Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

28.3. Суверенізація Української РСР. Конституційна реформа 1988 р. Вибори 1989-1990 рр. Декларація про державний суверенітет України. Акт проголошення незалежності України. Референдум 1 грудня 1991 р.

1990 р., 18 березня. Проведення виборів до Верховної Ради УРСР на альтернативній основі. Демократичний блок України, в якому основною силою виступав Народний рух України, отримав 1/4 частину мандатів.

1990 р., 6 червня. - Створення у Верховній Раді УРСР парламентської опозиції - Народної ради, яку очолив акад. І. Юхновський.

1990 р., 16 липня. -Прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України.

1990 р., 2-17 жовтня. - Проведення в Києві акції голодування великої групи студентів, які вимагали відставки Голови Ради Міністрів УРСР і задоволення ряду політичних вимог. Голодування закінчилося перемогою студентів.

1990 р., 23 жовтня. - Схвалення Верховною Радою УРСР рішення про вилучення з Конституції УРСР шостої статті про керівну роль у суспільстві Комуністичної партії.

1991 р., 24 серпня. - Прийняття Верховною Радою УРСР історичного Акта про державну незалежність України.

1991 р., 1 грудня. - Всеукраїнський референдум та вибори Президента України.

1991 р., 7-8 грудня. - Ухвалення рішення про припинення існування СРСР на зустрічі в Біловезькій Пущі (Білорусь) керівників України, Білорусі, Російської Федерації.

Конституційна реформа 1988 р.

Коли спроби реформування економіки зайшли в глухий кут, М. Горбачов прислухався до тих людей у своєму оточенні, які радили здійснити політичну реформу.

У свій час В. Ленін створив геніально просту і напрочуд ефективну систему тоталітарного керівництва суспільством: тандем «партія-ради». Партія, представлена невеликою купкою вождів, здійснювала цілком зриму, але не відображену в радянських конституціях диктатуру за допомогою силових структур, лише формально підпорядкованих радянським органам. У безпосереднє управління вона не втручалася, коли цього не бажала. Радянські органи були позбавлені політичної влади, але мали повноваження для реального управління. Вони формувалися населенням на виборах, результати яких були цілком підконтрольні партійним комітетом, і несли відповідальність за всі вади управління. Партійні комітети, навпаки, не відповідали за результати власних політичних рішень. Поняття «радянська влада» стосувалося тандему «партія-ради», тобто було незрівнянно ширшим, ніж розпорядча влада радянських органів.

Спроби економічних реформ робили мало не всі керівники КПРС. Спроб реформувати створений В. Леніним політичний режим не робив ніхто. Не випадає вважати політичною реформою надання радам парламентського вигляду за Конституцією 1936 р. або поділ партійних комітетів на міські і сільські в часи М. Хрущова.

Конституційна реформа М. Горбачова полягала в руйнуванні тандему «партія-ради». У жовтні 1988 р. проект реформи був прийнятий Верховною Радою СРСР.

Ні консерватори, ні реформатори в радянському керівництві не здогадувалися, якими можуть бути наслідки руйнування тандему «партія-ради». Всі були переконані, що комуністи не матимуть серйозних конкурентів на вільних виборах до рад.

Вибори 1989-1990 рр.

У березні 1989 р. відбулися вибори народних депутатів СРСР. Партійні комітети не втручалися у виборчий процес і не визначали кандидатів Блоку комуністів та безпартійних. На один мандат могли претендувати кілька кандидатів.

В Україні виборці провалили багатьох функціонерів на високих посадах. Однак частка комуністів виявилася більшою, ніж тоді, коли парткоми ще до виборів визначали склад депутатів за партійною, соціальною, національною і демографічною ознаками.

Виникла дворівнева парламентська система у вигляді З’їзду народних депутатів СРСР і сформованої з нього таємним голосуванням постійно діючої Верховної Ради. У складі З’їзду дві третини депутатів (1500) були обрані прямим голосуванням у виборчих округах, а третина (750) - висунута партією, профспілками та громадськими організаціями. Завдяки залізній дисципліні в партії і профспілках депутатами з’їзду стали апаратники, які бажали позбутися всяких випадковостей під час балотування у виборчих округах.

Після перших з 1917 р. вільних виборів, здавалося б, нічого не змінилося. На чолі радянських структур стали ті самі люди, які очолювали партійні комітети. Але політичний режим став якісно іншим, хоч цього ще ніхто не помічав. Він більше не був тоталітарним.

У режимі, створеному В. Леніним, сувереном влади була державна партія, а точніше, її керівна верхівка. В режимі, який виник, сувереном влади було населення.

Воно обирало народних депутатів, які репрезентували владу.

В Україні після перших вільних виборів почалася кампанія протесту проти закону, який допускав обрання однієї третини депутатів поза виборчими округами. Очолили її Народний рух і демократично настроєні народні депутати СРСР, об’єднані в Республіканський депутатський клуб.

Восени 1989 р. були внесені важливі поправки до закону про вибори у Верховну Раду УРСР та в місцеві ради. Відповідно до них депутати обиралися тільки у виборчих округах. Не передбачалося органу влади, подібного до З’їзду народних депутатів СРСР.

Перед виборами 43 неформальні організації на чолі з Народним рухом України утворили Демократичний блок. Він висунув кандидатів у депутати, які закликали до реформ. Більшість опозиційних депутатів становили члени КПРС.

Вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад відбулися у березні 1990 р. в обстановці гострої політичної боротьби. КПРС перемогла в усіх областях, крім Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської, де комуністичні депутати опинилися в опозиції.

Декларація про державний суверенітет України

15 травня 1990 р. Верховна Рада УРСР почала працювати як парламент постійно. Перша сесія тривала понад два місяці, а не два-три дні, як раніше, коли Верховна Рада була декоративним псевдопарламентом. Під час першої сесії сформувалися два блоки депутатів - парламентська більшість, так звана «група 239» («За суверенну Радянську Україну») і опозиційна Народна рада. Робота Верховної Ради транслювалася по радіо і телебаченню. Тому полеміка між депутатами мала безпосередній вплив на суспільство.

Головою Верховної Ради УРСР був обраний перший секретар ЦК КПУ В. Івашко. Він швидко зрозумів, що не зможе сполучати обидві посади: тепер парламентська робота вимагала цілковитої віддачі. У червні 1990 р. XXVIII з’їзд КПУ задовольнив його прохання про відставку. Першим секретарем ЦК КПУ став С. Гуренко.

Очолювана О. Морозом комуністична більшість не панувала в парламенті. Вона не мала стратегічної лінії і пристосовувалася до швидкоплинних змін у суспільстві, щоб не втратити владу. О. Мороз уникав конфронтації з Народною радою на чолі з І. Юхновським. За згодою більшості Верховної Ради лідери опозиції взяли під свій контроль сім парламентських комісій (з 23).

Одразу почалася боротьба за скасування 6 статті Конституції 1977 р., в якій проголошувалася «керівна і спрямовуюча» роль КПРС у суспільстві. Позачерговий третій З’їзд народних депутатів у березні 1990 р. скасував 6 статтю Конституції, що відкрило шлях для запровадження в СРСР багатопартійної системи, ухвалив закон про заснування посади Президента СРСР і обрав на цю посаду генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова.

Запровадженням «під себе» посади Президента СРСР М. Горбачов послабив небезпечне хитання політичної влади між традиційним (компартійним) і новим (радянським) центром. Однак вибори до Верховних Рад союзних республік та місцевих рад, що відбулися теж у березні 1990 р., породили одразу 15 нових центрів радянської влади, один з них - безпосередньо в Москві. На чолі Верховної Ради РРФСР став безкомпромісний суперник М. Горбачова - Б. Єльцин. Отже, союзному центру протистояли не тільки національні республіки, парламенти яких претендували тепер на повноту влади, а й Російська Федерація - державоутворююча республіка Радянського Союзу.

Далекоглядні представники панівних кіл Радянської України почали розуміти, що треба шукати іншу опору своїй владі, ніж союзний центр на чолі з М. Горбачовим. Вони стали повертатися обличчям до власного суспільства і вже схильні були перехопити в Народного руху гасло державного суверенітету.

12 червня 1990 р. з ініціативи Б. Єльцина декларацію про державний суверенітет прийняла Верховна Рада Російської Федерації. Приклад Росії надихнув українських парламентарів. 28 червня вони почали обговорювати питання про державний суверенітет України. 16 липня Декларація про державний суверенітет України була прийнята. Після цього депутати парламенту задовольнили прохання свого голови В. Івашка про відставку. Останній дав згоду балотуватися на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. Серед 27 претендентів на посаду голови Верховної Ради УРСР реальні шанси мав тільки другий секретар ЦК КПУ Л. Кравчук. 18 липня 1990 р. він був обраний.

Компартія України залишалася «складовою і невід’ємною» частиною КПРС, дисциплінованим провідником волі союзних структур влади. Питання про організаційне відокремлення від КПРС, яке дедалі частіше ставили рядові комуністи, політбюро ЦК КПУ вважало єретичним. Але таким воно не здавалося мільйонам громадян України, які бажали наповнити Декларацію про державний суверенітет реальним змістом. Відчуваючи настрої населення, частина комуністичної більшості Верховної Ради почала віддалятися від ЦК КПУ, на чолі якого стояв переконаний прибічник союзного центру С. Гуренко. Так звані суверен-комуністи об’єднувалися навколо іншого лідера КПУ - Л. Кравчука. Останній взяв курс на реальну суверенізацію УРСР.

Утвердження незалежності України. Акт проголошення незалежності України

Декларації союзних республік про державний суверенітет поставили під знак запитання легітимність існування СРСР. Союзний договір 1922 р. не узгоджувався з ними.

У березні 1991 р. М. Горбачов поставив на референдум таке запитання про долю країни: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». Ускладнена формула запитання, а також вирази, які не мали юридичного змісту («оновлена федерація», «повного мірою») були потрібні, щоб заручитися підтримкою народу для збереження існуючого становища. Ніхто не сумнівався в позитивній відповіді на це питання. Але після такої відповіді прийняті союзними республіками декларації про державний суверенітет ставали клаптиками паперу.

У цій ситуації голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук запропонував одночасно з референдумом провести в республіці опитування населення щодо суті так званої «оновленої федерації». Верховна Рада затвердила додаткове питання у такій формі: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?»

17 березня 1991 р. позитивну відповідь на питання референдуму дали 70,2 відсотки, а на питання республіканського опитування 80,2 відсотки тих, хто одержав бюлетені. Негативною була відповідь на питання референдуму з боку 28 відсотків, а на питання республіканського опитування - 18 відсотків громадян. Не вступаючи в пряму конфронтацію з союзним центром, парламент України здобув переконливу підтримку населенням Декларації про державний суверенітет.

Після референдуму в Москві почали готувати проект нового Союзного договору. Процес його узгодження з керівниками союзних республік тривав кілька місяців і дістав назву «новоогарьовського» (від назви резиденції М. Горбачова).

В Україні до проекту Союзного договору поставилися негативно. Верховна Рада ухвалила докладно проаналізувати його на предмет відповідності Декларації про державний суверенітет України. Кабінет міністрів УРСР і Академія наук дістали доручення підготувати до осінньої сесії парламенту економічні підрахунки і правові висновки щодо можливості входження України до Союзу суверенних держав.

У ніч на 19 серпня 1991 р. найближчі співпрацівники Президента СРСР, які обіймали ключові посади в союзних структурах влади, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі і зробили спробу взяти владу в свої руки. Спроба зазнала невдачі. 24 серпня Верховна Рада УРСР зібралася на позачергову сесію і прийняла Акт проголошення незалежності України. Цей доленосний документ підлягав затвердженню на референдумі.

Верховна Рада України визнала за необхідне створити Раду оборони, Збройні Сили України, Національну гвардію, прискорити формування Конституційного Суду. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.

26 серпня президія Верховної Ради України прийняла указ про тимчасове припинення діяльності Компартії України.

У жовтні 1991 р. деякі колишні партапаратники і рядові члени Компартії України провели в Києві установчий з’їзд нової партії, яку назвали Соціалістичною партією України (СПУ). Очолив соціалістів О. Мороз.

Референдум 1 грудня 1991 р.

З прийняттям Декларації про державний суверенітет проблема державотворення перейшла у практичну площину. Через тиждень після прийняття Декларації перед будинком Київської міськради на Хрещатику поряд з прапором УРСР було піднято синьо-жовтий стяг. Незвичне сусідство прапорів, під якими воювали один проти одного червоноармійці і петлюрівці, свідчило про перехідний характер історичного моменту. Тривалий час до щогли з прапором УНР кияни носили квіти.

Компартійно-радянська номенклатура переважала серед народних депутатів. Повернення нової України обличчям до символіки задушеної більшовиками УНР без її згоди було б неможливе. Однак 4 вересня 1991 р. вона змушена була під могутнім тиском громадськості підтримати рішення про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого прапора замість червоно-блакитного.

Важливе значення у справі утвердження національної державності мала постанова Верховної Ради України від 9 вересня 1991 р. про запровадження в обіг з нового року купонів багаторазового використання. Ця постанова започаткувала вихід України з рубльової зони і стала гарантією її внутрішньої економічної безпеки.

У жовтні Верховна Рада прийняла закон «Про громадянство України» і концепцію оборони та розбудови Збройних Сил. Виходячи з Декларації про державний суверенітет, концепція проголошувала прагнення нової держави стати нейтральною, без’ядерною і позаблоковою.

У листопаді Верховна Рада прийняла закон «Про державний кордон». За цим законом зберігалася конфігурація державного кордону СРСР на території України (з Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією). Адміністративний кордон з Молдовою, Білоруссю та Росією перетворювався на державний.

На короткий час Україна опинилася в центрі уваги зарубіжних дипломатів і журналістів. Референдум 1 грудня викликав загальну зацікавленість, оскільки всі розуміли: на ньому фактично вирішується доля могутньої наддержави. У репортажі з Києва політичні оглядачі підкреслювали колосальне значення цієї події для Європи і всього світу.

Поряд з референдумом проводилися вибори Президента України. До виборчого бюлетеня було включено шість кандидатів, у тому числі голова Верховної Ради, а перед тим - другий секретар ЦК Компартії України Л. Кравчук і два колишні дисиденти з яскравою політичною біографією - Л. Лук’яненко і В. Чорновіл.

Право брати участь у референдумі і виборах мали 37,9 млн громадян, прізвища яких виборчі комісії внесли до списків для таємного голосування. У бюлетень з референдуму було включено текст Акта, прийнятого Верховною Радою 24 серпня, і запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?».

У голосуванні взяли участь 31,9 млн громадян, тобто 84 відсотки від загальної кількості внесених до списків. Позитивну відповідь на запитання дали понад 90 відсотків тих, хто брав участь у голосуванні. За незалежність України висловлювалося населення всіх областей України незалежно від їх національного складу.

Першим Президентом України став Л. Кравчук, який набрав у першому турі голосування 62 відсотки голосів.

Через тиждень після Всеукраїнського референдуму Президент Російської Федерації Б. Єльцин, Президент України Л. Кравчук і голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич зібралися під Мінськом і заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права припиняє існування. 8 грудня 1991 р. вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня в Алма-Аті до СНД приєдналися ще вісім республік колишнього СРСР (за винятком прибалтійських).

Реакція світового співтовариства на результати референдуму була дружною: протягом грудня незалежну Україну визнали 68 держав.

Поняття та терміни

Співдружність Незалежних Держав - політичне об’єднання, яке складається з колишніх союзних республік СРСР (за винятком республік Балтії). Вважалося, що воно сприятиме розв’язанню спільних для його членів проблем, які виникли після розпаду наддержави. СНД продовжує функціонувати й у наші дні, що засвідчує наявність певних спільних інтересів у держав, утворених із союзних республік СРСР.