Антологія. Пригоди й подорожі в шкільному курсі літератури. 7 клас. Богданець-Білоскаленко

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Агата Крісті

(1890—1976)

Життя під час подорожі — це мрія в чистому вигляді.

А. Крісті

Агата Мері Кларисса Міллер — англійська письменниця, одна з найвідоміших у світі представниць детективного жанру.

У 1920 р. був опублікований її перший роман «Загадкова пригода в Стайлзі».

Особливо популярні твори письменниці: «Убивство Роджера Екройда» (1926), «Убивство за абеткою» (1936), «Десять негретят» (1939), «Кривий будиночок» (1949); п’єси «Свідок звинувачення», «Зернятко в кишені» (1954), «І в тріщинах дзеркальний круг» (1963).

За кількістю перекладів і загальним накладом друкованих видань книжки А. Крісті посідають третє місце в історії після Біблії та творів В. Шекспіра. Драматургічні твори письменниці користуються попитом і нині. За її романами знято багато кінофільмів і поставлено вистави в різних країнах світу.

Літературознавчий коментар

У детективах А. Крісті розкриття злочину відбувається завдяки психологічній проникливості її героїв-детективів. Головний акцент зроблено не на доказах, а на змісті та структурі діалогів, на спостереженнях за поведінкою підозрюваних. Авторська розповідь супроводжується тонким гумором. На відміну від сучасних детективів, у творах А. Крісті практично немає сцен насильства та брутальності.

Образи детективів-слідчих у романах А. Крісті різноманітні: це полковник Рейс, агент британської розвідки; бельгієць Пуаро, приватний детектив; літня міс Марпл, наділена гострим розумом і спостережливістю; це містер Квін і Паркер Пайн, кожний з яких веде розслідування за своїм методом — один, наслідуючи методи Шерлока Холмса, а другий — аналізуючи злочин у своєму улюбленому кріслі; а також детективи-аматори Томмі й Талленс Бересфорди; суперінтендант Баттл — успішний співробітник Скотланд-Ярду.

Паркер Пайн — герой оповідання «Дельфійський оракул¹» та інших оповідань, що ввійшли до збірки «Розслідує Паркер Пайн», а також частково до збірок «Таємниця регати та інші розповіді» і «Проблеми в Пол’єнсі й інші історії». За основу сюжету цих оповідань зазвичай узято не злочин, а історію клієнтів Пайна, які з різних причин незадоволені своїм життям. Саме ці невдоволення і приводять клієнтів в агентство Пайна. У цій серії творів уперше з’являється міс Лемон, яка залишить роботу в Пайна, щоб улаштуватися секретарем до Еркюля Пуаро.

¹ Дельфійський оракул — оракул при храмі Аполлона в Дельфах — одному з найдавніших релігійних центрів Стародавньої Греції. Дельфійський оракул користувався в Стародавній Греції великою пошаною.

Дельфійський оракул

Оповідання

Місіс Віллард Дж. Петерс не цікавилася Грецією і про Дельфи, по щирості, нічого певного не могла сказати.

Для неї центрами культури були Париж, Лондон і Рів’єра. Місіс Петерс подобалося жити в готелях. Та в номері обов’язково мали бути м’який килим, комфортабельне ліжко, багато різних освітлювальних приладів, у тому числі нічник, досхочу гарячої і холодної води, телефон біля ліжка, щоб замовити чай, десерт, мінеральну воду, коктейлі й побалакати з друзями.

У готелі в Дельфах нічого цього не було. Тут був чудовий краєвид із вікон, чисте ліжко та вибілена кімната — стілець, умивальник, комод. Кімнати з ваннами надавалися за домовленістю, а гарячої води часом не було.

Звичайно, приємно сказати друзям, що побувала в Дельфах, — та, попри всі намагання, вона не могла зацікавитися Стародавньою Грецією. Античні скульптури здавалися їй такими недовершеними, їм бракувало голів, рук і ніг. Потай вона віддавала перевагу гарному мармуровому ангелу з крилами, установленому на могилі її покійного чоловіка містера Вілларда Петерса.

Однак усі ці таємні думки вона ретельно приховувала, щоб Віллард не зневажав її. Місіс Петерс сиділа в цій незатишній холодній кімнаті й терпіла пихату покоївку та гидкого водія на узбережжі заради Вілларда.

Віллард (ще недавно його звали «молодшим» — як він це ненавидів!) був вісімнадцятирічним сином місіс Петерс. І вона обожнювала його. Це в нього було дивне захоплення давнім мистецтвом. Це він, кволий, блідий, в окулярах, хворий на диспепсію, потягнув свою люблячу матір до Греції.

Вони відвідали Олімпію, яка здалася місіс Петерс сумним безладдям, їй сподобався Парфенон, але Афіни, на її думку, було містом без перспективи. Відвідини Корінфа й Мікен стали тортурами для неї та водія.

«Дельфи, — сумно думала місіс Петерс, — останнє випробування. Зовсім немає чого робити, тільки йдеш дорогою та розглядаєш руїни».

Дельфи (Греція)

Віллард годинами простоював на колінах, розшифровуючи грецькі написи, і казав:

— Мамо, ти тільки вслухайся! Хіба це не прекрасно? — А потім щось зачитував, як на неї, безмежно нудне.

Того ранку Віллард пішов подивитися візантійські мозаїки. Місіс Петерс, відчуваючи, що візантійські мозаїки не зігріють її, як у буквальному, так і в переносному розумінні, вибачившись, відмовилася.

— Ясно, мамо! — мовив Віллард. — Ти хочеш побути на самоті, щоб просто посидіти в театрі або на стадіоні, спостерігаючи, що відбувається внизу й сприймати все це.

— Так, любий! — погодилася місіс Петерс.

— Я знав, що тут тобі сподобається, — радісно вигукнув Віллард і пішов.

Зітхнувши, місіс Петерс вирішила піднятися й поснідати.

Вона ввійшла до майже порожньої їдальні. Крім неї, там були ще четверо. Мати й дочка, одягнені, як на неї, украй вульгарно, обговорювали мистецтво самовиразу в танці, потім — товстий похилого віку містер Томпсон. Неподалік сидів лисий джентльмен середнього віку, він приїхав учора ввечері.

Вона завела розмову з мужчиною, який залишився останнім у їдальні. Місіс Петерс була товариською жінкою, їй подобалося розмовляти з людьми. Манери гладкого Томпсона бентежили її (британська стриманість — вона це так називала). Дочка та матір поводилися зверхньо й зарозуміло, хоча були в хороших стосунках із Віллардом.

Місіс Петерс вирішила, що новий знайомий — дуже приємна людина. Він розповів їй кілька цікавих деталей про греків, після чого вона почала їх сприймати як живих людей, а не як персонажів нудної історичної книжки.

Місіс Петерс розказала новому знайомому все про Вілларда: який він розумний, як закоханий у мистецтво (культура — це його життя). Із цим доброзичливим джентльменом було приємно розмовляти. Його ім’я та професію місіс Петерс з’ясувати не встигла. Він нічого не розповів про себе, крім того, що подорожує та відпочиває від справ. Яких? Загалом день минув швидше, ніж можна було сподіватися. Дочка, матір і Томпсон мовчали. Місіс Петерс та її новий приятель зустріли Томпсона, коли той виходив із музею. І він негайно повернув і пішов у протилежному напрямі. Новий приятель спохмурнів:

— Цікаво, що це за один?

Місіс Петерс назвала його прізвище, більше нічого вона не знала.

— Томпсон, Томпсон... Думаю не зустрічався з ним раніше і все ж здається знайомим. Та не можу згадати, де я його бачив.

Удень вона трохи покуняла в затінку. Місіс Петерс не скористалася порадою сина прочитати чудову книжку про грецьке мистецтво. Натомість вона взяла із собою детектив «Таємниця річки Лон». Чотири вбивства, три викрадення, велика строката зграя небезпечних злочинців. Уважно прочитавши книжку, місіс Петерс підбадьорилася та заспокоїлася.

О четвертій місіс Петерс повернулася до готелю, переконана, що Віллард уже прийшов. Вона була така далека від передчуття лиха, що майже забула розкрити записку, яку, за словами господаря готелю, залишив для неї якийсь незнайомий. Неохоче розгорнула брудний папірець. Писав іноземець, але англійською мовою.

«Леді! Ми вручаємо це й інформуємо Вас, що Ваш син викрадений нами й перебуває в надійному місці. З ним нічого не трапиться, якщо Ви виконаєте наказ чесно. Ми вимагаємо за нього викуп 10 тисяч англійських фунтів стерлінгів. Якщо розповісте про це хазяїну готелю або повідомите в поліцію чи ще комусь, Ваш син загине. Думайте. Завтра дамо інструкції щодо грошей. Якщо не послухаєтеся, вуха благородного молодого джентльмена відріжемо й надішлемо Вам. І післязавтра, якщо Ви ще не виконаєте наших наказів, Ваш син загине. Це — недаремна погроза. Тримайте язик за зубами!

Деметріус Чорнобровий»

Не варто описувати стан бідної жінки. Абсурдна й по-дитячому висловлена вимога створювала жорстку атмосферу небезпеки. Віллард! Її хлопчик, її улюбленець, її тендітний, серйозний Віллард! Що з ним буде? Вона негайно звернеться до поліції, підніме весь район.

Насилу підвівшись, вийшла з кімнати, щоб побачити хазяїна готелю. Він був єдиною людиною, яка говорила по-англійськи.

— Уже пізно, — мовила вона. — Мій син ще не повернувся.

Приємний чоловічок приязно всміхнувся:

— Так, мосьє звільнив мулів — бажав пройти пішки. Він мав би бути зараз тут, але, безперечно, затримався в дорозі.

— Скажіть мені, — раптом спитала місіс Петерс, — тут є погані люди чи ні?

«Погані люди» — цього вислову англійською мовою чоловік не знав. Місіс Петерс спростила його. Хазяїн упевнено відказав, що навколо Дельфів мешкають лише добрі й спокійні люди — усі вони прихильно ставляться до іноземців.

Вона тремтячими губами намагалася щось сказати, але змусила промовчати. Зловісна погроза зв’язала її язик. Це може бути звичайнісінький обман. Але припустимо, що ні. В Америці в її подруги викрали дитину, і після того, як вона звернулася до поліції, дитину вбили. Таке справді траплялося.

Вона мало не збожеволіла. Що їй робити? Десять тисяч — для неї вони були нічим порівняно з безпекою Вілларда. Та як знайти таку суму? Вона мала при собі тільки акредитив на кілька сот фунтів стерлінгів.

Чи зрозуміють це бандити? Чи будуть вони розважливими? Чи зачекають? Прийшла покоївка, вона роздратовано її прогнала. Продзвонили на вечерю, і бідна жінка пійшла в їдальню. Вона їла механічно, нічого не помічаючи навколо. Їй здавалося, що їдальня порожня. Коли принесли фрукти, місіс Петерс побачила записку. Вона здригнулася, але почерк разюче відрізнявся від того, страшного, — охайне, каліграфічне англійське письмо: «У Дельфах ви не в змозі звернутися до Оракула, але можете порадитися з містером Паркером Пайном».

До аркуша паперу було прикріплено фрагмент із реклами, а на ньому наклеєна фотографія з паспорта. Вона впізнала в ній свого лисого приятеля. Місіс Петерс прочитала друковані рядки двічі: «Ви щасливі? Якщо ні, зверніться до містера Паркера Пайна».

Щасливі? Щасливі? Чи був хтось коли-небудь таким нещасним, як вона? Записка була для неї порятунком.

Вона швидко надряпала відповідь на аркуші паперу, що випадково опинився в сумці: «Будь ласка, допоможіть. Ви мене зустрінете на вулиці через десять хвилин». Поклала записку в конверт і попросила офіціанта передати його джентльмену, який сидів біля вікна. Через десять хвилин, закутана в шубу, бо ніч була холодною, місіс Петерс вийшла з готелю і повільно попрямувала до руїн. Містер Паркер Пайн чекав на неї.

— Це просто божа милість, що Ви тут, — мовила місіс Петерс, задихаючись. — Та як Ви дізналися про лихо, що трапилося зі мною? Саме це я хочу знати.

— Людська симпатія, моя дорога мадам, — мовив він ніжно. — Я зрозумів одразу: щось трапилося, але що? Чекаю Вашої розповіді.

З неї це вирвалося, як потік. Він прочитав лист, що вона дала, при світлі кишенькового ліхтарика.

— Гм, — промимрив. — Знаменитий документ. Вельми важливий. Він має певні особливості.

Однак їй було не до обговорення дрібниць. Що робити з Віллардом? Її любий, ніжний Віллард!

Містер Паркер Пайн заспокоював. Він намалював привабливу картину життя бандитів у Греції. Вони будуть особливо обережними з полоненим, бо той — золота жила.

— Що мені робити? — стогнала місіс Петерс.

— Зачекаймо до завтра, — відповів Паркер Пайн, — якщо Ви не бажаєте піти в поліцію.

Жінка перервала його криками жаху. Її дорогий Віллард негайно загине!

— Думаєте, Віллард у безпеці?

— Безперечно, — заспокоїв Паркер Пайн. — Проблематично, чи зможете Ви врятувати його, не сплативши 10 тисяч фунтів стерлінгів.

— Усе, що я хочу, мати сина поруч.

— Так, так, — мовив Паркер Пайн. — До речі, хто приніс лист?

— Мужчина, якого хазяїн не знав. Незнайомий.

— Ага. Тут можливі варіанти. Треба пильнувати того, хто принесе листа завтра. Що Ви скажете мешканцям готелю з приводу відсутності Вашого сина?

— Я не подумала.

— Ну, так, — міркував Паркер Пайн. — Думаю, Ви можете цілком природно тривожитися й турбуватися з приводу його відсутності. Можемо розпочати пошук.

— Ви думаєте, що злочинці не... — Вона задихалася.

— Ні, ні. Поки не поширяться чутки про викрадення або викуп, вони не стануть злими. Нарешті, Ви не повинні сприймати відсутність сина зовсім спокійно.

Вони повернули до готелю й майже зіткнулися із чоловіком.

— Хто це був? — різко спитав Пайн.

— Здається, містер Томпсон.

— О! — мовив Пайн, замислившись. — Томпсон, кажете? Томпсон, гм.

Місіс Петерс думала, лягаючи спати, що Пайн має рацію.

Хоч би хто приніс лист, напевно, він має контакти з бандитами. Вона втішилася і заснула значно раніше, ніж сподівалася. Одягаючись уранці, несподівано помітила: щось лежить на підлозі біля вікна. Вона підняла клаптик паперу — і серце затьохкало. Той самий брудний, дешевий конверт, ті ж ненависні літери.

«Доброго ранку, леді! Ви все обміркували? Ваш син почуває себе добре. Ніхто йому не шкодить, поки що. Але нам потрібні гроші. Мабуть, Вам нелегко дістати цю суму, але нас повідомили, що Ви маєте діамантове намисто. Чудові діаманти. Нас це задовольнить. Слухайте, що Ви повинні зробити. Ви чи хтось інший, кого пошлете, візьме це намисто та принесе його на стадіон. Звідти йдіть угору, до дерева біля великої скелі. Застерігаємо: прийти має тільки одна людина. Тоді Вашого сина обміняють на намисто завтра о шостій ранку, одразу після сходу сонця. Якщо повідомите поліцію, застрелимо Вашого сина, коли машина дістанеться до вокзалу. Це все, леді. Якщо не буде намиста завтра вранці, вуха сина надішлемо Вам. Наступного дня він загине.

З привітом, Деметріус»

Місіс Петерс швидко побігла до містера Пайна. Він уважно прочитав лист.

— Це правда, — спитав він, — про діамантове намисто?

— Так. Мій чоловік заплатив за нього сто тисяч доларів.

— Наші всезнаючі злодії, — промимрив містер Пайн.

— Що Ви сказали?

— Я просто брав до уваги деякі аспекти.

— Клянуся, містере Пайн, у нас обмаль часу для тонкощів. Мені потрібно, щоб син повернувся.

— Вас переповнюють емоції, місіс Петерс. Вам подобається залякування й те, що з Вас виманять 10 тисяч фунтів стерлінгів? Вам подобається без опору відмовитися від діамантів на користь банди хуліганів?

— Ну, звичайно, якщо Ви так кажете...

Гнів боровся в ній із материнськими почуттями.

— Як би я хотіла з ними поквитатися, із цими звірами! Як тільки мій хлопчик повернеться, містере Пайн, я напущу на них поліцію всієї округи. І якщо необхідно, найму броньовик, щоб довезти Вілларда до вокзалу!

— Та-ак! — мовив Паркер Пайн. — Розумієте, дорога мадам, боюся, що вони підготуються до такого Вашого ходу. Вони знають, що коли Віллард повернеться, Ви негайно піднімете по тривозі всю округу.

— Ну, а що Ви порадите?

Паркер Пайн усміхнувся.

— Я хочу спробувати власний план.

Він оглянув їдальню. Нікого не було, а двері з обох боків зачинені.

— Місіс Петерс, в Афінах я знаю чоловіка, він — ювелір. Виготовляє чудові штучні діаманти — першокласні. — Пайн перейшов на шепіт: — Я зателефоную йому. Він може дістатися сюди сьогодні вдень, із собою принесе чудову колекцію стразів!

— Що Ви маєте на увазі?

— Він вилучить справжні діаманти й замінить їх точними копіями, стразами.

— Слушна думка! — Вона захоплено дивилася на Пайна.

— Тс! Не так гучно. Ви зробите дещо для мене?

— Обов’язково.

— Простежте, щоб ніхто не підходив у межах чутності телефонної розмови.

Місіс Петерс кивнула.

Телефон був у кабінеті управляючого. Він чемно звільнив кімнату після того, як допоміг містеру Паркеру Пайну набрати номер. Виходячи з кімнати, зустрів місіс Петерс.

— Я просто чекаю містера Паркера Пайна, — сказала вона. — Ми йдемо на прогулянку.

— О, добре, мадам.

Містер Томпсон також був у залі. Він підійшов до них і почав розмову з управляючим.

— Чи здають в аренду вілли в Дельфах? Ні? Але ж тут, над готелем, є якась.

— Вона належить грецькому джентльмену, мосьє. Він її не здає.

— І немає інших вілл?

— Є одна, що належить американцю. Це по той бік селища. Вона зараз зачинена. І є вілла англійського джентльмена-художника, вона на краю стрімчака, виходить на Утса.

Місіс Петерс утрутилася в розмову. Від природи в неї був гучний голос. І вона навмисно зробила його ще гучнішим.

— Так, — мовила вона. — Я б з радістю мала тут віллу. Така природа! І нічого не спотворено. Я захоплена цим місцем, а Ви, містере Томпсоне? А, звичайно, Вам тут повинно подобатися, якщо хочете зняти віллу. Ви тут уперше?

Паркер Пайн вийшов із кабінету управляючого та схвально усміхнувся до неї. Містер Томпсон повільно спустився сходами й вийшов на дорогу, де приєднався до гордовитої дами та дочки, які, здавалося, добряче мерзли — ще б пак, з голими руками.

Усе йшло добре. Ювелір приїхав перед обідом машиною, разом з іншими пасажирами. Місіс Петерс принесла намисто до його кімнати. Він схвалив діаманти.

— Мадам може не хвилюватися, я зможу це зробити.

Він дістав інструменти з невеличкого портфеля та почав працювати. Об одинадцятій містер Пайн постукав до кімнати місіс Петерс.

— Готово! — Він дав їй невеличкий замшевий портфель.

Вона заглянула в нього:

— Мої діаманти!

— Тихше. Намисто тут. Це — стрази, замість діамантів. Дуже добре, чи не так?

— Просто чудово!

— Арістопулюс — тямущий хлопець.

— Думаєте, вони не запідозрять?

— Як їм запідозрити? Вони знають, що намисто у Вас. Ви передали його. Як вони можуть запідозрити?

— Ну, думаю, це чудово, — повторила місіс Петерс, даючи йому намисто. — Віднесіть його їм. Чи не забагато я вимагаю від Вас?

— Звичайно, я візьму його. Тільки дайте мені листа з чіткими вказівками. Дякую. Тепер добраніч і тримайтеся. Ваш син буде завтра снідати з Вами.

— О, якби це було так!

— Не хвилюйтеся. Дозвольте мені зайнятися цим.

Місіс Петерс погано провела ніч. Під час сну її переслідували жахливі видіння. Озброєні бандити в броньовиках стріляли у Вілларда, а він збігав із гори в піжамі. Вона з радістю прокинулася. Нарешті почало світати. Місіс Петерс піднялася, одяглася та почала чекати.

О сьомій ранку почувся стук у двері. У горлі було так сухо, що вона ледве могла говорити.

— Увійдіть, — сказала вона.

Двері відчинилися, і зайшов містер Томпсон. Місіс Петерс здивовано глянула на нього, не в змозі вимовити й слова. У неї було зловісне передчуття лиха. І все ж він говорив природно. Це був багатий на інтонації чемний голос.

— Доброго ранку, місіс Петерс! — привітався він.

— Як Ви смієте! Як?

— Вибачте за мій несподіваний ранній візит, — мовив містер Томпсон, — але розумієте, я маю до Вас справу.

Місіс Петерс подалася вперед, очі її звинувачували:

— Значить, саме Ви викрали мого сина! Це не бандити!

— Звичайно, це не бандити. Дуже непереконливо зроблено. Нетворчо, м’яко кажучи.

— Де мій хлопчик?

— Власне кажучи, за дверима.

— Віллард!

Двері розчинилися — і вона притисла до серця блідого, неголеного Вілларда.

Містер Томпсон ласкаво дивився на них.

— Усе одно, — мовила місіс Петерс, несподівано отямившись і повернувшись до нього. — Я Вас притягну до відповідальності за це. Так, неодмінно.

— Ти все плутаєш, мамо, — мовив Віллард. — Цей джентльмен визволив мене.

— Де ти був?

— У будинку на вершині гори. Приблизно милю звідси.

— І дозвольте мені, місіс Петерс, — мовив містер Томпсон, — повернути Вашу власність.

Він дав їй маленький пакет, загорнутий у китайський папір.

— Вам не потрібно берегти Вашу маленьку сумку з діамантами, — проказав містер Томпсон, усміхаючись. — Справжні діаманти тут. У замшевій сумочці — стрази. Як казав Ваш приятель, Арістопулюс — просто геній.

— Я не розумію жодного слова, — ледве вимовила місіс Петерс.

— Ну, погляньте на справу моїми очима, — сказав Томпсон. — Мою увагу привернуло певне прізвище. Я простежив за Вами та Вашим приятелем і підслухав, я визнаю це щиро, вашу вельми цікаву бесіду. Вона здалася мені настільки цікавою, що я ввійшов у довір’я до управляючого. Він записав номер телефону, який набрав Ваш «надійний друг», і влаштував так, щоб офіціант підслухав вашу розмову вранці в їдальні.

Увесь план спрацював дуже чітко. Ви стали жертвою кількох злодіїв-ювелірів. Вони знають усе про Ваше діамантове намисто, стежили за Вами тут, викрали сина й написали досить-таки смішного «бандитського» листа. Автор плану ввійшов до Вас у довір’я. Після цього все було просто. Добрий джентльмен дає Вам сумку з підробленими діамантами — і зникає разом із приятелем. Сьогодні вранці, коли б Ваш син не з’явився, Ви б збожеволіли. Відсутність Вашого приятеля змусила б Вас повірити, що його також викрали. Роблю висновок, що вони змовилися, щоб хтось пішов завтра до вілли. Та особа знайшла б Вашого сина, а коли Ви зустрінетеся, злочинці будуть уже далеко.

— А зараз?

— О, зараз вони благополучно сидять під замком. Я потурбувався про це.

— Злочинець, — мовила місіс Петерс із гнівом, згадуючи власну довірливість і балакучість, — пристойний, улесливий негідник.

— Не зовсім приємна людина, — погодився містер Томпсон.

— Не можу зрозуміти, як Ви розплутали все це, — мовив Віллард захоплено. — Дуже винахідливо.

— Бачите, коли подорожуєш інкогніто та чуєш, як хтось користується твоїм ім’ям...

Місіс Петерс глянула на нього.

— Хто Ви? — спитала вона різко.

Я Паркер Пайн, — пояснив джентльмен.

(Переклад М. Сокольця)

Запитання та завдання

1. Де відбуваються події, описані в оповіданні?
2. Чи подобалося місіс Петерс перебувати в Дельфах? Яким подорожам вона віддавала перевагу?
3. Чи розумілася місіс Петерс на мистецтві? Як А. Крісті описує її ставлення до пам’яток стародавньої грецької архітектури?
4. Яким був зміст першого листа, що отримала місіс Петерс? Як авторка описує її стан після викрадення сина?
5. Чому місіс Петерс довірилася джентльмену, який назвався Паркером Пайном?
6. Чому містер Томпсон почав підозрювати містера Паркера Пайна? Чи мав він якісь докази? Що він зробив, аби дізнатися правду про наміри цієї підозрілої людини?
7. Як розвивалися події завдяки втручанню містера Томпсона? Чи відразу ми дізнаємося про його план? Чим закінчилася ця пригода?
8. Чому оповідання називається «Дельфійський оракул»? Кого в оповіданні можна назвати дельфійським оракулом?
9. Поясніть, що таке критичне мислення. Чому важливо його розвивати?
10. Яку б характеристику ви надали містеру Томпсону? Чи мав він здатність до критичного мислення? Чи характеризувалася місіс Петерс таким мисленням?
11. Роздивіться репродукцію картини, на якій зображена дельфійська піфія. Знайдіть інформацію про те, як відбувалося пророцтво в храмі Аполлона в Дельфах. Поясніть вислів: «Говорить, як піфія».