Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

26.3. Народження опозиційного руху. Поява шістдесятників. Дисидентський рух. Політика властей щодо церкви. Становище греко-католицької церкви. Розвиток народної освіти. Розвиток науки. Літературний процес. Розвиток мистецтва.

1959 р., 15 жовтня - Вбивство у Мюнхені агентом КДБ СРСР Б. Сташинським провідника ОУН С. Бандери.

1962 р. - Судові процеси над 20 членами Українського національного комітету (м. Львів).

Народження опозиційного руху. Поява шістдесятників

Лібералізація суспільно-політичного життя ознаменувалася появою людей, які, не йдучи на прямий конфлікт з властями, займали активну життєву позицію і сподівалися, що їм вдасться своєю працею змінити суспільство на краще. Вони вимагали радикальніших перетворень, стаючи в опозицію не до влади в цілому, а до тих консервативних сил, які перешкоджали реформам.

Масова поява цих людей відбулася в 60- ті роки. Звідси походить їх назва. Здебільшого це було молоде покоління. Поява його свідчила, що сталінським чекістам не вдалося попри колосальні масштаби репресій винищити фізично або зламати морально ту частину українського суспільства, яка символізувала собою національне відродження 20-х років.

Шістдесятники сподівалися, що схвалений XX з’їздом КПРС курс на реформи приведе до кардинальних зрушень у суспільстві. Проте вони не мали чіткого уявлення про характер цих зрушень, особливо в економіці. Вони обстоювали верховенство суспільства над державою і рівність усіх громадян, включаючи найвищих керівників партії та держави, перед законом, заперечували класовий підхід до оцінки проявів буття.

Найбільш болючою для українських шістдесятників була національна проблема. Вони пропагували високі зразки національної культури в народі, захищали рідну мову, прагнули звільнитися від ідеологічних штампів «соціалістичного інтернаціоналізму», під прикриттям якого відбувалося російщення українського життя.

На початку 1960 р. у Києві при міськкомі комсомолу почав діяти клуб творчої молоді «Супутник». У його секціях панувало активне життя. На вечорах поезії виступали І. Драч, Л. Костенко, В. Симоненко. Історики О. Апанович і М. Брайчевський розповідали про заборонені сторінки з минулого України. Художники влаштовували виставки своїх творів, які суперечили канонам так званого «соціалістичного реалізму». Театральна секція на чолі з Л. Танюком ставила напівзаборонені п’єси Б. Брехта і М. Куліша. У незвичному ракурсі розкривався український літературний процес у лекціях І. Дзюби і Є. Сверстюка.

Клуби творчої молоді виникли також у деяких інших містах - Львові, Одесі, Дніпропетровську, Черкасах. Львівський «Пролісок» притягував до себе молодих інтелектуалів з усієї Західної України.

Ті, хто не бажав будь-яких змін, уважно стежили за реформаторами й нерідко знищували результати їхньої праці.

В особі М. Хрущова химерно переплелися риси консерватора і реформатора. Реформатор більше проявлявся у першій половині його діяльності на чолі ЦК КПРС, коли він боровся за диктаторську владу. Коли Хрущов перетворився на вождя, потреба робити популярні кроки зменшилася, і консервативні риси в його діяльності стали панівними.

У 1962-1963 рр. відбулися зустрічі М. Хрущова з творчою інтелігенцією. Вони справедливо вважаються кінцем «відлиги» в інтелектуальному житті. Хрущов люто накинувся на Б. Пастернака, який дозволив собі погодитися прийняти Нобелівську премію з літератури за роман «Доктор Живаго», на автора терміна «відлига» І. Еренбурга, на київського письменника-фронтовика В. Некрасова. В українській партійній пресі почалося цькування творчої молоді. Особливо дісталося І. Дзюбі, І. Драчу, Л. Костенко, Є. Сверстюку. Клуби творчої молоді було закрито.

Дисидентський рух

Шістдесятників, які зважувалися на відкритий конфлікт з властями, назвали дисидентами. Поява дисидентського руху в попередній період масового терору була неможливою за означенням. У добу М. Хрущова стало можливим кинути виклик владі і залишитися живим.

На відміну від шістдесятників, які траплялися навіть на високих щаблях компартійно-радянського апарату, дисидентів було мало. Не кожний міг витримати протистояння з усемогутньою державою.

Підпільна боротьба з владою з другої половини 50-х років поступово зійшла нанівець. Остання активна боївка УПА була ліквідована у 1956 р. Об’єднана партія визволення України, яка будувалася на організаційних принципах ОУН, була знищена чекістами у Станіславі в 1958 р. Український національний комітет, який теж орієнтувався на організаційні принципи ОУН, був розгромлений у Львові в 1961 р.

Використовуючи лібералізацію режиму, борці за національну справу пішли на зміну тактики і почали, по можливості, поєднувати підпільну роботу з легальними формами діяльності. Легальність означала відмову від спроб повалення режиму силою зброї. Люди, яких назвали дисидентами, прагнули залишатися в рамках дозволених Конституцією форм боротьби.

Започаткувала дисидентський етап опозиційного руху Українська робітничо-селянська спілка (УРСС). Вона діяла у Західній Україні в 1958-1961 рр. і ставила за мету здобуття незалежності шляхом виходу зі складу СРСР на основі відповідних статей радянських конституцій (ст. 14 Конституції УРСР і ст. 17 Конституції СРСР). Після арешту чекісти інкримінували членам УРСР не статтю 62 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда»), а статтю 56 («зрада Батьківщини»), Коли голова УРСС, юрист за освітою Л. Лук’яненко спробував нагадати слідчому, що поставлена організацією мета відповідає конституційним нормам, той відповів афористично: «Конституция существует для заграницы!» На закритому судовому процесі шістьох членів організації засудили до 10-15 років табірного ув’язнення. Л. Лук’яненку дали розстрільну статтю, пізніше замінену 15-річним ув’язненням.

Політика властей щодо церкви

У липні 1954 р. ЦК КПРС прийняв закриту постанову «Про значні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи її поліпшення», суть якої зрозуміла з її назви. У листопаді того ж року вийшла постанова ЦК КПРС «Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення», опублікована в газеті «Правда». В ній засуджувалися образливі випади проти духівництва і вірних, брутальне ставлення до священиків і адміністративне втручання в діяльність релігійних об’єднань. Отже, критика «культу особи» дала певний поштовх еволюції церковної політики властей.

В грудні 1956 р. серед керівництва Ради в справах Російської православної церкви (РПЦ) при Раді міністрів СРСР розгорілася дискусія. Прибічники ліберального курсу відстоювали необхідність винятково ідейної боротьби з «релігійними пережитками», виступали проти продовження політичної війни з релігією, заперечували адміністрування і насильницькі дії щодо церкви. Навпаки, інші члени Ради у справах РПЦ наполягали на продовженні боротьби з релігією і обмеженні діяльності духівництва. Вони твердили про неприпустимість розширення видавничої діяльності церкви, збільшення числа духовних навчальних закладів.

«Уніатська загроза»

На початку 50-х рр. усі греко-католицькі приходи були ліквідовані, а їхні храми й монастирі передані РПЦ. Сталінський режим бажав винищити греко-католицьку церкву, яка була найбільш стійким чинником національної самобутності західноукраїнського населення.

З осені 1955 р. в західні області почали повертатися із заслання репресовані священики. Населення стало вимагати відновлення легальної діяльності греко-католицької церкви.

Першою стривожилася РПЦ. На нараді єпископів західних областей у Києві, що відбулася в січні 1957 р., патріарху Алексію було запропоновано «ліквідувати уніатську спадщину» за допомогою властей.

Влада пішла назустріч РПЦ. Рада у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР заявила, що про відновлення уніатської церкви не може бути й мови. КДБ оточив пильною увагою тих, хто контактував з пастирем греко-католицької церкви митрополитом Й. Сліпим. Митрополит давно відбув строк ув’язнення, але його тримали на поселенні в Красноярському краї.

Погром церкви

Антирелігійна бесіда в сільському клубі. Початок 1960-х років

Відносно ліберальна політика щодо церкви тривала недовго. Державна партія брала курс на побудову комунізму і форсоване подолання релігійності. Місцеві органи влади встановили жорсткий нагляд за священиками, фінансовою та господарською діяльністю церкви. Наприкінці 50-х років було ухвалено низку актів, які значно зменшили можливості відкриття храмів, але істотно полегшили їх закриття.

Засоби масової інформації повели атаку на церковні громади, обвинувачуючи їх у порушенні радянської законності. Протягом 1957-1964 рр. майже половина українських церковних громад залишилася без храмів. Припинили діяльність дві третини монастирів. У 1961 р. М. Хрущов заявив, що будь-які витрати на реставрацію церков є розбазарюванням народних коштів. Після цього з державного обліку було знято 740 історичних пам’яток переважно культового походження.

Відбулася низка судових процесів над вірними. Судили переважно євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня і представників незареєстрованих общин, насамперед єговістів та п’ятдесятників.

Розвиток народної освіти

Намагаючись наздогнати країни Заходу в галузі науково-технічного прогресу, радянські лідери з середини 50-х років звернули пильну увагу на потреби науки і тісно пов’язану з нею сферу освіти. Найбільш високий відсоток бюджетного фінансування загальноосвітньої школи за всі радянські часи припав якраз на період «відлиги».

Під керівництвом М. Хрущова були розроблені і в листопаді 1958 р. опубліковані тези ЦК КПРС про реформу народної освіти.

У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла новий шкільний закон. У ньому містилася «демократична» норма про те, що батьки самі можуть обирати, якою мовою повинні вчитися їхні діти. На стадії обговорення тез ця норма викликала обурення в багатьох союзних республіках як така, що підривала в народній освіті конституційний статус «титульної» нації. Привілейоване становище російської мови в національних республіках ні для кого не було секретом. Навпаки, соціальний статус української мови в містах південних і східних областей республіки був принижений. Всі розуміли, що немало батьків з метою полегшити своїм дітям майбутнє життя обиратимуть російську мову навчання. Русифікація народної освіти, яка йшла знизу, від батьків, була особливо загрозливою.

Протест проти цієї норми закону не побоялися висловити навіть деякі високопоставлені чиновники. Зокрема секретар ЦК Компартії України з питань культури та освіти С. Червоненко і заступник голови Ради міністрів УРСР С. Гречуха твердили, що українська мова має залишатися обов’язковою для вивчення в російськомовних школах, що республіка повинна мати більше прав у сфері освіти. У листі М. Бажана і М. Рильського, який опублікувала 22 грудня газета «Правда», така «демократичність» шкільного закону розцінювалася як знаряддя національного нівелювання.

М. Хрущов, однак, наполіг на тому, щоб у республіканському законі про народну освіту, який було прийнято у 1959 р., залишився пункт про факультативність вивчення української мови. В результаті за 1959—1966 рр. кількість шкіл з російською мовою викладання збільшилася майже на 500, а кількість українських шкіл скоротилася більш як на 2 тис. У Одесі, Донецьку, Харкові та інших великих містах Сходу й Півдня лишилося по кілька невеликих за чисельністю українських шкіл.

У 50-х роках обов’язковою була семирічна освіта. Новий закон про народну освіту передбачав запровадження з 1960/61 навчального року в місті й на селі восьмирічної освіти.

Розвиток науки

У розвиткові науки надзвичайно стимулюючу роль відіграв липневий (1955) пленум ЦК КПРС - єдиний пленум в історії державної партії, який був присвячений проблемам науково-технічного прогресу. Змагання з Заходом потребувало значних коштів для прискореного розвитку перспективних наукових напрямків.

Змінилося ставлення влади до керівництва науковою сферою. Дріб’язкову і повсякденну опіку державна партія зберігала лише над гуманітарними й суспільними науками. Партапарат став поновлюватися вихідцями з наукового середовища. Учені дістали можливість виїжджати за кордон, щоб знайомитися із здобутками світової науки.

Протягом 1956-1965 рр. в АН УРСР з’явилося десять нових науково-дослідних установ. Половина їх розміщувалася в Києві, решта - в інших містах України. У Києві постали Інститут проблем лиття (1958), Інститут хімії високомолекулярних сполук (1959), Інститут напівпровідників (1960), Інститут геофізики (1960), Інститут кібернетики (1961).

В Інституті фізики у 1960 р. став до ладу атомний реактор, за допомогою якого розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Фізико-технічний інститут у Харкові увійшов у програму розвитку атомної енергетики, якою керував І. Курчатов. Інститут електрозварювання ім. Є. Патона перетворився на потужний науково-технічний комплекс з власними конструкторськими бюро і дослідними виробництвами. Атмосфера лібералізації, яка запанувала в країні після XX з’їзду КПРС, сприятливо позначилася на розвиткові гуманітарних наук. Вперше було відкрито доступ до архівних матеріалів радянської доби. З 1957 р. почали виходити спеціалізовані журнали академічних установ гуманітарного профілю: «Український історичний журнал», «Економіка Радянської України», «Радянське право», «Народна творчість та етнографія».

Історик І. Крип’якевич з колегами з Інституту суспільних наук на розкопках стародавніх валів м. Львова, 1956 р.

Проте за академічними установами ретельно стежили працівники центрального партійного апарату.

Раптом виявилося, що небезпечною для партапарату може стати така невинна тема, як культура української мови. В лютому 1963 р. Інститут мовознавства АН УРСР і Київський університет ім. Т. Шевченка зібрали на наукову конференцію близько 800 учителів, письменників і науковців, які обговорили цю тему. Деякі з виступаючих відверто засуджували теорію двомовності націй, яка стала мало не офіційною стараннями таких запопадливих мовознавців, як І. Білодід. Лунали пропозиції про запровадження української мови в усіх установах, забезпечення її вживання у видавничій справі і в кіновиробництві. Конференція перетворилася на прилюдний осуд мовної політики партії.

Літературний процес

Складний, суперечливий і болісний процес десталінізації суспільства викликав істотне пожвавлення національно-культурного життя.

У 1959 р. О. Довженко став лауреатом Ленінської премії за далекий від казенних канонів кіносценарій «Поема про море».

В. Сосюра написав чудові поеми «Мазепа» і «Розстріляне безсмертя», автобіографічну повість «Третярота». Опублікувати їх тоді йому не вдалося. М. Стельмах створив романи «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль». За роман «Тронка» О. Гончар був удостоєний Ленінської премії. Г. Тютюнник написав роман «Вир».

В літературу увійшло покоління шістдесятників. Це була яскраво обдарована молодь, і в своїх прозових або поетичних творах вона таврувала пропаганду класової ненависті, підносила загальнолюдські ідеали, зверталася до традицій власного народу, його напівзабутої історії. Серед представників цього покоління ми бачимо такі яскраві імена, як І. Дзюба, І. Драч, Р. Іваничук, Л. Костенко, Р. Лубківський, Б. Олійник, Д. Павличко, В. Симоненко, В. Стус.

Коли політичний режим відмовився від терористичних методів управління, йому стало важче керувати митцями, бо не всі піддавалися підкупу або залякуванню, не всі йшли на компроміс. Найбільш безкомпромісно письменники виступали проти мовної політики державної партії. Особливо послідовно боролися з русифікацією Л. Дмитерко, С. Крижанівський, М. Рильський.

Олександр Довженко

Позбавлені можливості друкуватися, молоді письменники поширювали свої твори «самвидавом». Окремі сміливці передавали їх у «тамвидав», тобто за кордон.

Шукання нових форм не подобалося ідеологічним бонзам. Секретар ЦК Компартії України А. Скаба люто накинувся на І. Драча, Л. Костенко та інших поетів за «формалістичні викрутаси». У пресі негайно розгорнулося цькування тих, на кого він показав пальцем. Особливо дісталося Драчеві за вірш «Ода чесному боягузові».

У часи «відлиги» в українську культуру повернулися імена репресованих або навмисно викреслених сталінським режимом з пам’яті людей письменників і поетів. У літературне життя включилися письменники, яким вдалося вижити у концтаборах або на засланні - Б. Антоненко-Давидович, В. Гжицький, Н. Забіла, О. Ковінька, З. Тулуб та ін.

Розвиток мистецтва

Нові керівники КПРС змушені були визнати несправедливими безглузді звинувачення деяких композиторів і авторів лібретто у політичних помилках, зроблені в часи панування головного сталінського «мистецтвознавця» А. Жданова. 28 травня 1958 р. вийшла постанова ЦК КПРС, в якій визнавалися несправедливими звинувачення, адресовані опері В. Мураделі «Велика дружба» та операм українських композиторів К. Данькевича «Богдан Хмельницький», і Г. Жуковського «Від щирого серця». Водночас у цій постанові вказувалося не необхідність і надалі «боротися проти удаваного «новаторства», зараженого впливом реакційного буржуазного мистецтва».

В умовах «відлиги» з особливим натхненням почали працювати визнані метри української музики і талановита молодь - К. Данькевич, Г. Жуковський, С. Людкевич, Г. Майборода, П. Майборода, Ю. Мейтус, Л. Ревуцький, А. Штогаренко. В жанрі оперети добилися успіхів А. Кос-Анатольський, О. Сандлер, Я. Цегляр. В народі користувалася визнанням творчість композиторів-пісенників О. Білаша, А. Філіпенка, І. Шамо.

Театральне мистецтво залишалося елітарним, хоч кількість відвідувачів театральних вистав неухильно збільшувалася. У театрах працювала плеяда таких майстрів, як А. Бучма, М. Крушельницький, Ю. Лавров, М. Романов, Н. Ужвій, К. Хохлов, Ю. Шумський, Г. Юра.

Образотворче мистецтво розвивали такі прославлені майстри, як М. Божій, М. Дерегус, В. Касіян, К. Трохименко, О. Шовкуненко, Т. Яблонська. Здобули широке визнання яскраві майстрині декоративно-прикладного мистецтва К. Білокур і М. Примаченко.

М. Рильський, народна поетеса з Буковини П. Амбросій та народний художник СРСР В. Касіян. Чернівці, 1957 р.

Аудиторія кіноглядачів на переломі 50-х і 60-х років перевалила за 700 млн на рік, тобто була у 50 разів більша, ніж театральна. Півтора два десятки нових фільмів кожного року такою була сумарна продукція трьох кіностудій в Одесі, Києві і Ялті. З повним навантаженням працювали Київська студія науково-документальних фільмів і Українська студія хронікально-документальних фільмів.

Попри суворий контроль комітетів КПРС, в усіх формах мистецтва з’являлися новаторські твори, які відбивали складний процес духовного відродження нації. Лібералізація суспільно-політичного життя була могутнім чинником розкріпачення творчої думки.