До числа непересічних особистостей нашої історії належить Петро Дорофійович Дорошенко. Яких би сторін життя Україна 60—70-х pp. XVII ст. ми не торкнулися, всі вони більшою чи меншою мірою переломлювалися через призму діяльності цієї людини. Серед інших політичних діячів тогочасної епохи П. Дорошенко вирізнявся глибоким, аналітичним розумом, патріотизмом, широким розумінням завдань і перспектив боротьби за об'єднання всієї території України в межах однієї держави та самостійний її розвиток, Послідовністю, впертістю та наполегливістю у діях, спрямованих на досягнення своєї мети.

Водночас у документах, на сторінках літописів та у спогадах сучасників ми знаходимо характеристики іншого Петра Дорошенка — діяча, що дотримувався протурецької орієнтації, здійснював репресії щодо своїх противників та Віддавав у ясир татарам місцеву українську людність. Що переважало у політичному багажі цієї людини, яке її місце серед інших українських гетьманів? На ці та інші питання спробуємо дати відповідь у запропонованому нарисі.

Народився Дорошенко у Чигирині 1627 р. Його сім'я мала глибокі традиції вірного служіння матері-Україні та козацьким ідеалам. Згадаймо, що дідом Петра був гетьман Михайло Дорошенко, чиї заслуги у боротьбі проти турецько-татарської агресії загальновідомі. У Дорофія та Марії Дорошенків росли й виховувалися діти, імена яких у майбутньому раз по раз з'являлися на сторінках документів. Братами Петра були Андрій і Григорій, Степан та Антоній. Пестливим піклуванням хлопчиків була оточена єдина у родині дівчинка — їхня сестра (на жаль, історія не зберегла її ім'я).

Дорошенки прагнули дати добру освіту дітям. Можна гадати, що Петро навчався у Києво-Могилянській колегії, Із стін якої виніс знання польської і латинської мов, історії та риторики. Не випадково літописець С. Величко писав, що майбутній гетьман був спритний і в мові світській управний, а також «умілий у всіляких речах». Зрозуміло й інше — хлопчик ріс у родині, чиє життя пронизували козацькі Ідеали. Змалку виховувався волелюбним, впевненим у правоті боротьби своїх предків проти соціальної несправедливості та національно-релігійних переслідувань. Не випадково 20-річний Петро опинився серед козаків, які разом із Хмельницьким втекли на Запорозьку Січ, а звідти навесні 1848 р. вирушили у небезпечний похід проти польської шляхти. Очевидно й те, що юнак користувався повною довірою великого гетьмана. С. Величко називає Петра «старшим слугою» Хмельницького (в іншому місці говорить про нього як «конюшого»).

У Б. Хмельницького Дорошенко пройшов усі щаблі служби. У Реєстрі Війська Запорозького 1649 р. він значиться гарматним писарем Чигиринського полку. 1655 р. 28-річний юнак уже обіймає посаду наказного полковника. Виконує ряд дипломатичних доручень гетьмана до російського царя і шведського короля. 1657 р. Б. Хмельницький Своїм універсалом призначив Петра Дорошенка на високу старшинську посаду прилуцького полковника. Отже, до смерті гетьмана його земляк Дорошенко практично вже досяг вершин козацької старшинської ієрархії.

Доля і в наступні часи давала йому можливість знайомитися з різними політичними діячами України, Росії, Польщі, Туреччини, Кримського ханства. Ще до одержання гетьманської булави він підтримував стосунки з бахчисарайськими і стамбульськими володарями, вищими московськими урядовцями і самим Олексієм Михайловичем, польськими можновладцями й українськими гетьманами. Знав їх сильні та слабкі сторони, і це забезпечувало у майбутньому ширші можливості для політичного маневру на дипломатичних переговорах.

Якими ж були основні віхи політичної кар'єри П. Дорошенка після смерті Б. Хмельницького? Насамперед він розумів, що Україна втратила одного з найталановитіших своїх синів. Тому прилуцький полковник діє надзвичайно зважено, щоб не розпалити міжстанової напруженості в суспільстві. По суті, він підтримав обрання на гетьманську посаду І. Виговського, котрий всупереч настроям частини козацької старшини вважав передчасним розрив з Москвою. Відомо також, що пізніше П. Дорошенко взяв участь у придушенні виступу полтавського полковника М. Пушкаря та запорожців на чолі з тодішнім кошовим отаманом Я. Барабашем. Наприкінці 50-х pp. жодна з політичних акцій, що здійснювались на терені українських земель, не обходилися без участі Дорошенка. Він — учасник посольства, яке вело переговори з російським урядом (вересень 1658 p.), В також підписання Гадяцького договору між представниками України та Польщі.

Проте, очевидно, прилуцький полковник не був палким прихильником політичної лінії І. Виговського, яка, по суті, згідно з умовами Гадяцького договору зводила нанівець державну незалежність України. Не випадково незабаром ми бачимо його серед осіб, наближених до Юрія Хмельницького. Син покійного гетьмана добре знав свого земляка і цілком довіряв йому. В складі козацького посольства Дорошенко брав участь у переговорах в Переяславі з російським представником — князем О. Трубецьким, які завершилися підписанням нових статей, що істотно обмежували автономні права України. Разом з іншою козацькою старшиною Дорошенко їздив до Москви, де обговорювалися прохання Війська Запорозького (вони передбачали рівноправний характер відносин України і Росії). Але і цього разу Москва не пішла на будь-які поступки, продемонструвавши повне ігнорування інтересів України.

Зрозуміло, що позиція Росії не могла не вплинути на настрої козацької старшини. Тому не випадково під час воєнних дій між російсько-українськими та польськими військами серед частини полковників і генеральної старшини дедалі стійкіше проявлялися пропольські настрої. Підтримував їх і П. Дорошенко. Він (тоді чигиринський полковник) уже вкотре у складі козацького посольства бере участь у переговорах з представником Речі Посполитої Є. Любомирським, а пізніше коронним гетьманом С. Потоцьким (жовтень 1660 p.). Результатом стала декларація про відновлення умов Гадяцького договору (крім пункту про створення Руського князівства). Сумнівно, що це була перемога української дипломатії. Адже фактично Україна перетворювалася на арену жорстокої боротьби між двома великими державами — Росією й Польщею.

Восени 1660 р. П. Дорошенко стає наказним гетьманом. Він вирушає з козаками та підрозділами татар на Лівобережжя, де веде бої з загонами російських ратних людей. Не уникає й інших політичних акцій: бере участь у роботі військової ради в Корсуні, листується зі своїми прибічниками і противниками. Саме в цей час він був нобілітований (одержав шляхетство) польським сеймом.

Разом з тим факти засвідчують, що десь із середини 1661 р. стосунки між Ю. Хмельницьким та П. Дорошенком стають більш прохолодними. Не випадково останній був позбавлений чигиринського полковництва і взагалі істотно знизив політичну активність. Тим часом ситуація в Україні залишалася надзвичайно складною: на Лівобережжі відкриту боротьбу за гетьманську булаву вели між собою Яким Сомко, Василь Золотаренко та Іван Брюховецький, на Правобережжі після пострижения у ченці Юрія Хмельницького гетьманом обирається Павло Тетеря. Петро Дорошенко знову призначається наказним гетьманом, а пізніше займає посаду генерального осавула в уряді правобережного гетьмана.

У середині 60-х pp. Правобережну Україну охопила нова хвиля конфліктів, які мали складний та неоднозначний характер. Визвольний рух широких мас козацтва проти Польщі та П. Тетері ускладнювався внутрішніми та міжстановими конфліктами. Розгромлений повсталими козаками правобережний гетьман у квітні 1665 p., захопивши з собою військову скарбницю, клейноди, корогви, гармати й архів, утік у Польщу. Гетьманська посада залишилася вільною, з'явилися перші претенденти — овруцький полковник Децик (Дацько Васильович) і медведівський сотник Степан Опара. У цій ситуації П. Дорошенко, очевидно, утверджується в думці пошукати й собі долі на терені гетьманства. Під Богуславом при підтримці мурз 1665 р. Петро Дорошенко був проголошений гетьманом.

Сьогодні можна сперечатися, погоджуватися або заперечувати думку про те, що відіграло у цій акції важливішу роль — татарська підтримка чи вільний вибір козаків. Гадаємо, і те й друге. Не випадково з цього питання існує такий великий Спектр думок у документах і літописах.

Свої перші кроки на гетьманській посаді П. Дорошенко розпочав традиційно — став утверджувати владу в різних районах Правобережжя. Насамперед розправився зі своїм політичним противником, брацлавським полковником В. Дрозденком (Дроздом), загони якого складали близько 40 тис. козаків. Незабаром були розсіяні або ліквідовані загони інших козацьких полковників, що дотримувалися промосковської орієнтації.

Противники були повергнуті. Але значно складнішою виявилася справа з ворогом зовнішнім. Тут Дорошенку довелося докласти максимум дипломатичного хисту, проявити талант справжнього політика. З одного боку, декларуючи свою прихильність до Польщі, він водночас відмовляється розмістити польські залоги у правобережних містах, домагається від короля ліквідації унії, обмеження податкового тягаря населення, дозволу на вільне проживання козаків у межах шляхетських маєтків і т. д. Ставилося також питання про звільнення з ув'язнення київського митрополита Йосипа Тукальського, Юрія Хмельницького і Григорія Гуляницького, заарештованих за участь у підготовці виступу проти Польщі. Гетьман прагне зберегти дружні взаємини й з новим кримським правителем Ааділь-Преєм. Час показав, що ці дві політичні сили на даному етапі залишалися головними у планах П. Дорошенка.

Розвиток подій постійно вносив корективи у політичну лінію правобережного гетьмана. Ставало очевидним, що його орієнтація на Річ Посполиту не знаходить підтримки серед широких верств народу. З іншого боку, змінилося міжнародне становище, що обумовлювалося укладенням між Польщею і Росією так званого Андрусівського перемир'я від 20 січня 1667 р. Відкинувши умови Переяславської ради 1654 p., Росія йшла на компроміс з Річчю Посполитою, але за рахунок територіального поділу України і визнання 8а Польщею права на правобережні землі. Дорошенко добре розумів, що це перекреслювало його плани об'єднання обох частин українських земель під однією булавою. Тому він вносить нові зміни у свою політичну програму. По-перше, прагне скликати загальновійськову раду козаків обох берегів Дніпра, по-друге, організовує за допомогою татар похід у Галичину з тим, щоб остаточно розгромити польську армію і встановити свій контроль над цим регіоном. На жаль, жодну з цих акцій П. Дорошенку реалізував ти не вдалося. Лівобережний гетьман І. Брюховецький зі старшиною відмовилися прибути на раду. Водночас союзник Дорошенка калга-султан Керим-Прей пішов на замирення з командуванням польської армії і, спустошивши міста і села Поділля, Волині й Покуття, повернувся з ордою в Крим.

За цих умов, шукаючи реальних засобів досягнення поставленої мети, П. Дорошенко звертає увагу ще на одну політичну силу — Росію. Наприкінці 1667 р. він розпочинає переговори з представниками Москви В. Лубенським і В. Тяпкіним. Ця подія цікава не лише тим, що відбивала прагнення позбутися присутності в Україні царських воєвод і повернути у повному обсязі козацькі права і вольності, але й тим, що вказувала на стремління Дорошенка возз'єднати в межах єдиної Української держави усі етнічні землі.

його тверда позиція щодо присутності російських воєвод в українських містах давала надію на всебічну підтримку широких кіл козацтва, міщан, селянства. Правобережний гетьман продовжує балансувати між Польщею та Росією і водночас прагне заручитися надійною допомогою з боку Криму. Він налагоджує більш тісні відносини з І. Брюховецький. Старшинська рада, яка зібралася в Чигирині (січень 1668 p.), висловилася за об'єднання Лівобережної й Правобережної України і направлення посольства до Стамбула і Бахчисарая. Рішення ради підтримали також представники Запорозької Січі.

Відкрита воєнна акція на Лівобережжі розпочалася навесні 1668 р. Незабаром було звільнено від російських воєвод майже всі великі міста, взято під контроль переправи, комунікації і торгові шляхи. Вбивство козаками І. Брюховецького (очевидно, не без відома правобережного правителя) відкрило перед Дорошенком прямий шлях до гетьманства на обох берегах Дніпра. Так воно і сталося.

Однак наступні події показали, що все ж П. Дорошенко був далекий від реалізації своїх політичних задумів. Передусім вторгнення польських підрозділів змусило залишити лівий берег Дніпра і повернутися на Правобережжя. По-друге, на гетьманську булаву заявив претензії честолюбний Петро Суховій, підтриманий бахчисарайським двором. По-третє, на бік Росії перейшов Дем'ян Многогрішний, залишений Дорошенком наказним гетьманом на Лівобережжі (незабаром старшинська рада обрала його гетьманом).

Виникає закономірне питання: чи була життєздатною політична платформа П. Дорошенка? Відповідь може бути лише однозначною: так, була. Про це, зокрема, свідчить підтримка гетьмана практично всіма станами населення України. Проте в об'єднанні розчленованих політичними кордонами українських земель в єдину державу не були зацікавлені ні Москва, ні Варшава. І П. Дорошенко зважується на докорінну зміну своєї політичної орієнтації. Він робить крок у напрямі зближення з Туреччиною (відомо, що перші симптоми цих настроїв виявлялися ще у 1667 p.). Військова рада у Корсуні (березень 1669 p.), підтвердивши загальноукраїнський характер гетьманства П. Дорошенка, водночас висловилася за протекторат турецького султана. Однак, очевидно, офіційної присяги козаки не принесли.

У дослідників відсутні автентичні джерела, що могли б пролити світло на умови, які передбачалося покласти в основу угоди Дорошенка з султаном. З документів московського походження можна зробити висновок, що гетьман не відмовився від генеральної думки об'єднати всі українські землі від р. Вісли до Севська і Путивля в межах однієї Української держави. Інші пункти угоди від 1669 р. (усього їх 17) передбачали гарантію національно-політичних прав та інтересів України. На жаль, ні тоді, ні в майбутньому Стамбул навіть не збирався до кінця задовольнити умови, які б могли стати основою рівноправних взаємин України і Туреччини. Розкидані у різних місцях і датовані різним часом висловлювання П. Дорошенка також засвідчують, що він,не вважав особливі взаємини з Портою фундаментальною основою своєї зовнішньої політики.

Навесні — влітку 1669 р. на плечі П. Дорошенка ліг новий тягар політичних проблем. Насамперед розгорілася жорстока боротьба з П. Суховієм, якого підтримували Запорожжя, частина правобережних полків і кримська орда. Незабаром на політичну авансцену виступив ще один претендент на гетьманство — уманський полковник Михайло Ханенко. Між обома сторонами почалися воєнні дії, в ході яких були поразки і перемоги, облога фортець і бої з переважаючими силами противника. У круговерть цієї боротьби були втягнуті й зовнішні сили — Крим і Туреччина. Це ще більш ускладнювало перебіг подій, надавало їм драматичного, особливо кривавого характеру.

Надій на всебічну підтримку з боку Оттоманської Порти залишалося мало. Тому П. Дорошенко резервує за собою інші варіанти — продовжує підтримувати зв'язки як з Польщею, так і з Росією. Але це не була безпринципність. Навпаки, у взаєминах з обома сусідами він дотримувався послідовної й принципової лінії, спрямованої на відновлення територіальної цілісності Української держави. З таким настроєм П.Дорошенко вирішив узяти участь у роботі спільної українсько-польської комісії в Острозі. Козацька сторона виробила для своїх делегатів наказ із 24 пунктів. Документ цікавий тим, що надзвичайно рельєфно відбиває державницькі устремління як самого гетьмана, так і його найближчого оточення. Військо Запорозьке однозначно заявило, що воно вимагає окремої території в складі Київського, Паволоцького, Брацлавського, Уманського, Кальницького, Подільського, Торговицького, Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського і Білоцерківського полків, на які поширювалася виключно козацька юрисдикція. Не менш важливе значення мали статті, що стосувалися прерогатив державного будівництва, конфесійного, культурно-освітнього та економічного характеру (свобода православної віри, рівноправність представників різних конфесій, заснування шкіл і друкарень, повна амністія повстанцям, вільне заняття козаків різними видами господарської діяльності і т. ін.). Однак, незважаючи на великий політичний досвід генерального писаря Михайла Вуякевича, який очолював українську делегацію, польська сторона не бажала йти ні на найменші поступки. Більше того, Варшава пішла на переговори з М. Ханенком, представники якого 23 серпня уклали в Острозі угоду. Аналіз цього документа свідчить, що попри його урочистість він, по суті, повертав Україну до складу Речі Посполитої в межах тих прав, що існували напередодні Визвольної війни.

Щодо П. Дорошенка, то його позиція відносно існування незалежної Української держави лишалася незмінною. Це підтверджують численні факти. Наприклад, польський король писав, що «Дорошенко не бажає, щоб польські дворяни вступили в свої спадкові маєтки, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням».

Джерела польського і російського походження засвідчують, що восени 1670 р. П. Дорошенко зробив ще один крок у напрямі зближення з Портою. Гетьман збирає у Чигирині раду, яка висловилася за присягу козаків турецькому султанові. Водночас правобережний правитель вживає ряд заходів щодо розширення кола своїх союзників у боротьбі з ворогами. У цьому плані, очевидно, доцільно розглядати його контакти з курфюрством Бранденбурзьким і російським урядом. Крім того, як відомо, деякий час він. підтримував зв'язки з донським отаманом Степаном Разіним, який очолив селянську війну в Росії. Але активна зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка ускладнилася наступом польської армії Я. Собеського на Поділля. Впав ряд міст, були захоплені сотні сіл і десятки містечок. Уже вкотре в українсько-польські війни втрутилися Крим і Туреччина. Восени 1671 р. кровопролитні бої за участю татарської орди точилися в районі Ладижина, Умані, Тростянця. У травні 1672 р. похід «на Ляхистан» розпочала 100—120-тис. турецька армія. Вступ у війну падишаха істотно змінив ситуацію на користь Дорошенка. Одне за одним почали складати присягу на вірність гетьманові подільські міста, Поразку за поразкою терпіли поляки і козаки М. Ханенка.

Дорошенко з'явився перед «ясними очима» султана 16 серпня 1672 р. З бунчуком і прапором він увійшов у намет Мухаммеда IV, від якого одержав кафтан, булаву й гарного коня. А вже незабаром почалася облога «чуда природи» — фортеці м. Кам'янця. Вона тривала недовго (з 18-го по 27 серпня). Польські урядовці не могли організувати відповідної оборони. Не допомогли й німецькі найманці. Мури фортеці впали, а з ними і надії польської сторони на успішну війну з турками. Розпочалися переговори, що завершилися підписанням Бучацького мирного договору, за яким Туреччина одержувала територію Подільського воєводства. П. Дорошенко мало виграв від перемоги Оттоманської Порти. За ним визнавалися лише традиційні межі козацької території («в старих кордонах»).

Вузькоегоїстична політика Туреччини не могла не позначитися на настроях Дорошенка. Гетьман дедалі більше розчаровується у діях стамбульського двору. Не випадково він розпочинає переговори з Польщею, а через кілька місяців — з Росією. На жаль, вони-завершилися безрезультатно. Більше того, на початку 1674 р. об'єднані сили Г. Ромодановського і нового лівобережного гетьмана І. Самойловича, розпочавши наступ, оволоділи Правобережжям (крім Чигирина). 17 березня на раді у Переяславі І. Самойлович був проголошений гетьманом «обох сторін Дніпра». Але цей тріумф московської політики був недовгим. Незабаром вторгаються татарські орди, сіючи руїну і смерть на Правобережній Україні. На допомогу П. Дорошенку вирушив сам турецький султан.

Дорогою ціною далася П. Дорошенку перемога над політичними противниками. В руїнах лежав квітучий колись край, місцева людність була знищена, забрана у неволю, розбіглася на Волинь, у Галичину, Лівобережну Україну. Про свої претензії на українські землі заявила Польща. Новообраний король Ян Собеський кинув добірні війська на Поділля. Зав'язалися нові бої, і були нові переговори з поляками. Але непоступливість Варшави у державно-політичних питаннях, які піднімав гетьман, робила їх, по суті, безперспективними.

На середину 1675 р. становище П. Дорошенка стало критичним. Його залишили вірні «серденята» і найближчі соратники, друзі й навіть родичі. Важким тягарем на душу гетьмана лягла смерть митрополита Йосипа Тукальського — не лише порадника, а й найближчого друга. Повз його увагу не пройшли воєнні приготування І. Самойловича і російських воєвод, готових до вторгнення на Правобережжя кримських, татар. Гетьман гарячково шукав вихід і, здавалося, знайшов його. Він вирішив скласти присягу на вірність цареві.

Зрозуміло, що, зважившись на цей крок і особливо заручившись підтримкою Запорозької Січі, П. Дорошенко думав виграти час і зміцнити свої позиції. З цією ж метою він направляє у Москву посольство на чолі з чигиринським отаманом Іваном Сенкевичем. Надіслана правобережному гетьману царська грамота твердила, що «все минуле буде забуте», але водночас наказувалося з'явитися на лівий берег Дніпра для присяги перед князем Г. Ромодановським і гетьманом І. Самойловичем.

П. Дорошенко ще деякий час залишався у Чигирині. Він листувався з І. Самойловичем та І. Сірком; поширювалися чутки про його контакти з турками і татарами. Але капітуляція правобережного гетьмана була вже справою часу. Дізнавшись про виступ російських та українських військ, П. Дорошенко змушений був здатися. Акт присяги відбувся 19 вересня 1676 р. неподалік Чигирина, в таборі Г. Ромодановського та І. Самойловича.

Навесні 1677 р. стольник Семен Алмазов заявив у Батурині, що питання вирішено і П. Дорошенко повинен негайно прибути до Москви.

Похмурим березневим днем зустріла Москва могутнього у минулому правителя. На аудієнції у царя 20 березня йому пригадали попередні «вини й злочини» й водночас наказали як підданому Федора Олексійовича залишатися у Москві і виступати порадником у веденні справ з Туреччиною і Кримом.

Новий поворот готувало життя самому Дорошенкові. У жовтні 1679 р. він одержав царський наказ про призначення воєводою у Великий Устюг. Колишній гетьман відповів відмовою. Нам не відома реакція на це царя. Зрозуміло, що вона була негативна, оскільки взимку Дорошенко був призначений воєводою у Вятку (на цій посаді перебував до 1682 p.). Після повернення звідти одержав у володіння с. Ярополче Волоколамського повіту, у якому він і помер 9 листопада 1698 р.

У 70-х pp. П. Дорошенко зійшов з арени як активний політичний діяч. Своє фізичне життя він завершив у 90-х pp. буремного XVII ст. у Московщині, далеко від рідної землі. Але основна ідея його — об'єднати всі українські землі під однією гетьманською булавою у незалежній державі — втрачена не була. Серед козацької старшини знаходилися люди, які продовжували боротьбу як проти царської Росії, так і шляхетської Польщі.