Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

Тема 27. В добу «застою» (1965-1985)

27.1. Міжнародне становище України. Скасування деяких реформ М. Хрущова. Провал економічної реформи. Зміни в системі влади. Л. Брежнєв і українські політичні лідери. Конституція СРСР 1977 р. Конституція УРСР 1978 р.

1967 р., 1 березня. - Початок серійного випуску легкових автомобілів «Запорожець» у Запоріжжі на заводі «Комунар».

1978 р. , 20 квітня. - Схвалено нову Конституцію УРСР.

1983 р., 25 липня. - Завершено будівництво трансконтинентального газопроводу Уренгой - Ужгород загальною довжиною 4451 км.

Міжнародне становище України. Центрально-Східна Європа і Україна у складі радянської імперії

Керівники Радянського Союзу, які прийшли на зміну М. Хрущову, не відмовилися від курсу на мирне співіснування двох систем. Альтернативою була тільки ракетно-ядерна війна. Однак XXIII з’їзд КПРС у березні 1966 р. проголосив курс на жорстку зовнішню політику й поставив завдання здобути воєнно-стратегічний паритет з країнами НАТО.

Кремлю вдавалося зберігати контроль над країнами Центрально-Східної Європи завдяки підтриманню в них вищого життєвого рівня, ніж у радянських республіках. Проте ці країни все більше відставали за життєвим рівнем від своїх сусідів на Заході.

Політичне становище особливо погіршувалося в Чехо-Словаччині й Польщі. Статус обмеженого суверенітету не влаштовував навіть правлячі кола цих країн.

Ініціатором реформ у Чехословаччині виступила сама комуністична партія. На початку 1968 р. її очолив молодий енергійний А. Дубчек. Через кілька місяців після приходу до влади він розпочав ринкові реформи й лібералізував порядки в партії.

«Празька весна» загрожувала розкласти зсередини встановлений у Центрально-Східній Європі тоталітарний устрій. Стривожилося й компартійно-радянське керівництво в Москві та Києві.

У серпні 1968 р. армії п’яти країн Організації Варшавського договору окупували Чехословаччину. А. Дубчека усунули від влади. Новий вождь КПЧ Г. Гусак розпочав чистку партії від «ревізіоністів».

У листопаді 1968 р. Л. Брежнєв виступив у Варшаві на черговому з’їзді Польської об’єднаної робітничої партії. Він твердив, що партійно-державне керівництво кожної країни - члена ОВД несе відповідальність не лише перед власного партією і народом, а й перед усією «соціалістичною співдружністю». Концепція колективної відповідальності давала Кремлю можливість втручатися у внутрішні справи країн - членів ОВД. Нав’язаний країнам Центрально-Східної Європи принцип обмеженого суверенітету дістав на Заході назву доктрина Брежнєва».

Протистояння ОВД і НАТО пом’якшилося з початком нової східної політики канцлера ФРН В. Брандта. У серпні 1970 р. між СРСР і ФРН було укладено договір, за яким обидві держави відмовлялися від застосування сили у відносинах між собою. ФРН уперше за чверть століття визнала післявоєнні кордони в Європі, у тому числі кордон по Одеру і Нейсе між НДР і Польщею. Незабаром після цього було укладено договір між ФРН і Польщею про визнання німецько-польського кордону і підписано угоду чотирьох великих держав щодо Західного Берліну, яка гарантувала вільний доступ у цей анклав на території НДР. Нарешті, ФРН і НДР визнали одна одну і встановили між собою дипломатичні відносини.

На початку 70-х років Радянський Союз зрівнявся з країнами НАТО за кількістю ракет. Це зробило можливими радянсько-американські переговори про обмеження дальшої гонки озброєнь. У 1972 р. було укладено угоду про обмеження стратегічних озброєнь встановленням граничної чисельності міжконтинентальних ракет і ракет, що випускалися з підводних човнів.

Розрядка напруженості, що почалася з візиту президента США Р. Ніксона в Москву у травні 1972 р., досягла вершини під час підписання в Гельсінкі у серпні 1975 р. Заключного акта Конференції з безпеки і співробітництва в Європі. Для керівників Радянської імперії було принципово важливо те, що визнавалася радянізація країн Європи, які потрапили після війни в зону впливу СРСР. Наявні в Заключному акті статті про захист прав людини, свободу інформації і пересування вважалися неістотною поступкою країнам Заходу. В умовах тоталітарної системи ці статті справді були декларативними.

Світова енергетична криза 1973-1974 рр. започаткувала новий етап науково-технічної революції. Під впливом кризи в розвинутих країнах Заходу розпочалася структурна перебудова народного господарства з переходом до ресурсо- та працезберігаючих технологій. Тим часом на Сході Європи і в СРСР приріст промислової продукції досягався, як і раніше, екстенсивними методами. Колосальна частка національного доходу спрямовувалася у воєнно-промисловий комплекс. Це призводило до дефіциту товарів народного споживання.

Особливо тяжке становище склалося в Польщі. Борсаючись у тенетах зовнішньої заборгованості, керівники Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) були змушені підвищити ціни на продовольство. Влітку 1980 р. польські міста охопила хвиля страйків. У ході страйків виникла незалежна від правлячої партії профспілка «Солідарність». Уряд змушений був визнати її. Незабаром в осередках «Солідарності» опинилося близько 10 млн осіб, тобто основна частка працюючих.

Досвід Чехословаччини позбавив поляків ілюзій щодо можливості реформ, ініційованих безпосередньо правлячою партією. Не існувало надії й на допомогу Північноатлантичного альянсу, який визнав факт радянізації Центрально-Східної Європи. Тому визвольний рух у Польщі розвивався через осередки «Солідарності». Запобігаючи вторгненню військ ОВД, прем’єр-міністр Польщі генерал В. Ярузельський запровадив у грудні 1981 р. воєнний стан. «Солідарність» пішла в підпілля, але керівництво ПОРП змушене було толерантно ставитися до її нелегальної діяльності.

Л. Брежнєв намагався підтримувати цілісність Радянської імперії не тільки військовою силою або загрозою її застосування. Важливе значення надавалося господарській інтеграції через Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). В рамках РЕВ Радянський Союз надавав великі кредити для будівництва капіталомістких об’єктів важкої індустрії, сприяв нарощуванню промислового потенціалу країн Центрально-Східної Європи поставками енергоносіїв та сировини за низькими цінами, допомагав кадрами технічних спеціалістів.

Інтеграція з господарством цих країн найбільшою мірою здійснювалася на території, що безпосередньо межувала з ними. Це означало, що розвинутий індустріальний потенціал України все більше використовувався в інтересах господарства країн Центрально-Східної Європи. Руда, вугілля, метал, електроенергія з УРСР пішли на Захід. У зворотному напрямку йшов потік різноманітних товарів, призначених для всього СРСР.

На співробітництво з РЕВ не пішло тільки керівництво Румунської комуністичної партії. Після приходу до влади в 1965 р. Н. Чаушеску Румунія стала проводити незалежну від Кремля політику.

Діяльність Постійного представництва УРСР при ООН

З початком розрядки міжнародної напруженості на перший план у «холодній війні» почало виходити ідеологічне протистояння двох систем. Внаслідок цього активізувалися контакти українських дипломатів з дипломатами країн «соціалістичної співдружності» в стінах ООН у Нью-Йорку. Метою їх, за інструкціями з Москви, було об’єднання зусиль для протистояння «підривній діяльності західних спецслужб».

Постійне представництво УРСР при ООН відстежувало діяльність української діаспори, її громадських організацій і політичних партій. Створений у 1980 р. Українсько-американський громадський центр користувався його особливою увагою.

Наступ консерваторів. Скасування деяких реформ М. Хрущова

Восени 1962 р. М. Хрущов поділив весь компартійно-радянський, а услід за ним профспілковий, комсомольський та інші апарати на міський і сільський, щоб посилити оперативність управління та підвищити відповідальність посадовців. Однак реформа дала протилежний результат. У господарстві, позбавленому ринкових важелів, реалізація передбачених планом взаємообмінів ресурсами не могла здійснюватися без «підштовхування».

За партійним статутом, прийнятим восени 1961 р., на кожних чергових виборах склад ЦК КПРС та його президії мав оновлюватися не менш як на чверть, ЦК компартій союзних республік на третину, міськкомів і райкомів - наполовину. Керівники партійних органів могли обиратися не більш як на три скликання підряд. Ці норми фактично знищували професійний характер компартійного керівництва, а тому перетворили Хрущова на лютого ворога номенклатурних працівників. У оновленому статуті, який прийняв XXIII з’їзд КПРС у 1966 р., нововведення були скасовані. З’їзд відновив назву найвищої посади в партійному апараті, що існувала до смерті Сталіна - генеральний секретар. Президії ЦК КПРС була повернута назва, що існувала до XIX партз’їзду - політбюро.

Нове керівництво скасувало непопулярні, а часом і безглузді обмеження щодо присадибного господарства, які М. Хрущов запровадив у 1959-1963 рр.

Проте нормативи щодо утримання худоби і птиці не скасовувалися зовсім. В Україні громадяни, які не були членами колгоспів, могла мати на сім’ю не більше однієї корови, однієї голови молодняка великої рогатої худоби, однієї свиноматки з приплодом, не більше 20 вуликів з бджолами.

У вересні 1965 р. були ліквідовані ради народного господарства і відновлена галузева система управління промисловістю через союзні і союзно-республіканські міністерства. В Україні було організовано 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств. Більшість українських підприємств була знову підпорядкована центральним відомствам.

Провал економічної реформи

Вересневий (1965) пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про поліпшення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва».

Замість показника валової продукції запроваджувався інший плановий показник - обсяг реалізованої продукції. «Вал» був джерелом марнотратства. Підприємства домагалися високих валових показників, але не турбувалися про те, щоб вироблена продукція знайшла свого споживача.

Підприємства переводилися на нові методи планування та економічного стимулювання поступово. Реформа була здійснена за восьму п’ятирічку (1966-1970). Проте вона не виправдала сподівань. Розширення прав підприємств не супроводжувалося обмеженням прав міністерств і комітетів. Економіка залишалася директивною, командною. Вирішальне слово в господарюванні належало апаратникам, а не директорському корпусу.

Л. Брежнєв ставився до реформи з підкресленою байдужістю. Міжвідомча комісія при Держплані СРСР, яка переводила підприємства на нові методи планування та економічного стимулювання, працювала формально. Керівники міністерств та відомств, які входили в комісію, ігнорували урядові документи про реформу.

Поступово відбувався поворот до жорсткого директивного планування. Знову, як і до реформи, відомства почали директивно визначати рівень продуктивності праці і собівартості продукції. Чим краще працювало підприємство, тим гірші умови чекали на нього в наступному році.

Запровадити окремі елементи ринкового регулювання в командну економіку виявилося неможливим.

Деградація тоталітарного режиму. Зміни в системі влади

Система влади, яку назвали радянською, нагадувала піраміду, укорінену в своїй основі в народну товщу. Існування мільйонів дрібних функціонерів з обмеженими виконавськими або контрольними функціями створювало ілюзію народовладдя. Всі організаційні структури суспільства будувалися на принципі «демократичного централізму». Тому влада концентрувалася аж на вершині піраміди. Вершиною формально був партійний з’їзд або (в перервах між з’їздами) ЦК КПРС, а фактично - політбюро ЦК.

Нечисленні члени політбюро ЦК становили компартійно-радянську олігархію. Вона тримала в руках Центральний комітет, а через нього - державне управління в цілому. Перелік кадрових призначень, які підлягали затвердженню партійним комітетом будь-якого рівня, називався номенклатурою посад. Сукупність управлінців, призначуваних на керівні посади, теж стала називатися номенклатурою.

Апаратниками називали всіх відповідальних працівників певної ланки керівного апарату. Номенклатурою називали тільки керівників цієї ланки. Нерідко, однак, назви вживалися як тотожні.

Компартійні організації союзних республік мали форму самостійних політичних партій. їхні статутні права не перевищували прав обласних організацій КПРС у Російській Федерації. В ЦК Компартії України існувало політбюро, тоді як у компартіях інших союзних республік тільки бюро. Однак політичні питання стосовно всіх сфер життя України теж розв’язувалися в Москві, а не в Києві. Члени політбюро ЦК КПУ були апаратниками, тобто не носіями, а трансляторами влади. Посада керівника ЦК КПУ в компартійній номенклатурі вважалася однією з найважливіших. Перший секретар ЦК КПУ майже автоматично міг претендувати на членство в політбюро ЦК КПРС.

Члени політбюро ЦК КПРС мали рівні права. Роботу цього органу диктаторської влади організовував начальник секретаріату - генеральний секретар ЦК. Проте він був тільки «першим серед рівних». Політбюро ЦК в своїй сукупності являло собою «колективне керівництво». Лише тоді, коли кому-небудь зі складу політбюро ЦК вдавалося тим чи тим способом підпорядкувати собі своїх колег, він ставав вождем.

КПРС до Л. Брежнєва мала трьох вождів - В. Леніна, Й. Сталіна і М. Хрущова. За Леніна вождями могли називати себе й інші члени політбюро.

Обставини усунення М. Хрущова від влади певного мірою трансформували політичну систему. Цього вождя усунув з посад пленум ЦК КПРС. Усуненню передувало катастрофічне падіння авторитету Хрущова в суспільстві і втрата довіри до нього з боку номенклатури. Крім того, усунення було організоване засобами змови. Та незважаючи на все це, створився прецедент: пленум ЦК повернув собі статутні права вищого органу влади, узурповані президією (політбюро) та керівником секретаріату.

Під час приходу до влади Л. Брежнєва відбулося підвищення політичної ваги ЦК КПРС у повному складі і відповідне зменшення ролі олігархії. Ця обставина дозволяє сформулювати відповідь на два питання. Перше з них звучить так: чому з приходом нового керівника секретаріату ЦК КПРС у Кремлі не виникло відкритої боротьби за владу? Друге питання можна поставити так: чи змінилася природа «колективного керівництва», яке виникало в державній партії після відходу з політичної сцени чергового вождя?

На посаді генерального секретаря ЦК Л. Брежнєв перебував з 1964 р. до смерті в 1982 р. Коли були опубліковані його щоденникові записи, багатьох вразила цілковита убогість змісту. Інтелектуальний рівень цього апаратника для учасників змови проти Хрущова не являв таємниці. Всі вважали його тимчасовою фігурою.

Л. Брежнєв прийшов у компартійно-радянський апарат у 1937 р. Багато апаратних посад тоді були вільними внаслідок сталінського терору. Тому він зробив блискавичну кар’єру в Україні завдяки бездоганним анкетним даним. Заповнюючи анкети, він тоді відносив себе до «титульної» нації. За допомогою М. Хрущова Брежнєв у післявоєнний період увійшов до номенклатури ЦК ВКП(б) і посів посади першого секретаря Запорізького, а потім - Дніпропетровського обкомів партії. Після XIX з’їзду КПРС він закріпився в центральному партійному апараті на ключовій посаді: став одним з десяти членів останнього секретаріату ЦК часів Сталіна. М. Хрущов, як і Сталін, використовував його в основному в секретаріаті ЦК.

Л. Брежнев і М. Хрущов, 1961 р.

На посаді генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєв показав себе як майстер апаратних комбінацій. Обмеженість інтелекту компенсувалася у нього неперевершеною здатністю плести багатоходові інтриги. Тихо і непомітно, без силової боротьби, інколи через багато років він усував своїх реальних або потенціальних суперників.

Брежнєв ніколи не дозволяв собі відверто показувати особисті уподобання при кадрових переміщеннях. Вищих функціонерів тепер звільняли з посад з урахуванням їхніх побажань: працевлаштовували на почесні посади або урочисто проводжали на пенсію зі збереженням звичного рівня життя.

Брежнєв переконав колег у політбюро в тому, що не претендує на роль вождя. Тому відкритої боротьби за владу в Кремлі не відбулося. Повноваження другого секретаря ЦК КПРС (офіційно така посада не передбачалася, щоб не послаблювати ролі генерального секретаря) і секретаря з ідеологічних питань дісталися войовничому консерватору М. Суслову. Останній задовольнився роллю сірого кардинала. Йому не чинили перешкод у згортанні кампанії десталінізації. 70-річного А. Мікояна, який головував у президії Верховної Ради СРСР, в 1966 р. з почестями відправили на пенсію. Його посаду віддали іншому впливовому члену политбюро ЦК - М. Підгорному. Тільки у 1977 р. Брежнєв дозволив собі усунути цього давнього суперника з посади номінального глави держави і забрати її собі. З поєднанням посад генерального секретаря ЦК КПРС і голови президії Верховної Ради СРСР вперше відбулося суміщення в одній особі реального і номінального голови держави.

Природа «колективного керівництва» почала в добу Брежнєва змінюватися. Характер змін полягав у поступовому стиранні якісних відмінностей між олігархами (носіями влади) і номенклатурниками (трансляторами влади). Це стирання, однак, відбувалося не у вигляді підвищення ролі ЦК КПРС як колективного органу влади. Зворотний переплив влади від політбюро до пленуму ЦК підірвав би передусім владу генсека. Брежнєв ситуацію контролював і цього не допустив.

Навпаки, з кінця 60-х років пленуми ЦК проходили не частіше, ніж двічі на рік. Кожне пленарне засідання тривало не більше одного-двох днів. ЦК на пленумах схвалював рішення, вже прийняті політбюро та секретаріатом.

Водночас зросла роль членів ЦК, особливо перших секретарів обласних партійних комітетів і ЦК компартій союзних республік. Вони проявляли свій вплив не на пленумах ЦК, а в постійному спілкуванні з секретаріатом ЦК та його апаратними відділами. Тобто ЦК як формально найвищий партійний орган втрачав політичне значення, але члени ЦК як найвищі за статусом представники компартійно-радянського апарату ставали дедалі впливовішими. Зростання їхнього впливу викликало відповідне зменшення впливу політбюро ЦК. За цих умов генеральний секретар підносився над членами політбюро, але не як вождь, а як виразник сукупної волі ЦК.

Номенклатурний клан уперше після сталінського терору і хрущовського волюнтаризму відчув безпечність. Для політичної еліти Л. Брежнєв став уособленням її колективної влади над суспільством. Вона законсервувалася сама в собі, все більше віддаляючись від народу, його потреб і настроїв. Прагнення ухилитися від назрілих реформ засвідчувало глибокий егоїзм владу імущих.

Становище дедалі більше загострювалося, але в Кремлі вдавали, що серйозних проблем не існує. Тривала незмінюваність керівної верхівки обумовила врешті-решт її перехід до маразматичного стану. Криза тоталітарного режиму загрожували переходом у політичну кому.

Л. Брежнєв і українські політичні лідери

За майже два десятиліття перебування при владі Л. Брежнєв власного волею включив до складу політбюро ЦК КПРС тільки одного вихідця з України, з яким у молоді роки працював - М. Тихонова. Включення до політбюро В. Щербицького було здійснене на формальних підставах, хоч з останнім у нього теж були теплі стосунки.

У липні 1963 р. першим секретарем ЦК Компартії України став П. Шелест. Він був крутої вдачі, переконаним і послідовним прибічником компартійної диктатури, яка тримала республіку в залізних обіймах.

Зустріч на аеродромі партійно-урядової делегації НДР. У центрі (зліва направо): П. Шелест, В. Щербицький, Е. Хонеккер. Київ, липень 1969 р.

XXIV з'їзд КПРС. На передньому плані (зліва направо): М. Підгорний, Л. Брежнєв, П. Шелест. Москва, квітень 1971 р.

Проте він не знаходив підстав для виправдання курсу на приховану русифікацію України, який здійснювався центром з повоєнних часів.

Шелест відіграв провідну роль в усуненні від влади свого патрона, і тому поводив себе у відносинах з Брежнєвим досить незалежно. Він негайно скористався підвищенням свого посадового статусу (з листопада 1964 р. став членом президії ЦК КПРС), щоб подолати втрати, заподіяні національній освіті реформами Хрущова. Викладання соціогуманітарних дисциплін у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах знову почали переводити на українську мову. Розширилася кількість українських передач на республіканському радіо і телебаченні. Діловодство в установах почали переводити на українську мову.

Л. Брежнєв не вступав у відкритий конфлікт з Шелестом, але готував йому заміну. Ще в 1948 р. він висунув у партійний апарат 30-річного фронтовика В. Щербицького. Незважаючи на відчайдушний опір Шелеста, Брежнєв наполіг на призначенні Щербицького у жовтні 1965 р. головою Ради міністрів УРСР.

На святкуванні 50-річчя радянської України. У центрі (зліва направо): В. Щербицький, Л. Брежнєв, П. Шелест. Київ, грудень 1967 р.

Розв’язка настала у квітні 1971 р. на XXIV з’їзді КПРС. Щербицький, як і Шелест, був обраний тоді членом політбюро ЦК. Стало ясно, що хтось із них двох незабаром буде зайвим. Дійсно, у березні 1972 р. П. Шелеста піддали критиці на політбюро ЦК КПРС за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму». Однак він був звільнений від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ у зв’язку з призначенням на іншу відповідальну посаду заступника голови Ради міністрів СРСР. Тільки через рік його без зайвого галасу вивели зі складу політбюро ЦК КПРС і відправили на пенсію. Першим секретарем ЦК КПУ у травні 1972 р. став В. Щербицький.

Позбавлення П. Шелеста статусу члена політбюро ЦК КПРС зробило його відкритим для критики. За дорученням М. Суслова в АН УРСР була підготовлена погромна рецензія на його книгу «Україно наша радянська», в якій автора звинувачували в націоналізмі. Журнал «Комуніст України» опублікував її без підписів як редакційну статтю.

Кампанія боротьби з націоналізмом і національною обмеженістю здійснювалися під керівництвом нового секретаря ЦК КПУ з питань ідеології - висуванця Суслова В. Маланчука. Останній розпочав тривалу чистку республіканських установ від керівників, звинувачуваних у націоналізмі.

Чудово володіючи українською мовою, В. Щербицький майже завжди користувався російською у своїх офіційних виступах. Услід за ним на російську мову або «суржик» переходили номенклатурні працівники по всій Україні.

Конституція СРСР 1977 р. Конституція УРСР 1978 р.

Будучи невтомним реформатором, М, Хрущов мав намір переробити й конституцію. На XXII з’їзді КПРС у жовтні 1961 р. він заявив про застарілість Конституції СРСР 1936 р. На його думку, треба було приймати нову редакцію Основного закону, в якій була б відображена героїчна боротьба радянських людей за побудову комунізму. Цей з’їзд прийняв нову програму КПРС, яка обіцяла радянським людям перейти до безгрошового розподілу матеріальних і культурних благ за потребами вже через два десятиліття. Одночасно з’їзд затвердив комісію з розробки нової Конституції на чолі з Хрущовим.

Вже у середині 60-х років визначилося стрімке відставання СРСР від «цитаделі світового капіталізму» - США.

Треба було рятувати теорію комунізму від жахливої невідповідності реаліям повсякденного життя. Пропагандисти почали роз’яснювати народу, що між побудованим соціалізмом і комунізмом повинен існувати так званий «розвинутий соціалізм» - смуга історичного розвитку неокресленої тривалості. Народ відповів анекдотами, в яких комуністична перспектива порівнювалася з горизонтом, до якого неможливо дійти.

Коли до нового в марксистсько-ленінській теорії поняття звикли, було визнано доцільним прийняти «Конституцію розвинутого соціалізму». Незабаром після XXV з’їзду КПРС (березень 1976 р.) була затверджена комісія з розробки нової Конституції на чолі з Брежнєвим. У жовтні 1977 р., тобто напередодні 60-ї річниці більшовицької революції позачергова сесія Верховної Ради СРСР урочисто прийняла нову Конституцію.

Конституція 1977 р. не мала принципових відмінностей від попередньої. Декларативно-популістська стаття про право союзних республік на вихід з СРСР у ній збереглася.

Стаття 6 Конституції 1977 р. проголошувала: «Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу. КПРС існує для народу і служить народу». Це були красиві слова, позбавлені юридичного змісту. З тексту Конституції було вилучене саме поняття диктатури.

Проект Конституції УРСР розроблявся після прийняття Конституції СРСР і базувався на її нормах. Обговорення проекту проводилося за скороченою схемою, але апарат теж надав йому «всенародного характеру»: було проведено 280 тис. зборів. У квітні 1978 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР прийняла нову Конституцію.

Поняття та терміни

Волюнтаризм - термін радянського політичного життя, пов’язаний з обставинами вимушеної відставки М. Хрущова з посад першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР у жовтні 1964. Хрущову було інкриміновано небажання прислухатися до «колективної думки партії» - волюнтаризм.