Опорний конспект лекцій з дисципліни „Історія України” для студентів І курсів усіх спеціальностей

Лекція 18

ЗДОБУТТЯ УКРАЇНОЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. СУЧАСНИЙ ЕТАП РОЗВИТКУ

Перші кроки у розбудові державності. Проголошення незалежності України принципово по-новому поставило питання її державного, економічного та політичного розвитку. Розв’язання завдання будівництва нової держави – суверенної й самоврядної, незалежної та відкритої, демократичної і правової, як засвідчив подальший розвиток подій, наштовхнулося на цілу низку дуже непростих проблем.

Передумови для перетворення України з союзної республіки на самостійну державу були підготовлені ще до грудневого референдуму. Поміж тогочасних законів і постанов, ухвалених Верховною Радою, особливо виділяється постанова від 9 вересня 1991 р., якою на території республіки запроваджувався обіг купонів багаторазового використання (так почався вихід України з рубльової зони). 8 жовтня з’явився закон «Про громадянство України», 4 листопада – «Про державний кордон». Постанова від 4 вересня про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора започаткувала відмову від радянської символіки.

15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради видала Указ «Про державний гімн України». Затверджувалася мелодія національного гімну «Ще не вмерла Україна». А 28 числа Верховна Рада проголосила синьо-жовтий прапор державним, малим гербом України став тризуб.

Реакція світового співтовариства на результати всенародного референдуму була схвальною: вже 2 грудня про визнання нової держави оголосили Канада й Польща, 3 числа – Угорщина, 4 – Латвія й Литва, 5 – Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія й Хорватія. А до кінця місяця незалежність України визнали 68 держав.

Слід зазначити, що адміністрація Дж.Буша спочатку поставилася з певним острахом до появи в Європі незалежної України. Розміщені на її території стратегічні й тактичні види ракетно-ядерної зброї перетворювали республіку на третю в світі, після Росії та США, ядерну державу. Проте 25 грудня 1991 р. США визнали Україну й незабаром установили з нею дипломатичні відносини.

Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави.

2 липня 1993 р. Верховна Рада України схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». В них, зокрема, наголошувалося, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спиратиметься на власні загальнонаціональні інтереси.

Протягом 1992–1993 рр. Україна вступила в безпосередні дипломатичні зв’язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін., приєдналася до паризької «Хартії для нової Європи», стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом – ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду.

Швидке визнання державної незалежності України десятками країн світу певною мірою породило ілюзію того, що труднощі, пов’язані з перехідним періодом, будуть розв’язані безболісно і в короткий термін. Але надії на те, що «Захід нам допоможе», танули на очах. Політичні партії і рухи обстоювали різні, нерідко полярні позиції в питаннях зовнішньої політики.

Однією з гострих проблем, що виникли перед Україною, стало виконання зобов’язань щодо практичної реалізації без’ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин, оскільки після здобуття незалежності, відносини між двома державами почали погіршуватися. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як «економічна війна».

Уряд Б.Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище керівного центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності Незалежних Держав. На противагу цьому Україна вважала СНД інституцією, яка б поповнювала і координувала процес формування якісно нових двосторонніх відносин з іншими новопосталими незалежними державами. Загалом Україна виходила з того, що найбільш доцільною формою співпраці в рамках СНД є двосторонні відносини, економічне та політичне співробітництво.

Верховна Рада України 1 грудня 1991 р. ратифікувала Угоду про створення СНД, а 20 грудня прийняла з цього приводу заяву, в якій наголосила, що Україна виступає проти перетворення СНД на нове державне утворення і заперечує надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права. Україна не стала учасницею Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р. про колективну безпеку. Статут СНД, прийнятий 22 січня 1993 р., не підписаний Президентом України і не ратифікований Верховною Радою. Отже, Україна не є членом СНД де-юре, а має особливий статус, який випливає із ратифікованої нею Біловезької угоди разом із згаданими застереженнями Верховної Ради. Крім того, Україна має асоційоване членство в Економічному союзі СНД.

Вже через кілька днів після проголошення Акту про незалежність України кілька провідних російських політиків поставили під сумнів суверенітет нашої держави щодо Криму й Одеської області. Це викликало кризу в російсько-українських відносинах. Напруженість тільки посилювали антиукраїнські заяви та навіть рішення, які приймалися в стінах російської Державної Думи з так званого «кримського питання».

У відносинах з Росією українське керівництво намагалося вирішувати болючі питання методом переговорів. Уряд нашої держави наголошував, що Крим є невід’ємною складовою частиною України, а рішення Президії Верховної Ради СРСР 1954 р. щодо його входження до складу УРСР повністю відповідало як юридично-правовим нормам, що діяли тоді, так і історичним, географічним та культурним факторам, які об’єднували Україну й Крим протягом довгого часу. Тож відсутні будь-які причини для ревізії цього рішення. Така позиція повною мірою відповідала вимогам міжнародного права, документам, що регулюють питання територіальної цілісності та кордонів країн Європи.

У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада приділили багато уваги проблемам Збройних сил. У жовтні 1993 р. Верховна Рада затвердила воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що Україна не бачить у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені лише для гарантування національної безпеки. Була розроблена програма скорочення Збройних сил, оскільки чисельність армії істотно перевищувала критерії розумної достатності (на час проголошення незалежності підрозділи Радянської армії в Україні налічували 726 тис. осіб).

Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. 3–7 березня український президент відвідав США, де підписав заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєдналася до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». 23 березня 1994 р. Президент Л.Кравчук підписав у Брюсселі договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом.

Поглиблення суспільно-політичної та економічної кризи. Зі здобуттям незалежності Україна опинилася у вкрай складному становищі. Ситуацію ускладнювали психологічна, професійна та концептуальна непідготовленості усіх державних структур до роботи в нових умовах, наростаюча економічна криза, катастрофічне падіння промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку та міжпартійні чвари.

Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80% народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом). Розрив економічних зв’язків між колишніми радянськими республіками тільки загострив кризу, створену адміністративно-командною системою. Адже промисловість України виробляла не більш 20% кінцевого продукту. Основну частину її товарної продукції становили напівфабрикати або комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Продукцію ж українських підприємств на Заході ніхто не чекав. За світовими стандартами вона була неконкурентоспроможною.

Після того, як в квітні 1991 р. хвиля страйкових виступів змусила голову Ради міністрів УРСР В.Масола подати у відставку, на чолі уряду, який отримав назву «Кабінет Міністрів», було поставлено першого заступника Масола В.Фокіна. Впродовж 17 місяців кабінет Фокіна піддавався майже безперервній критиці з боку партій, профспілок та інших громадських організацій, оскільки економічне становище в країні невпинно погіршувалося.

На початку 1992 р. Росія здійснила лібералізацію цін, як наслідок – вартість газу в Україні за рік зросла в 100 разів, нафти – в 300 разів. Після того, як Україна стала платити Росії й Туркменістану реальну ціну за нафту й газ, питома вага витрат на енергоносії в продукції, яку вона виробляла, стрімко збільшилася. Це означало підвищення витрат виробництва й відповідне зменшення маси валового внутрішнього продукту. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Дефіцит державного бюджету покривався випуском не забезпечених продукцією паперових грошей. Інфляція набула масштабів гіперінфляції. За 1992 р. гроші знецінилися в 21 раз, а за 1993 р. – у 103 рази. Таких масштабів інфляції не спостерігалося в цей час у жодній країні світу.

У жовтні 1992 р. Верховна Рада затвердила головою уряду народного депутата України Л.Кучму. Останній до того очолював одне з найбільших у світі підприємств із виготовлення ракет стратегічного значення в Дніпропетровську.

Новому прем’єр-міністру довелося працювати в економічній ситуації, що значно погіршилася. Виникли серйозні суперечності у баченні шляхів реформування економіки та вдосконалення системи державного управління між президентом та главою уряду. Складними були стосунки обох високих посадових осіб із парламентом. Після погрози Л.Кучми піти у відставку Верховна Рада надала прем’єр-міністру повноваження видавати декрети, які заповнювали прогалини у законодавстві або навіть могли змінювати в певних межах чинні закони.

Все ж, Кучма й Кравчук так і не змогли знайти спільної мови. Після ряду наполегливих прохань Верховна Рада дозволила голові уряду у вересні 1993 р. піти у відставку.

Виконавчу владу було покладено на Президента, а виконуючим обов’язки прем’єр-міністра був призначений Ю.Звягільський. Новий уряд із метою припинення вивозу за кордон цукру, м’яса, олії та інших продуктів різко підняв на них ціни. Шляхом заниження фіксованого курсу валют, посилення державного регулювання цін, зупинки підприємств та невиплати зарплати вдалося суттєво знизити інфляцію. Але це не стабілізувало економіку.

У червні 1994 р. уряд знову очолив В.Масол. Соціально-економічна ситуація в державі продовжувала погіршуватися. За дефіцитом держбюджету Україна вийшла на перше місце в світі. Внаслідок 30% зменшення поставок нафти і газу з Росії державу охопила енергетична криза.

За 1992–1994 рр. Верховна Рада України ухвалила близько 450 законів. Однак через брак цілісної концепції переходу до демократичного суспільства з ринковою економікою багато з них виявилися відірваними від життя й належним чином не спрацювали. Національне законодавство не сприяло створенню належного інвестиційного клімату, гальмувало економічний розвиток держави.

Протистояння Президента й Верховної Ради на тлі всеохопної кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити повноваження й звернутися до виборців із проханням підтвердити мандати. У березні й квітні 1994 р. за мажоритарним законом відбулися вибори до Верховної Ради. Вони вперше провадилися на багатопартійній основі.

У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими в парламенті. Однак депутатські фракції чисельністю понад 10 осіб сформували тільки 4 партії: комуністів (90), Народний рух (22), Селянська партія (21) та соціалісти (15).

Виборці по-різному реагували на бездіяльність владних структур перед обличчям кризи. Переважна більшість народних депутатів попереднього складу, яка балотувалася на новий термін, не була обрана. Багато виборців взагалі не пішли голосувати, демонструючи цим недовіру будь-якій владі. Відразу було заповнено тільки 338 депутатських місць із 450. Після трьох турів голосування у грудні 1994 р. парламент погодився з пропозицією Центральної виборчої комісії припинити виборчий марафон, який загрожував стати безкінечним.

Оскільки у парламенті кількісно переважали ліві групи і фракції, Головою Верховної Ради був обраний лідер СПУ О.Мороз. На жаль, новий склад законодавчого органу не переважав за ефективністю роботи попередній.

26 червня 1994 р. відбулися вибори Президента України. За кількістю поданих голосів претенденти розподілилися в такому порядку: Л.Кравчук, Л.Кучма, О.Мороз, В.Лановий та інші. Другий тур виборів в липні 1994 р. дав перевагу Л.Кучмі.

Початок економічних реформ. Жахливий стан, у якому опинилася економіка України в середині 1990-х рр., зумовлювався, перш за все, відсутністю реальних реформ. Не відповідаючи за діяльність уряду, Верховна Рада особливо не переймалася браком відповідної законодавчої бази. Політика лівих партій, які домоглися успіху на парламентських виборах, була безвідповідальною: вони тягнули в минуле, якого вже не існувало, на карту ставилася незалежність держави. Все це посилювало опозиційні настрої в суспільстві, викликало гострі соціально-політичні конфлікти, підривало довіру до влади, не сприяло зміцненню міжнародного іміджу України.

Такі настрої стривожили «партію влади». Проголошена Л.Кучмою в жовтні 1994 р. стратегія економічних перетворень була схвалена основною частиною депутатів Верховної Ради, які пересвідчилися в небезпеці попереднього курсу вичікування. Реформи почалися з лібералізації цін та валютного курсу.

Дещо раніше Національний банк України, запровадивши жорстку дефляційну політику, у липні 1994 р. добився найнижчого (2,1%) рівня інфляції проти попередніх 3 років. Але монетарні обмеження не підкріплювало зниження бюджетних витрат. Короткочасне приборкання інфляції досяглося утворенням заборгованості у виплаті заробітної плати, пенсій та інших соціальних видатків і зростанням кредиторської та дебіторської заборгованості в народному господарстві. Заборгованість іншим країнам на середину року зросла до 7 млрд. доларів США.

Наприкінці 1994 р. суспільство постало перед новим витком гіперінфляції. Курс купоно-карбованця стрімко падав. У листопаді в обігу з’явилася 500-тисячна купюра, реальна вартість якої не перевищувала 4 доларів США. Намагаючись перешкодити знеціненню грошей, уряд запровадив фіксований курс купонів щодо долара та рубля. Але це призвело тільки до зростання оборотів «тіньової економіки», суцільної бартеризації розрахунків та відтоку валюти за кордон.

Щоб скоротити емісію не забезпечених товарною масою грошей, уряд почав збільшувати питому вагу податків з прибутку. Зрештою, в Україні було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян – 90%. Тож і ці заходи виявилися помилковими: в умовах надмірного оподаткування згорталася виробнича та комерційна діяльність.

Коли ж, з метою входження в світовий ринок, була ліквідована монополія зовнішньої торгівлі, Україна практично негайно стала об’єктом колосальної товарної інтервенції з-за кордону. На перших порах її здійснювали сотні тисяч так званих «човників». Вітчизняний товаровиробник цієї конкуренції не витримав. Тисячі підприємств припинили або різко скоротили виробництво.

Експерти Міжнародного валютного фонду засвідчили, що економічна ситуація в Україні 1994 р. стала гіршою, ніж у будь-якій іншій країні, за винятком воюючих.

Л.Кучма, прагнучи здобути міжнародну підтримку реформаторському курсу, провадив активну зовнішню політику. Відтепер вона мала стати концептуально визначеною, багатовекторною, прагматичною і зваженою. Першим важливим кроком на шляху утвердження нового образу України стало рішення Верховної Ради від 16 листопада 1994 р. про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Розгорнулася активна робота з поглиблення україно-американських відносин. 20–24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Позитивні тенденції у розвитку міждержавних взаємин закріпив офіційний візит Президента США Б.Клінтона до України, який відбувся 11–12 травня 1995 р. Відтоді дві країни вийшли на рівень стратегічного партнерства.

Активізувалися взаємини з Канадою. Динамічно почали розвиватися стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Головним досягненням в європейському напрямі зовнішньої політики стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи.

Предметом особливої уваги стала розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією.

Довго й важко відбувалося налагодження взаємозв’язків з Росією як основним стратегічним партнером. Зрушення на краще почалися в 1995 р., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак президенти обох держав цей документ підписали тільки 31 травня 1997 р. в Києві. Перший державний візит Президента України до Москви відбувся в лютому 1998 р. Головний його результат – укладення договору про економічне співробітництво терміном на 10 років.

Налагодження стосунків з провідними державами світу відкрило Україні шлях до отримання фінансової допомоги. Кредити, які надавалися Європейським банком реконструкції та розвитку, Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, урядами США, ФРН, Італії та інших країн, допомагали Україні зводити кінці з кінцями в платіжному балансі. Без них, зокрема, неможливо було розплатитися з Росією й Туркменістаном за поставку нафти та природного газу. Однак, домагаючись кредитів, уряди «проїдали» ці кошти, витрачаючи їх на поточні проблеми, вирішення ж самих цих проблем відсувалося на невизначене майбутнє.

Спільною помилкою урядів Є.Марчука (з червня 1995) та П.Лазаренка (з травня 1996) було саме надання переваги кредитній формі одержання зарубіжних коштів. Тоді як країна потребувала прямих інвестицій приватного зарубіжного капіталу, передусім у промисловість.

Звинувачення П.Лазаренка у зловживанні службовим становищем зумовили 2 липня 1997 р. його відставку, щоправда «за станом здоров’я». Незабаром екс-прем’єр-міністр опинився у в’язниці за кордоном. Масштаби висунутих щодо нього претензій з боку правосуддя вразили світову громадськість.

Наступним головою уряду в липні 1997 р. було призначено В.Пустовойтенка. Досягши певного оздоровлення економічної структури, зменшення дефіциту бюджету, він разом із тим не зумів зупинити ріст заборгованості держави із виплат зарплати. Економічні показники продовжували знижуватися майже в усіх галузях.

Відсутність прозорого законодавчого поля для здійснення підприємницької діяльності призвела до створення нерегульованих законом монополістичних об’єднань. На чолі їх стояли так звані «олігархи». Використовуючи зв’язки з представниками виконавчої та законодавчої влади, вони привласнювали об’єкти приватизації за мізерні суми й завдавали державі величезних збитків. За рівнем корумпованості Україна посідала третє місце в світі.

Протягом майже усіх років незалежності держава знаходилася в стані економічної кризи. За 1990–1999 рр. валовий внутрішній продукт (ВВП) країни скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції – на 48,9%, сільського господарства – на 51,5%. Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, виплати пенсій – у 4 рази. Все це вкрай негативно позначилося на життєвому рівні народу. Україна увійшла до числа країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності, що постійно провокувало політичну нестабільність та ідеологічне протистояння різних суспільних сил.

Зрештою, спроби реформувати економіку почали приносити деякі результати. Максимальну ставку прибуткового податку з фізичних осіб вдалося зменшити з 90% у 1994 р. до 40% у 1999 р. Відповідно, податок на прибуток знизився з 45 до 30%, податок на додану вартість – з 28 до 20%. Істотно послабився податковий прес на сільських товаровиробників і підприємства малого бізнесу, зменшилось податкове навантаження на фонд оплати праці. В спеціальних економічних зонах запроваджувався режим пільгового оподаткування.

Безсумнівним успіхом стало досягнення відносної фінансової стабілізації. Восени 1996 р. в обіг увійшла гривня. Щоправда під час грошової реформи був встановлений її завищений курс щодо долара США та інших валют, який не відповідав реальній купівельній спроможності української валюти. Це істотно підірвало можливості вітчизняного експорту. Восени 1998 р. під впливом російського дефолту гривня наполовину знецінилася, однак витримала удар. З 1999 р. зниження її курсу щодо світових валют тривало, але в доволі низьких межах.

Прямі іноземні інвестиції збільшилися з 484 млн. доларів США в 1994 р. до 3 122 млн. у 1999 р. На перший погляд, ці темпи зростання винятково високі, але їх абсолютний рівень для економіки був недостатнім.

Немало фірм згорнули свою діяльність в Україні через нестабільність в урядовій політиці щодо іноземного капіталу, корумпованість чиновників, неприхильне ставлення до іноземного капіталу значної частини суспільства.

Досить складно розв’язувалося земельне питання. Протягом 1996 р. було здійснене роздержавлення землі та її передача у власність юридичних осіб. Потім розпочався другий етап земельної реформи: видача сертифікатів, які засвідчували право на земельний пай.

Все ж за кілька років в економіці сталися необоротні зміни. До 2000 р. форму власності змінили понад 65 тис. підприємств і організацій. Понад 70% загального обсягу промислової продукції стало вироблятися на недержавних підприємствах. В галузях промисловості, які спромоглися вийти зі своєю продукцією на зовнішній ринок, відбулася певна стабілізація.

Прийняття Конституції. Перспективи розвитку Української держави. Ще у червні 1991 р. з метою оптимізації структури влади Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес затягнувся на 5 років. Продиктовані життям зміни раз у раз вносилися до Конституції 1978 р. Таких поправок було майже 200. Зволікання ж із прийняттям Основного закону загальмувало перехід до нового суспільного устрою й змін на краще.

Президент Л.Кучма доступними йому засобами стимулював прискорення конституційного процесу. З великими труднощами вдалося здолати суперечності між фракціями і нарешті прийняти Конституцію. Сталося це 28 червня 1996 р.

З ухваленням Конституції визначились основні координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей – усе те, що формує політико-економічну систему держави. На базі Головного закону почались формування національної правової системи, розбудова політичних структур, становлення громадського суспільства. Це складний, довготривалий і суперечливий процес.

29 березня 1998 р. відбулися перші (в умовах дії нової Конституції) парламентські вибори. Вони здійснювалися за змішаною пропорційно-мажоритарною системою. 4% бар’єр подолали 8 із 30 політичних партій і блоків, що брали участь у виборах. Компартія України здобула 84 депутатські місця, Народний рух України – 32, блок СПУ–СелПУ – 29, Партія «зелених» – 19, Народно-демократична партія – 17, створене напередодні виборів екс-прем’єр-міністром П.Лазаренком об’єднання «Громада» – 16, Прогресивна соціалістична партія та Соціал-демократична партія (об’єднана) – по 14 мандатів.

Однак жодна з політичних сил не отримала переконливої більшості у парламенті, що виразно проявилося при виборах Голови Верховної Ради. Після тривалої «спікеріади» 7 липня 1998 р. на 69 пленарному засіданні цю посаду зайняв один із лідерів Селянської партії О.Ткаченко.

31 жовтня 1999 р. стало датою чергових президентських виборів. З 13 кандидатів найбільше голосів виборців набрав Л.Кучма, на друге місце вийшов лідер комуністів П.Симоненко. Повторне голосування (14 листопада) засвідчило переконливу перемогу Кучми.

Повторне обрання Л.Кучми змінило розстановку сил в парламенті. 1 лютого 2000 р. відбулися вибори нового керівництва Верховної Ради. Її головою став І.Плющ. Головою уряду наприкінці 1999 р. був призначений керівник Національного банку України В.Ющенко.

Уряд Ющенка з кінця 1999 р. запровадив жорсткий курс на зміцнення позицій держави в ключових, стратегічних галузях економіки. Надходження в бюджет коштів із паливно-енергетичного комплексу дозволило ліквідувати гостру проблему заборгованостей.

Навесні 2000 р. висловлювалися численні песимістичні прогнози щодо наслідків президентського указу «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Однак підсумки першого року господарювання за умов фактичної відсутності колгоспного ладу виявилися цілком успішними. Виробництво валової сільськогосподарської продукції зросло за 2000 р. на 9,2%. У 2001 р. було досягнуто рекордного врожаю зернових (майже 40 млн.), а валова сільськогосподарська продукція стала більшою проти попереднього року на 9,9%.

Головним підсумком 2000 р. стало те, що вперше за всю історію незалежності було здійснено рішучі кроки, спрямовані на подолання розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями, досягнення перших економічних успіхів. Як свідчать офіційні джерела, після тривалої економічної кризи відбулося реальне зростання: валовий внутрішній продукт збільшився на 6%, промислове виробництво – на 12,9%, валова продукція сільського господарства – на 9,2%.

В числі інших позитивних результатів – погашення заборгованості з пенсій, зменшення зовнішнього боргу, активізація інвестиційної, в т. ч. кредитної діяльності, зростання експортного потенціалу економіки. Вперше спостерігалося позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП становила майже 60% – це дуже високий показник. Україні вдалося уникнути дефолту. Серйозно зміцнилася бюджетна позиція.

У 2001 р. приріст ВВП склав вже 9,1%, обсяг промислової продукції зріс на 14,2%. Інфляція знизилася до 6%. Заборгованість із зарплати скоротилася наполовину, майже на третину зросли реальні пенсії. Валютні резерви збільшилися з 1,5 млрд. до 3,2 млрд. доларів США. Прискорення темпів економічного зростання вперше супроводжувалося скороченням безробіття й випереджаючими темпами підвищення реальної заробітної плати.

Після зниження виробництва, яке тривало ціле десятиліття, протягом 2 років темпи економічного зростання досягли одних із найбільших у світі показників.

Попри це, більшість Верховної Ради, основу якої на день голосування, тобто 26 квітня 2001 р., склали депутати від компартії, об’єднаних соціал-демократів, «Трудової України» та «Демократичного союзу», 263 голосами «За» відправили у відставку уряд В.Ющенка. Він став восьмим прем’єром, якого спіткала така доля за 10 років незалежності, але, мабуть, першим, який випав із влади не стільки з економічних, скільки з партійно-політичних міркувань.

Президент Л.Кучма після тривалих консультацій з різними політичними силами у парламенті запропонував нову кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, яким став А.Кінах.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум, який мав з’ясувати ставлення народу до таких питань: чи має Президент в ряді випадків право достроково припиняти повноваження Верховної Ради, чи необхідне створення двопалатного парламенту, обмеження депутатської недоторканості та зменшення кількості депутатів з 450 до 300? Народ України схвально відгукнувся на всі питання. Однак процес реалізації результатів референдуму затягнувся на невизначений термін.

Певною мірою цьому зашкодив так званий «касетний скандал», що розгорнувся з 28 листопада 2000 р. Йшлося про зникнення у вересні того ж року журналіста Г.Гонгадзе та про записи розмов Президента з високими посадовими особами. Опозиція вимагала відставки Л.Кучми, однак суспільство не підтримало активними діями заклики лідерів опозиції.

31 березня пройшли останні парламентські вибори, теж – за пропорційно-мажоритарною системою. Серед партій та виборчих блоків найпопулярнішим у народі виявився блок «Наша Україна» на чолі з В.Ющенком. Далі йшли комуністи, очолений керівником Адміністрації Президента В.Литвином блок «За єдину Україну!», блок Ю.Тимошенко, соціалісти, а також об’єднані соціал-демократи. Партійні фракції поповнилися й депутатами, обраними від одномандатних округів.

Однак можливість переходу депутатів з однієї фракції до іншої призвела до того, що лідер виборчих перегонів блок «Наша Україна» опинився відсунутим на другий план. Головою Верховної Ради став В.Литвин. Посаду прем’єр-міністра України посів В.Янукович.

Наступні президентські вибори мають відбутися у жовтні 2004 р.

Складною для української держави є проблема пошуку власного місця в суперечностях світової глобалізації та антиглобалізму.

Глобалізація – це вища на даний момент фаза інтернаціоналізації (інтеграції) економіки, політики і культури, яка проявляється у зростаючій взаємозалежності різних суспільств. Становлення транснаціональних господарських систем, що руйнують кордони національних господарств, пов’язаних міцними торговельними, фінансовими, політичними, соціальними і культурними відносинами, – найбільш значущий процес, котрий визначив обличчя світу на межі ХХ–ХХІ століть.

Глобалізація спричиняє посилення взаємозалежності та взаємозв’язків між національними політичними інститутами в усьому світі, до швидкого розповсюдження ефективних моделей державного володарювання.

Грандіозні масштаби взаємозв’язків та взаємозалежностей між різними країнами не лише прискорюють еволюційний розвиток національних політичних інститутів, але надають їм нових якостей, як консолідуючих, так і руйнівних. Частину повноважень національних держав отримують нові міждержавні та міжнародні об’єднання. Політичний суверенітет народу і національної держави немовби «розмивається», державно-політичні бар’єри, що за недавніх часів ізолювали народи, «розчиняються».

Прикладом таких змін виступає Євросоюз, котрому притаманні майже всі ознаки держави: обраний населенням і наділений правом приймати закони Європарламент, виконавчий орган – Рада міністрів ЄС, яка підзвітна Європарламенту і виконує функції уряду, спільні фінансово-економічні інститути (валюта, центробанк, митний і візовий кордон) тощо.

На окрему увагу заслуговує та роль, яку відіграє в глобалізаційних процесах США. На сьогодні ця країна є безумовним світовим лідером. Саме від неї залежить спрямованість багатьох акцій планетарного масштабу. Вона користується і більшістю переваг, наданих глобалізацією.

Інша ситуація складається довкола так званих «перехідних» суспільств, до яких належить і Україна. Останні під тиском глобалізації зазнають додаткового навантаження.

Глобальна фінансова криза 1997–1998 рр. остаточно розвіяла ілюзорні уявлення щодо справедливості сучасного світового порядку. Основний тягар кризи було перекладено на плечі країн, які сподівалися утвердити себе у перспективі як рівноправні суб’єкти цивілізаційного процесу, намагалися піднятися вище у світовій ієрархії. Фінансові капітали перекачувалися до сильніших держав, а слабші були ще більше знекровлені і відкинуті назад.

Проте світ, де не зменшується, а постійно і стрімко поглиблюється розрив між багатими та бідними державами, не може стати стабільним і безпечним.

Не дивно, що тенденція до критичного сприйняття глобалізації набирає сили. Антиглобалісти наголошують на негативних наслідках домінування у світовому масштабі транснаціональних корпорацій та єдиної на сьогодні «наддержави» – США, а також на численних недоліках, що супроводжують цей процес: різке зростання безробіття, посилення соціальної напруги, тероризм, «кримінальна глобалізація», тенденція до популяризації світового співтовариства і маргіналізації на планетарному рівні тощо.

Надзвичайної актуальності набирає питання усвідомлення політиками того місця, яке має посісти за нових умов національна держава, адже вони мають чимало засобів для того, щоб скорегувати розвиток глобалізаційних процесів з урахуванням особливостей власної країни і використати його для підвищення добробуту народу.

Довгострокова стратегія державного будівництва повинна була б забезпечити міцні підвалини утвердження України як високорозвиненої, соціальної за своєю сутністю держави, її інтеграцію в цивілізаційний процес не друговартісним придатком, а країною з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку.

Висновки до теми. Суцільна криза тоталітаризму в СРСР змусила генерального секретаря ЦК КПРС М.Горбачова в 1985 р. вдатися до спроби її подолання. Висунуті гасла «прискорення», «демократизації», «гласності» злилися в єдине поняття «перебудова», сприяючи стрімкому відродженню активності мас, формуванню громадських організацій, становленню вільної преси, організаційному оформленню багатопартійної системи.

Особливістю УРСР було уповільнене впровадження перебудови. Каталізатором громадської активності в республіці виступила Чорнобильська катастрофа.

Через непродуманість економічного курсу Горбачова, який зумовив деструктивність і ломку господарського механізму без заміни його новим, дійовим і результативним, промисловість і сільське господарство опинились в кризовому стані.

Серпневі події 1991 р. спричинили параліч влади союзного центру, відкривши можливість відновлення незалежності України. Зі здобуттям державності розпочався непростий процес розвитку політичної системи українського суспільства, опанування народом нової політичної культури, налагодження і розвитку різноманітних відносин Української держави на міжнародній арені. Він ускладнився непідготовленістю суспільства до державотворчих дій, слабкою скоординованістю та відсутністю єдності в діях різних гілок влади, зростанням суперечностей між центральними та місцевими її органами, певним дистанціюванням Заходу після формального визнання незалежності України. Деформована структура господарського комплексу, що дісталась у спадок від колишнього СРСР, не дозволила використати повною мірою можливості значного, але незбалансованого природно-ресурсного потенціалу країни.

Життєвий рівень населення зостається низьким. Різні політичні сили пропонують діаметрально протилежні напрями подальшого розвитку. Майже не обмеженим впливом на внутрішню політику користуються олігархічні структури, які зрощуються з державним апаратом. За таких умов курс країни прямо залежить від корпоративних інтересів і цілей окремих осіб чи груп, які відверто впливають на законодавство, правоохоронні органи, судочинство, управлінські структури, ЗМІ. Подальший олігархічний розвиток є однією з найбільших загроз демократії і суверенітету держави.

***

Ключові терміни та поняття: антиглобалізм; бартер; без’ядерний статус; виконавча влада; воєнна доктрина; гіперінфляція; глобалізація; гривня; громадянське суспільство; депутати; «економічна війна»; Європейський Союз (ЄС); законодавча влада; земельний пай; інвестиції; інфляція; Кабінет Міністрів; «касетний скандал»; корупція; кредити; «кримське питання»; «купони багаторазового використання»; мажоритарна виборча система; незалежність; «олігархи»; парламент; парламентська фракція; парламентські вибори; партійний блок; «партія влади»; приватизація; пропорційна виборча система; пропорційно-мажоритарна виборча система; роздержавлення; самоврядування; суверенітет; тіньова економіка; «човники».

Основні дати та події: 8 жовтня 1991 р. – закон «Про громадянство України»; 4 листопада 1991 р. – закон «Про державний кордон України»; 1992 р. – затвердження державної символіки України; 23 березня 1994 р. – Договір про партнерство та співробітництво з ЄС; березень–квітень 1994 р. – вибори до Верховної Ради на багатопартійній основі; червень–липень 1994 р. – президентські вибори, обрання Л.Кучми; 28 червня 1996 р. – ухвалення Конституції України; 14 листопада 1999 р. – повторне обрання Л.Кучми Президентом України; 31 березня 2000 р. – вибори до Верховної Ради; 16 квітня 2000 р. – всеукраїнський референдум.

Імена: Буш Джордж; Гонгадзе Георгій; Єльцин Борис; Звягільський Юхим; Кінах Анатолій; Клінтон Білл; Кравчук Леонід; Кучма Леонід; Лазаренко Павло; Лановий Володимир; Литвин Володимир; Марчук Євген; Масол Віталій; Мороз Олександр; Плющ Іван; Пустовойтенко Валерій; Симоненко Петро; Тимошенко Юлія; Ткаченко Олександр; Фокін Вітольд; Ющенко Віктор; Янукович Віктор.

Перевірте себе: В чому полягають особливості статусу України в СНД? Які країни першими визнали незалежність України? Які країни є економічними партнерами України сьогодні? Які внутрішні проблеми Україна отримала в спадок від СРСР? Які проблеми незалежної держави Верховна Рада вирішувала в першу чергу? Хто став першим і другим президентами України? З якого питання проводився референдум у квітні 2000 р.?

Поміркуйте: Чому економіка України до теперішнього часу зазнає великих труднощів? В чому причини незлагодженості між парламентом і президентом, законодавчою і виконавчою гілками влади? Що необхідно для подолання тіньової економіки?

Рекомендована література:

Алексеєв Ю.М. та ін. Україна на зламі історичних епох: Державотворчий процес 1985–1999 рр. – К., 2000.

Бойко О.Д. Україна 1991–1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього? (Нариси новітньої історії). – К., 1996.

Литвин В. Україна на межі тисячоліть (1991–2000 рр.). – К., 2000.

Литвин В. Україна: хроніка поступу. 1991–2001. – К., 2001.

Новітня історія України: 1900–2000. – К., 2000.

Україна: утвердження незалежної держави. 1991–2001. – К., 2001.

Допоміжна література:

Белорус О.Г., Лукьяненко Д.Г. Глобальные трансформации и стратегии развития. – К., 2000.

Василенко С. Європейський процес і Україна. – Одеса, 1996.

Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. – К., 2002. – С. 430–446.

Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К., 1994.

Литвин В. Украина: политика, политики, власть. – К., 1997.

Нариси з історії дипломатії України / Під ред. В.А.Смолія. – К., 2001.

Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Нові політичні партії України. – К., 1990.

Сорос Д. Криза глобального капіталізму: Відкрите суспільство під загрозою: Пер. з англ. – К., 1999.

Сушко О. Нові глобальні реалії та ситуація у пострадянському просторі // Політична думка. – 2001. – № 4.

Терещенко Ю. Україна і європейський світ. – К., 1996.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка