Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

Тема 3. Київська Русь за часів роздробленості. Галицько-Волинська держава

3.1. Причини роздробленості Київської Русі та її сутність. Політичний і економічний розвиток Київського, Чернігово-Сіверського, Переяславського князівств середини 12 - першої половини 13 ст. Боротьба за київський стіл. Галицька й Волинська землі: утворення і зростання князівств. Піднесення Галицького князівства за Ярослава Осмомисла.

1185 р. - Похід новгород-сіверського князя Ігоря проти половців, незабаром описаний у «Слові о полку Ігоревім».

1187 р. Найдавніша згадка назви «Україна» в літописі.

1153-1187 рр. - Князювання Ярослава Володимировича Осмомисла в Галицькій землі.

Причини роздробленості Київської Русі

Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них такі:

- великі розміри території держави й етнічна неоднорідність населення;

- князівські усобиці;

- відсутність сталого порядку столонаслідування;

- напади степових кочовиків;

- занепад торговельного шляху «з варягів у греки».

Головною ж причиною більшість дослідників вважає розвиток великого землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого князя київського. Навіть більше - вони прагнули для себе таких самих повноважень. Недарма у 12 ст. титул «великий князь» поряд з київським мали чернігівський, владимирський та деякі інші князі. Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни і миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств у середині 12 ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке.

Порівняння меж удільних земель із територіями племінних об’єднань східнослов’янських племен, що складалися впродовж доби розселення (5-7 ст.), наштовхнуло вчених на думку, що багато важив у роздробленості Київської Русі різний етнічний склад її територій. Пригальмовані на якийсь час сильною централізованою владою процеси визрівання українців, білорусів і росіян - пожвавилися, тілько-но та влада ослабла і коли склалися сприятливі умови в господарському житті.

На слушність цієї думки вказує той факт, що одними з перших перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгород і Владимиро-Суздальське князівство (сучасні російські терени).

І все ж, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини 13 ст. була единою державою з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою.

• Київ залишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств.

• Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з’їзди, де й намагалися розв’язати суперечливі проблеми - головним чином пов’язані з організацією спільних походів проти половців.

• Кожен удільний князь, тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для посилення великокнязівської влади й відновлення централізації держави.

Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, а як зміну її устрою та форми правління. Київську Русь часів роздробленості дослідники називають федеративною монархією, послуговуючись терміном «федерація». Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, визначають як колективний сюзеренітет: замість одного великого князя владу здійснює об’єднання найвпливовіших князів однієї династії Рюриковичів.

Київське князівство

Найшстріші міжкнязівські суперечки впродовж 12-у першій половині 13 ст. спалахували за київський стіл. Нічого дивного в цьому не було, адже Київ лишався на ті часи одним із найбільших і найбагатших європейських міст. Тут розташовувалися численні двори бояр і купців, великі ремісничі майстерні. У Києві мешкало близько 50 тис. душ. Тут перебувала резиденція митрополитів. Величі стольного міста відповідали й прилеглі землі. Київське князівство було найбільш заселеним князівством Київської Русі. Літописи називають близько 80 міст і містечок, розташованих тут.

Київське князівство охоплювало значні території.

• Більшість його земель розляглися на Правобережжі.

• На півночі - це велика частина Полісся, на заході - землі аж до Волині.

• На півдні Київське князівство межувало з половецькими степами, і лише на сході йому належала вузька смуга вздовж лівого берега Дніпра.

Джерелом багатства київських земель були родючі чорноземи й поліські корисні копалини. Вигідне розташування князівства сприяло розвиткові торгівлі. Мережа річок пов’язувала Київську землю з найвіддаленішими куточками Русі та сусідніми народами.

Значні території, вигідне розташування, розвинене господарство Київського князівства приваблювали жадібних до багатства князів. Та ще більше вабила можливість, ставши київським князем, здобути авторитет старшого над усіма князями. За часів роздробленості за право княжити в Києві змагалися зі зброєю в руках князі чернігівські, волинські, переяславські, ростово-суздальські, смоленські... Правителі в Києві заступали один одного через 6-8 років, а то й частіше. І жоден не мав спокійного князювання, змушений відбиватися від збройних домагань претендентів. Найдовше за доби роздробленості тривало князювання в Києві співправителів Святослава (1177-1194 рр.) та Рюрика (1180-1202 рр.). Ці князі належали до двох найвпливовіших родів - чернігівських Ольговичів та смоленських Ростиславичів. Домовившись про співправління, вони поклали край запеклим міжкнязівським чварам, що поліпшило внутрішньодержавне становище.

Центральний ансамбль - «міста Володимира» в Києві початку 13 ст. Графічна реконструкція

Торговище на Подолі - головний ринковий майдан міста з церквою Богородиці Пирогощої. Графічна реконструкція

Чернігово-Сіверське князівство

Це князівство остаточно сформувалося в 11 ст., з волі Ярослава Мудрого, хоча землі Чернігівщини належали до найдавнішого осередку Руської держави. На початку 12 ст. територія Чернігівського князівства охоплювала лівобережні землі в басейнах Десни і Сейму, Сожу і верхньої Оки. Від Київської землі Чернігівщину відділяв Дніпро. До другої половини 12 ст. чернігівським князям належало місто Тмутаракань. За доби розробленості Чернігівське князівство розпалося на менші уділи. Найвпливовішим з-поміж них було Новгород-Сіверське князівство. У Чернігівському князівстві було чимало міст. Найбільші з-поміж них - Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Брянськ, Курськ, Стародуб - згадуються в джерелах у зв’язку з багатьма подіями руської історії. Стольне місто Чернігів поступалося розмірами лише Києву.

• Чернігів був добре укріпленим і мав гарне сполучення з іншими містами.

* Чернігівські князі ревно дбали про розбудову міста.

Князівські тереми в Чернігові. Графічна реконструкція

Єпископські ворота в Переяславі, 12 ст. Графічна реконструкція

• Протягом 12 ст. в місті збудовано славетний Борисоглібський собор - один із найкращих на Русі, Михайлівську, Благовіщенську, П’ятницьку, Успенську церкви, кожна з яких гідна була зватися перлиною давньоруської архітектури.

Чернігівські землі, за заповітом Ярослава Мудрого, належали Святославові. Його сини Олег і Давид стали засновниками династій чернігівських князів - Олеговичів (літопис їх називає Ольговичами) та Давидовичів. Саме представниками цих династій вершилася доля чернігівських земель. Та ще від Святослава Ярославича чернігівські князі не полишали мрій здобути Київ. Східні чернігівські землі безпосередньо межували із світом кочовиків. Чернігівські князі, прагнучи мирних стосунків, часто-густо вдавалися до династичних шлюбів із половцями. Пов’язані з кочовиками територіально, а подекуди й кровно, вони інколи залучали половецькі орди для здійснення своїх марнославних планів.

Переяславське князівство

Переяславське князівство сформувалося за Ярослава Мудрого. Його територія порівняно з іншими князівствами була невеликою, обмежуючись на заході й півночі Дніпром, Десною, Остром, на північному сході - верхів’ями Удаю, Сули, Хоролу, Псла. На сході й півдні землі Переяславщини безпосередньо межували зі Степом. Таке географічне розташування багато в чому визначало життя переяславців, адже їхня земля служила щитом для Києва й решти руських територій. Саме тому в Переяславському князівстві заходами великих князів київських споруджувалися потужні захисні укріплення. Здебільшого як військові фортеці виникали й міста Переяславщини. Неприступною твердинею був, зокрема, й Переяслав. Місто розташовувалося неподалік Дніпра, там, де річка Альта впадала в Трубіж, і мало настільки надійні укріплення, що половці, які часто вдиралися в Переяславську землю, саме місто так і не змогли взяти.

Безпосередня близькість до Києва зумовлювала й особливість становища переяславських князів: володарюючи в Переяславі, вони ніби очікували на слушну нагоду, аби здобути київський стіл. Переміщення когось із князів з далеких земель до Переяслава означало, що з’явився новий впливовий претендент на Київ. Ця обставина пояснює, чому Переяславське князівство загалом не мало політичної незалежності й майже цілковито залежало від Києва. Що ж до переяславських князів, то видатних особистостей з-поміж них було багато. Згадати хоча б Володимира Мономаха, який князював у Переяславі 20 років.

Піднесення Переяславського князівства за часів роздробленості пов’язують, зокрема, з князем Володимиром Глібовичем.

Він був незмінним учасником численних антиполовецьких походів, зажив слави хороброго воїна й талановитого полководця. Як і новгород-сіверський князь Ігор, Володимир Глібович увічнений автором «Слова...», проте не за марнославність і політичну нерозважливість, а як організатор оборони Переяславщини.

Завзяття, з яким захищав Володимир Глібович Переяславську землю від половців, знайшло співчуття і київського літописця. Сповіщаючи під роком 1187 про смерть переяславського князя, він занотував: «Він-бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а додав дружині; був же він князь доблесний і всякими чеснотами був сповнений. За ним же Україна багато потужила».

У розповіді про смерть переяславського князя Володимира Гпібовича під 1187 р. літописець ужив назву «Україна». Це - найдавніша згадка топоніму «Україна» в писемних джерелах.

Після смерті Володимира Глібовича Переяславу на князів не таланило. Іх або взагалі не було й Переяславщина корилася Києву, або ж правили такі, котрі не полишали по собі помітного сліду в історії.

Галицькі та Волинські землі за часів зростання могутності Київської Русі

Землі, на яких наприкінці 12 ст. утворилося Галицько-Волинське князівство, лежали в басейнах річок Сяну, Верхнього Дністра та Західного Бугу. На південному заході від сусідів їх відділяли Карпати. Територіальні межі на півночі й сході не були стійкими, приблизно сягаючи верхів’я Прип’яті, Стару, Горині, верхів’я Случу, Південного Бугу. За часів утвердження Київської Русі її володарі прагнули підкорити споріднені східнослов’янські племена на західних рубежах. З літопису довідуємося, що вже князь Олег воював проти уличів і тиверців і таки змусив їх залишити обжиті місця й переселитися з Подніпров’я в межиріччя Дністра й Дунаю.

Князь Володимир ходив на Волинь і приєднав до своїх володінь міста Перемишль і Червень, Ярослав Мудрий відвоював волинське місто Белз. Формування земель-князівств на західноукраїнських теренах відбувалося поступово. З одного боку, його зумовлювали обставини досить гарного освоєння галицьких і волинських територій іще до княжих часів, а з іншого - та роль, що її відігравали Галичина й Волинь як західні прикордонні володіння київських князів.

Своєю назвою Волинь завдячує давньому племінному центру Волиню. Проте не йому судилося стати стольним містом Волинського князівства. Такої слави зажив Володимир - місто, закладене князем Володимиром Святославичем на знак приєднання волинських земель до Києва. У наступному столітті Волинь залишалася володінням київських князів, а на спадкову вотчину перетворилася лише за онука Володимира Мономаха - Ізяслава Мстиславича. Отож, власна князівська династія почала формуватися там від середини 12 ст. Тоді ж Волинь поринула у внутрішні міжусобиці, внаслідок чого розпалася на кілька уділів.

Територія Галичини від початку її входження до Київської Русі відзначалася більшою незалежністю від Києва. Засновниками галицької династії князів були Ростиславичі - нащадки онука Ярослава Мудрого. Князюючи, вони змушені були зважати на надзвичайно впливове галицьке боярство. Зазвичай боярами ставали найвпливовіші дружинники, які за службу в князя отримували земельні володіння. У Галичині боярство формувалося здебільшого з місцевої родоплемінної верхівки, здобуваючи свої маєтки не від князя, а привласненням громадських земель, і тому було незалежним від князів. Ця обставина суттєво впливала на політичне життя Галицького князівства.

Найважливіші події з історії Галицького та Волинського князівств

Перший правитель Галицької землі Ростислав мав трьох синів - Рюрика, Володаря й Василька, які отримали у володіння відповідно Перемишль, Звенигород і Теребовль. Брати докладали неабияких зусиль, щоби закріпити за собою право вотчини на галицькі землі. Складність становища пояснюється тим, що їхній батько був обділеним, скривдженим князем. Троє Ярославичів - Ізяслав, Святослав і Всеволод - не вважали його рівним собі та змушували до вигнання. За таких обставин Ростиславичам доводилося воювати проти родичів. Жертвою міжусобної боротьби після Любецького з’їзду князів став, як ви пам’ятаєте, Василько теребовлянський. Та хоч і дорогою ціною, Ростиславичі все-таки відвоювали собі право на Галичину. Щоправда, до певного часу край лишався переділеним на кілька уділів: Перемишльську, Галицьку, Теребовлянську й Звенигородську землі.

Об’єднати землі Галичини під єдиною владою виявилося до снаги синові Володаря Володимиркові. Року 1141 він переніс свою резиденцію до Галича, підтвердивши намір одноосібно правити в об’єднаному Галицькому князівстві. Ще більш успішним, але далеко непростим було князювання сина Володимирка Володаревича - Ярослава, прозваного Осмомислом. З-поміж основних здобутків Ярослава Осмомисла вчені називають:

• розширення кордонів Галицького князівства аж до гирла Дністра;

• розважливу далекоглядну зовнішню політику: добросусідські відносини з Угорщиною, Польщею та Візантією, з одного боку, й найвпливовішими руськими князями - з іншого, що забезпечило мир Галицькій землі та сприяло розвиткові господарства.

Найбільшим клопотом галицького князя лишалися власні бояри. Осмомислові довелося пережити кілька конфліктних ситуацій. Несхитну волю галицького боярства він уперше відчув, тілько-но посів галицький стіл. Тоді, 1153 р., бояри, непевні в політичних розрахунках молодого князя, не дозволили йому очолити галицьку дружину під час битви проти війська київського князя. Та хоч яким образливим для князя-воїна було відсторонення від участі в битві, воно загрожувало меншими неприємностями, ніж події 1159 р. Того разу частина галицьких бояр вирішила поміняти князя, запросивши до Галича Ярославова двоюрідного брата Івана Берладника - князя без володінь, який упродовж багатьох літ марно боровся за свою частку у князівській спадщині. Однак Ярослав щасливо вийшов з тієї ситуації; влада галицького князя зросла і, здавалося, жодним чином уже не залежала від боярських примх. Та коли року 1170 бояри втрутилися в особисте життя Ярослава, з’ясувалося, що здолати сваволю бояр у Галицькому князівстві він таки не зміг.

Галичина, на думку дослідників, відзначалася своєрідним політичним устроєм. Її вважають взірцем олігархічного правління.

Власне, цим пояснюється, що після смерті Ярослава Осмомисла Галичина знову поринула у вир усобиць і розбрату - особливо жорстоких по смерті Ярославова сина Володимира (1199 р.). Володимир Ярославич був останнім представником династії Ростиславичів на галицькім столі.

Наприкінці 12 ст. Волинь було переділено між нащадками Ізяслава Мстиславича засновника династії волинських князів, на кілька уділів. Найбільш почесними вважалися Володимирська та Луцька землі. Поряд із ними удільних князів в окремі роки мали Белз, Червень, Берестя, Пересопниця, Дорогичин. Проте усобиці тривали недовго. Край їм поклав син Мстислава Ізяславича Роман. Він прийшов на Волинь, тільки-но отримав звістку про батькову смерть. Як старший із братів зайняв володимирський стіл і крок за кроком почав здійснювати об’єднавчу політику. На жаль, джерела надзвичайно мало сповіщають про діяльність Романа Мстиславича. З чужоземних свідчень довідуємося, що цей князь брав активну участь в антиполовецькій боротьбі. Активною була його політика і в західному напрямку, зокрема щодо племен ятвягів. Тісні взаємини мав із Польщею та Візантією.

Про величезний державотворчий досвід Романа свідчить і той факт, що він блискавично скористався зі смерті галицького князя Володимира і 1199 р. приєднав Галичину до своїх володінь.

Поняття та терміни

Добою роздробленості - дослідники називають період в історії Київської Русі від середини 12 до середини 13 ст. Звертаємо вашу увагу, що йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць: хоч їх і справді не бракувало, проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини 12 ст. нею почало керувати об’єднання найсильніших князів - правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з’їздом вотчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості.

Федерація (від лат. foederatio - союз, об’єднання) - форма державного устрою, союзна держава, що складається з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність.

Вотчина - велике земельне володіння, яке передавалось у спадщину, його можна було продати, обміняти, поділити.

Олігархія (від грец. oligarchia - влада небагатьох) - правління нечисленної групи заможних і впливових людей.