Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

29.5. Нові закономірності культурного розвитку. Мовна політика. Освіта. Наукові дослідження. Література і мистецтво. Релігійне життя.

Нові закономірності культурного розвитку

Труднощі трансформації суспільно-економічного ладу зумовили кризу, яка найболючіше вплинула на культуру.

Входження в ринок виявилося для установ і закладів культури складною справою. Державний бюджет забезпечував їм тільки третину потрібних коштів. Працівники культурної сфери раніше не турбувалися про фінансове забезпечення своїх установ, у їхньому середовищі навіть не існувало професій, пов’язаних з ринком - продюсера, менеджера, комерційного директора. Тому скорочення асигнувань призвело до звуження мережі установ освіти, науки і культури, відпливу кваліфікованих кадрів. Відсутність традицій меценатства поставила на межу загибелі ряд уславлених творчих колективів. Податкове законодавство не заохочувало спонсорської діяльності.

Водночас виникло багато фондів, асоціацій, товариств, які прагнули відродити національні культурні традиції. Зокрема велику роботу проводив очолюваний упродовж багатьох років Б. Олійником Фонд культури. Масштабну діяльність розгорнув українсько-американський фонд «Відродження», головним співзасновником якого є відомий бізнесмен Дж. Сорос.

Вагомий внесок у культурне відродження робить західна українська діаспора. Створювані десятиліттями в країнах Заходу українські освітні, наукові й культурні заклади поступово, в міру можливості та доцільності, переносилися на Батьківщину. Активну діяльність в Україні розгорнули такі меценати, як Є. Гуцуляк, Ю. Ємець, А. Яцик з Канади, В. Баранецький, О. Воскобійник, А. Лисий з США, М. Гоян з Австралії та ін.

Відкрився доступ до цінностей світової культури, раніше неможливий через ідеологічні заборони. Однак в Україну передусім ринула низькопробна масова культура, що пропагує насилля, секс, розбещеність, уседозволеність, бездуховність. Відсутність імунітету до антикультури створила серйозну загрозу для морального здоров’я нації.

Культурні потреби суспільства вимагають більшої уваги з боку органів законодавчої і виконавчої влади. Перш за все йдеться про задоволення мінімальних матеріальних потреб зайнятих у культурній сфері працівників. У 2004-2006 рр. їхня заробітна плата істотно підвищилася, але несприятлива економічна ситуація призвела до надто високої інфляції, яка поглинула приріст номінальної заробітної плати.

Парламент досі не прийняв закон про меценатство, який може істотно поліпшити становище у сфері культури. Відповідний законопроект був розроблений ще в 2004 р. У квітні 2005 р. Верховна Рада провела слухання на тему «Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації». На слуханнях ішлося про формування нових механізмів сприяння розвиткові культури, розвиток туризму, розширення участі України в програмах і проектах Ради Європи та Європейського Союзу, розвиток мережі інформаційно-культурних центрів за кордоном. Однак реалізація цілком слушних рекомендацій постійно затримується внаслідок політичної нестабільності в Україні.

Мовна політика

Важливим аспектом культурної політики є її мовна складова. Конституція України визнає одну державну мову - українську. Перепис 2001 р. показав, що вона є рідною для 67,5 відсотка населення України. Проблема не в тому, що для третини населення рідною є російська мова (хоч ця частина суспільства має всі підстави вимагати задоволення всіх її потреб рідною мовою). Держава повинна створити сприятливі умови для розвитку саме української мови, зважаючи на високий ступінь русифікованості українців, який склався за попередні десятиліття. Без спеціальної роботи у цьому напрямі українська мова занепадатиме, створюючи тим самим велику загрозу для національної безпеки. Утвердження суверенної і незалежної держави в Україні можливе лише за активної мовної політики.

Оскільки така політика не проводилася, ареал поширення української мови скоротився. Україна опинилася під потужним інформаційним впливом Росії і англомовного світу. Близько 80 відсотків часу телерадіотрансляцій заповнюється продуктом неукраїнського походження. Якщо в 1995 р. річний тираж журналів та інших періодичних видань на 70 відсотків був представлений українською мовою, то через 10 років він на 64 відсотки складався з російськомовних видань. Питома вага річного тиражу україномовних газет за 10 років скоротилася з 50 до 32 відсотків. За даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжкової продукції, яка тепер реалізується в Україні, російського походження.

У політичній боротьбі останніх років активно використовувалося гасло надання російській мові статусу другої державної. На перший погляд, у такому гаслі не криється жодної небезпеки: третина населення послуговується російською мовою як рідною, і росіяни мають підстави порушувати питання у такій площині. Фактично ж реалізація цього гасла призведе до ліквідації статусу української мови як державної. Переважна кількість тих, хто хоче користуватися російською мовою як державною, не знає української мови і не бажає її знати.

Гасло утвердження російської мови як другої державної веде українське суспільство назад в СРСР. Усі радянські громадяни користувалися російською мовою як мовою міжнародного спілкування і не були зобов’язані вивчати мову тієї республіки, в якій постійно проживали. У Радянському Союзі такий статус російської мови не міг викликати заперечень у будь-кого. Адже естонець з туркменом або казах з молдаванином могли спілкуватися між собою тільки російською мовою. Але в сучасному Казахстані не можна не знати казахської мови, так само як у сучасній Естонії - естонської.

Гасло російської мови як другої державної стане назрілим і готовим до реалізації тільки тоді, коли громадяни України в своїй переважній більшості оволодіють українською мовою.

Освіта

Успадкований від радянської доби освітній потенціал залишається високим: 93 відсотки зайнятого населення має середню або вищу освіту. За освітнім рівнем жінки не поступаються чоловікам.

Високий освітній рівень забезпечений добре підготовленим викладацьким корпусом. Майже 85 відсотків педагогічних працівників загальноосвітніх закладів має вищу або незакінчену вищу освіту. Близько 60 відсотків викладачів вищих навчальних закладів мають науковий ступінь.

Важливою віхою на шляху реформування освіти став Закон України «Про загальну середню освіту», прийнятий Верховною Радою 13 травня 1999 р. Згідно з законом в Україні здійснюється поступовий перехід до 12-річного навчання в загальноосвітніх навчальних закладах.

Навчання й виховання учнів у загальноосвітніх школах здійснює близько 500 тис. учителів і вихователів, з яких близько 90 відсотків - з вищою освітою.

Підготовка вчителів здійснюється в університетах, педагогічних університетах та інститутах, педагогічних училищах. Спеціальні інститути провадять курсову перепідготовку вчителів і допомагають їм у самоосвіті. Функціонують призначені для вчителів десятки газет і журналів.

Однак загальноосвітня школа має важкорозв’язувані проблеми, особливо у сільській місцевості. Вона не завжди дає освіту, яка відповідає затвердженому державному стандарту. Немало шкіл перебуває в аварійному стані. Зменшується частка дітей, які навчаються в школі (у 2004-2006 рр. вона не перевищувала 90 відсотків). Навчальні комп’ютерні комплекси має поки що менше половини шкіл. Доступ до Інтернету має лише один учень з 200, а у сільській місцевості - один з тисячі.

Мережа вищих навчальних закладів останнім часом швидко розширюється, хоча далеко не завжди розширення є обгрунтованим під кутом зору якісних показників. Великою подією культурного життя стало відкриття в 1992 р. Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА). У його відродженні велику роль відіграла матеріальна та інтелектуальна допомога українців західної діаспори. Під егідою НаУКМА розвивається мережа колегіумів у областях України. Колегіуми є новим типом загальноосвітньої школи.

Від травня 2005 р. Україна є учасником Болонського процесу. У 1998 р. 29 міністрів освіти підписали в Болоньї конвенцію про створення єдиної системи вищої школи з тим, щоб зрівняти якість підготовки спеціалістів різних країн і забезпечити взаємне визнання дипломів по всій Європі.

Болонський процес заснований на двоступеневій моделі вищої освіти (бакалаври і магістри). Поділ фахівців на бакалаврів і магістрів був запроваджений в Україні ще в середині 1990-х років і став уже звичним. Але нова форма підготовки наклалася на старий, значною мірою ще радянський зміст. Ступінь бакалавра не визнаний ще й досі на ринку праці, він прирівнюється до незакінченої вищої освіти. Смисл поділу полягає в тому, що студент повинен при переході в магістратуру врахувати можливість зміни спеціалізації відповідно до своїх інтересів і вимог ринку праці. Та в вищих навчальних закладах України зробити переорієнтацію дуже важко або й неможливо. Міністерство економіки і Міністерство освіти та науки не проводять маркетингових досліджень, щоб виявити, які спеціальності стануть актуальними на ринку праці через 5-10 років.

У сучасних умовах раніше отримана освіта швидко старіє. Через це в багатьох сферах діяльності загострюються проблеми професійної придатності фахівців. Тому актуальними завданнями є створення ефективної системи безперервної освіти, підвищення ефективності існуючої системи післядипломної освіти, створення національної інформаційної освітньої мережі. Актуалізувалося завдання формування інформаційних ресурсів - електронних підручників і методичних журналів, електронних бібліотек тощо.

Наукові дослідження

На початку 90-х років Україна мала розвинутий науковий потенціал. У сфері науки й наукового обслуговування було зайнято 450 тис. осіб, налічувалося близько 1300 різноманітних наукових установ - науково-дослідних інститутів, вищих навчальних закладів, архівів, музеїв, бібліотек. Половина науковців зосереджувалася у вищих навчальних закладах.

Економічна криза істотно вплинула на сферу науки й наукового обслуговування. Кількість зайнятого в ній персоналу скоротилася удвічі. На роботу за кордон виїхали тисячі учених найбільш талановитих, молодих за віком генетиків, фізиків, фізіологів, біохіміків. Однак мережа наукових закладів майже не скоротилася, за винятком сфери прикладної науки.

У радянські часи істотна частка наукових досліджень здійснювалася в інтересах військово-промислового комплексу і відповідно фінансувалася з джерел, призначених на розвиток ВПК. Тому скорочення бюджетних асигнувань особливо позначилося на загальному стані науки. В Україні ці асигнування впали з 3,1 відсотка ВВП у 1990 р. до 0,3 відсотка у 2000 р., тобто вдесятеро.

Досягнення української науки пов’язані передусім із результатами діяльності Академії наук, яка в 1994 р. одержала статус національної.

Незважаючи на істотні втрати, фундаментальні науки ще забезпечують високий рівень досліджень. Розгорнуто цікаві й перспективні роботи в галузі енергетики, екології, геології, клітинної біології, генної інженерії, в широкому спектрі фізико-хімічних проблем, дослідження, пов’язані з освоєнням космічного простору.

Відбулися великі зрушення в гуманітарних науках. Вчені-гуманітарії зробили вагомий внесок у державотворчий процес. Створено понад чотири десятки нових напрямів гуманітарних досліджень.

Література і мистецтво

Найбільш популярним жанром письменництва стала художня публіцистика. Багато письменників взагалі перетворилося на політиків і майже відійшло від творчої роботи. Деякі з них успішно поєднували творчість із громадською й державною діяльністю: І. Дзюба, І. Драч, Р. Іваничук, Д. Павличко, Ю. Щербак, В. Яворівський та ін.

До нас повернулися твори В. Винниченка, М. Зерова, М. Куліша, Є. Маланюка, О. Олеся, Є. Плужника, В. Стуса. Українські читачі вперше дістали можливість ознайомитися з творчістю літераторів української діаспори — І. Багряного, В. Барки, О. Ольжича, У. Самчука, О. Теліги та ін.

Збільшується кількість театрів, переважно за рахунок появи нових театрів-студій. Творча самостійність художніх колективів сприяє збагаченню тематики театрального мистецтва. Розвиток театрального мистецтва пов’язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як Р. Віктюк (тепер працює в Москві), А. Жолдак, М. Резнікович та ін.

Розвивається українське образотворче мистецтво. Твори художників популяризуються на виставках, кількість яких неухильно зростає. Виставочні зали тепер стали доступні усім, хто хоче показати свої художні здобутки.

Музичне мистецтво істотно підупало. Криза особливо позначається на колективах, у яких через специфіку жанру налічуються десятки митців - оперних трупах, оркестрах, хорових капелах. На Заході такі колективи теж не можуть вижити без постійної й великої підтримки з боку держави.

Релігійне життя

Релігійне життя в Україні характеризувалося надзвичайною інтенсивністю і водночас конфліктністю. Головною його рисою було стрімке зростання різноманітних конфесій, течій і релігійних напрямків.

Ті, хто регулярно відправляє релігійні обряди, становлять близько третини населення України. Половина віруючих належить до православних церков. В Українській православній церкві Московського патріархату - 9,5 тис. громад. Українська православна церква Київського патріархату налічує понад 3 тис. громад. В Українській автокефальній православній церкві - понад 1 тис. парафій. Протягом усього останнього десятиліття між православними конфесіями тениться боротьба за лідерство, сфери впливу, церковне майно.

Українська греко-католицька церква за 90-ті роки повністю відновила довоєнну чисельність парафій понад 3,3 тис. У 1996 р. Папа Римський Іван-Павло II задовольнив прохання греко-католиків і поширив юрисдикцію глави УГКЦ (з 2001 р. ним є кардинал Л. Гузар) на територію всієї України. Засновано Києво-Вишгородський екзархат з єпископською кафедрою у Вишгороді.

Активно діє в Україні римо-католицька церква (РКЦ), підпорядкована Польській католицькій церкві. У її складі близько 800 парафій, переважно в західних областях.

Боротьба між конфесіями всередині православ’я і між православними та католиками не додає авторитету ієрархам. Внаслідок цього стихійний потяг мас до релігії реалізується в основному поза рамками традиційного для українського народу православ’я. У 90-х роках найбільше зростали протестантські конфесії.

Українці були і залишаються поліконфесійним народом. Майбутнє українського суспільства - у релігійному плюралізмі, у мирному співіснуванні різних віросповідань.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка