Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

Тема 29. Україна - суверенна і незалежна держава

29.1. Державотворчий процес. Символи нової України. Створення Збройних Сил. Трансформація державної влади. «Партія влади». Соціально-економічна політика в перші роки незалежності. Причини поглиблення економічної кризи. Прорахунки й успіхи економічної політики. Соціальні наслідки економічної кризи.

1992 р., 15 січня. Затвердження Верховною Радою України Державного Гімну. Ним став гімн «Ще не вмерла України і слава, і воля...».

1992 р., 28 січня. - Затвердження Верховною Радою України Державного Прапору України у вигляді двоколірного полотнища, верхня частина якого синя, нижня - жовта.

1992 р., 19 лютого. - Затвердження Верховною Радою України малого гербу держави у вигляді тризуба.

1993 р., 19 червня. - З'їзд Компартії України у Донецьку, на якому оголошено про відновлення діяльності партії.

1994 р., 10 липня. - Обрання у другому турі виборів Президентом України Л. Кучми.

Державотворчий процес. Символи нової України

Верховна Рада будувала нову Україну, не знаючи напевно, якою вона хоче її бачити. Компартійно-радянська номенклатура швидко і вміло прибирала до рук установи й підприємства загальносоюзного підпорядкування. Щоб відійти на достатню відстань від єльцинської Росії, вона з певними хитаннями, але все-таки погодилася пов’язати нову Україну з «петлюрівською» УНР. Хитання пояснювалися не політичними причинами, а наслідками радянського виховання. У свою чергу, демократична меншість парламенту наполегливо вимагала визначитися з державною символікою.

У середині січня 1992 р. президія Верховної Ради прийняла указ «Про Державний Гімн України», Приймалася музична редакція національного гімну «Ще не вмерла України і слава, і воля...», автором якої був композитор М. Вербицький.

22 січня у Києві відбувся мітинг громадськості за участю новообраного президента Л. Кравчука, присвячений Дню соборності українських земель. 28 січня, коли почала роботу п’ята сесія Верховної Ради XII скликання, національний синьо-жовтий прапор був затверджений як Державний Прапор України.

19 лютого після тривалих дебатів парламент затвердив тризуб як малий герб України. У постанові зазначалося, що тризуб є головним елементом майбутнього великого Державного Герба України.

24 серпня 1992 р. Л. Кравчук зробив останній крок у переосмисленні історичного минулого: прийняв від президента Державного центру УНР в екзилі (вигнанні) атрибути державної влади — клейноди гетьмана І. Мазепи, а також Грамоту про припинення повноважень Державного центру УНР.

Створення Збройних Сил

6 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про Збройні Сили України». Проголошувалося, що Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права створює власні Збройні Сили: війська наземної оборони, війська оборони повітряного простору і військово-морські сили. Новостворене Міністерство оборони очолив генерал авіації К. Морозов. Під керівництвом нового міністра була розроблена програма скорочення Збройних Сил і за три роки звільнено в запас понад 100 тис. офіцерів, прапорщиків та мічманів.

Керівництву України не вдалося вплинути на командування Чорноморського флоту, який майже цілком перебував на українських військово-морських базах, щоб флот служив новій державі.

У жовтні 1993 р. парламент прийняв воєнну доктрину. Вона проголошувала, що Україна не вбачає в сусідніх країнах супротивників і не є потенційним противником жодної держави.

З метою зберегти контроль над колишньою Радянською армією Російська Федерація створила Об’єднане командування країн СНД. Україна не увійшла до цієї наднаціональної структури. Суверенітет нової держави у воєнній сфері було збережено.

Трансформація державної влади

5 липня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон про заснування посади Президента України. В Конституцію УРСР 1978 р., яка продовжувала діяти, було внесене доповнення: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Однак це доповнення не роз’яснювало, яким чином повноваження Президента України співвідносяться з повноваженнями Верховної Ради, як треба підпорядкувати Президенту і Верховній Раді виконавчі органи влади.

Верховна Рада 19 червня 1991 р. ухвалила концепцію нової Конституції.

Невизначеність повноважень між Президентом і Верховною Радою призводила до постійного тертя. В лютому 1992 р. Л. Кравчук заснував Державну думу як консультативний орган при Президенті України. Наразившись на опозицію парламенту, він розпустив її через дев’ять місяців. У березні 1992 р. з подання Л. Кравчука Верховна Рада прийняла закон про представників Президента на місцях. Встановлювалось, що представник Президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади - главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядкування - Києві та Севастополі.

Відносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалися невизначеними. Конституційно не визначеними були й відносини найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки впади, передусім Президента і прем’єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість останнього Президенту.

«Партія влади»

Основна частина компартійно-радянської номенклатури після заборони КПРС утворила так звану «партію влади». Основною професійною ознакою цих людей була причетність до влади. Вони були фахівцями з різних галузей економіки та культури і мали досвід організаційної роботи.

Представникам «партії влади» вдавалося контролювати і навіть певною мірою спрямовувати суспільно-політичні процеси в Україні. Коли Народний рух за широкої громадської підтримки висунув гасло незалежності України, вони не заперечили проти ліквідації Радянського Союзу. Самостійність піднесла статус української політичної еліти і вперше відкрила перед нею міжнародні горизонти.

Не маючи справжніх конкурентів, «партія влади», однак, зіткнулася з викликом людей, які вперше виринули на поверхню політичного життя у мітинговій обстановці початку 90-х років. Висуваючи антикомуністичні гасла, підкріплені історичними свідченнями про жахіття сталінщини, ці люди спробували скинути компартійних функціонерів, щоб посісти їхні місця. Однак демагогія, як правило, не спрацьовувала. По-перше, надто низькою виявилася підготовка багатьох політиків нової хвилі. По-друге, «партія влади» не заперечувала проти залучення до своїх лав професійно придатних мітингових політиків.

У сформованій після березня 1990 р. Верховній Раді «партія влади» отримала більшість місць. Однак «партія влади» воліла залишатися безпартійною, оскільки належність до будь-якої партії звужувала поле маневру, а популярність політичних партій залишалася вкрай низькою.

Депутати парламенту з числа колишньої номенклатури не заперечили проти запровадження інституту президентства. Коли Л. Кравчук почав домагатися, щоб наповнити президентську владу реальним змістом, вони поставилися до цього здебільшого негативно.

Протистояння Президента України і Верховної Ради на тлі всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити повноваження і звернутися до виборців з проханням підтвердити мандати. У березні і квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі, але за мажоритарною системою*.

Половину місць у парламенті здобули позапартійні кандидати.

У червні і липні 1994 р. відбулися вибори Президента України. Президентом став Л. Кучма.

Причини поглиблення економічної кризи

Після здобуття незалежності економічна криза в Україні не послабилася, а посилилася. Це зумовлювалося низкою об’єктивних причин.

Радянська промисловість завжди була спрямована на випуск продукції, прямо або опосередковано пов’язаної з військово-промисловим комплексом. Структурна перебудова такої промисловості вимагала величезних коштів.

Так звані «базові галузі» української промисловості давно вже не користувалися увагою Держплану СРСР. У добу Л. Брежнєва перевага віддавалася регіонам на схід від Уралу. Галузі з низькою питомою вагою нового будівництва катастрофічно швидко старіли. У Донбасі експлуатувалася навіть довоєнна техніка, постійно відроджувана методом капітальних ремонтів. Застосування застарілої техніки позначалося на якості продукції і призводило до перевитрат сировини, матеріалів і палива, погіршення екологічної обстановки.

Промисловість України була включена в єдиний загальносоюзний народногосподарський комплекс і виробляла не більше 20 відсотків кінцевого продукту. Більшу частину товарної продукції становили напівфабрикати і комплектуючі вироби, призначені для продовження виробничого процесу в інших республіках. Вихід з налагодженої системи господарських зв’язків стався через прагнення керівників України переорієнтувати економіку на Захід. Але продукція українських підприємств була неконкурентоспроможною.

Українська промисловість завжди мала власні енергетичні ресурси - вугілля Донбасу. З 70-х років почала формуватися її залежність від нафти й газу з інших регіонів СРСР. Нафтогазове паливо продавалося за цінами, у десятки разів нижчими від світових. Наслідком такої дешевизни була майже цілковита відсутність енергозберігальних технологій.

* Система визначення результатів голосування, за якої обраним вважається кандидат, який одержав більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців у даному окрузі.

Перехід від командної економіки до ринкової в Україні відбувався значно важче, ніж у Росії. Росія менше постраждала від розриву господарських зв’язків. У неї був стартовий капітал для реформ у вигляді «валютних» природних багатств - нафти, газу, золота, алмазів.

Прорахунки й успіхи економічної політики

Україна успадкувала економічну кризу від радянських часів. Однак тяжкий стан народного господарства обумовлювався й власними невдачами молодої держави.

По-перше, українська управлінська еліта була недосвідченою. Вона несміливо приймала рішення, тому що раніше її привчали тільки виконувати вказівки союзного центру. По-друге, навіть вдалі рішення важко втілювалися в життя. Виконавська вертикаль радянських часів була зруйнована, а створення нової постійно натрапляло на перешкоди, викликані політичною боротьбою. По-третє, після зруйнування попередньої системи управління економіка перестала бути командною, але не стала ринковою. Вона перебувала у хаотичному стані.

Надто тісно пов’язане з російською економікою, українське господарство змушене було йти в хвості курсу, який прокладався за межами нової держави. Це був найгірший з усіх можливих варіантів трансформації командної економіки в ринкову.

Ринкові реформи почалися в Росії на початку 1992 р. з лібералізації цін. Унаслідок цього ціни на газ в Україні зросли за 1992 рік в 100 разів, а на нафту - у 300 разів. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. За 1992 р. гроші знецінилися в 21 раз, за 1993 р. - у 103 рази. Такої гіперінфляції не спостерігалося в цей час у жодній країні світу.

У 1994 р. Національний банк України розпочав дефляційну політику. Але приборкання інфляції досягалося за рахунок штучного затримання виплат заробітків, пенсій, інших соціальних видатків, зростанням неплатежів за товари й послуги.

Повноцінну національну валюту - гривню - передбачалося запровадити ще в 1992 р. Але ситуація в економіці невпинно погіршувалася, курс купоно-карбованця стрімко падав. У листопаді 1994 р. в обігу з’явилася 500-тисячна купюра, реальна вартість якої не перевищувала чотирьох доларів.

Щоб перешкодити знеціненню купоно-карбованця, уряд запровадив фіксований курс купонів щодо долара і рубля. Але це призвело лише до зростання «тіньової економіки», колосального посилення корупції в управлінському апараті і відпливу вітчизняних капіталів закордон.

Прагнучи знайти ресурси для бюджету, уряд почав збільшувати податки. В Україні було встановлено найвищу в світі ставку податку з громадян - 90 відсотків від одержаного прибутку.

Соціальні наслідки економічної кризи

Населення різко обмежило купівлю товарів тривалого користування і витрачало кошти переважно на продовольчі товари. Витрати на їжу в сімейних бюджетах у середині 90-х років перевищили 70 відсотків. На інші потреби залишалося не більше 30-25 відсотків чистого доходу сім’ї.

Прогресуюче зубожіння основної маси населення при колосальній концентрації коштів та майна в руках нечисленних скоробагатьків засвідчували явну неспроможність державних інститутів регулювати здійснення ринкових перетворень.

Соціальна поляризація стимулювала економічну стагнацію, гальмувала демократичні перетворення і нагромаджувала в суспільстві небезпечний протестний потенціал.

Економічна та екологічна ситуація негативно впливали на показники смертності населення. У 1991 р. кількість померлих в Україні вперше за багато десятиліть перевищила кількість новонароджених. Однак у 1991-1992 рр. кількість тих, хто приїхав в Україну на постійне проживання, перевищувала чисельність тих, хто вибув за її межі. Тому населення ще збільшувалося. Досягнутий на початок 1993 р. максимум становив 52 244 тис. людей. У наступні роки почалася депопуляція.