Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

Тема 23. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період 1921-1939 рр.

23.1. Українські землі у складі Польщі. Українські землі у складі Румунії. Українські землі у складі Чехо-Словаччини.

Українські землі у складі Польщі

Політика радянського керівництва щодо Західної України. Масив українських земель міжвоєнної Польщі обіймав 130 тис. кв. км. (тодішня територія УРСР становила близько 450 тис. кв. км.). На цих землях проживало понад 10 млн людей, або майже 30 відсотків сукупного населення Польщі. У містах подеколи переважало польське та єврейське населення. Наприклад, у 200-тисячному Львові у 1918 р. налічувалося лише 27 тис. українців.

Понад 3 млн українців Східної Галичини (з Лемківщиною) належали до греко-католицької церкви. Понад 2 млн українців, які населяли землі, що входили раніше в Російську імперію (Західна Волинь, Полісся, Холмщина з Підляшшям), сповідували православ’я. Контакти між обома українськими громадами з різною історичною долею були слабкими. Польські політичні діячі ретельно стежили, щоб ця роз’єднаність зберігалася.

СРСР прагнув використати зумовлену етнополітичними чинниками внутрішню нестабільність Польської держави для підпорядкування її своїм інтересам. Тому багатомільйонна українська громада користувалася підвищеною увагою з боку радянського керівництва. Польща чинила опір цьому тискові, що позначалося на міждержавних відносинах. У 30-ті роки вороже ставлення до нацистської Німеччини змусило керівників СРСР поліпшити відносини з Польщею, тобто забути про існування гнобленої української меншини.

За Ризьким мирним договором, підписаним 18 березня 1921 р., Радянська Росія і Радянська Україна відмовлялися від претензій на Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Полісся, Холмщину, Надсяння, Підляшшя й Лемківщину. Радянські республіки зобов’язалися надати матеріальну допомогу й моральну підтримку переселенцям і реемігрантам. ВУЦВК оголосив амністію рядовому складові Армії УНР, поміж них і тим, хто емігрував.

Загальна кількість тих, хто приїхав у Радянську Україну з Польщі, вимірювалася десятками тисяч. Крім легальних шляхів, використовувалися й нелегальні. В такий спосіб перетинала кордон здебільшого західноукраїнська молодь, яка намагалася отримати роботу, що її не було у Польщі, або фахову підготовку в технікумах та вузах. Активно використовували нелегальні канали переходу в обох напрямках чекісти й комінтернівці.

Москва діяла в Західній Україні (так стали називати регіон з центром у Львові), спираючись в основному на місцевих комуністів. Улітку 1924 р. V конгрес Комінтерну визнав єдино правильною політикою комуністичних партій Польщі, Румунії і Чехо-Словаччини щодо розв’язання українського питання. Як підкреслювалося в його резолюції, це означало «об’єднання розірваних імперіалізмом на частини українських земель у Радянську Робітничо-Селянську Республіку».

У 20-х роках головною метою Й. Сталіна було здобуття підтримки найбільшої національної республіки в його боротьбі за владу з політичними суперниками. Заради цього, як він вважав, варто було загравати з небезпечним для внутрішньої єдності СРСР українським визвольним рухом.

Загравання з українцями закінчилося після того, як Сталін став диктатором. Рішенням політбюро ЦК ВКП(б) з 1930 р. матеріальна підтримка українських установ і організацій за межами СРСР була припинена. Перестало вживатися означення «Всеукраїнський» у назвах різноманітних організацій, яким об’єднувалися Радянська Україна й українські землі за її межами (не тільки західноукраїнські, а й, приміром, Кубань).

Після самогубства М. Скрипника у 1933 р. в УСРР розпочалося справжнє полювання на вихідців із західноукраїнських земель. їх звільняли з роботи, ув'язнювали й розстрілювали. Всі галичани, які потрапили в поле зору чекістів, були репресовані. У 1938 р. виконком Комінтерну розпустив Комуністичну партію Польщі (і в її складі - комуністичні організації Західної України та Західної Білорусії) як осередок шпигунів і диверсантів.

Рішення Ради послів Антанти 14 березня 1923 р.

Антанта не бажала відновлювати Річ Посполиту в кордонах 18 ст. У грудні 1919 р. Антанта визнала право Польщі встановлювати власну адміністрацію до східного кордону Польського (так званого Конгресового) королівства, утвореного Віденським конгресом 1815 р. Цей кордон увійшов в історію як лінія Керзона. Він в основному обмежував територію відроджуваної Польщі польськими етнографічними землями. Щодо окупованої військами Ю. Пілсудського Східної Галичини, то Антанта схилялася до думки надати їй статус міжнародної території, майбутнє якої мала вирішити Ліга Націй.

Тим часом Польща домоглася відмови УНР від Східної Галичини за Варшавським договором (квітень 1920 р.) і такої ж відмови УСРР і РСФРР за Ризьким договором (березень 1921 р.). Польський прем’єр-міністр В. Сікорський постійно переконував країни Антанти у необхідності зміцнення «санітарного кордону» в протистоянні з більшовиками. Використовуючи цей аргумент, польська дипломатія домагалася офіційної передачі Східної Галичини в управління своїй державі.

14 березня 1923 р. Рада послів Антанти в Парижі надала Польщі всі юридичні права на володіння Східною Галичиною.

Для населення Східної Галичини рішення Ради послів стало трагедією. З обуренням його зустріли і в Радянській Україні. X. Раковський назвав анексію Східної Галичини Польщею актом насильства і додав: «Історія свідчить, що жоден акт насильства не буває довгочасним».

Політика польської адміністрації на українських землях

Внутрішня політика Польщі була спрямована на поглинення кресів - земель із переважно непольським етнографічним складом. Поглинення мало бути поетапним: спочатку державним, а вже потім - етнічним. Державна колонізація означала підпорядкування непольського населення установам, обов’язкам і правилам, які існували в усій Польщі, а також витіснення на периферію суспільного життя або й цілковиту ліквідацію організацій, створених українцями на попередньому історичному етапі. Етнічна полонізація була розрахована на тривалий період і передбачала передусім вплив на дітей.

Прийнята у березні 1921 р. польським сеймом конституція обіцяла: «Окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі цілковитий та вільний розвиток їх національних властивостей». Та замість цього польська адміністрація почала широкий наступ на права національних меншин.

Національні відносини в Польщі найбільше загострювала колонізаційна політика, спрямована на утворення в Західній Україні своєрідної «п’ятої колони» - так званих осадників. Ухвалений сеймом ще в липні 1919 р. земельний закон передбачав створення сильних, придатних для інтенсивного виробництва селянських господарств, що грунтувалися на приватній власності. Держава зобов’язувалася скуповувати поміщицькі землі, ділити їх на дрібні ділянки (парцели) й продавати через банк бажаючим. Це була звичайна схема аграрної реформи ринкового типу. Однак у 1920 р. сейм затвердив закони, які значною мірою спрямували аграрну реформу в бік планомірної колонізації кресів польськими військовими й цивільними осадниками.

За 1921-1922 рр. осадникам на Волині було виділено 112 тис. гектарів, на Поліссі - 113 тис., у Східній Галичині - близько 200 тис. гектарів. Така політика уряду викликала колосальну соціальну й національну напруженість. Нерідко самі осадники не витримували ворожнечі, яка оточувала їх звідусіль, і поверталися додому. Ще частіше вони не справлялися з господарством і змушені були відмовлятися від наділів.

На кінець 30-х років у Західній Україні збереглося тільки 47 тис. осадницьких господарств. Цього було замало, щоб істотно вплинути на національний склад населення кресів. Правлячі кола Другої Речі Посполитої досягай протилежного: розхитали внутрішню стабільність держави й посилили міжнаціональну напруженість у суспільстві.

Дискримінаційний характер аграрного законодавства призводив до того, що багато українських селян змушені були емігрувати за океан. Вони не могли прогодуватися з тих клаптиків землі, що їм належали. У Канаду та США виїхало близько 200 тис. осіб.

Слабкість польської державності внаслідок міжнаціональної ворожнечі панівні кола прагнули компенсувати зміцненням авторитаризму. Після державного перевороту у травні 1926 р. до влади повернувся Ю. Пілсудський. Стиснута з обох боків могутніми тоталітарними державами, Польща мала всі підстави побоюватися за майбутнє. За конституцією 1935 р. маршал Ю. Пілсудський дістав майже диктаторські повноваження, а законодавчі права сейму були істотно урізані. Однак у цьому самому році маршал помер, і влада зосередилася у вищого генералітету.

УНДО - центристська політична сила

Польща не була тоталітарною державою. Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо вона не суперечила законам. Однак ліворадикальні (комуністи) і праворадикальні (націоналісти) політичні течії не бажали обмежувати себе рамками польської конституції і діяли в підпіллі. На поверхні українського політичного життя залишилися націонал-демократи.

Українська націонал-демократична партія утворилася ще 1899 р. У березні 1919 р. вона стала називатися народно-трудовою. Представниками цієї партії були президент ЗУНР Є. Петрушевич і прем’єр-міністри К. Левицький та С. Голубович.

У травні 1923 р. на з’їзді трудовиків було вирішено домагатися від польського сейму автономії для всіх українських земель.

Однак Варшава дотримувалася наступальної тактики на українських землях і не йшла на компроміси в національному питанні. Тоді трудовики відмовилися від діалогу. У квітні 1924 р. черговий з’їзд трудовиків висловив «тверду віру в рішаючу волю золотоверхого Києва відносно долі пошматованих кордонами українських земель».

Погляд на «золотоверхий» Київ зовсім не був орієнтацією на Москву. Це засвідчувала стаття Д. Левицького в найбільш впливовій українській газеті «Діло». Левицький писав: «Відкидаючи орієнтацію на Москву, відкидаємо й на Харків, який став символом столиці більшовицької влади, що йшла й подекуди й нині йде в хвості Москви. Орієнтуючись на Київ, орієнтуємося на символ українства і на реальний центр усього українського духовного життя, у вірі, що той центр у свій час стане знову і політичним центром».

Частина трудовиків утворила в квітні 1924 р. Українську партію національної роботи. Оскільки вони гуртувалися навколо журналу «Заграва», який редагував Д. Донцов, їх часто називали загравистами. Завдяки зусиллям загравистів виникло ширше угруповання політичних партій - Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). На установчому з’їзді в липні 1925 р. головою УНДО став Д. Левицький. Ця впливова політична сила складалася як з галичан, так і з волинян.

Від 1925 до 1939 р. УНДО залишалося провідною політичною силою серед українців у Польській державі. Воно ставило за мету утвердження державних прав українського народу, забезпечення його права жити власним життям, не підпорядковуючись наказам з Варшави або з Москви.

За умов зростаючої загрози з боку нацистської Німеччини панівні кола Польщі визріли до компромісу в національному питанні. Польський уряд обіцяв припинити антиукраїнську, а УНДО - антиурядову пропаганду.

Карикатура «Договорилися» з газети «Комуніст», 1933 р.

На думку нового лідера УНДО В. Мудрого, польсько-українське замирення становило необхідну умову для імовірного перетворення Західної України в державотворчий чинник. Надій на Велику Україну після голодомору більше не існувало.

Від поліпшення відносин, названих «нормалізацією», виграли обидві сторони. Але місцеві чиновники під гаслом «зміцнення польськості на кресах» поводилися на українських землях як завойовники.

КПЗУ - ліворадикальна опозиція

Після захоплення Польщею західноукраїнських земель Комінтерн підпорядкував місцевих комуністів політично й організаційно Комуністичній робітничій партії Польщі. Під час підпорядкування в КПСГ відбувся розкол. Знов-таки під впливом Комінтерну у червні 1923 р. відбулося об’єднання місцевих комуністів у Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Незважаючи на скромну чисельність (близько 4 тис. членів у середині 30-х років), вона була політично активною.

Найбільшого впливу на маси комуністи досягай на зламі 20-30-х років, коли Польща переживала глибоку економічну кризу. Щоб використовувати легальні форми боротьби, керівники КПЗУ утворили Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання (Сельроб).

Влітку 1930 р. набули нових форм протести селян проти тяжкого податкового обкладання. У Львівському, Станіславівському, Тернопільському і Волинському воєводствах комуністи підняли їх на збройну боротьбу. Кульмінацією селянського руху стало ліське повстання у червні-липні 1932 р. У ньому брало участь близько 30 тис. селян. Поліція і армія жорстоко розправилися з повстанцями. Подібні розправи стали називати пацифікацією (умиротворенням).

У другій половині 30-х років вплив КПЗУ зменшився. Польським властям, які у 1934 р. створили концтабір у Березі Картузькій, головним чином для комуністів, «допоміг» Комінтерн. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських комуністів було заарештовано й загинуло у сталінських концтаборах.

Націоналістичний рух

Організаційне оформлення націоналістичної течії в українському визвольному русі започаткували січові стрільці - найбільш боєздатна формація Армії УНР. У 1920 р. вони утворили Українську військову організацію (УВО). Завданням УВО було розгортання збройної боротьби проти польської окупації. Організацію очолив колишній командир січових стрільців Є. Коновалець.

Після санкціонування Антантою польської окупації Східної Галичини більшість членів УВО зневірилася у перспективах боротьби. Організація істотно скоротилася, у ній залишилися тільки ті, хто вважав тероризм ефективною зброєю.

Організація українських націоналістів (ОУН) виникла в лютому 1929 р. у Відні. Разом з УВО її утворили студентські угруповання - Легія українських націоналістів, Союз української націоналістичної молоді, Група української національної молоді та ін.

ОУН не була політичною партією парламентського типу. З одного боку, вона виникла як політичний рух з власного ідеологією, котру ще потрібно було розвивати. З другого боку, вона становила суворо законспіровану організацію військового типу. Військова організація постала з УВО. Власне, УВО не відразу розчинилася в ОУН. До середини 30-х років вона зберігала організаційну самостійність і виступала в ролі бойової фракції ОУН.

Євген Коновалець

Націоналісти не переоцінювали індивідуального терору. Вони стверджували, що шлях до самостійності України прокладуть тільки дії мас, спрямовані на розхитування і знищення окупаційних структур. Водночас Є. Коновалець та його однодумці вважали терор корисним для досягнення поставлених цілей.

Найбільш відомою терористичною акцією ОУН стало вбивство у Варшаві в червні 1934 р. польського міністра внутрішніх справ генерала Б. Перацького. Як підкреслювалося у відозвах націоналістів, його було знищено у відплату за пацифікацію 1930 р. Безпосередньою реакцією властей було рішення про створення, всупереч чинному законодавству, концентраційного табору в Березі Картузькій.

Упродовж 1935-1936 рр. у Варшаві і Львові відбулися гучні процеси над учасниками замаху на Б. Перацького і членами Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. На лаві підсудних країна побачила молодих революціонерів, переконаних у правоті своєї справи. Серед них виділявся С. Бандера, який із січня 1933 р. очолював Крайову екзекутиву ОУН, і організатор замаху на Б. Перацького М. Лебідь.

Варшавський і львівський процеси сприяли популяризації ОУН серед української молоді. Організація швидко компенсувала завдані їй втрати.

Між закордонним Проводом українських націоналістів (ПУН) і Крайовою екзекутивою від початку склалися напружені стосунки. Поширилися чутки, що польські спецслужби діставали інформацію від деяких членів закордонного проводу ОУН. Це не відповідало дійсності, але відчуженість між молодими бойовиками в Західній Україні та старшими за віком функціонерами в еміграції почала стрімко наростати.

У травні 1938 р. радянський агент убив Є. Коновальця. ОУН залишилася без керівництва напередодні вирішальних у історії Європи подій і незабаром розкололася.

Українські землі у складі Румунії

Мета радянської політики щодо Румунії була одна: змусити королівський уряд відступитись від захопленої в 1918 р. Бесарабії. Для цього широко використовувався етнополітичний фактор - наявність у Румунії близько мільйона українців.

У Румунії проживали три українські громади, які різнилися історичною долею й не були пов’язані одна з одною. Найбільша з них жила на Буковині.

Другою за чисельністю громадою були українці Бесарабії. Північна Бессарабія (Хотинщина) у попередні століття становила одне ціле з Буковиною. У шести центральних повітах українці жили розсіяно, головним чином у містах. Це була етнічна територія молдаванів. Південна Бессарабія (Придунайський край) складалася з двох повітів - Акерманського та Ізмаїльського.

Українці тут були найчисельнішою етнічною групою, хоча й не становили більшості.

Третю, найменшу в Румунії, українську громаду становили українці Мараморощини.

Москва стежила за становищем на українських землях у складі Румунії, намагаючись вплинути на нього за допомогою місцевих комуністів. Бессарабська комуністична організація спочатку була частиною РКП(б), а в 1922 р. увійшла до складу Комуністичної партії Румунії (КПР) на правах автономної організації. Компартія Буковини за рішенням Комінтерну також була передана в підпорядкування КПР у 1926 р. Практичні дії цих партійних комітетів за будь-якої форми підпорядкування контролювалися зрощеними з центральним апаратом Комінтерну радянськими органами державної безпеки.

Восени 1924 р. бессарабські комуністи зробили спробу підняти повстання під гаслом відновлення радянської влади.

Повстання спалахнуло в Татарбунарах. Ревком на чолі з А. Клюшниковим захопив розміщені в Татарбунарах державні установи і підняв на боротьбу жителів навколишніх сіл - українців, росіян, болгар, гагаузів, навіть молдаван. На боці влади виступили жителі численних німецьких хуторів і колоній. Бої тривали цілий тиждень. Повстанці даремно чекали допомоги з-за Дністра. Вона не входила до сценарію, розробленого в Москві.

Щоб створити джерело тиску на Румунію, яка не повертала Бессарабію, в ЦК РКП(б) вирішили скористатися звичним сценарієм: утворенням паралельної національної республіки. Такий сценарій використовувався під час вторгнень в Україну в 1917-1919 рр. і в ході невдалої спроби захопити Бессарабію навесні 1919 р. Тоді війська Радянської Росії вже підходили до Дністра. Негайно на його лівому березі була проголошена Бессарабська Соціалістична Радянська Республіка. Задум полягав у тому, щоб російські війська перетнули румунський кордон як війська, надіслані урядом БСРР. Однак більшовики були витіснені з України денікінцями, і ця кишенькова республіка канула у безвість майже в ту саму мить, коли народилася.

Тепер Й. Сталін згадав давню ідею й доручив командувачу Збройних сил України та Криму М. Фрунзе організувати молдавську автономію на території УСРР. Фрунзе доручив Г. Котовському визначити межі майбутньої автономії, але так, щоб вона виглядала пристойно на географічній карті. Котовський підійшов до справи по-воєнному і змусив жителів багатьох українських сіл визнати себе молдаванами.

У жовтні 1924 р. Молдавська Автономна Соціалістична Радянська Республіка була утворена. М. Скрипник та деякі інші члени керівництва УСРР поставилися до її появи прохолодно. У випадку повернення Бесарабії під контроль Москви територія МАСРР повинна була приєднатися до неї повністю або частково, що не викликало ентузіазму серед націонал-комуністів. Адже йшлося про територіальні втрати.

Прагнучи утримати Бессарабію, правлячі кола Румунії шукали підтримки у великих держав. У червні 1926 р. в Парижі було підписано румуно-французький договір, за яким Франція зобов’язалася надати Румунії військову допомогу в разі радянської агресії. У вересні цього ж року за активного сприяння Великої Британії Румунія уклала договір про дружбу й співробітництво з Італією. До договору додавався так званий «бессарабський протокол» про гарантію румунських кордонів. Румунсько-польський договір 1926 р. теж був доповнений воєнною угодою, яка передбачала спільні дії в разі агресії з боку СРСР.

Після 1926 р. СРСР припинив спроби порозумітися з Румунією щодо розв’язання бессарабського питання.

Становище українців у Румунії. Вдало скориставшись політичним хаосом, який постав у результаті розпаду Російської і Австро-Угорської імперій, Румунія захопила більшу територію, ніж та, яку вона мала до вступу у світову війну. Правлячі кола країни обрали шлях насильницької румунізації нерумунського населення приєднаних територій. Закривалися українські школи й культурно-освітні установи, людей переслідували за користування українською мовою. Назви населених пунктів були румунізовані. У 1936 р. з’явився спеціальний циркуляр, яким заборонялося вживати історичні назви в офіційних документах і в пресі. Навіть прізвища румунізувалися, тому що власті розглядали українців як «громадян румунського походження, які забули рідну мову». Румунізація торкнулася й церковної служби.

Промислове устаткування вивозилося в центральні регіони Румунії. Було демонтовано й вивезено устаткування Акерманських трамвайних майстерень і прядильної фабрики, а також основна частина обладнання Ізмаїльського і Ренійського портів.

Економічна криза спалахнула в Румунії ще в 1928 р. і тривала майже до кінця 30-х років. Кількість промислових підприємств Північної Буковини скоротилася за цей час майже наполовину, а в Південній Бессарабії - на чверть.

Аграрна реформа в Бессарабії враховувала інтереси поміщиків, що в них у 1918 р. відібрали землю під час аграрної революції. Поступово в селян відібрали не менш як половину землі, яку вони одержали в 1918 р.

На Буковині, де аграрна революція не відбулася, селянам належало тільки 47 відсотків сільськогосподарських угідь. Тут законодавством передбачалося, що у власності кожного поміщика могло залишатися не більше 250 га. Надлишок землі йшов у фонд аграрної реформи. Всього у поміщиків було відібрано (з викупом) близько 75 тис. гектарів, або третину земельного фонду.

Середній розмір ділянки, яку одержували за викуп українські селяни, не перевищував одного гектара. Колоністи ж із Старого королівства і з Південної Буковини одержували, як мінімум, півгектара під садибу, гектар пасовищ і 4,5 га ріллі.

Українські землі у складі Чехо-Словаччини

Закарпатська Україна в усталених географічних кордонах мала 12,8 тис. кв. км. Ця назва ніколи офіційно не вживалася, бо вона засвідчувала приналежність цієї землі «за Карпатськими горами» до України. Після відокремлення від Угорщини в 1919 р. була створена трохи менша за територією (11,4 тис. кв. км.) Підкарпатська Русь. Вона складалася з українських етнічних земель, до яких долучили вузьку смугу угорської етнографічної території із залізницею Кошице-Чоп-Хуст-Рахів. Паризька мирна конференція у 1919 р. санкціонувала передачу Підкарпатської Русі Чехословаччині.

За переписом 1930 р., на Закарпатті проживало 616 тис. людей, у тому числі 438 тис. українців. У Пряшівському (Прешовському) етнографічному анклаві налічувалося 118 тис. осіб, у тому числі 87 тис. українців. Ще понад 10 тис. українців проживало у Східній Словаччині.

Деякі політичні діячі (так звані локалісти) вбачали у самоназві карпатоукраїнців (русини) вказівку на те, що вони є окремою нацією, і на цьому будували свої політичні розрахунки. Але ж спорідненість людей по обидві сторони Карпатських гір впадала у вічі, а сусіди на східних гірських схилах були таки українці.

Становище карпатоукраїнців було кращим, ніж становище українців у Радянському Союзі, Польщі або Румунії. У Чехо-Словаччині існували міцні демократичні традиції. Кожний, хто поважав конституцію, користувався проголошеними в ній свободами. До того ж чехословацький уряд робив спроби економічно розвинути цей найвідсталіший в усій Європі край.

Зокрема уряд відібрав у поміщиків землю, поділив її на дрібні парцели і через банк продав селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково одержали 29 тис. гектарів землі.

У Закарпатті частка промислової продукції в сукупному суспільному продукті не перевищувала двох відсотків. За переписом 1930 р., у промисловому виробництві було зайнято лише 16 тис. осіб.

Політичне становище

Політичне життя на Закарпатті, попри економічну й культурну відсталість, було надзвичайно насиченим. На виборах, що відбувалися регулярно, місця в чехословацький парламент виборювало до 30 партій. Впливовою політичною силою були українофіли, які гуртувалися в Українському національному об’єднанні.

Українофільський рух спирався на традиції народовців 19 ст. Його підтримувала національна інтелігенція, яка швидко зростала в сприятливих умовах демократичного ладу. Українофіли боролися за пробудження національної самосвідомості русинів. Авторитетним лідером українофілів був педагогічний діяч і доктор теології отець Августин Волошин.

З українофілами конкурували русофіли, колишні (з 19 ст.) москвофіли. Після російської революції вони відвернулися від Росії й звернули свої погляди на Прагу. Губернатор Підкарпатської Русі в 1923—1933 рр. А. Бескид здійснював русофільську політику, а сама партія користувалася підтримкою державної адміністрації.

Не менш впливовою політичною силою були комуністи. Крайовий комітет Компартії Чехо-Словаччини організовував, де тільки міг, комсомольські осередки й групи революційних профспілок, а в 1930 р. створив Спілку працюючого селянства. На виборах до чехословацького парламенту в 1924 р. за комуністів віддали голоси 40 відсотків виборців. Через п’ять років, коли економічне становище стабілізувалося, вони дістали лише 15 відсотків голосів. Вибори 1935 р., які проводилися під гаслом Народного фронту, дали комуністам 26 відсотків голосів.

За Сен-Жерменським мирним договором від 10 вересня 1919 р., Чехо-Словаччина зобов’язувалася надати населенню Підкарпатської Русі автономію. Проте празький уряд, посилаючись на незгоди між політичними партіями, не поспішав виконувати міжнародні зобов’язання щодо автономії карпатоукраїнцям.

Проголошення Карпатської України

Наприкінці вересня 1938 р. в Мюнхені відбулася конференція за участю Німеччини, Італії, Франції та Великої Британії, яка розглянула претензії А. Гітлера до Чехо-Словаччини. Бажаючи за всяку ціну «умиротворити» німецького фюрера, Франція і Велика Британія погодилися на приєднання до рейху високорозвинутої в промисловому відношенні Судетської області, де проживало 3,2 млн німців. Чехословаччина втрачала п’яту частину своєї території і майже чверть населення.

Після задоволення німецьких претензій Польща та Угорщина також висунули свої вимоги про приєднання чехословацьких територій, компактно населених відповідно поляками й угорцями. На початку жовтня 1938 р. Польща одержала територію в тисячу квадратних кілометрів з 230 тис. жителів - Цешинську область. Польський уряд зробив спробу анексувати й Закарпатську Україну, однак на заваді став Гітлер.

7 жовтня Словаччина сформувала власний уряд. Скориставшись цим прецедентом, лідери українофілів, русофілів і локалістів звернулися з вимогою до Праги негайно надати Підкарпатському краю автономію, як це передбачалося умовами Сен-Жерменського договору. 11 жовтня празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. У Раді міністрів Підкарпатської Русі були представлені основні політичні партії, що входили до двох блоків - русофільського і українського.

Плакати Карпатської України

Цей автономний уряд проіснував лише два тижні. Чеська контррозвідка здобула незаперечні докази того, що Бродій працює на угорські спецслужби (під псевдонімом «Берталон»). 28 жовтня празький уряд призначив прем’єр-міністром Підкарпатської Русі А. Волошина.

А. Волошин сформував уряд лише з членів Українського національного об’єднання (за винятком представника землеробської партії Е. Бачинського, який був міністром і в попередньому уряді). Скориставшись розпорядженням празького уряду про розпуск політичних партій, Волошин буквально розгромив усі окружні комітети й первинні осередки крайкому КПЧ. Комуністи перестали існувати як впливова політична сила, багато з них покинули Закарпаття.

Тим часом Угорщина добивалася від Гітлера санкції на захоплення Підкарпатської Русі. Фюрер санкції не дав, але погодився на арбітраж разом з Італією щодо передачі Угорщині територій, населених мадярами. 2 листопада відбувся Віденський арбітраж. Празький уряд змушений був віддати Угорщині південні райони Словаччини й Підкарпатської Русі з населенням понад мільйон осіб, переважно угорським. Від Підкарпатської Русі відійшли південні райони з населенням 175 тис. осіб, серед них угорці становили тільки 82 тис. Автономна Підкарпатська Русь втратила Ужгород, Мукачеве та Берегове з прилеглими районами.

Уряд Волошина переніс свою резиденцію з Ужгорода до Хуста. Адміністративні органи, система освіти й видавнича справа переводилися на українську мову. У розбудові держави, яка була названа Карпатською Україною, закарпатцям допомагали співвітчизники із Західної України, Північної Буковини та заокеанської діаспори.

Особлива увага приділялася організації народної оборони - Карпатській січі. Команди Карпатської січі виникли майже в усіх великих населених пунктах. Загальна кількість вишколених січовиків становила до 2 тис. осіб. Однак вони не мали права носити зброю.

12 лютого 1939 р. в Карпатській Україні були проведені вибори до сейму. В умовах, коли всі інші політичні партії були заборонені, Українське національне об’єднання здобуло 92 відсотки голосів.

На початку березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехо-Словаччину. Чехія приєднувалася до рейху, Словаччина одержувала примарну незалежність. 12 березня Гітлер дав свою згоду на окупацію Карпатської України Угорщиною, щоб надійніше прив’язати її до Німеччини в майбутній європейській війні.

Державний розпад Чехословацької Республіки змусив А. Волошина офіційно заявити про те, що з 14 березня Карпатська Україна стає незалежною. Вже у безвихідній політичній ситуації 15 березня розпочав свою роботу сейм Карпатської України. Протягом трьох годин відбулося шість окремих засідань, на яких було ухвалено ряд документів.

Підтверджувалося, зокрема, що Карпатська Україна є незалежною державою. А. Волошин був обраний її президентом. Державною мовою оголошувалася українська. Державним прапором ставав національний синьо-жовтий, а державним гербом - сполучення крайового герба з національним (тризуб з хрестом на середньому зубі). Державним гімном Карпатської України оголошувався національний гімн «Ще не вмерла України і слава, і воля...».

Угорська армія почала просочуватися через кордон невеликими загонами ще в ніч на 14 березня. Безпосередньо на кордоні в цей час уже було зосереджено 12 дивізій. 15 березня вони одночасно перетнули кордон в усіх напрямках. Через два дні останні захисники Карпатської України залишили її територію або перейшли до партизанської боротьби.

Поняття та терміни

Варшавський процес 1935-1936 - один із найбільших політичних судових процесів проти ОУН у Західній Україні.

Карпатська Україна (Карпато-Українська держава) - офіційна назва автономної Української республіки у складі Чехо-Словаччини в 1938-1939 рр. і Української незалежної держави на Закарпатті в березні 1939 р. Неофіційно назва Карпатська Україна вживалася і до 1939 р. для означення території Закарпаття.

Пацифікація (від. лат. pacificatio - умиротворення, замирення, заспокоєння) - офіційна назва масових репресій щодо населення Західної України, проведених урядом Польщі восени 1930 р.