Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

29.3. Запровадження сталої валюти. Проблема іноземних кредитів. Програма приватизації. Аграрні реформи. Перші підсумки реформ. Зовнішня політика та міжнародні зв’язки України. Нові закономірності культурного розвитку. Освіта. Наукові дослідження. Література і мистецтво. Релігійне життя.

1996 р., 1 вересня. Запровадження нової національної валюти - гривні.

1997 р., 19 листопада. - Стартував американський космічний корабель «Колумбія», у складі міжнародного екіпажу якого був перший космонавт незалежної України Л. Каденюк.

1998 р., 29 березня. - Відбулися чергові вибори до Верховної Ради України. Вперше 50 відсотків складу парламенту обрано за списками від 30 політичних партій та блоків на основі пропорційного представництва.

1998 р., квітень. - Відбулося офіційне відкриття у Києві Монетного двору Національного банку України.

Стратегія ринкових реформ. Запровадження сталої валюти

Проголошена новообраним Президентом Л. Кучмою стратегія економічних реформ була в принципі схвалена Верховною Радою. Президент залучив нових людей, здатних проводити реформи і розпочав їх з основного: лібералізації цін та валютного курсу. Це означало, що держава відмовилася від невмотивованого втручання в економічні відносини.

При виході з рубльової зони в 1992 були припущені через некомпетентність високих посадових осіб грубі помилки. Найбільш серйозна з них - відмова від негайної грошової реформи. В українській економіці впродовж п’яти років обертався купоно-карбованець - квазігрошова одиниця, яка фактично не виконувала жодної функції грошей.

Гривня була запроваджена в обіг у вересні 1996 р. Створилися кращі умови для подолання доларизації економіки і припинення «втечі» вітчизняних капіталів за межі країни.

Істотною вадою грошової реформи був завищений курс гривні щодо долара та інших валют. Завищений курс підривав можливості експорту і не давав змоги швидко покінчити з натуральним обміном (бартером) у внутрішній торгівлі.

Країни з перехідною економікою можуть використовувати два способи фінансової стабілізації - активний і пасивний. Активний метод полягає у жорсткому «прив’язуванні» своєї валюти до однієї з високоліквідних валют Заходу або «кошика валют». Використовуючи її, країни Балтії забезпечили високі темпи економічного зростання при мінімумі інфляції.

Україна, однак, використала для фінансової стабілізації пасивний метод. Це політика гнучкого валютного курсу, який визначається взаємодією ринкових сил, вільних від адміністративних обмежень. Такий валютний режим сприяв нагромадженню валютних резервів Національного банку і підвищував конкурентоспроможність товарів вітчизняного виробника.

Позитивні властивості вільного валютного курсу цим, власне, й вичерпувалися. Негативні властивості були надто серйозними. За короткий період гривня знецінилася удвічі. При попередньому рівні зарплат і соціальних виплат це означало істотне падіння рівня життя.

Під час запровадження гривні мінімальна зарплата в Україні була встановлена в розмірі 15 грн і за два роки підвищена до 55 грн (у доларовому еквіваленті — з 8,5 до 26,6). Викликана російським дефолтом інфляція істотно знизила її рівень. Навесні 2000 р. держава змогла підвищити гарантований мінімум зарплати до 90 грн, еквівалентних тільки 16,6 доларам США. Відтоді офіційний мінімум зарплати почав зростати і дійшов на початок 2002 р. до 140 грн (25,7 доларів). Однак він не перевищив рівня 1996 р.

Проблема іноземних кредитів

До осені 1994 р. Україна залишалася єдиною з країн СНД, яка не отримувала кредитів Міжнародного валютного фонду, оскільки вважалося, що країна не здійснює ринкових реформ.

Після свого приходу до влади Л. Кучма негайно зробив кроки для поліпшення політичних відносин з двома головними партнерами України Росією та США.

Президент оперативно розв’язав проблему приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерних озброєнь. Нерозв’язаність її істотно погіршувала відносини з США. Після цього були укладені угоди про фінансову допомогу економічним реформам в Україні. Серед країн, які одержували допомогу від США, Україна незабаром посіла третє місце, після Ізраїлю і Єгипту.

Однак приватні іноземні інвестиції надходили в другій половині 90-х років вузеньким струмочком: півтора мільярда доларів за п’ять років. У економічній політиці - це велика вада.

Через економічну кризу, перевищення витратної частини державного бюджету над доходною український уряд не мав можливості здійснювати чергові платежі по боргах без оформлення нових позик. Країна стала завалюватися у боргову яму.

Першими небезпеку відчули позикодавці. Вони відмовилися давати нові позики. Уряд В. Ющенка, який прийшов до влади наприкінці 1999 р., опинився у складній ситуації.

Проте припинився спад виробництва в основних галузях промисловості. Уряд домігся своєчасного прийняття Верховною Радою бездефіцитного бюджету і домовився з кредиторами про реструктуризацію боргів. Виявилося, що Україна може жити без щорічних кредитних вливань.

Програма приватизації

У перші роки незалежності відбувалася приватизація дрібних підприємств. Результати її були гірші, ніж при запровадженні нової економічної політики у 1921-1923 рр. Тепер навичками приватного підприємництва й капіталом для викупу об’єктів приватизації володіли тільки нечисленні кооператори або ділки «тіньової економіки», яка існувала і в радянські часи. За 1991—1993 рр. у приватну (в тому числі кооперативну) власність перейшло тільки 3,6 тис. підприємств та організацій, переважно дрібних.

Стратегія широкої приватизації вперше була накреслена в поданому до Верховної Ради документі «Про основні засади економічної та соціальної політики» (жовтень 1994 р.). Головним у новій економічній політиці ставав принцип керованого формування за участю держави сучасних ринкових механізмів.

У «Основних засадах економічної та соціальної політики» обґрунтовувалася доцільність утворення фінансово-промислових груп (ФПГ). У них повинні були об’єднуватися підприємства, пов’язані між собою єдиним технологічним циклом, а також працюючі з ними банки. Однак Верховна Рада провалила законопроект, підготовлений президентською командою. Цим було перекрито шляхи для реалізації прозорої схеми приватизації важкої промисловості. Замість ФПГ стали створюватися не регульовані законом монополістичні об’єднання. На чолі їх стояли так звані олігархи. Використовуючи зв’язки з представниками виконавчої і законодавчої влади, вони привласнювали об’єкти приватизації за смішні ціни і завдавали державі величезних збитків.

У виступі в березні 1997 р. при поданні річного послання до Верховної Ради Л. Кучма звинуватив уряд П. Лазаренка у непослідовній і невиваженій політиці на ринку енергоносіїв. У результаті заохочуваної урядом монополізації цього ринку створилася загроза енергетичній та економічній безпеці держави. Президент доручив вивчити становище на газовому ринку Раді національної безпеки та оборони. Розслідування стало початком кінця у політичній кар’єрі П. Лазаренка.

Аграрні реформи

Маючи найвищий серед європейських країн показник землезабезпеченості (понад півгектара орної землі в розрахунку на душу населення), Україна не могла йти в будь-яке порівняння з країнами Західної Європи щодо постачання свого населення продовольством.

У прийнятому в грудні 1990 р. Земельному кодексі України вже були закладені основні положення реформи аграрних відносин. Щоб наповнити їх реальним змістом, слід було створювати законодавчу й нормативну базу. Але аграрна номенклатура гальмувала реформи.

У листопаді 1994 р. Л. Кучма видав указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». У ньому передбачалося розв’язання трьох основних проблем земельної реформи - приватизації, оцінки землі і ринку землі.

Першим кроком на шляху формування приватної власності на землю було її роздержавлення. Земля спочатку переходила у колективну власність колгоспів та радгоспів, які стали називатися КСП (колективні сільськогосподарські підприємства). Після роздержавлення ставало можливим паювання.

Сертифікати, які засвідчували право на земельний пай, за 1994-2002 рр. одержали близько 7 млн чоловік. Середній розмір пая складав 4,2 га. За даними Державного комітету по земельних ресурсах України, на весну 2002 р. 2 450 тис. селян оформили приватну власність на землю, тобто отримали замість сертифіката державний акт на володіння землею.

Одержання сертифікату засвідчувало лише те, що селянин мав право власності на певну частку земельного масиву, який після роздержавлення належав на правах колективної власності всьому КСП. Цю його частку потрібно було виділити з-поміж інших безпосередньо на місцевості, тобто провести межування.

Завершальний етап аграрної реформи мав ознаменуватися появою приватного господарства, що заступало в усіх своїх функціях колективне сільськогосподарське підприємство. Як і початковий її етап, він був проведений за допомогою президентського указу «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки».

За перший рік дії президентського указу на селі було додатково створено 4 тис. підприємств. Під час реформування було збережено цілісність земельних та майнових комплексів КСП.

Розпаювання землі навіть без визначення земельних ділянок на місцевості призводило до докорінної зміни виробничих відносин. Перехід на земельно-орендні відносини між селянами й тими підприємцями, хто брав на себе відповідальність за функціонування колишніх КСП у приватизованій формі, становив найбільш м’яку форму аграрної реформи. У селян залишалася можливість вибору: чи віддати свою землю (крім присадибної ділянки) в оренду, чи у зручний для себе час перейти на самостійне господарювання.

Навесні 2000 р. не бракувало песимістичних прогнозів щодо наслідків президентського указу «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Однак підсумки першого року господарювання в умовах відсутності колгоспного ладу виявилися цілком сприятливими. Виробництво валової сільськогосподарської продукції зросло за 2000 р. на 9,2 відсотка. У 2001 р. було досягнуто рекордного урожаю зернових (майже 40 млн тонн), а валова сільськогосподарська продукція стала більшою проти попереднього року на 9,9 відсотка.

Проте залишаються й досі нерозв’язаними питання щодо врегулювання майнових відносин реформованих підприємств, забезпечення державного захисту приватної власності на землю, запровадження механізмів іпотечного кредитування та страхування сільськогосподарського виробництва.

Починаючи з 2002 р. в Україні діє новий Земельний кодекс, у якому існує поняття приватної власності на землю. Кодекс гарантує право власності на землю, рівність прав її набуття громадянами та юридичними особами, принципи, форми та умови володіння, користування і розпорядження землею. Купівля і продаж землі були дозволені з 2005 р. (за станом на середину 2006 р. земля все ще перебуває поза межами ринкового обороту).

Перші підсумки реформ

За десятиліття 1991-2000 рр. валовий внутрішній продукт скоротився в Україні майже на 60, обсяг промислової продукції на 49, а сільськогосподарської продукції на 52 відсотки. Реальна заробітна плата зменшилася у 3,8, а реальні виплати пенсій - у 4 рази. Отже, падіння обсягів виробництва наполовину викликало чотирикратне зменшення доходів працюючих.

Проте в економічному житті з’явилися перші ознаки того, що контури ринкової економіки вже сформувалися. Приріст валового внутрішнього продукту досяг в Україні 5,9 відсотка у 2000 р. і 9,1 відсотка в 2001 р. Обсяг промислової продукції в 2000 р. зріс на 12,9 відсотка, а в 2001 р. - на 14,2 відсотка.

Одночасно почала змінюватися в кращий бік якість економічного зростання. Позитивні результати 2000 р. були досягнуті в умовах 26-відсоткової інфляції. У 2001 р. інфляція знизилася до 6 відсотків, а приріст інвестицій в основний капітал зріс на 17,2 відсотки. Вперше прискорення темпів економічного зростання супроводжувалося скороченням безробіття і випереджаючими темпами підвищення реальної заробітної плати. Наполовину скоротилася заборгованість по зарплаті, майже на третину зросли реальні пенсії. Валютні резерви збільшилися з 1,5 млрд до 3,2 млрд доларів США.

Зовнішня політика та міжнародні зв’язки України. Вихід на міжнародну арену

Найбільш плідні успіхи за все десятиліття 1991 2001 рр. Україна мала на міжнародній арені.

Для США розпад СРСР означав зникнення головного стратегічного противника. Однак адміністрація Дж. Буша (старшого) поставилася з певним острахом до появи в Європі незалежної України. Адже у спадщину від СРСР їй дістався третій за розмірами ракетно-ядерний потенціал (після Росії і США). Проте 25 грудня 1991 р. США визнали Україну і незабаром встановили з нею дипломатичні відносини.

Долаючи різноманітні ускладнення, МЗС України почало створювати мережу посольств. Однією з найсерйозніших була кадрова проблема. Україна завжди перебувала на периферії радянської зовнішньополітичної діяльності. В ній було обмаль країнознавчих науково-дослідних центрів, фахівців дипломатичної служби, знавців іноземних мов (крім найбільш поширених).

За 1991-2000 рр. Україну визнали 167 країн. 164 країни встановили з нею дипломатичні відносини. У Києві почали функціонувати посольства 62 держав. Посли 51 держави виконували свої функції в Україні за сумісництвом.

Україна розбудувала свої дипломатичні представництва та консульські установи в 62 країнах. Вона стала членом 47 міжнародних урядових організацій і бере участь у роботі понад 100 постійних чи тимчасових органів, утворених у рамках цих організацій.

Відносини з Росією

Найвагомішим для України було визнання її незалежності Росією. Це стало неминучим після референдуму 1 грудня 1991 р. Референдум був легітимним. Україна мала конституційне право поставити й вирішити питання про вихід з Радянського Союзу.

Уряд Б. Єльцина, однак, прагнув зберегти за Москвою становище керівного центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності Незалежних Держав. У рамках СНД Росія почала створювати наднаціональні органи, здатні розв’язувати принципові проблеми без узгодження з законодавчими та виконавчими органами влади держав - членів співдружності.

Президент України і Верховна Рада підтримували курс на співробітництво в рамках СНД, але стежили за тим, щоб ця співдружність не переросла у військово-політичний блок чи навіть у новий варіант СРСР. За 1992-1993 рр. Рада глав держав і Рада глав урядів СНД прийняли близько 400 угод, рішень та інших документів. Україна підписала не більше половини, а саме ті, які не загрожували її суверенітету.

Визнання України не перешкоджало Росії заявляти про свої територіальні претензії. У травні 1992 р. Верховна Рада РФ заявила, що документи про передачу у 1954 р. Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття. Законодавців особливо хвилювала доля «міста російської слави» Севастополя. Виконуючи доручення З’їзду народних депутатів Росії, російський парламент у липні 1993 р. прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації. Рада Безпеки ООН висловила здивування з цього приводу, а президент РФ Б. Єльцин змушений був заявити про юридичну неспроможність такого рішення.

Українська сторона наполегливо домагалася розв’язати проблему Чорноморського флоту. Навпаки, російська сторона затягувала переговори, щоб мати привід для втручання у кримські справи на законних підставах.

Переговори про укладення повномасштабного рамкового договору між Україною і Росією тривали роками. Лише 31 травня 1997 р. сталася справді історична подія - підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. У договорі зазначалося, що сторони «визнають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». У квітні 1999 р. президент РФ Б. Єльцин підписав ратифікований Державною Думою і схвалений Радою Федерації російсько-український договір. Це означало, що завершився процес територіального розмежування України і Росії, розпочатий поїздкою делегації Центральної Ради на чолі з В. Винниченком у революційний Петроград навесні 1917 р. Між цими двома подіями пролягло 82 роки.

Відносини з іншими країнами

Для утвердження України як незалежної держави ставало необхідним співробітництво з розвинутими країнами Заходу. Адже Україні треба було долати економічну залежність від Росії, що склалася історично. Російські політики з числа тих, хто не бажав змиритися з відокремленням України, вживали всіх заходів, щоб перетворити цю економічну залежність на політичну.

Для НАТО відновлення у Східній Європі потужної наддержави було вкрай небажаним. Оскільки такий перебіг подій ставав практично можливим у разі поглинення України Росією, США і провідні країни Західної Європи виявили себе прихильниками української незалежності.

16 листопада 1994 р. Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Останню з 1280 ядерних боєголовок було вивезено в Росію влітку 1996 р. Це відкрило шляхи до зміцнення взаємовідносин зі світовим співтовариством в усіх сферах. У вересні 1995 р. Україна стала членом Ради Європи. У липні 1997 р. у Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною та Організацією північноатлантичного договору (НАТО).

Починаючи з 1991 р., румунські політики відкрито висували Україні територіальні претензії. За пактом Рібентропа-Молотова до УРСР в 1940 р. була приєднана частина румунської території Північна Буковина, Хотинщина і Південна Бессарабія. Представники румунської громадськості наполягали на тому, що незалежна Україна зобов’язана відновити історичну справедливість і повернути зазначені території.

Румунська сторона ігнорувала той факт, що повоєнні кордони були закріплені у міжнародних договорах, а тому нема підстав згадувати про пакт Рібентропа-Молотова. Передача Бессарабії й Північної Буковини Радянському Союзу була легітимізована Паризьким мирним договором, який Румунія як союзниця Німеччини змушена була укласти в лютому 1947 р. з Об’єднаними Націями. Румунська сторона ігнорувала й той факт, що на територіях, які відійшли від Румунії після Другої світової війни і були передані УРСР, проживало не румунське, а переважно українське населення.

2 червня 1997 р. в ході офіційного візиту Президента України Л. Кучми в Румунію було підписано Договір про відносини добросусідства і співробітництва між двома державами. У ньому фіксувалося взаємне визнання існуючих кордонів.

Два вектори зовнішньої політики

Від 1991 р. Україна прагнула одночасно просуватися за обома головними векторами міжнародної політики - у напрямі до Європи і до Росії. Просування в бік Росії давалося легше, тому що їй доводилося розв’язувати майже однакові з Україною проблеми ринкової трансформації. Просування в бік Європи утруднювалося багатьма обставинами. Головну роль серед них відігравала цілковита несхожість в усьому, викликана різною історичною долею. Українські громадяни поступово переконувалися в тому, що відкриття кордонів зовсім не забезпечує автоматичного вирівнювання умов життя. Захід ставився до України доброзичливо, але дбав передусім про власні інтереси.

Під час виборчої кампанії 2002 р. до парламенту українські політичні кола, пов’язані з Росією висунули гасло: «У Європу - разом з Росією!» Враховувалося, що за даними всеукраїнського репрезентативного опитування вступ України до Європейського Союзу підтримали б 52 відсотки, а проти цього висловилося б не більше 19 відсотків громадян.

Гасло «У Європу - разом з Росією!» могло означати тільки одне: бар’єр на шляху європейської інтеграції і створення сприятливих умов для поступового економічного поглинення України Росією. Механізм регенерації єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу запропонував ще в 1994 р. президент Казахстану Н. Назарбаев.

Ідею Н. Назарбаева про створення Євроазіатського союзу реанімував новий президент РФ В. Путін. У жовтні 2000 р. в Астані була підписана угода про створення Євразійського економічного співтовариства. У Міждержавній раді ЄврАзЕС Росія дістала 40 відсотків голосів, Білорусь і Казахстан - по 20, Киргизстан і Таджикистан - по 10 відсотків. Країни - члени ЄврАзЕС зобов’язалися проводити узгоджену податкову, грошово-кредитну, валютно-фінансову, торговельну й митну політику. Метою цього економічного альянсу є забезпечення вільного обігу товарів, послуг, капіталу й робочої сили.

Питома вага країн ЄврАзЕС у зовнішній торгівлі України становила в 2001 р. по експорту 25 відсотків, а по імпорту - 44 відсотки. Позбавитися залежності від імпорту російських енергоносіїв Україні виявилося не під силу. Використовуючи цей важіль тиску, прем’єр-міністр РФ М. Касьянов у квітні 2002 р. запропонував голові українського уряду А. Кінаху скасувати податок на додану вартість при імпорті російської нафти, якщо Україна вступить у ЄврАзЕС. Реалізація такої пропозиції позбавляла російський бюджет сотень мільйонів американських доларів, але надійно «прив’язувала» Україну до економіки Росії.

З ініціативи В. Путіна 2002 р. був оголошений Роком України в Російській Федерації. В рамках цієї культурної і політичної кампанії були проведені різноманітні акції, спрямовані на відновлення втрачених зв’язків між двома країнами.

У травні 2002 р. сталися якісні зміни у відносинах між Російською Федерацією й Заходом. На зустрічі міністрів закордонних справ НАТО і Росії у Рейк’явіку було оголошено про створення Ради «двадцяти», тобто Ради, в якій країни - члени НАТО і Росія разом прийматимуть рішення з окремих найважливіших питань (контроль над озброєннями, боротьба з тероризмом, врегулювання кризових ситуацій). У Москві президенти США і РФ підписали Договір про взаємне скорочення наступальних ядерних потенціалів. На 2012 р. у кожної сторони має залишатися не більше 2200 наступальних ядерних зарядів.

Прорив у відносинах між НАТО й Росією разом із рішенням про скорочення ядерних арсеналів визначив народження нової глобальної системи безпеки. Україна відреагувала на цю перспективу. 23 травня 2002 р. на засіданні Ради національної безпеки і оборони було оголошено, що Україна починає стратегію зближення з Північно-Атлантичним альянсом.