Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

Тема 24. Україна в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)

24.1. Радянсько-німецькі договори 1939 р. та західноукраїнські землі. Початок радянізації західноукраїнських земель. Напередодні вторгнення. Напад Німеччини на СРСР. Невдачі першого періоду радянсько-німецької війни. Дальший хід воєнних дій. Окупаційний режим в Україні. Рух опору.

1939 р., 23 серпня. - Підписання міністрами закордонних справ Німеччини та СРСР Й. Рібентропом і В. Молотовим німецько-радянського пакту про ненапад (Москва).

1939 р., 1 вересня. - Напад Німеччини на Польщу. Авіаційні удари по Львову, Тернополю, Луцьку. Початок Другої світової війни.

1939 р., 17 вересня. - Вступ військ Українського фронту на територію Західної України. 1939 р., 26-27 жовтня. - Засідання Народних зборів Західної України, які проголосили відновлення радянської влади в Західній Україні та висловились за возз’єднання з Радянською Україною (Львів).

1939 р., 15 листопада. - Ухвалення Позачерговою третьою сесією Верховної Ради УРСР Закону про входження Західної України до складу УРСР.

1940 р., 28 червня. - Згода Румунії на передачу СРСР Південної Буковини і Бессарабії, щойно зайнятих радянськими військами. Ці території були включені до складу УРСР.

1941 р., 22 червня. - Напад Німеччини на Радянський Союз.

1941 р., 7 липня - 26 вересня. - Оборона Києва військами Південно-Західного фронту.

1942 р., 22 липня. - Завершення окупації України захопленням німецькими військами м. Свердловська Ворошиловградської області.

Радянсько-німецькі договори 1939 р. та західноукраїнські землі

Наприкінці 30-х років різко зросла небезпека війни в Європі. Нацистська Німеччина раніше від інших великих держав підготувалася до воєнних дій. Як і в 1914 р., Франція та Велика Британія запізнювалися з підготовкою.

На відміну від 1914 р., на континенті складалося не два, а три центри військової сили. Внаслідок цього різко зросла непередбачуваність дальших подій. Й. Сталін готовий був проводити переговори про наступальний союз одночасно з обома іншими коаліціями держав. Він вичікував, зважуючи, який варіант принесе найбільші дивіденди.

Від березня 1939 р. в Москві тяглися безрезультатні переговори з представниками Великої Британії і Франції про створення системи колективної безпеки проти країни-агресора. Саме з цього часу Сталін став подавати сигнали Німеччині про можливість порозуміння. 23 серпня в Москву прибув наділений необхідними повноваженнями міністр закордонних справ Третього рейху Й. фон Рібентроп. Пізно ввечері було підписано радянсько-німецький договір про ненапад. До нього прикладався секретний додатковий протокол про розмежування «сфери обопільних інтересів» у Центрально-Східній Європі.

Диктатори поділили між собою Польщу. Гітлер зобов’язувався вторгнутися в Польщу першим, але більша частина території цієї країни опинилася в сфері радянських інтересів. Розмежувальна лінія пролягала по Нареву, Віслі і Сяну. Варшавське передмістя Прага, яке було розташоване на правому березі Вісли, теж потрапило до радянської сфери.

1 вересня 1939 р. Гітлер вдерся в Польщу. Маючи з нею договірні зобов’язання, Велика Британія і Франція 3 вересня оголосили війну Німеччині. Так почалася Друга світова війна.

Сталін змушений був потурбуватися про ідеологічне виправдання вже запланованого вторгнення в Польщу. Було можливим лише одне обґрунтування: «визвольний похід» Червоної армії на допомогу населенню Західної України і Західної Білорусії. Тому генсек відмовився на користь Німеччини від окупації Люблінського й частини Варшавського воєводств. За це він виторгував собі переведення Литви з німецької в радянську «сферу інтересів». Гітлер змушений був погодитися з радикальною зміною тієї статті пакту Рібентропа-Молотова, в якій ішлося про поділ Польщі. Зміни знайшли відображення в радянсько-німецькому договорі «Про дружбу і кордон» від 28 вересня 1939 р.

17 вересня Червона армія перейшла кордон і зайняла узгоджені з Німеччиною території Польщі.

Не бажаючи перетворювати радянсько-німецький дипломатичний союз на союз військовий, Велика Британія і Франція погодилися з інтерпретацією радянського нападу на Польщу як «визвольного походу». Навіть польський уряд обмежився протестами замість оголошення війни.

Отже, СРСР поглинув половину території Польщі, але залишився поза європейською війною.

Початок радянізації західноукраїнських земель

Восени 1939 р. здавалося, що сподівання населення західноукраїнських земель на спокійне і щасливе життя в Радянському Союзі справджуються. Національна політика радянської Москви не була схожою на політику дореволюційного Петрограда. Червона армія прийшла в 1939 р. на Західну Україну і в 1940 р. - в Бессарабію та на Північну Буковину з гаслами возз’єднання західноукраїнських земель з Українською державою у складі СРСР.

На підприємствах, які стали державними, були утворені профспілки радянського типу. З їх участю визначалося, що потрібне для відновлення виробничого процесу. Заявки негайно задовольнялися промисловими підприємствами східних областей України та інших союзних республік. Зарплата робітників істотно зросла. Безробіття зникло за кілька місяців. Ті, хто не міг працевлаштуватися на місці, відряджалися у східні області УРСР.

До кінця 1939 р. поміщицькі маєтки були поділені між селянами. Майже півмільйона селян Західної України одержали у користування понад мільйон гектарів землі, десятки тисяч коней і корів. Третина селянських господарств, які були найбіднішими, звільнялася від податків.

О. Довженко промовляє на передвиборчих зборах в одному з гуцульських сіл, 1939 р.

Проте дуже швидко населення західноукраїнських земель побачило справжнє обличчя тоталітарної держави. За розмахом репресивної політики радянський режим далеко випередив царський. Радянізація західноукраїнських земель означала насамперед депортацію усіх осіб небажаного соціального походження, національності та умонастрою. Менш ніж за два роки кількість депортованих, згідно з польськими джерелами, перевалила за мільйон осіб.

Напередодні вторгнення

У березні 1939 р. XVIII з’їзд ВКП(б) з великим запізненням розглянув і затвердив третій п’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР на 1938-1942 рр. Вже тоді було зрозуміло, що перспективне планування не встигатиме за блискавичними змінами міжнародної ситуації.

Планова мілітаризація народного господарства здійснювалася під наглядом утвореного в 1936 р. Наркомату оборонної промисловості СРСР. У січні 1939 р. його розукрупнили на чотири самостійних наркомати - авіапромисловості, суднобудівної промисловості, озброєння і боєприпасів.

У Червону армію почали надходити зразки досконалої техніки: реактивні міномети БМ-13 («Катюші»), середні танки Т- 34, винищувачі ЯК-І і МІГ-3, напівавтоматичні зенітні гармати і великокаліберні зенітні кулемети. Однак промисловість не встигала з тиражуванням цих зразків.

Чисельність Червоної армії влітку 1941 р. збільшилася майже до 5 млн бійців і командирів. Основна частина цих сил зосереджувалася вздовж західного кордону.

Уряд запровадив ряд драконівських заходів щодо зміцнення трудової дисципліни.

П’ятихвилинне запізнення загрожувало позбавленням волі. Заборонявся самовільний перехід на іншу роботу. Робочий день було подовжено на годину. Створювалася єдина система державних трудових резервів, яка базувалася на примусовій мобілізації учнів для ремісничих шкіл, залізничних училищ і шкіл фабрично-заводського навчання.

Після раптової капітуляції Франції становище Німеччини в Європі настільки зміцнилося, що союз з СРСР втратив для А. Гітлера всяку ціну. Погіршення радянсько-німецьких відносин відбулося уже восени 1940 р., коли Німеччина надала зовнішньополітичну підтримку Румунії і уклала з нею ряд економічних та військових угод, а також послала свої війська у Фінляндію на прохання фінського уряду.

21 липня 1940 р. Гітлер дав директиву Генеральному штабу вермахту розробити план «Барбаросса», який передбачав розгром СРСР за одну військову кампанію тривалістю від чотирьох до шести тижнів, тобто ще до закінчення війни з Великою Британією.

З кінця серпня 1940 р. Німеччина почала передислокацію військ із заходу на схід.

Напад Німеччини на СРСР. Невдачі першого періоду радянсько-німецької війни

На світанку 22 червня 1941 р. Німеччина та її союзники без оголошення війни почали наступ на трьох стратегічних напрямках. Група армій «Північ» мала захопити Ленінград, група армій «Центр» націлювалася на Москву, а група армій «Південь» повинна була окупувати Україну.

Південне угруповання ворога складалося з трьох німецьких і двох румунських армій, а також танкової групи та механізованого корпусу угорської армії. Всього під началом генерал-фельдмаршала фон Рундштедта було 57 дивізій і 13 бригад, підтримуваних 4-м повітряним флотом Німеччини і всією румунською авіацією.

Групі армій «Південь» протистояли 80 дивізій Київського особливого і Одеського військових округів, розгорнутих у перший день війни відповідно у Південно-Західний і Південний фронти. Ці фронти за живою силою і технікою відчутно переважали противника. Зокрема вони мали 5625 танків проти 850 в групі армій «Південь» і 2700 літаків проти 1300.

Вся ця перевага зникла відразу після початку воєнних дій. У перші години війни противник завдав бомбового удару по 66 аеродромах Південно-Західного фронту і вивів з ладу 579 літаків. Залишилося тільки 359 машин, придатних до бою. їх довелось перебазувати на далекі тилові аеродроми. В районі Луцьк - Броди - Дубно розгорілася танкова битва. Радянські танкові корпуси зазнали втрат, які перевищували втрати противника у 20 разів.

Червоноармійці, озброєні переважно трьохлінійками, не могли боротися на рівних з німецькими автоматниками. Не маючи досвідченого керівництва, вони легко піддавалися паніці і постійно потрапляли у «котли».

За три тижні боїв із 170 дивізій діючої армії на радянсько-німецькому фронті боєздатність зберігали тільки 70. Ворог просунувся на південному напрямку на глибину до 600 км і вийшов на підступи до Києві і Одеси.

Катастрофічні поразки пояснювалися кількома причинами: 1) стратегія Москви була розрахована тільки на наступальну війну; 2) винятково негативну роль відіграла переконаність Сталіна у тому, що до перемоги над Англією Німеччина не зважиться напасти на Радянський Союз; 3) армія втратила досвідчені командирські кадри під час Великого терору, 90 відсотків командних посад зайняли люди без вищої військової освіти; 4) радянське суспільство було тероризованим і роз’єднаним.

Вуличні бої в Житомирі, 1941 р.

У вересні німці форсували Дніпро. На армії Південно-Західного фронту насунулася загроза оточення. Однак Сталін наказав утримувати Київ. 15 вересня чотири армії опинилися в «котлі». Більшої катастрофи історія війн не знала.

У середині жовтня бої розгорнулися вже на підступах до Харкова і на Донбасі.

Дальший хід воєнних дій

Радянсько-німецька війна в СРСР була названа Великою вітчизняною. Цілком ясно, що ця назва мала емоційний характер і стосувалася тільки громадян СРСР.

З моменту нападу Німеччини на СРСР радянсько-німецька війна стала найголовнішою частиною Другої світової. Велика Британія і США об’єднали свої воєнні зусилля з СРСР у боротьбі проти спільного ворога.

1 січня 1942 р. представники 26 держав поставили у Вашингтоні свої підписи під Декларацією Об’єднаних Націй. Ці держави, а серед них і Радянський Союз, зобов’язувалися довести війну до переможного кінця і не укладати з будь-якою країною німецького блоку сепаратного миру. У Декларації вказувалося, що до Об’єднаних Націй можуть приєднатися інші держави.

Бліцкриг у німецьких генералів не вийшов. В грудні 1941 р. вермахт зазнав жорстокої поразки під Москвою.

На кінець 1941 р. в СРСР було сформовано до 400 нових дивізій. Проте керовані недосвідченими командирами і стратегами війська були непридатні для наступальних дій. Бої за Донбас у січні - березні 1942 р. не дали результату. З ініціативи керівників Південно-Західного фронту (С. Тимошенко, М. Хрущов) у травні 1942 р. в районі Харкова було проведено стратегічно безграмотну наступальну операцію. В результаті в оточення потрапили і були повністю знищені три армії.

Німецькі війська під час літнього наступу 1942 р.

• У травні війська Кримського фронту залишили під тиском противника Керченський півострів. До 200 тис. бійців потрапило в полон. Захисники Севастополя після 250- денної оборони 4 липня припинили опір.

З кінця червня вермахт розпочав широкий наступ на південному напрямку. 22 липня 1943 р. відступаючі частини Червоної армії залишили Свердловськ і Червоноармійськ - останні населенні пункти на території українського Донбасу. Ворог швидко просувався у двох напрямках - на Волгу в районі Сталінграда і на Кавказ. У серпні 1942 р. передові частини вермахту встановили прапор із свастикою на вершині Ельбруса.

Окупаційний режим в Україні

Більшість населення України поставилася до окупантів з ворожістю. Але жителі західних областей, які відчули на собі страхіття радянізації, вітали німців як визволителів. За два десятки років до вторгнення в СРСР Німеччина допомогла становленню української державності, хоч теж окупувала Україну. Проте то була кайзерівська Німеччина, а не нацистський рейх. Про плани нацистів ще ніхто не здогадувався.

Генеральний план «Ост» було розроблено у 1940 р. в Імперському управлінні державної безпеки під керівництвом Гіммлера. Цей план передбачав германізацію території Польщі, країн Балтії, Білорусії, України і значної частини європейської Росії. Йшлося про ліквідацію істотної частини населення (зокрема у Західній Україні - 65 відсотків) і онімечування тих, хто підходив за расовими стандартами. На родючих українських чорноземах колонізатори мали намір розмістити після війни поміщицькі і фермерські господарства ветеранів вермахту - офіцерів і солдатів.

Окупанти застосовували різні форми адміністративної організації загарбаних територій. Значну частину українських земель Гітлер віддав своєму союзнику І. Антонеску. З Одеської області, південних районів Вінницької і західних районів Миколаївської областей була сформована нова румунська провінція під назвою Трансністрія. Чернівецька та Ізмаїльська області теж були передані Румунії.

Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області утворили Дистрикт Галіція, який адміністративно підпорядковувався так званому Генерал-губернаторству (що об’єднувало більшу частину польських земель). Правобережжя, більша частина Лівобережжя і південні райони, що прилягали до Криму, утворили Рейхскомісаріат Україна з цивільною адміністрацією. Східні райони України аж до узбережжя Азовського моря, як і Кримський півострів, перебували під військовою адміністрацією.

Нацистський «новий порядок» - українським дітям

Зруйнований Хрещатик у Києві, 1943 р.

Теоретиком «східної політики» нацистів був прибалтійський німець А. Розенберг. У липні 1941 р. Гітлер поставив його на чолі спеціально створеного Міністерства у справах окупованих східних територій. Розенберг вважав можливим утворити в Балтії, Україні і на Кавказі контрольовані псевдодержавні утворення. Гітлер не забороняв йому пропагувати серед пригноблених націй державницькі ідеї, але вважав, що «новий порядок» не потребує на Сході утворення псевдодержав. На посаду рейхскомісара України він призначив противника розенбергівських ідей Е. Коха.

Після захоплення Києва нацисти здійснили виняткову навіть для їхньої терористичної практики операцію зі знищення в урочищі Бабин Яр десятків тисяч євреїв. З 6 млн євреїв, знищених у різних країнах, понад 1 млн становили радянські євреї, в основному на території України і Білорусії.

Загальне число радянських військовополонених до травня 1944 р. становило, за даними німецької статистики, 5,8 млн осіб. Нацисти здебільшого винищували їх голодом у таборах смерті. В Україні було організовано понад 230 таборів, у яких загинуло 1366 тис. військовополонених.

Після провалу бліцкригу в Німеччині виникла гостра нестача робочих рук внаслідок постійних мобілізацій. Вихід було знайдено у використанні примусової праці населення окупованих країн. З України було вивезено 2,4 млн молодих людей. їх називали остарбайтерами. Багато з них загинуло від непосильної праці, потрапило під бомби союзницької авіації або залишилося після війни на Заході.

Поневіряння військовополонених і остарбайтерів, які залишилися живими, після війни не закінчилися. Сталін створив для них фільтраційні табори. Після перевірки немало з них потрапили в радянські концтабори.

А. Розенберг спочатку мав намір відновити індустріальний потенціал окупованих територій. Коли ситуація на фронтах погіршилася, окупанти почали вивозити все, що можна було вивезти.

Визначеної аграрної політики у Розенберга не було. В Україні не ліквідували колгоспів. Вони виявилися надто зручним знаряддям експлуатації селян державою, щоб відмовитися від них.

Рух опору

На території України широко розвинувся партизанський рух. Найбільш активними виявилися партизанські загони під командуванням С. Ковпака і С. Руднєва, які базувалися у Спадщанському лісі на Сумщині. На їх основі утворилося Сумське партизанське з’єднання. На Чернігівщині вдало діяв загін О. Федорова, на основі якого теж утворилося велике з’єднання. На території Сумської і Брянської областей з осені 1941 р. О. Сабуров організував загін, який через півроку перетворився на велике з’єднання.

У червні 1942 р. з’явилося централізоване керівництво у вигляді Українського штабу партизанського руху (УШПР), який очолив Т. Строкач. Штаб налагодив регулярний зв’язок з партизанськими краями і зонами. Завданням УШПР було створення організаційних структур, у яких міг би розвиватися партизанський рух. Людей, які бажали стати партизанами, завжди вистачало, особливо після того, як окупанти почали полювати на молодь, щоб виконати завдання берлінських властей на поставку остарбайтерів. Під керівництвом УШПР проводились рейди великих партизанських загонів і з’єднань у тили ворога, зокрема С. Ковпака у Карпати, О. Сабурова - на Житомирщину, О. Федорова на Волинь.

Поряд з радянськими партизанами розгортали боротьбу націоналістичні сили, особливо в західних областях України. Провідну роль серед них займали дві фракції ОУН - під керівництвом А. Мельника і С. Бандери. Після вбивства радянським агентом С. Коновальця Організація українських націоналістів розкололася на дві самостійні і навіть ворогуючі між собою фракції.

30 червня бандерівці проголосили у Львові Акт відновлення Української держави. Головою тимчасового уряду став Я. Стецько-Карбович. Берлін розцінив цю акцію як прояв політичного анархізму і поставив вимогу офіційно відкликати документ. Після відмови членів центрального проводу ОУН(б) німці засадили їх у концтабір.

Націоналісти пішли у підпілля і з осені 1942 р. взяли курс на створення Української повстанської армії. УПА призначалася для боротьби з нацистами, польськими (Армія Крайова) і радянськими партизанами. З весни 1943 р., коли в ліс пішла вся українська допоміжна поліція на Волині і в Поліссі, повстанська армія стала масовою.

Захищаючи населення, УПА не могла не вступати з окупантами у збройні конфлікти. Але провід ОУН(б) старався утримувати її у стані збройного нейтралітету, керуючись суто прагматичним бажанням зберегти сили для боротьби з Червоною армією. Ставало очевидним, що вона повернеться в Україну. З початку 1944 р. між УПА і окупаційними частинами вермахту остаточно склалися відносини взаємної неагресивності. Визнавши нову тактику націоналістів безпечною, гітлерівський уряд звільнив з концтабору С. Бандеру, А. Мельника та інших ватажків ОУН.

Будучи партизанською армією, УПА не могла йти на відкриті бої з Червоною армією, коли остання дійшла до території Західної України. Однак швидкоплинні сутички траплялися часто. З лютого 1°44 р. по травень 1945 р. загинуло 92,8 тис. бійців УПА. Добровільно, розраховуючи на обіцяну амністію, здалося органам державної безпеки і внутрішніх справ 41,8 тис. бійців УПА і учасників підпілля ОУН. У лютому 1945 р. загинув командарм Д. Клячківський.

Радянські партизани приймають радіоінформацію, 1943 р.

Жителі села Лосева Слобода на Чернігівщині зустрічають поранених солдат та офіцерів, 1943 р.

УПА очолив Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Поняття та терміни

Пакт Рібентропа-Молотова 1939 р. - назва радянсько-німецького договору про ненапад з секретним додатковим протоколом, підписаного 23.8.1939 р. у Москві наркомом закордонних справ СРСР В. Молотовим та міністром закордонних справ Німеччини Й. фон Рібентропом. Цим протоколом визначалась сфера взаємних інтересів обох держав у Східній Європі.

Остарбайтер (нім. Ostarbeiter - східний робітник) - німецький термін на означення осіб, які були вивезені гітлерівцями зі східних окупованих територій протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини.