Історія України. 6—9 класи: шкільні таблиці

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

(XVI—XVIII ст.)

ТЕМА 1. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В XVI ст.

Державна належність українських земель на середину XVI ст.

Держава

Які українські землі належали

Велике князівство Литовське

Волинь, Підляшшя, Київщина, Східне Поділля

Польське королівство

Галичина, Західне Поділля, Холмщина

Московське царство

Чернігово-Сіверщина

Молдавське князівство (васал Османської імперії)

Буковина

Трансільванське князівство

Східне Закарпаття

Володіння австрійських Габсбурґів

Західне Закарпаття

Соціальна структура українського суспільства

Соціальні стани — великі групи людей, що мають закріплені законом права та обов’язки, відрізняються своїм політичним становищем і наявністю привілеїв.

Стани українського суспільства

Загальна характеристика діяльності князя К.-В. Острозького (1526—1608)

Займав посади володимирського старости та маршалка волинської шляхти (з 1550 р.), сенатора (1569 р.). На посаді київського воєводи (з 1559 р.) був фактичним господарем українського прикордоння або «некоронованим королем Русі».

Відомий своєю меценатською діяльністю. Заснував початкові школи в Турові (1572 р.), Володимиро-Волинському (1577 р.) при Києво-Печерському монастирі, у Слуцьку, колегію в Острозі (бл. 1576—1580 рр.), а також друкарні в Острозі, Дерманському і Києво-Печерському монастирях.

Висувався претендентом на польську корону після смерті Сигізмунда II Августа (1572 р.) і московський престол після смерті царя Федора Івановича (1598 р.).

Не підтримав укладення Люблінської унії. Уважав, що Україна повинна увійти третім рівноправним суб’єктом, як Польща і Литва, до складу Речі Посполитої. Підписав унію лише під загрозою втрати маєтностей.

Брав участь у придушенні повстань під проводом К. Косинського і С. Наливайка.

1581 р. на кошти князя було видано перший текст Біблії (Острозька Біблія) церковнослов’янською мовою.

На початку 90-х рр. XVI ст. висунув програму об’єднання католицької та православної церков на засадах рівності. Водночас виступив проти укладення церковної унії у тій формі, яку запропонували її учасники. Очолив опозицію на антиунійному Берестейському церковному соборі. Надіслав офіційний протест королю Речі Посполитої і уклав антикатолицький союз із польськими протестантами, погрожуючи підняти повстання.

Завдяки турботі й матеріальній підтримці князя у Києві були відбудовані Кирилівський і Межигірський монастирі, на Подолі збудовано церкви Миколи Доброго і Різдвяно-Передтечинська. Вважається, що він був патроном понад тисячі православних церков в Україні.

Наприкінці XVI ст. був найбільшим після короля землевласником Речі Посполитої. Мав землеволодіння на Волині, Поділлі, Київщині, у Галичині та польських воєводствах. Щороку прибутки князя (10 млн золотих) складали два річні бюджети Речі Посполитої.

Люблінська унія 1569 р.

Люблінська унія — угода про об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в єдину державу — Річ Посполиту, підписана 28 червня 1569 р. на спільному засіданні депутатів польського і литовського сеймів.

Основні умови

Об’єднання Польщі й Литви у федеративну державу, очолювану виборним монархом, який одночасно є польським королем і великим князем литовським. Він мав обиратися на спільному польсько-литовському сеймі й коронуватися в Кракові.

Створення єдиного сейму, грошової системи і ведення спільної зовнішньої політики.

Збереження Польщею і Литвою свого державного статусу: окреме законодавство, судова система, центральний і територіальний уряди, військо і фінанси. Проте в Литві власний сейм ліквідувався.

Перехід до складу Польщі українських земель — Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини.

Передумови об'єднання Великого князівства Литовського і Польського королівства

Литва внаслідок поразок у московсько-литовських війнах кінця XV — початку XVI ст., Лівонській війні, що тривала з 1558 р., опинилася у стані глибокої кризи і прагнула отримати воєнну допомогу від Польщі.

Литовські магнати, прихильники незалежності, погоджувалися на об’єднання лише за умови існування окремого сейму і фактичного забезпечення свого привілейованого становища в державі. Середня і дрібна шляхта, незадоволена пануванням у князівстві великих землевласників, сподівалася внаслідок об’єднання дістати можливість безпосередньо впливати на вирішення державних справ.

Польща прагнула скористатися воєнними невдачами й ослабленням Великого князівства Литовського, щоб поширити свій вплив на слов’янський схід, до чого прагнуло польське шляхетство.

Польські магнати, середня і дрібна шляхта в цілому підтримували ідею об’єднання двох держав. Вони розраховували, що це відкриє їм нові можливості для отримання орних земель і залежних селян. Поляки, відкидаючи пропозиції литовських магнатів, виступали за включення Литви до складу Польщі.

Українська сторона сподівалася, що в об’єднаній державі стане можливим налагодити ефективну оборону від турецько-татарських нападів і покласти край шляхетським наїздам (збройним нападам) у польсько-українському прикордонні.

Українські князі висували пропозицію об’єднати Україну, Польщу та Литву в одну державу на рівних засадах (К.-В. Острозький), наполягали на збереженні свободи віросповідання і місцевих звичаїв. Дрібна і середня шляхта, що не мала таких привілеїв, як магнати, підтримувала об’єднання, розраховуючи здобути юридичну рівність із магнатами і набути впливу на перебіг політичних подій у державі.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Речі Посполитої

Наслідки Люблінської унії для українських земель

Більшість українських земель було об’єднано в межах однієї держави, що сприяло політичному і культурному згуртуванню українського народу.

На приєднаних до Польського королівства українських землях було збережено судочинство за Литовськими статутами 1529 і 1566 рр. та існуючий адміністративний устрій. Зберігалося ведення діловодства руською мовою.

Українські землі залучалися до нових форм соціального і політичного життя: шляхетська демократія, корпоративна організація суспільства, міське самоврядування тощо.

На українських землях українські князі й шляхта отримали виключне право обіймати посади в місцевих урядах, незалежно від свого віросповідання.

Через Польщу на українські землі поширювався західноєвропейський культурний вплив, збільшувалася кількість навчальних закладів.

Необхідність брати участь у роботі сеймиків, сейму, трибуналу, спілкуватися з польськими урядовцями — усе це вимагало від української шляхти якомога швидше пристосуватися до нових умов. Це спричиняло її полонізацію і денаціоналізацію, що, у свою чергу, призвело до втрати українським суспільством своєї політичної еліти.

Виникнення на українських землях величезних латифундій польських магнатів, закріпачення селянства, постійне зростання визиску підневільного населення і безжальна експлуатація природних багатств України.

Українське населення починає зазнавати релігійних і національних утисків.

Становище православної церкви під владою Речі Посполитої в другій половині XVI ст.

Основні засади політики польської влади стосовно православної церкви:

Деклароване забезпечення «вольностей, добр і привілеїв» православної церкви і фактичне їх постійне порушення і руйнування через право патронату або «право подавання».

Замість діючої раніше виборності на церковних соборах польські королі за правом патронату «подають хліби духовні й роздають столиці духовні», тобто призначають на посади єпископів і архімандритів (володарів монастирів) за гроші. Фактично посаду отримує той, хто більше заплатить.

Право патронату для магнатів і шляхти означало право власності на засновані ними церкви і монастирі у своїх маєтках, селах і містах. Священики в парафіях у приватних володіннях не обиралися простим людом, а призначалися за «правом подавання» шляхтичами-патронами. Королі надають вищі посади в православній церкві світським особам (шляхті, військовим) за борги держави тим людям, різноманітні вислуги, прохання близьких до королівського двору осіб.

Магнати і шляхта розпоряджаються церквами і монастирями на підставі права власності: закладають, міняють, віддають як посаг за доньками, здають в оренду, продають тощо.

Вплив польської політики на становище православної церкви

Глибокий занепад внутрішнього життя православної церкви:

світські особи, що отримували єпископські посади, були здебільшого одруженими і зберігали цей стан надалі;

деморалізація митрополитів і єпископів, які в гонитві за «столицями і хлібами духовними» фактично зраджували свою церкву і народ. Жоден із митрополитів, що перебували на митрополичому престолі в другій половині XVI ст., не обирався соборно — усіх призначав польський король;

православні святині приходили в запустіння і тривалий час залишалися без богослужінь; грабувалося і нищилося церковне майно;

відсутність високої освіти серед духовних осіб;

патрони іноді протягом років залишали парафії без настоятеля, щоб самим отримувати увесь прибуток із церковних маєтків;

боротьба за єпархії іноді завершувалася тим, що єпископський замок брали приступом із застосуванням гармат і кількох тисяч озброєних людей єпископа-претендента;

на парафіяльне духовенство єпископи накладали великі податі й, щоб зібрати їх, замикали церкви;

втручання світських осіб і державних інституцій у діяльність церковних судів: патрони й уповноважені ними особи судили священиків, втручалися у справи церковних шлюбів.

Основні особливості реформаційного руху в Україні

Розгорнувся на українських землях у той час, коли в Польщі вже розпочалася Контрреформація.

У 30—40-х рр. XVI ст. на території України з’явилися громади кальвіністів, які, як правило, виникали у великих панських маєтках або містах, що належали магнатам. Першими прийняли кальвінізм магнатські родини Потоцьких і Радзивілів. До них долучилися представники знатних православних родів (Вишневецькі, Фірлеї, Воловичі, Хоткевичі, Сапеги), а потім і дрібніші шляхетські роди. Громади кальвіністів виникли також на Закарпатті, Холмщині, Підляшші, Перемишльській і Белзькій землях.

Лютеранство на українських землях поширення не набуло.

Реформаційний рух не розповсюджувався на широкі верстви українського населення. На українських землях, за підрахунками М. Грушевського, було менше ніж 100 протестантських громад, створених, як правило, шляхтою і далеко не завжди українською.

Поширення протестантизму на певний час загальмувало проникнення католицизму й, одночасно, посилило полонізацію вищих верств українців.

Українське православне населення побачило в засадах західноєвропейської Реформації (звільнення з-під влади Риму, демократизація церкви і наближення її до народу, переклад Біблії народною мовою) засоби протидії поширенню католицизму і пристосовувало реформаційні ідеї до власних потреб.

Боротьба протестантів із католицькою церквою стала для православних на українських землях зразком для оновлення власної церковної організації. Вплив ідеї Реформації проявлявся у діяльності братств, які намагалися взяти під контроль діяльність духовенства.

Видання у 1556—1561 рр. на Волині Пересопниського Євангелія українською мовою — визначна подія протестантського реформаційного руху в Україні.

У 20—30-х рр. XVII ст. на Волині й західній частині Київщини поширюється социніанство (послідовники італійського реформаційного діяча Фавста Социна), яке критикувало церковні догмати і виступало за свободу совісті як умову морального вдосконалення людини. 1658 р. сейм Речі Посполитої заборонив социніанство.

Основні особливості Контрреформації в Україні

1569 р. на українських і білоруських землях розпочинає діяльність «Товариство Ісуса» (Орден єзуїтів).

Наполеглива діяльність єзуїтів спричинила те, що їх прибічниками стало чимало магнатів і шляхти, яких вони навернули до католицизму (Радзивіли, Хоткевичі, Сапеги).

Створення 1574 (75) р. у місті Ярославі колегії — першого єзуїтського навчального закладу на українських землях.

У 80-ті рр. XVI ст. створюються перші єзуїтські місії у Львові, що поширюють свою діяльність на Волинь і Поділля. Єзуїтські колегії відкриваються у Львові, Перемишлі, Бересті, Острозі, Луцьку, Кам’янці, Вінниці, Барі, Овручі, Києві.

Єзуїтські навчальні заклади забезпечували високий рівень освіти завдяки використанню досягнень гуманістичної педагогіки, створюючи конкуренцію протестантським школам.

Єзуїти успішно залучали на свій бік інші верстви населення: захищали селян-кріпаків, виступаючи за скорочення панщини, підбурювали міщан проти магнатів-протестантів.

Вплив контрреформаційних ідей на православну церкву в Україні виявлявся у поширенні серед церковних ієрархів прагнень до її вдосконалення.

Берестейська церковна унія 1596 р.

Берестейська церковна унія — об’єднання католицької (Вселенської) церкви з православною церквою України та Білорусії, проголошене на церковному соборі в Бересті (Бресті) 1596 р.

Передумови укладання унії

Католицька церква традиційно намагалася розширити свій вплив на Сході й об’єднати католиків та православних під егідою папського престолу. У цих намаганнях Рим зміг скористатися кризовим станом православної церкви в Україні та Білорусії.

Українські й білоруські православні єпископи вбачали в унії єдину реальну на той час можливість досягти бажаної мети, а саме:

- позбутися принизливої для духовної влади залежності від торгово-ремісничого люду об’єднаного в братства;

- подолати кризу православної церкви й оздоровити церковний організм у цілому;

- досягти фактичної рівності у правах із католиками в Речі Посполитій.

Влада Речі Посполитої вважала, що єдина віра — це фактор, який зміцнює державу. Унія в планах польської політики була:

- можливістю остаточно закріпити у складі Речі Посполитої українські та білоруські землі;

- перехідним етапом до чистого католицизму;

- засобом денаціоналізації українців та білорусів, оскільки з церковною латинізацією пов’язувалася і полонізація.

Українська православна знать, яка підтримувала ідею об’єднання двох церков на засадах рівноправності, уважала, що унія:

- стане засобом оновлення православної церкви, піднесе її до потреб часу;

- сприятиме тіснішому зближенню із західноєвропейською культурою;

- дозволить зрівняти в правах православних ієрархів із католицькими (отримати місця в сенаті) і посилити позиції православних у Речі Посполитій.

Основні умови унії

Прийняття католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина.

Визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви.

Збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря.

Проведення богослужінь церковнослов’янською мовою.

Виборне право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою.

Збереження за нижчим духовенством права одружуватися, на відміну від обов’язкової безшлюбності латинського духовенства.

Підтвердження східних принципів організації чернечого життя.

Зрівняння у правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій: звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів.

Навчання у школах і семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовами.

Підпорядкування братств єпископам.

Результати і наслідки унії

Утворилася Українська греко-католицька церква. Греко-католицьке духовенство чинило опір спробам частини католицької ієрархії за допомогою унії окатоличувати і полонізувати українське населення. Відстоюючи національну ідентичність, греко-католицька церква довела, що вона є українською церквою.

У результаті унії замість однієї церкви на українських землях виникли дві. Розпочалася тривала боротьба «Русі з Руссю» — між православними і греко-католиками.

Фактичного зрівняння суспільного становища греко-католиків і католиків не відбулося. Обіцяних місць у сенаті греко-католицькі єпископи не отримали.

В умовах збереження права патронату в Речі Посполитій від світської влади залежало, яка саме церква (греко-католицька чи православна) існуватиме на підвладній їй території.

Українська православна церква не припинила пошуку шляхів свого оновлення. У цьому вона стала спиратися на підтримку світських елементів — православних українських шляхтичів, міщан і козацтва.

В українському суспільстві загострилося протистояння на ґрунті віросповідання. Захист православ’я став основним гаслом українців у національно-визвольній боротьбі кінця XVI — першої половини XVII ст.

Назва «греко-католицька церква» має історичне походження. До Берестейської церковної унії українські й білоруські православні на землях у складі Речі Посполитої, підлеглі константинопольському патріарху вважали себе належними до східного грецького обряду християнства і казали, що сповідують «грецьку віру». Після унії для вирізнення тих, хто її підтримав у Римі, стали вживати назву «греки католики». Проте вже в 20-х рр. XVII ст. прихильників унії частіше визначали як «русинів католиків» або «з’єднаних», а вірних православ’ю — як «нез’єднаних» або «схизматиків». Стосовно самих церков щоразу частіше використовували назви «Руська з’єднана» і «Руська нез’єднана» церкви. Офіційну назву «греко-католики» вперше запровадила для своїх підданих австрійська імператриця Марія Терезія наприкінці XVIII ст.

Передумови та причини виникнення українського козацтва

Передумови

Причини

Наявність великого масиву вільних земель Дикого Поля зі сприятливими умовами для ведення господарства у прикордонних територіях між християнським (хліборобським) і мусульманським (кочовим) світами

Досвід освоєння степів Дикого Поля ватагами уходників, що організовувалися з охочих міщан і бояр для походів за здобиччю

Поява значної кількості людей, які внаслідок погіршення умов життя, зростання повинностей і податків прагнули переселитися на нові землі в пошуках кращої долі

Нездатність влади організувати надійний захист населення Південної Київщини і Східного Поділля від татарських нападів

Посилення соціального і національно-релігійного гноблення українського населення, запровадження кріпацтва

Організаторська роль (в окремих випадках) місцевих, прикордонних землевласників і урядовців

Військо Запорозьке — військово-політична організація українського козацтва (до 30-х рр. XVII ст.)

Козацька рада — відігравала роль законодавчо-розпорядчого зібрання Війська Запорозького, на якому кожен козак міг висловити свою думку. Її рішення були обов’язковими до виконання. Козацька рада обирала гетьмана і військову старшину. Гетьман наділявся вищою судовою і виконавчою владою, був головнокомандувачем, представляв Військо Запорозьке на дипломатичних переговорах. У розпорядженні гетьмана була військова старшина, до якої належали обозний (керував артилерією), писар (очолював військову канцелярію), судця (чинив суд) і осавули (два порученці гетьмана).

За допомогою кошової системи здійснювалося розміщення козаків у коші — польовому таборі під час військових походів та на самій Січі. У коші козацтво розподілялося на курені (усього 38) — військово-адміністративна одиниця і, одночасно, козацьке житло. їх очолювали виборні курінні отамани.

Полковий територіально-військовий устрій реєстрового козацтва почав формуватися від 1625 р., коли було підписано угоду про створення приписаних до певної території реєстрових полків. Центрами полків були міста Біла Церква, Канів, Черкаси, Корсунь і Переяслав.

Запорозька Січ у XV—XVIII ст.

Назва Січі

Роки існування

Місце розташування

Хортицька

1553(6)— 1557

Острів Хортиця

Томаківська

70-ті рр. XVI ст. — 1593

Острів Томаківка

Базавлуцька

1593-1638

Острів Базавлук

Микитинська

1639-1652

Острів Микитин Ріг

Чортомлицька

1652-1709

Острів, який омивався річками Чортомлик, Прочна і Скарбна

Кам’янська

1709-1711

Мис, утворений річковою протокою Козацьке Річище та гирлом річки Кам’янка

1730-1734

Олешківська

1711-1728

Урочище Олешки на південь від місця впадання Інгулу в Дніпро

Нова

1734-1775

Півострів, що омивався річкою Підпільною (протока Дніпра)

Особливості Запорозької Січі як форми державності (за О. Бойком)

Виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі, коли людей об’єднувала перш за все духовна спорідненість.

Була деформованим варіантом державності з переважаючим інтенсивним розвитком військової сфери.

Маючи головні ознаки державності, все ж була лише своєрідною перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійним військовим об’єднанням.

Клейноди Війська Запорозького

Клейноди — спеціальні військові знаки, регалії або атрибути українського козацтва, які використовувалися в XVI—XVIII ст. Уперше були надані Війську Запорозькому 1578 р. польським королем Стефаном Баторієм.

Назва

Характеристика

Хоругва

Бойовий прапор у військових підрозділах українського козацтва та збройних силах шляхетської Польщі в XVI—XVIII ст. Хоругва надавалася польським королем усьому Війську Запорозькому. Її завжди носив хорунжий попереду війська, поруч із гетьманом

Бунчук

Палиця завдовжки 2—2,5 м, з кулею або вістрям на верхньому кінці, під який прикріплювалися китиці чи волосся з кінського або телячого хвоста. Надавався гетьману, але його завжди носив бунчужний, або бунчуковий. Указував місце перебування гетьмана під час бою

Булава

Ознака влади гетьмана. Зокрема, Б. Хмельницький від 1648 р. мав срібну позолочену булаву, оздоблену перлами і коштовним камінням

Печатка

Печатка Війська Запорозького надавалася судді. Мала круглу форму, виготовлялася зі срібла. На ній був зображений козак у гостроверхій шапці й кафтані, із шаблею, порохівницею на боці та мушкетом на лівому плечі

Утворення реєстрового козацтва

Реєстрове козацтво — частина українського козацтва, яку влада Речі Посполитої взяла на військову службу в другій половині XVI - першій половині XVII ст. і внесла до спеціальних реєстрів (списків).

Дата

Подія

1524 р.

Уперше було висунуто проект, який передбачав наймати українських козаків на державну службу. Великий князь Литовський і польський король Сигізмунд І Старий доручив українським панам С. Полозовичу та К. Кмітичу навербувати 1—2 тис. козаків для захисту прикордонних земель. Через брак коштів проект не був реалізований

1541 р.

За наказом Сигізмунда І до Черкас прибув його представник для складання реєстру й залучення козаків на державну службу. Свідчень про результати цієї місії в історичних джерелах не збереглося

1568 р.

Польський король Сигізмунд II Август надіслав на Запорозьку Січ грамоту з пропозицією до козаків вступати на військову службу для відбування постійної державної служби в замках

1572 р.

«Реформа» Сигізмунда II Августа. За дорученням польського короля гетьман Єжи Язловецький прийняв на державну службу 300 козаків і вписав до спеціального реєстру. Реєстрове козацтво отримувало особливі права й привілеї, що сприяло перетворенню його на окремий стан українського суспільства

1578 р.

«Реформа» Стефана Баторія. Прийняття на державну військову службу 500 козаків і визначення їхніх прав та вольностей у спеціальній «Постанові щодо низовців»

1590 р.

Прийняття сеймом Речі Посполитої постанови «Порядок щодо низовців і України», що конкретизувала заходи з підтримання порядку серед реєстрових козаків. Обов’язок реєстрових козаків складати присягу Речі Посполитій

Права, привілеї та обов'язки, надані польською владою реєстровому козацтву

Права та привілеї

Обов'язки

Виходили з-під юрисдикції можновладців, якщо були їх підданими, старост, якщо сиділи на королівщинах, або міських магістратів і ставали під юрисдикцію реєстрового війська

Отримали право на власний «присуд» — право судитися у своїх судах

Звільнялися від сплати податків і виконання усіх повинностей, крім обов’язкової військової служби власним коштом

Отримали офіційну назву «Низового» або «Запорозького» війська і військові клейноди

Дістали привілей на володіння містечком Трахтемирів для утримання зимових квартир, озброєння і шпиталю

На правах рангових маетностей мали право володіти землею і свободу займатися різними промислами і торгівлею

За свою службу отримували платню з королівського скарбу, хоча й дуже нерегулярно. Також періодично отримували сукна, порох і свинець

Гарантувалися спадкові майнові права

Дозволялося вести своє господарство в королівщинах

Отримували право обирати гетьмана та всю старшину на козацькій раді

«Усіх непокірних гамувати, ловити і винищувати як ворогів Корони»

Відбувати сторожову службу в південних районах Подніпров’я

Відбувати вартову службу за Дніпровими порогами, утримуючи там постійну залогу

Скласти присягу Речі Посполитій у тому, що вони ніколи без дозволу не переходитимуть кордонів Корони ні водою, ні суходолом із метою грабунку або війни із сусідніми державами

Не приймати нікого до свого товариства поза волею старшин, а старшині — без дозволу гетьмана

Причини козацьких повстань 90-х рр. XVI ст.

Загострення соціальних протиріч унаслідок посилення закріпачення і національних утисків українського населення.

Розгортання експансії польської шляхти на відносно вільні українські землі, освоєні раніше «уходниками»; зіткнення інтересів польської шляхти і козацтва.

Намагання польської влади взяти під контроль українське козацтво і небажання рахуватися з його становими інтересами.

Місце козацьких повстань у національно-визвольному русі

Козацтво вперше проявило себе новою суспільною силою, що розпочала збройну боротьбу за свої станові права і привілеї.

Були спробою повстанців поширити козацький присуд, права і привілеї, якими користувалися реєстровці, на все козацтво.

Спричинили масове покозачення селян та міщан і ставлення до козацьких порядків як альтернативи польській владі.

Козацтво фактично очолило визвольний рух в Україні, хоча ще не мало сформованих завдань і програми боротьби.

Сприяли набуттю козацтвом досвіду управління великими масами населення на значних територіях.

Уперше було висунуто ідею (у листі С. Наливайка до Сигізмунда III) створення окремої території, де проживали б лише козаки без втручання польської влади.

Особливості військового мистецтва козаків

Основу козацького війська складала піхота, озброєна ручною вогнепальною зброєю.

Велика увага приділялася артилерії: перевагу надавали легким гарматам завдяки їх маневреності в бою.

Досконало володіли мистецтвом морського бою. їхній флот складався із чайок — легких маневрених човнів, які мали два керма (кормове і носове), рухалися як на веслах, так і з допомогою вітрила. Чайки вміщували 50—70 козаків, озброєних рушницями і шаблями та невеликими гарматами.

Здійснювали також рейди кінноти вглиб території ворога, раптово захоплювали фортеці, улаштовували засідки, нападали на ворога вночі тощо.

Розробили власну тактику ведення бою:

- галас — козаки змішувалися з ворогом і кожен запорожець демонстрував у бою власну хоробрість і військову майстерність;

- табір — військо рухалося похідним строєм, оточене возами, скріпленими між собою ланцюгами. До бою з ворогом піхота виходила назовні, а потім поверталася під захист пересувних укріплень;

- самообкопування — засіб індивідуального захисту від обстрілу під час бою.

Створили ефективну розвідку. Застосовували спеціальні розвідувально-сторожові підрозділи, які несли вартову службу в степу і в разі небезпеки повідомляли про неї за допомогою системи димової сигналізації. Збирали інформацію про ворога в його володіннях за допомогою спеціальних розвідників і на підставі їхніх повідомлень готували свої походи.

Умови розвитку української культури в XVI ст.

Культурне зближення різних регіонів України внаслідок їх об’єднання в межах однієї держави.

Активний вплив західноєвропейських процесів, пов’язаних із Відродженням і Реформацією.

Спольщення та окатоличення української знаті.

Утрата православною церквою привілейованого становища у визначенні культурного розвитку України.

Зростання ролі й значення козацтва.