр І (1801—1825 рр.) бачив проблеми своєї країни. Був створений Негласний комітет, що розробив проекти реформ державного управління та освіти. Вийшов «Указ про вільних хліборобів», який допускав звільнення селян із землею за викуп. Проте здійснити радикальні перетворення, що суттєво зачіпали інтереси дворянства, імператор не зважився. А після перемоги над Наполеоном Олександр І проводив ліберальні реформи тільки в західних володіннях імперії, де частка російського дворянства була невеликою.

Перемога над Наполеоном переконала Олександра І, що в Росії немає необхідності проводити реформи, адже й так вдалося здолати найсильнішу буржуазну державу в Європі. Перетворення в Росії були припинені, визначальну роль під час прийняття рішень став відігравати наближений царя граф Олексій Аракчеев (1769—1834). Незважаючи на сподівання народу, кріпосне право було збережено. Оскільки коштів на утримання сучасної армії не вистачало, а кріпаків поміщики віддавали в армію вкрай неохоче,

ОЧИМА СУЧАСНИКІВ

Поетичними рядками

Великий поет О. Пушкін у поемі «Євгеній Онєгін» так охарактеризував імператора Олександра І:

Велитель кволий і лукавий,

Плішивий красень, друг забав,

Пригрітий помилкою слави,

Тоді над нами царював.

О. Аракчеев за царським наказом створив військові поселення. У них солдати мали і служити в армії, і обробляти землю, забезпечуючи себе продовольством. Життя у військових поселеннях було дуже важким, саме в них найчастіше спалахували повстання. Однак російська влада не зважала на це, і створення військових поселень тривало до 50-х рр. XIX ст.

Військові поселення стали символом відсталості Російської держави.

Олександр І продовжував збільшувати розміри імперії. Під час російсько-турецької війни до Росії було приєднано Бессарабію й частину грузинських земель, за підсумками російсько-перської війни — частину азербайджанських і вірменських територій, а після російсько-шведської — Фінляндію. Увійшовши до складу третьої антинаполеонівської коаліції, Росія зустрілася з Наполеоном під Аустерліцом, а після поразки четвертої коаліції Олександр І уклав із Наполеоном Тільзитський мир, за яким Росія приєднувалася до континентальної блокади Англії.

2. Похід армії Наполеона в Росію.

Союз двох імператорів, укладений у Тільзиті, виявився недовговічним. Олександра І непокоїв договір з «імператором-революціонером», російський уряд засипали скаргами незадоволені континентальною блокадою поміщики. Наполеона ж обурювала економічна політика Олександра І, який постійно порушував континентальну блокаду та вводив високі мита на французькі товари. Проте, найімовірніше, імператор французів, не маючи сил для того, щоб напасти на Велику Британію безпосередньо, вирішив атакувати Росію як останнього потенційного союзника англійців. Розгром армій Олександра І відкривав для Наполеона можливість завдати удару по британських володіннях в Індії, що складали основу колоніальної імперії англійців.

24 червня 1812 р. «Велика армія» Наполеона перетнула кордон із Росією. Загальна кількість армії вторгнення перевищувала 400 тис. солдатів, із яких французи становили лише половину, решта були представниками союзних або підкорених народів. Згодом до Наполеона приєднувалися підкріплення, що надходили із Франції. Цим силам росіяни змогли протиставити не більше 400 тис. солдатів, які до того ж були розкидані по всій європейській частині Росії. Західний кордон захищали армії під командуванням Михайла Барклая-де-Толлі (1761—1818) та Петра Багратіона (1765—1812).

Мал. 1. Подвиг солдатів генерала М. Раєвського під Салтановкою 11 липня 1812 р. Худ. М. Самокиш.

Як ми знаємо, метою Наполеона був розгром російської армії в генеральному бою та підписання з Олександром І більш вигідного договору, при цьому допускалася передача Польщі білоруських та українських земель. Головнокомандувач російської армії М. Барклай-де-Толлі чудово розумів, що військова перевага не на їхньому боці. Єдиним шансом на перемогу над Наполеоном було затягти французів якнайбільше у глиб Росії, змусивши їх залишати гарнізони на шляху просування й у такий спосіб поступово зменшувати армію. Тому М. Барклай-де-Толлі наказав обом російським прикордонним арміям відступати (мал. 1). Наполеон намагався наздогнати їх, щоб розбити армії нарізно, але М. Барклай-де-Толлі та П. Багратіон з’єдналися під Смоленськом і несподівано для французів продовжили відступ.

Мал. 2. Московська пожежа 1812 р. Худ. В. Мазуровський.

У Санкт-Петербурзі оточення царя висловлювало невдоволення відступом армії, говорили навіть про зраду командувача. У серпні 1812 р. Олександр І поставив на чолі російської армії Михайла Кутузова (1745—1813). Прийнявши командування, М. Кутузов так само наказав відступати до Москви, але він розумів, що імператор не пробачить йому, якщо друга столиця Російської імперії буде залишена без бою. Тому російська армія приготувалася дати генеральний бій французам поблизу села Бородіно. Битва на Бородінському полі відбулася 7 вересня 1812 р. Французи намагалися прорвати оборонні укріплення, побудовані російською армією. До кінця битви їм це вдалося з величезними втратами, але армія М. Кутузова, чиї втрати були ще більшими, змогла організовано відступити.

Хоча за підсумками Бородінської битви поле бою залишилося за французами, своєї головної мети — знищення російської армії — Наполеон не досяг.

М. Кутузов відмовився від захисту Москви й відступив з армією на схід. Французькі війська увійшли до міста. Проте захоплення Москви не наблизило перемогу Наполеона. Несподівано для нього величезне місто, підпалене з декількох боків, зайнялося вогнем (мал. 2). Збір продовольства ускладнювали партизани із числа солдатів і місцевих селян. Олександр І відмовлявся від переговорів про мир. У Росії розгортався патріотичний рух, десятки тисяч селян вступали в ополчення, влада оголосила боротьбу з армією Наполеона Вітчизняною війною. Перед Наполеоном постала загроза зимівлі в спаленому місті, без достатніх запасів продовольства та з армією М. Кутузова на флангу, що набирала сили.

У жовтні 1812 р. Наполеон вирішив відступати з Москви на південь. Проте французи не змогли прорвати оборону М. Кутузова та змушені були повернути на захід. їм довелося йти ними ж самими розореною дорогою, постійно відбиваючи атаки партизанів і козаків (мал. 3). М. Кутузов не наважувався дати Наполеону новий генеральний бій, але продовжував переслідувати його, атакуючи частини, що відставали. Унаслідок зимових холодів, нестачі продовольства й постійного переслідування російських військ французька армія танула на очах. М. Кутузов мав план остаточної перемоги над супротивником під час переправи через річку Березіна. Хоча Наполеону вдалося хитрістю вивести основні сили, частина французької армії була розгромлена й потрапила в полон.

Так, від «Великої армії» Наполеона залишилося лише близько 30 тис. солдатів. Незважаючи на заперечення М. Кутузова, Олександр І вирішив продовжити переслідування французів у Європі, що привело до падіння Імперії Наполеона.

Мал. 3. Відступ маршала Нея (французькі солдати під час відступу з Москви). Худ. А. Івон.

Розгром «Великої армії» в Росії став початком падіння Першої імперії у Франції.

3. Повстання декабристів.

Відмова Олександра І від реформ посилила невдоволення серед російського ліберального дворянства, особливо серед армійських офіцерів, які познайомилися із життям у Європі й переконалися в значному відставанні Росії.

У 1816 р. в Петербурзі виникло таємне товариство «Союз порятунку», учасники якого виступали за обмеження абсолютної монархії та ліквідацію кріпосного права. У 1818 р. виникла організація «Союз благоденства». У 1821 р. вона розпалася на «Північне товариство» в Петербурзі та «Південне товариство» в українських губерніях, де розміщувалися регулярні полки російської армії. Лідери «Північного товариства» мали намір після перемоги встановити в Росії конституційну монархію та федеративний устрій, ввести основні права і свободи, скасувати кріпосне право, але передати селянам поміщицьку землю тільки за викуп. Однак проект програми «Конституція» Микити Муравйова (1795—1843) не був прийнятий товариством. Більш радикальної позиції дотримувався лідер «Південного товариства» полковник Павло Пестель (1793—1826), який запропонував свою програму «Руська правда». Він вважав, що після перевороту Росія має стати унітарною республікою, кріпосне право буде скасоване, а селяни отримають землю від держави.

Найважливішою проблемою змовників було те, що вони не могли заручитися підтримкою населення, навіть власних солдатів не вдалося залучити на свій бік. Неписьменне селянство не розуміло, як можна готувати змову проти самого імператора, тому товариства змовників планували військовий переворот, а не народну революцію. Найкраще їхні плани описує фраза: «Для народу, але без народу».

Наміри таємних товариств порушила раптова смерть Олександра І восени 1825 р. Склалася неоднозначна ситуація. Згідно з традицією, гвардія в Санкт-Петербурзі присягнула на вірність брату Олександра І Костянтину Павловичу. Проте Костянтин не бажав бути імператором і ще раз після смерті Олександра І підтвердив свою відмову. Тому на 14 грудня 1825 р. було призначено нову присягу гвардії наступному за правом спадкоємності брату Миколі Павловичу. Цією плутаниною й вирішили скористатися члени «Північного товариства», які переконали солдатів, що придворні намагаються замінити «доброго» царя на «поганого». Метою повсталих було зірвати присягу гвардії, убити Миколу та створити Тимчасовий уряд.

Уранці 14 грудня 1825 р. офіцери-декабристи вивели на Сенатську площу Санкт-Петербурга близько 3 тис. солдатів. Однак план повстання був одразу ж зірваний: на площу не з’явився обраний диктатором декабристів Сергій Трубецькой. Ні на вбивство Миколи, ні на штурм урядових будинків солдати не наважилися.

Мал. 4. Повстання на Сенатській площі. Худ. К. Кольман.

Тим часом на площу прибули вірні Миколі війська з артилерією. Спроби переконати повсталих здатися закінчилися невдачею, генерал-губернатор Петербурга граф М. Милорадович був смертельно поранений декабристом П. Каховським. Зрештою імператор Микола І віддав наказ артилерії відкрити вогонь по повсталих. Виступ було швидко придушено (мал. 4).

Незважаючи на арешт лідера «Південного товариства» П. Пестеля, його однодумці з Васильківської управи в Україні 29 грудня 1825 р. підняли повстання Чернігівського полку. Солдати під командуванням декабристів С. Муравйова-Апостола (1796—1826) та М. Бестужева-Рюміна (1801—1826) здійснили марш у районі Фастів — Біла Церква, сподіваючись підбурити на виступ інші частини, але невдало. З січня 1826 р. Чернігівський полк був розгромлений урядовими військами. Повстання декабристів остаточно зазнало поразки. П’ятьох змовників засудили до страти, активних членів таємних товариств відправили на каторгу в Сибір, а більшість солдатів вислали на Кавказ, де відбувалися воєнні дії.

Невдача повстання декабристів передусім була зумовлена відсутністю народної підтримки.

4. Миколаївська епоха.

Повстання декабристів значно вплинуло на діяльність нового царя Миколи І (1825—1855 рр.). Імператор, що розпочав своє правління з розстрілу власної гвардії, назавжди став противником будь-яких реформ і змін. У внутрішній політиці Микола І намагався зберегти існуючі кріпосницькі відносини та всі привілеї дворянства. У країні жорстоко переслідувалося будь-яке вільнодумство: було розгромлено Кирило-Мефодіївське братство в Києві, засуджені до страти (яку, щоправда, останньої миті було скасовано) петрашевці в Петербурзі. У державі впроваджувалася офіційна ідеологія, побудована на трьох принципах: православ’я, самодержавство, народність.

ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

Слов'янофіли та західники

У першій половині XIX ст. в російській суспільно-політичній думці оформилися два напрямки: західників і слов'янофілів. Західники вважали, що Росія потребує реформ, які наблизять її до країн Західної Європи. Малося на увазі не перетворення країни на цілковиту подобу Заходу, а духовне споріднення Європи та Росії. Західникам протистояли слов'янофіли, які стверджували, що Росія має свій особливий шлях розвитку, відмінний від раціональної Західної Європи. Слов'янофіли негативно оцінювали роль Петра І, який здійснив реформи за західним зразком. При цьому західники не прагнули повного підпорядкування Заходу, а слов'янофіли не були консерваторами та противниками реформ.

У 1830 р. спалахнуло повстання в Царстві Польському, яке було приєднано до Російської імперії в 1815 р. за підсумками Віденського конгресу. Царство Польське мало широку автономію, у ньому існував сейм, була власна армія. Проте поляки прагнули відновити незалежність і під впливом революційних подій у Франції та Бельгії підняли повстання. Воно швидко охопило польські землі, але поширити повстання на білоруські й українські території не вдалося, оскільки селяни не вважали місцевих польських дворян за своїх. Проти повсталої Польщі Микола І виставив велику армію, яка насилу придушила заворушення. Після цього автономія Царства Польського була ліквідована.

В епоху Миколи І поглибилася криза кріпосницького господарства, у поміщиків стали скорочуватися доходи від експлуатації кріпаків. Одні поміщики намагалися посилити тиск на селян, збільшуючи панщину, інші почали впроваджувати нові технології обробітку землі, закуповувати за кордоном сучасні механізми. Однак домогтися зростання продуктивності праці не вдалося, тому що кріпак, як і раніше, не був зацікавлений у результатах своєї праці. Проте, незважаючи на перешкоди на шляху розвитку промисловості, у Росії в 40-ві рр. XIX ст. розпочався промисловий переворот.

Мал. 5. Будівництво залізниці Санкт-Петербург — Москва. Середина XIX ст.

Зростала кількість фабрик, на яких використовувалися машини й вільнонаймана праця. Розпочалося будівництво першої залізниці між Санкт-Петербургом і Москвою (мал. 5). Однак розвиток промисловості в Російській імперії відбувався досить повільно порівняно із провідними країнами Західної Європи.

Відсутність реформ і збереження кріпацького ладу гальмували розвиток Російської імперії.

5. Зовнішня політика Миколи І.

У зовнішній політиці Микола І був противником будь-яких революційних рухів, за що його називали «жандармом Європи». Ненависть до революцій іноді навіть змушувала імператора діяти всупереч стратегічним інтересам Росії. Так, символом реакційної політики Миколи І стало придушення російською армією угорської революції в 1849 р. Російські війська допомогли зберегти єдність Австрійської імперії, що була супротивником Росії і у Східній Європі, і на Балканському півострові.

У 20-ті рр. XIX ст. підсумком чергової російсько-турецької війни стало приєднання до Російської імперії більшої частини Північного Кавказу та Східної Вірменії. Прагнення Миколи І зміцнити свій вплив у Туреччині призвело до загострення «східного питання». І Росія, і Франція скористалися конфліктом між православними й католиками в Палестині для тиску на Османську імперію. Обидві країни вели агресивну політику, але Франція заручилася підтримкою Великої Британії, а Микола І продовжував діяти самостійно.

Підтримана англійцями й французами Туреччина в жовтні 1853 р. оголосила війну Росії (Кримська війна). Початок воєнних дій був успішним для Російської імперії. На Балканах російські війська увійшли на територію Болгарії, відбили наступ турків на Кавказі. У листопаді 1853 р. російська вітрильна ескадра під командуванням віце-адмірала П. Нахімова, незважаючи на кількісну перевагу противника, розгромила турецьку ескадру в Синопській бухті (мал. 6).

Через перемоги Росії в 1854 р. у війну на боці Туреччини вступили Англія, Франція та Сардинське королівство (П’ємонт). Австрія, на чию допомогу Микола І небезпідставно сподівався, змусила російські війська залишити Болгарію та Молдавію.

Мал. 6. Синопська битва. Ніч після бою 18 листопада 1853 р. Худ. І. Айвазовський.

Цілковита перевага союзників на морі дозволила англо-французькій ескадрі обстріляти російські чорноморські порти, а потім висадити десант у Криму. Англо-франко-турецька армія взяла в облогу російську військово-морську базу Севастополь.

У битвах виявилося безперечне технічне відставання російської армії: англійці й французи на 40 % були озброєні нарізними рушницями, дальність стрільби яких втричі перевищувала російську гладкоствольну зброю, а флот союзників за кількістю значно переважав російський флот. Союзні армії помітно краще забезпечувалися продовольством та спорядженням, ніж російські, що були на своїй території.

Незважаючи на відставання в озброєнні і нестачу військ, гарнізон і флотські екіпажі утримували оборону Севастополя протягом 11 місяців. Тільки після взяття французами Малахового кургану у вересні 1855 р. командування відвело гарнізон на інший берег бухти та підпалило місто.

Узяття Севастополя не означало остаточної поразки Росії у війні. Крім того, атаки союзного флоту на Балтійському та Білому морях і Далекому Сході не мали успіху, а на Південному Кавказі російські війська перейшли в наступ. Набагато важливішою була моральна поразка від того, що Росія не змогла захистити міста на своїй же території.

На початку 1855 р. помер Микола І. Новий імператор Олександр II отримав загрози оголошення війни й від Австрії. У 1856 р. був підписаний Паризький мирний договір, за умовами якого Росія втрачала можливість тримати військовий флот у Чорному морі та право заступництва над християнами в Туреччині. М’які умови миру показували, що й союзники втомилися від війни. Однак для Російської імперії невдача в Кримській війні стала свідченням того, що вона вже не може на рівних протистояти провідним державам Європи.

Поразка в Кримській війні яскраво продемонструвала економічне відставання Російської імперії від країн Західної Європи.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. Чому, на ваш погляд, Олександр І не наважився скасувати кріпосне право? 2*. Як ви розумієте вислів М. Кутузова: «Ми Наполеона не переможемо. Ми його перехитруємо»? 3*. Чому М. Кутузов був проти походу в Європу в 1813 р.? 4. Чому розгром «Великої армії» можна назвати початком падіння наполеонівської Франції? 5. Що ставили собі за мету декабристи? б. Чому декабристи виступали за військовий переворот, а не за народну революцію? 7. Чому повстання декабристів зазнало поразки? 8. Що гальмувало розвиток промисловості в Росії? Чому? 9. За що Миколу І називали «жандармом Європи»? 10. Назвіть причини та наслідки Кримської війни.

ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ

Із повідомлення про настрої селян (1839 р.)

У народі говорять безупинно, що всі іновірці в Росії, чухни, мордва, чуваші, самоїди, татари тощо, — вільні, а тільки росіяни, православні — невільники, всупереч Святому Письму. Що причина всього зла — пани, тобто дворяни. На них звалюють усе лихо! Що пани обманюють царя й обмовляють перед ним православний народ. Узагалі кріпосний стан — як сухий порох у державі, і тим небезпечніше, що військо складається із селян; до того ж нині сформувалася величезна маса безпомісних дворян із честолюбних чиновників, яким нічого втрачати та які раді будь-яким розладам.

Спираючись на текст документа, охарактеризуйте настрої кріпаків у період правління Миколи І.