Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

2.3. Піднесення Київської Русі за часів князя Ярослава Мудрого. Правління Ярославичів. Князювання Володимира Мономаха.

1019-1054 рр. - Князювання Ярослава Мудрого в Києві.

1051 р. - Призначення київським митрополитом іларіона, першого на цій посаді русича. Заснування Печерського монастиря.

1054-1068 рр. - Князювання в Києві Ізяслава Ярославича.

1068 р. - Поразка руських дружин Ізяслава, Всеволода і Святослава Ярославичів на р. Альта. Виступ киян проти князя Ізяслава.

1073 р. - Початок боротьби за київський стіл між Ярославичами.

1073-1076 рр. - Князювання в Києві Святослава Ярославича.

1076-1078 рр. - Князювання в Києві Ізяслава Ярославича.

1078-1093 рр. - Князювання в Києві Всеволода Ярославича.

1093-1113 рр. - Князювання в Києві Святополка Ізяславича.

1097 р. - Любецький з'їзд князів.

1113-1125 рр. - Князювання в Києві Володимира Мономаха.

1125-1132 рр. - Князювання в Києві Мстислава Володимировича.

Утвердження Ярослава Володимировича в Києві

Князь Ярослав Мудрий

Смерть Володимира Великого зруйнувала усталений у державі лад, чотири роки країну лихоманило, події змінювалися, мов у калейдоскопі, - розгорілися міжкнязівські усобиці за владу в Києві, під час яких наклали головою четверо з Володимирових синів, а переможцем судилося стати Ярославові. Під роком 1019 ліітописець занотував: «Сів Ярослав у Києві, обтер піт з дружиною своєю, показавши перемогу й труд великий». Невдовзі після утвердження в Києві Ярослав змушений був залишити столицю й податися в північні землі, щоб покласти край зазіханням на Новгород полоцького князя, Ярославового небожа, Брячислава. Тільки-но той конфлікт було залагоджено, як набрав сили новий - із тмутараканським князем Мстиславом, який 1023 р. несподівано повів свою дружину на Київ. Мстислав доводився Ярославові молодшим братом. У попередніх усобицях він, за свідченням літописця, участі не брав. Що ж до його претензій на Київ 1023 р., то вони набули несподіваного розвитку. Річ у тім, що Мстислав виграв битву з Ярославом, проте від Києва відмовився, віддаючи належне старшому братові. Року 1026 брати уклали між собою мирну угоду, згідно з якою поділили руські землі по Дніпру: правобережні землі з Києвом належали Ярославові, а лівобережні з Черніговом Мстиславові. Такий порядок володарювання проіснував 10 років - до смерті Мстислава. Тож лише від 1036 р. Ярослав став єдиновладним володарем Київської Русі.

Внутрішня політика Ярослава Мудрого

Ярослав доклав багато зусиль для збереження цілісності та єдності Руської держави:

- повернув під свою владу червенські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим;

- ходив на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в Чудській землі заклав м. Юр’їв;

- не полишав будівництва, розпочатого батьком, на північному кордоні Русі;

- остаточно здолав печенігів.

Звістку про останню, переможну для Ярослава, битву проти печенігів, що сталася під мурами Києва, вміщено під 1036 р., однак сучасні історики відносять її до 1017 р. На честь перемоги Ярослав наказав закласти на місті битви величний храм - Софію Київську. Про Київ часів Ярослава Мудрого казали, що він був окрасою Русі й суперником самого Константинополя.

Площа «міста Ярослава» порівняно з дитинцем за Володимира зросла в сім разів. Іще вищими та потужнішими стали мури й вал. Окрасою Києва були Золоті Ворота - парадний в’їзд до міста - із надбрамною церквою Благовіщення, Софійський собор, храм святого Георгія, споруджений на честь небесного покровителя київського князя (церковне ім’я Ярослава - Георгій (Юрій)) та церква святої Ірини. Справжньою перлиною давньоруської архітектури, найвеличнішою спорудою Києва часів Ярослава Мудрого став собор святої Софії.

Це була велика, увінчана 13 банями кам’яна церква, оточена з трьох боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу до собору було прибудовано дві башти з широкими гвинтовими сходами на церковні хори. Та ще більше, ніж зовнішня грандіозність, приголомшувало внутрішнє оздоблення храму. Найбільш вражали настінні зображення - фрески та мозаїки, з-поміж яких багато було присвячено засновникові храму - князеві Ярославу Мудрому.

Київська Софія символізувала поєднання божественного начала й державної влади. Собор одночасно був головним, митрополичим храмом Русі і місцем здійснення найурочистіших державних церемоній сходження на великокнязівський стіл, прийняття чужоземних послів тощо.

Налагодження внутрішнього життя було неможливим без упорядкування законів. До заходів у цьому напрямку вдавався свого часу князь Володимир. Та слава справжнього реформатора законодавства належить саме Ярославові - адже він був першим, хто уклав писаний збірник руських законів. Той документ дослідники називають «Правдою Ярослава», або «Найдавнішою правдою». Він складався з 18 статей, які започаткували славнозвісний збірник законів - «Руську правду».

Монети Ярослава Мудрого з зображенням святого Георгія та тризуба на звороті

Зображення Ярослава Володимировича на його печатці. Із розкопок у Новгороді

Софійський собор. Сучасний вигляд і реконструкція первісного вигляду будівлі

Ярослав Мудрий всіляко сприяв утвердженню й поширенню в руських землях християнського віровчення. Він не лише опікувався будівництвом церков, а й підгримував авторитетом князівської влади ще не міцну церковну організацію. Так, за сприяння Ярослава Мудрого року 1051 було обрано першого митрополита з русичів - ним став Іларіон. У 1051 р., сповіщав літописець, чернець Антоній започаткував Печерський монастир - у недалекому майбутньому провідний осередок церковного й культурно-освітнього життя.

Справа утвердження християнства, що нею переймався князь Ярослав, перебувала у прямій залежності від поширення освіти. Церковні відправи були можливими лише за наявності богослужбових книжок. Щоб забезпечити потребу руських церков у книгах, Ярослав створив у Києві при Софійському соборі скрипторій-майстерню для переписування книжок. Згодом такі майстерні постали і в інших містах Русі. У Софії Київській діяла також школа перекладачів і переписувачів. Там-таки навчали грамоти й ознайомлювали з основами наук дітей із заможних родин. Виникали школи й при інших церквах та монастирях.

Реконструкція західної стіни Софійського собору в Києві

Підпис Анни Ярославни на грамоті Суасонському абатству, 1063 р.

Скульптура Анни Ярославни у монастирі святого Вікентія. Санліс, Франція

Зовнішньополітичні заходи Ярослава Мудрого

Далекоглядна зовнішня політика Ярослава Мудрого сприяла зростанню міжнародного авторитету Київської Русі. Князь-політик уникав воєн, намагався підтримувати з європейськими країнами добросусідські відносини. У зовнішній політиці він використовував усі можливості дипломатії, серед яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби. Недарма Ярослава Мудрого називали тестем Європи. Про масштаби зовнішньополітичної діяльності Ярослава та про авторитет його як володаря свідчить той факт, що всіх своїх дітей він вигідно одружив. Породичавшись із найшляхетнішими європейськими родинами, мудрий князь пов’язав Київську Русь із Європою кровними узами.

Сестра Ярослава Мудрого Марія-Доброніга була дружиною польського короля Казимира І. Один син Ярослава був одружений із сестрою цього ж короля, другий взяв шлюб з візантійською царівною. Дочки Ярослава були видані заміж: Анастасія - за угорського короля Андраша, Єлизавета - за норвезького короля Гаральда, а по його смерті - за норвезького короля Свена; Анна - за французького короля Генріха І. Племінниця Ярослава Анна-Євпраксія Всеволодівна (Адельгейда) вийшла заміж за саксонського маркграфа Генріха, а по його смерті - за германського імператора Генріха IV.

Міждержавні зносини Київської Русі свідчать про великий авторитет держави Ярослава Мудрого в Європі.

Заповіт Ярослава Мудрого синам

Щоб уберегти власних синів од князівських усобиць, Ярослав подбав про новий принцип столонаслідування, що грунтувався на старшинстві. З оповіді літописця під 1054 р. довідуємося, що Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину - Святославові, Переяславщину - Всеволодові, Володимир-Волинський - Ігореві, а Смоленськ - В’ячеславові, заповівши їм «не переступати братнього уділу». Задум Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів почергово перебував на київському столі: щойно звільнявся стіл у котрійсь із земель, як відбувалося пересунення братів на щабель вище та ближче до Києва. Головним, за розпорядженням Ярослава, мав бути старший із братів.

У історичній науці немає одностайності в оцінці цього заповіту Ярослава. Одні дослідники вважають його далекоглядним і розважливим рішенням, що в разі дотримання забезпечило б територіальну єдність держави. Інші вбачають у заповіті князя захід, що підштовхнув до роздробленості єдиної держави на окремі удільні князівства. Адже в тому тексті, що його наводить літописець, не згадано небожів Ярослава - синів і онуків його рідних братів, які, безперечно, теж претендували на великокнязівську спадщину і, почуваючись ображеними, стали ініціаторами нової усобиці.

Існує також думка, що заповіту як такого не існувало, а текст, уміщений у літописі, було складено на замовлення улюбленого Ярославого сина Всеволода, якому випало княжити в Києві останнім із Ярославичів.

Правління Ярославичів

По смерті Ярослава Мудрого в історії Руської держави настав час багатьох героїв, адже одноосібного володаря із сильною владою не було доволі довго.

Родовід Ярославичів

Найважливіші землі, як уже зазначалося, було зосереджено в руках старших Ярославичів - Ізяслава, Святослава і Всеволода. Молодші - Ігор і В’ячеслав - отримали незначні володіння й до того ж невдовзі померли. До прямих Ярославових нащадків належав також Ростислав - син найстаршого Ярославича, Володимира, що помер раніше. Проте й він був усунений від провідних ролей в управлінні державою. Не кращу долю мав іще один владолюбний Ярославів родич - Всеслав Брячиславич, онук Ярославового старшого брата, князь полоцький.

Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославичі спершу правили державою досить злагоджено. Формально київським князем був Ізяслав, і саме таку роль відводить йому літописець, постійно підкреслюючи однак, що він охоче радився з молодшими братами.

Найбільшим клопотом братів Ярославичів були кочовики. Спершу їм довелося воювати проти торків. Утім, ці тюркомовні племена не мали вже значної сили, бо самі потерпали від войовничих половців, що прийшли в першій половині 11 ст. в Причорноморські степи з Прикаспію. До руських кордонів половці вперше підійшли 1055 р. Того разу обійшлося без сутички: переяславський князь Всеволод зумів розійтися з половцями мирно. Та коли 1062 р. половецька орда знову підійшла до Переяслава, виявилося, що дружини самого лише Всеволода для відсічі нападникам замало. Та ще й тоді половці ніби випробовували сили.

Справжня битва відбулася року 1068 на річці Альта. Об’єднане військо трьох Ярославичів зазнало нищівної поразки. Князі рятувалися втечею.

Всеволод побоявся залишатися в Переяславі й подався до Ізяслава в Київ.

Безпорадність князів обурила киян. Стихійні протести й невдоволення переросли в повстання, в результаті якого князя Ізяслава було вигнано.

Прихисток старший Ярославин знайшов не в рідних братів, а в далекого родича - польського короля Болеслава II. Оговтавшись від київських подій, він 1069 р. повів військо Болеслава на Русь.

Ізяслав знову посідає великокнязівський стіл. Здавалося б, повинно було поновитися колишнє злагоджене правління трьох Ярославичів. І справді, протягом кількох наступних років братерська приязнь начебто взяла гору над владолюбством. З-поміж загальнодержавних подій найпомітнішою була Вишгородська нарада князів 1072 р.

Присвячена перенесенню мощей святих Бориса і Гліба до новозбудованої церкви, вона зібрата, крім князів, також митрополита, єпископів, ігуменів найбільших монастирів. Вшанувавши святих, князі порадилися і в мирських справах. Тоді було схвалено, зокрема, звід руських законів «Правду Ярославичів», що разом із статтями Ярослава Мудрого становили «Руську правду».

Боротьба за київський стіл між Ярославичами

Та хоч як урочисто була обставлена Вишгородська нарада, вона не поклала краю суперечностям між Ярославичами.

Року 1073 між синами Ярослава Мудрого стався розкол. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав пішов на Київ, вигнав Ізяслава і став великим князем київським. Протягом трирічного князювання він перерозподілив землі на користь своєї родини, підкорив собі численних родичів, виявивши здібності сильного володаря. Та здійсненню замислів Святослава перешкодила смерть: він помер наприкінці 1076 р. під час хірургічної операції.

Трагічна подія відкривала шлях до Києва молодшому Ярославичу. Водночас вона давала надію вигнанцю Ізяславові, який і цього разу пересиджував лихоліття у Болеслава II, на повернення додому. Та поки Ізяслав лаштувався до походу на Київ, київським князем став Всеволод. Скориставшись великими повноваженнями, він перерозподілив столи, перевівши Святославового сина Олега на Волинь, а Чернігів віддавши своєму - Володимирові Мономаху. На Русь посунув Ізяслав із польським військом. Всеволод зустрівся з братом і мирно залагодив конфлікт. Так року 1078 старший Ярославин втретє посів київський стіл. Святославичів було позбавлено всіх найважливіших володінь. Не маючи жодної надії повернути втрачене, вони взялися за зброю. У міжусобиці було втягнуто численних скривджених родичів, а ще зовнішніх ворогів Русі - половців. У братовбивчій війні в серпні 1078 р. наклав головою князь Ізяслав. Повновладним київським володарем став Всеволод.

Битва руських дружин з половцями. Сучасна реконструкція

Родина князя Святослава Ярославича перед Христом. Мініатюра «Ізборника», 1073 р.

Успенський собор Києво-Печерського монастиря. Реконструкція і сучасний вигляд

Головним напрямком його внутрішньої діяльності стало подолання міжкнязівських чвар. У зовнішній політиці питанням життя і смерті лишалася половецька загроза. Попри несприятливі обставини, князювання Всеволода в Києва було успішним. І тим успіхом немолодий уже володар мав завдячувати своєму синові Володимирові. Отож заходами, що потребували застосування військової сили, керував за наказом батька Володимир Мономах, а сам Всеволод опікувався духовним життям.

За його правління було завершено будівництво та розпис Успенського собору Печорського монастиря, засновано Андріївський (Янчин) монастир із першою жіночою школою, побудовано собори святого Петра та Святого Михайла у Видубичах тощо.

Після смерті Всеволода 1093 р. ніщо, здавалося б, не перешкоджало Володимирові Мономаху посісти київський стіл. На той момент він володів Черніговом, мав підтримку Переяслава, де князював його молодший брат Ростислав, був шанований киянами.

Проте Мономах не пристав на спокусливу пропозицію, а запросив на київський стіл сина старшого Ярославича - Святополка Ізяславича, адже саме він за принципом старшинства мав переважні права на Київ. Невдовзі Мономахові довелося зректися й Чернігова. Після смерті Всеволода скривджений Олег Святославич заявив про свої права, погрожуючи новою міжусобною війною. Щоб уникнути кровопролиття, Володимир Мономах відмовився від чернігівських володінь і зайняв Переяслав, стіл у якому спорожнів через трагічну загибель Ростислава. Двадцять років князювання в найпівденніших руських землях минули для Мономаха в суцільних турботах, головною з яких були половці.

Любецький з’їзд князів

Боротьба проти половецьких нападників потребувала залучення дружин інших князів. Так само злагодою можна було покласти край князівським чварам. Розуміючи це, Володимир Мономах підтримував тісні стосунки з братами й племінниками. Йому, зокрема, належала ініціатива організації з’їзду князів у Любечі 1097 р. На Любецькому з’їзді було схвалено принцип князівської вотчини - тобто володіння, що належали батькам.

Вотчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадок дітям та онукам.

Так, Київ було визнано вотчиною нащадків Ізяслава в особі київського князя Святополка Ізяславича, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав - Володимирові Всеволодовичу (Мономаху).

Та хоч якою одностайністю були, засвідченням літописця, позначені рішення Любецького з’їзду, вони не поклали край суперечкам князів. Адже право закріплювалося лише за дітьми та онуками трьох Ярославичів - Ізяслава, Святослава і Всеволода. Інші князі мали задовольнятися мізерними володіннями, до того ж такими, що перебували у загальнородовій власності, і розпорядниками їх визнавалися власники вотчин. До гурту «обділених» князів, крім численних Ярославових небожів, потрапив і його прямий онук Давид Ігорович. Тож не дивно, що останній взяв активну участь у жорстокій усобиці, що спалахнула одразу після з’їзду в Любечі. Її жертвою став, зокрема, теребовлянський князь Василько, син найстаршого з Ярославових онуків Ростислава Володимировича, якого осліпили з волі Давида Ігоровича і Святополка Ізяславича.

Любецький замок, де, на думку вчених, відбувся Любецький з’їзд князів. Реконструкція за матеріалами розкопок

Власноручний підпис-графіті князя Володимира Мономаха у Софійському соборі в Києві

Отже, життя виявилося набагато складнішим за пишномовні промови на Любецькому з’їзді. І все ж позитивний наслідок те зібрання мало: після Любеча князівські наради збиралися регулярно. Саме на них князі обговорювали найсуперечливіші питання, зокрема й питання наділів.

Державні заходи Володимира Мономаха

Коли 1113 р. в Києві помер князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим володарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха.

Дослідники схильні вбачати в київському повстанні 1113 р. тонкий розрахунок князів - претендентів на київський стіл, передусім Мономаха, Адже згідно з правом вотчини Володимир Всеволодович не міг посісти київського столу. Певної законності його утвердженню в Києві, власне, надали повстання й воля киян.

Головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували величезні території. Крім Переяслава, Новгорода і Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню. Авторитет князя був незаперечним, тож ніхто не наважувався противитися його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби.

З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе місце мало його законодавство. На нараді в с. Берестовому, участь у якій брали, крім дружини Мономаха, високі військові особи з Києва, Білгорода, Переяслава, а також представники чернігівського князя, було схвалено «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди».

Правління Володимира Мономаха стало часом розбудови Києва. У столиці, зокрема, було споруджено міст через Дніпро. Зовнішньополітичні зв’язки Руської держави часів Мономаха були навдивовижу різноманітними. Як і Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв’язки поєднували Київ з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німецькою імперією, Угорщиною. Володимир Мономах здійснив кілька успішних походів проти половців. Проте за часів Мономаха вони вже не були занадто войовничими, суперечки часто розв’язувалися в мирний спосіб - тими-таки династичними шлюбами. Володимир Мономах помер 1125 р. Поховали князя (так само, як і його батька) в Софійському соборі, що було виявом його величезного авторитету - настільки великого, що він без жодних заперечень забезпечував утвердження на київському столі Мстислава - старшого з Мономаховичів.

Правління Мстислава Володимировича

За семирічне володарювання Мстислава в Києві (1125-1132 рр.) його пошановували йменням Великий.

Мстислав уміло керував державою, зміцнював великокнязівську владу, тримаючи в покорі норовистих родичів.

Кілька успішних походів проти половців, які спробували «підвести голову» після смерті Мономаха, забезпечили спокій на південних рубежах держави. За Мстислава пожвавився західний напрямок зовнішньої політики. З літопису довідуємося, що київський князь ходив походами на Литву. Та найбільше промовляють про стабільність державного життя звістки про будівництво. За Мстислава в Києві було закладено кам’яні церкви святого Федора та Богородиці Пирогощої, освячено церкву святого Андрія Первозванного Янчиного монастиря. Мстислав був останнім київським князем, чию владу можна схарактеризувати як монархічну. По його смерті в Київській Русі почалася доба роздробленості.

Поняття та терміни

Мозаїка - техніка прикрашення підлоги та стін, за якою на цементну основу у визначеному порядку викладаються невеликі кольорові шматочки каменя або скла - смальти.

Собор - головна чи велика церква у місті; головна церква у монастирі. Соборами у православній церкві називають також великі збори представників духівництва та мирян, де обговорюються важливі питання й ухвалюються обов'язкові для виконання рішення.

Патріарх - виший титул священнослужителя в православних церквах.

Митрополит - другий після патріарха сан. Стоїть на чолі митрополії. Митрополія церковно-територіальна одиниця, яку очолює митрополит.

Чернець (ненець) - віруюча людина, котра зреклася звичайного світського (мирського) життя задля служіння Богові. Ченці-самітники трапляються досить рідко, здебільшого вони об’єднуються в громади - монастирі.

Монастир - провідний осередок церковного й культурно-освітнього життя, місце для проживання монахів (монахинь).