Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

29.2. Формування політичних партій. Перетворення Народного руху України в політичну партію. Зростання впливу лівих партій. Поява партій центристського типу. Зміна виборчого закону. Конституційний процес у першій половині 90-х років. Конституційний договір 1995 р. Прийняття Конституції 1996 р.

1996 р., 28 червня. Прийняття Верховною Радою України Конституції України.

1997 р., жовтень. - Прийняття Верховною Радою України закону про вибори за пропорційно-мажоритарною системою.

Формування політичних партій. Перетворення Народного руху України в політичну партію

Народний рух України народився і розвивався як широке громадсько-політичне об’єднання. На III з’їзді в лютому - березні 1992 р. було вирішено, що Рух виступатиме за консолідацію сил, які підгримують державотворчий процес, але перебуватиме в конструктивній опозиції до виконавчих структур влади. З’їзд обрав трьох співголів - І. Драча, М. Гориня і В. Чорновола.

Незабаром після з’їзду відбувся розкол Народного руху. Значна частина рухівців вирішила відмовитися від опозиційності. До складу кабінету Л. Кучми у жовтні 1992 р. увійшли І. Юхновський (перший віце-прем’єр), М. Жулинський і А. Пинзеник (віце-прем’єри). Ті, хто згуртувався навколо В. Чорновола, продовжили опозиційну діяльність.

На IV з’їзді Народного руху в грудні 1992 р. завершилося його перетворення на політичну партію. Лідером її став В. Чорновіл.

Зростання впливу лівих партій

Аграрна частина компартійно-радянської номенклатури ще восени 1990 р. організувалася в Селянську спілку України. Це напівполітичне-напівпрофесійне об’єднання відстоювало державну власність на землю, вилучення землі з товарного обігу, централізоване державне забезпечення аграрного сектора і встановлення державного замовлення на сільськогосподарську продукцію.

Перетворення спілки в політичну партію відбулося в 1992-1993 рр. під впливом колишнього міністра сільського господарства УРСР О. Ткаченка. Партію назвали Селянською (СелПУ). Це була партія-«фантом» без реального членства. Однак вона користувалася істотним впливом на селі, зважаючи на залежність колгоспників від місцевого начальства.

У червні 1993 р. в Донецьку пройшов «відбудовчий» з’їзд Компартії України (КПУ). Першим секретарем ЦК КПУ обрали П. Симоненка. На другому з’їзді в березні 1995 р. КПУ була проголошена наступницею партії, що існувала в складі КПРС. КПУ виділялася як найбільш масова партія: на початок 1994 р. - 120 тис. членів. Основу її становили пенсіонери, ветерани війни, робітники. Це жорстко централізована партія з високою дисципліною. Не маючи програми виходу з кризи, вона будувала агітацію на часто справедливій критиці властей.

Платформа соціалістів мало відрізнялася від комуністичної. Спроби О. Мороза виробити платформу соціал-демократичного спрямування наштовхувалися на опір основної членської маси. Від СПУ відкололася в 1996 р. частина соціалістів на чолі з Н. Вітренко, яка утворила Прогресивну соціалістичну партію (ПСПУ). Вітренко показала себе талановитим демагогом, але не спромоглася залучити до лав ПСПУ багато людей.

Вибори 1994 р. до Верховної Ради відбувалися в два тури. Щоб бути обраним, треба було набрати 50 відсотків голосів за п’ятдесятивідсоткової явки виборців. Тому в березні і квітні було обрано тільки 338 депутатів (з 450), а після довиборів до кінця року чисельність депутатів зросла до 405.

Керівники КПУ, СПУ і СелПУ оголосили про співробітництво в ході виборів, однак не узгодили спільних кандидатів у мажоритарних округах. До Верховної Ради було обрано 90 комуністів, 19 «селян» і 15 соціалістів. Від правих партій було обрано набагато менше депутатів: Народного руху України - 20, Української республіканської партії - 11, Конгресу українських націоналістів 5. Більшість депутатів (227 з 405) становили позапартійні.

Після виборів 1994 р. ліві партії виступили в парламенті єдиним фронтом і домоглися істотного успіху. В результаті головою Верховної Ради став О. Мороз. Його ж ліві висунули як єдиного кандидата на президентських виборах 1994 р. Після поразки О. Мороза в першому турі лівий блок підтримав кандидатуру Л. Кучми.

Поява партій центристського типу

У січні 1995 р. відбувся установчий з’їзд партії, яка об’єднала Соціал-демократичну партію України, Українську партію справедливості і Партію прав людини. Першим головою Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) був колишній міністр юстиції Ю. Онопенко. Під час перевиборної кампанії, яка розгорнулася з осені 1997 р. список кандидатів від СДПУ(о) очолили колишній Президент України Л. Кравчук і колишній голова уряду Є. Марчук. Цей досить неочікуваний крок з боку визначних політиків забезпечив партії перевагу перед конкурентами.

В лютому 1996 р. утворилася Народно-демократична партія. Головою народних демократів став колишній перший секретар ЦК ЛКСМУ А. Матвієнко. Керівництво партії складалося з відомих політиків - О. Дьоміна, О. Ємця, Є. Кушнарьова, І. Плюща, В. Пустовойтенка. Поява НДП стала початком «партизації» вищої владної номенклатури.

Зміна виборчого закону

Зростання ролі партій у суспільно-політичному житті зумовило зміну виборчого закону.

У жовтні 1997 р. Верховна Рада прийняла закон про вибори за пропорційно-мажоритарною системою. Половину виборчих округів (225) закон залишив мажоритарними (у виборах 1990 і 1994 рр. всі 450 округів були мажоритарними). Інша половина депутатських місць тепер виборювалася в одному багатомандатному загальнодержавному окрузі. Тут конкурували між собою політичні партії. Право на депутатські мандати одержували партії або виборчі блоки, які в багатомандатному окрузі набирали не менше 4 відсотків голосів. Голоси за партії, які не подолали бар’єру, перерозподілялися між партіями-переможцями.

Конституційний процес у першій половині 90-х років

Конституційний процес розпочався з Декларації про державний суверенітет України. У цьому документі закріплювалися такі конституційні положення, як невід’ємне право українського народу на самовизначення, недоторканність території республіки, розподіл влади на виконавчу, законодавчу й судову, рівність громадян перед законом, гарантування громадських прав і свобод.

Восени 1990 р. Верховна Рада затвердила Конституційну комісію, перед якою поставила завдання опрацювати концепцію Основного Закону. У червні наступного року концепція була розглянута й затверджена парламентом.

Найбільш складною виявилася проблема розподілу владних повноважень між Верховною Радою і Президентом України. Більшість депутатів парламенту не бажала передавати Президенту реальну виконавчу владу. Через це конституційний процес зайшов у глухий кут. Діючою залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої внесли більше двох сотень поправок.

Після президентських виборів 1994 р. була утворена нова Конституційна комісія з двома співголовами - Л. Кучмою і О. Морозом. Відновилася рутинна робота над текстом, кінця-краю якій не було.

Конституційний договір 1995 р.

Адміністрація Президента України внесла до Верховної Ради проект конституційного закону «Про державну владу та місцеве самоврядування». Йшлося передусім про те, щоб наповнити реальним змістом внесену до Конституції у 1991 р. статтю про запровадження посади Президента України. 18 травня 1995 р. закон було прийнято, але не конституційною більшістю в дві третини повного складу депутатів (300 з 450). Такої більшості в парламенті не мали ні ліві, ні праві.

Щоб знайти вихід з глухого кута, Л. Кучма вирішив провести опитування громадської думки щодо довіри Президенту і Верховній Раді. Однак згідно з діючою Конституцією 1978 р. глава виконавчої влади не міг влаштовувати референдум без згоди парламенту, а опитування не могло мати законодавчих наслідків. Виникла криза влади.

У кінцевому підсумку обидві сторони утрималися від звернення до виборців. 8 червня 1995 р. криза влади була вичерпана укладенням Конституційного договору терміном на один рік між Президентом України та Верховною Радою. Договір в основному відтворював положення не ухваленого конституційною більшістю закону «Про державну владу і місцеве самоврядування». Тимчасово, строком на один рік, припинялася дія положень Конституції 1978 р., які суперечили угоді. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і відповідно розширювалися нормотворчі й адміністративні функції виконавчої влади.

Ліві партії не погоджувалися з президентською стороною за такими головними пунктами: розподіл повноважень між гілками влади, визнання приватної власності на засоби виробництва, перетворення української національної символіки на державну, ненадання російській мові державного статусу, статус Республіки Крим.

За чотири дні до вичерпання строку дії Конституційного договору, 4 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла у першому читанні доопрацьований проект нового Основного закону. Однак перспектив на його прийняття в цілому конституційною більшістю голосів не існувало. 26 червня Л. Кучма підписав указ «Про проведення Всеукраїнського референдуму з питання ухвалення нової Конституції України».

Прийняття Конституції 1996 р.

В ситуації гострої політичної кризи в парламенті була сформована узгоджувальна комісія, яку очолив М. Сирота. 27 червня Верховна Рада почала своє історичне засідання, присвячене розглядові Конституції. Крок за кроком узгоджувалися позиції різних політичних сил. Президентська сторона не відступила від принципових позицій у сфері розподілу влади, права приватної власності, державної символіки, державного статусу української мови. Ліві не заблокували затвердження синьо-жовтого прапора як державного. Натомість праві погодилися зберегти за Кримом статус автономної республіки.

Постатейне узгодження проекту тривало день і ніч. Остаточне голосування відбулося вранці 28 червня. Відпрацьований узгоджувальною комісією М. Сироти і вже прийнятий постатейно проект набрав при голосуванні в цілому 314 голосів.