Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

23.2. Культурний стан західноукраїнських земель. Народна освіта. Вища освіта. Розвиток науки. Література і мистецтво.

Народна освіта

Асиміляторська політика Польщі та Румунії на західноукраїнських землях насамперед позначилась на стані народної освіти. Під тиском польських націонал-демократів сейм у 1924 р. ухвалив закон про переведення українських народних шкіл на навчання двома мовами. У таких школах історія і географія викладалися польською мовою. Вивчення польської мови як навчальної дисципліни ставало обов’язковим. У багатьох школах вчителів-українців звільняли і замість них брали на роботу поляків, які не володіли українською мовою. У такий спосіб двомовні школи поступово полонізувалися «знизу».

У 1921/22 навчальному році у Східній Галичині українських і польських народних шкіл налічувалося приблизно по дві тисячі. У 1937/38 році кількість українських шкіл зменшилася до 360, а кількість польських залишилася майже на попередньому рівні. Натомість з’явилося понад 2 тис. двомовних шкіл. Тобто двомовні школи засновувалися здебільшого на базі українських, а не польських.

Проте українці на території східних кресів цілком обгрунтовано не вважали себе національною меншиною. Вони жили на своїй землі і не збиралися миритися із втратою національної державності. Усвідомлюючи небезпеку «українського фактора» для державних інтересів Другої Речі Посполитої, польська політична еліта готова була вдатися до найбільш недемократичних методів, щоб колонізувати Схід.

Полонізація народної освіти зайшла особливо далеко у воєводствах, які раніше належали Російській імперії. Населення цих воєводств не мало досвіду політичної боротьби, який здобули українці Східної Галичини. Тому воно не могло успішно протистояти полонізаторському завзяттю місцевого начальства. На Волині в 1922/23 навчальному році функціонувало близько 400 українських шкіл, а в 1932/33 тільки чотири.

Проти полонізаторської політики волинського воєводи Г. Юзевського в галузі шкільництва виступали всі українські політичні партії.

З не меншою брутальністю ліквідація української народної освіти відбувалася в Румунії. Зі 168 народних шкіл, які діяли на Буковині у 1918 р., майже дві третини були румунізовані за два роки. У 1924 р. вже не залишалося жодної суто української школи. Декрет міністерства освіти від 24 липня 1924 р. проголошував: «Громадяни румунського походження, які втратили свою материнську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до державних або приватних шкіл з румунською мовою навчання».

До цього варто додати, що тільки українці були позбавлені права вільно користуватися національною мовою. Німці, угорці та інші національні меншини могли навчати своїх дітей у власних школах.

На цьому тлі цілком інакше виглядав стан народної освіти на Закарпатті. Серед 803 шкіл, які працювали в краї у 1938 р., налічувалося 463 українські, 365 чеських, 117 угорських, 24 німецькі. Держава створювала привілейовані умови для розвитку чеської народної освіти, але не руйнувала української освіти. Велика чисельність чеських шкіл пояснювалася тільки тим, що вони створювалися, щоб охопити навчанням дітей невеликої чеської колонії в кожному населеному пункті. На одного вчителя припадало 5 дітей у чеських школах і 40 в українських.

Щоб обмежити полонізацію освіти, громадськість Західної України стала розбудовувати мережу приватних українських шкіл. Товариство «Рідна школа», яке підтримувалося українськими націонал-демократами і фінансувалося національними кооперативами, до кінця 30-х років створило 41 народну школу, кілька гімназій та ліцеїв. На пожертвування української громади «Рідна школа» видавала шкільні підручники та посібники, педагогічний журнал. Вона заснувала сотні шкільних бібліотек.

Вища освіта

Заснування національних вищих навчальних закладів було для західноукраїнської інтелігенції однією з форм визвольної боротьби. Без дозволу й проти волі польського уряду у Львові виникло два заклади вищої освіти - Український університет і Вища політехнічна школа. В цих «катакомбних» закладах стали працювати вчені, які втратили роботу після ліквідації українських кафедр у Львівському університеті. Студенти одержували дипломи, які визнавалися в Німеччині, Чехо-Словаччині, Австрії, Вільному місті Данциг (Гданськ). Український університет у Львові існував майже чотири роки, до 1925.

На базі греко-католицької семінарії з ініціативи митрополита А. Шептицького було створено Львівську богословську академію - єдиний в Західній Україні легальний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання. У середині 30-х років у академії навчалося понад 600 студентів.

Істотну роль у поповненні західноукраїнської інтелігенції відігравали чеські вищі навчальні заклади. Восени 1921 р. в Прагу було переведено Український вільний університет, який до того працював у Відні. Навчання було побудоване за взірцем прославленого Карлового університету. Вільний університет існував на спеціальні кошти, виділення яких добився президент ЧСР Т. Масарик, а також на дотації міністерств закордонних справ і (з 1928 р.) шкіл та народної освіти.

Весною 1922 р. відкрилася Українська господарська академія. Уряд надав їй чудові приміщення в історичному містечку неподалік від Праги - Подебрадах-на-Лабі. Академія мала 59 кафедр і три факультети, на яких готувалися інженери та агрономи. Викладачі, серед яких були вчені з світовими іменами, провадили велику науково-дослідну роботу. Випускники знаходили роботу в Чехо-Словаччині і в країнах Європи і Америки.

Празький уряд створив і підтримував ці вищі навчальні заклади передусім для українських емігрантів. Пропозиції перенести їх діяльність у Підкарпатський край зустрічалися в урядових колах негативно. На Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад - Богословський ліцей.

Розвиток науки

Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) продовжило свою діяльність у добу польської окупації. Хоч польський уряд позбавив його державних субсидій, вчені провадили інтенсивну наукову роботу.

У складі НТШ було два науково-дослідні інститути, три музеї і велика бібліотека. Авторитет, здобутий у науковому світі в австро-угорські часи, залишався високим. Фізики А. Ейнштейн, А. Иоффе, М. Планк, математики Д. Гільберт, Ф. Клейн та інші вчені світового рівня дали згоду на обрання іноземними членами НТШ. У секціях і комісіях НТШ працювали вчені, праці яких здобули визнання в усьому світі - літературознавець М. Возняк, економіст І. Витанович, музикознавець Ф. Колесса, географ В. Кубійович. У «Записках НТШ» друкувалися статті з історії, літератури, мовознавства. НТШ видало «Атлас України і суміжних земель», тритомну «Українську загальну енциклопедію».

Література і мистецтво

У літературному житті українських земель помітну роль відігравав львівський журнал «Літературно-науковий вісник» (з 1933 р. - «Вістник»). У ньому гуртувалися найвизначніші літератори - В. Стефаник, М. Черемшина, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. Першим великим успіхом Уласа Самчука стала автобіографічна трилогія «Волинь», у якій майстерно зображалося життя українського села і молодої національної інтелігенції селянського походження в роки Першої світової війни.

На сторінках літературного журналу «Дзвони» вперше була надруковані твори талановитого поета з Лемківщини Б.-І. Антонина. Навколо літературно-мистецького місячника «Назустріч» гуртувалася група далеких від політики митців на чолі з критиком М. Рудницьким, а згодом - поетом і мистецтвознавцем С. Гординським. Навколо журналу «Ми», який почав виходити у Варшаві в 1934 р., склалося літературне об’єднання переважно з письменників-емігрантів. Тут друкувалися твори Є. Маланюка, О. Теліги.

У мистецькому житті вирізнялися постаті пейзажиста в стилі імпресіонізму І. Труїла, експресіоніста О. Новаківського, а також П. Холодного. Останній уславився іконописними працями в стилі неовізантинізму.

Провідне місце в розвитку національної культури на західноукраїнських землях належало Галичині, особливо Львову. Тут зберігалися яскраві традиції національної самобутності, формувалися кадри української інтелігенції.