Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

22.3. Сталінська диктатура. Соціальні деформації. Масові репресії. Сталінська Конституція. Успіхи в ліквідації неписьменності. Стан шкільної освіти. Розвиток вищої школи. Розвиток науки. Література та мистецтво. Підсумки «культурної революції».

1928 р., 18 травня - 6 липня. - «Шахтинський процес».

1930 р., 28-29 січня. - Ліквідація Української автокефальної православної церкви.

1930 р., 9 березня - 19 квітня. - Судовий процес над організацією «Спілка визволення України».

1933 р., 10 березня. - Відновлення діяльності державних університетів у Харкові, Одесі та Дніпропетровську.

1934 р., 10 червня. - Створення при НКВС УСРР Головного управління виправно-трудових таборів (рос. - ГУЛАГ).

1934 р., 24 червня. - Переїзд вищих державних та партійних установ з Харкова до Києва, який знову став столицею УСРР.

1936 р., жовтень - 1938, листопад. Масовий терор, жертвами якого стали мільйони людей.

1937 р., 25-30 січня. - Схвалення нової Конституції УРСР Надзвичайним XIV Всеукраїнським з’їздом рад.

Сталінська диктатура

Революція 1905 р. перетворила самодержавну Росію на конституційну монархію. Однак у 1907 р. царизм переміг революцію і відновив самодержавний спосіб правління.

Проте у країні залишився парламент і почали розвиватися елементи громадянського суспільства.

Нова революція у 1917 р. знищила не тільки самодержавство, а й зародки громадянського суспільства. Сповнені добрих намірів революціонери побудували олігархічний устрій, який підім’яв під себе всі верстви суспільства і переважну більшість народів імперії, що розпалася. У роки модернізації він сформував «під себе» командну економіку. Так утворився тоталітарний лад. Суспільство потрапило в цілковиту політичну і економічну залежність від компартійно-радянської олігархії.

ВКП(б) зберігала зовнішній вигляд демократично побудованої політичної партії. Однак компартійна диктатура мала олігархічну природу. Ключовий принцип демократичного централізму робив найвищу партійну інстанцію - політбюро ЦК - носієм абсолютної влади.

Олігархічна влада (за радянською термінологією - колективне керівництво) нестабільна за означенням. Це підтвердила багаторічна боротьба за першість у політбюро ЦК після смерті В. Леніна. Перетворення Й. Сталіна на вождя не змінило природи політичного режиму, але надало йому стабільності, необхідної для завершення розпочатих засновником партії комуністичних перетворень.

Влада в руках у Сталіна була незрівнянно більшою, ніж у будь-якого монарха. Він уособлював тоталітарну владу над суспільством. Навіть формально рівні генсеку за компартійним статутом члени політбюро ЦК були так само безправні перед диктатором, як і рядові радянські громадяни. Він міг кожного перетворити на «табірний пил».

В. Ленін вбачав у політбюро ЦК колегію, в якій вожді визначатимуть «все і вся».

Він установив непарний чисельний склад політбюро, щоб у процесі обговорення проблем могла виявитися панівна думка. Після перемоги над «правими ухильниками» Сталін міг регулювати чисельність і персональний склад політбюро ЦК за власним бажанням. У 1930-1936 рр. до цього органу входило десять членів. Побоювань щодо поділу голосів навпіл під час розв’язання важливих проблем більше не існувало. Адже першим членом політбюро був генеральний секретар ЦК, який став над цим органом найвищої влади. Думку, яку підтримували щонайменше п’ять членів політбюро проти чотирьох інших, виносили на затвердження Сталіна.

Партійні з’їзди 30-х років розглядали тільки питання, вже розв’язані у вузькому колі тих, хто гуртувався навколо генсека. За з’їздом, який був вищим органом партії, залишалося одне-єдине суверенне право: вибори членів ЦК таємним голосуванням.

Від утворення політбюро ЦК у 1919 р. його членами були тільки представники московської компартійної еліти. На XIV з’їзді ВКП(б) у 1925 р. до кандидатів у члени політбюро тоді було введено «всеукраїнського старосту» Г. Петровського.

«Потяг комунізму». Радянський плакат 30-х років

У листопаді 1926 р. кандидатом став голова українського уряду В. Чубар. Відкликаний з України на посаду секретаря ЦК ВКП(б) С. Косіор став кандидатом у члени політбюро в грудні 1927 р. Коли генсеку знадобився у Москві Л. Каганович, Косіора влітку 1928 р. зробили генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Отже, за рахунок цього діяча квота українців у кандидатському складі політбюро ЦК ВКП(б) зросла ще більше.

Соціальні деформації

Соціально-економічні перетворення в роки перших п’ятирічок істотно вплинули на склад населення України.

Традиційна для ринкового суспільства класова структура населення була деформована ліквідацією приватної власності на засоби виробництва. Цілком зник клас селян-власників, який перед суцільною колективізацією становив переважну більшість населення. Зникла також велика верства самодіяльного кустарно-ремісничого населення.

Колишні кустарі й ремісники разом з колективізованими селянами утворили чисельну соціальну верству працівників кооперативно-колгоспного сектора народного господарства. Найбільш помітною рисою їхнього соціального статусу була економічна залежність від держави.

Робітники за традицією називалися класом, хоча за своїм становищем у виробництві нічим не відрізнялися від службовців. Чисельність службовців зростала швидше, ніж робітничого класу. У 1928 р. в Україні налічувалося 1770 тис. робітників і 349 тис. службовців. Перед війною кількість робітників зросла до 4578 тис., а службовців - майже до 2 млн осіб.

Українська промисловість поповнювалася головним чином вихідцями з України. Водночас робітничий клас залишався багатонаціональним. У його складі зросла чисельність росіян, татар, білорусів та інших національностей.

Київ. Хрещатик. 30-і роки

У роки першої п’ятирічки робітництво поповнювалося передусім за рахунок селян, які залишали свої села, рятуючись від колективізації, репресій і голоду. У другій п’ятирічці темпи зростання робітничого класу істотно загальмувалися. Тепер на заводи йшли головним чином вихідці з робітничого середовища.

Порівняно з дореволюційним періодом питома вага жінок у складі робітничого класу потроїлася. Наприкінці 30-х років жінки становили майже третину робітничого класу. Держава цілеспрямовано розширяла масштаби жіночої праці, щоб скористатися додатковим ресурсом робочої сили. Пропагандисти, однак, пояснювали це прагненням радянської влади утвердити рівноправне становище жінки в матеріальному виробництві.

Масові репресії

Коли Сталін боровся за владу, він був кращим другом національних республік. У боротьбі з суперниками генсек потребував підтримки найбільшої національної республіки - УСРР, найбільшої республіканської партійної організації КП(б)У. Коли ж він досяг абсолютної влади й потреба в підтримці відпала, на перший план для Сталіна вийшов інший чинник: потенціальна загроза сепаратизму, яку для Москви являв сам факт існування потужного регіонального центру її власної влади в Харкові (з 1934 р. в Києві).

Партійну олігархію особливо тривожила поширеність критичних настроїв у ВКП(б). Сталін вирішив, що треба провадити нову генеральну чистку партійних лав. У грудні 1932 р. ЦК ВКП(б) ухвалив відповідну постанову.

В Україні чистка відбувалася в два етапи, починаючи з червня 1933 р. і до січня 1935 р. Після чистки розгорнулися кампанії перевірки і обміну партійних документів.

Припинений з 1933 р. прийом у партію відновився тільки з листопада 1936 р. Загальна кількість виключених під час усіх кампаній сягнула 112 тис. осіб. Навесні 1937 р. в КП(б)У залишалося на обліку 297 тис. членів і кандидатів у члени партії, тобто на 254 тис. осіб менше, ніж було на початок 1933 р.

У січні 1933 р. Сталін надіслав у республіку П. Постишева з диктаторськими повноваженнями. У посланця генсека було два завдання: по-перше, навести порядок у колгоспах після здійсненої Молотовим і Кагановичем каральної реквізиції продовольчих запасів у «боржників» по хлібозаготівлях; по-друге, «втихомирити» українську інтелігенцію як потенційного носія сепаратизму.

П. Постишев зробив кілька демонстративних акцій на користь українців як «титульної нації» (зокрема переведення столиці у Київ). Але він започаткував нещадну боротьбу з носіями «українського буржуазного націоналізму». У концтабори потрапила більшість видатних діячів української культури. Жертвами чекістів стали практично всі, хто брав участь в Українській революції.

Терор голодом, який дозволив собі Сталін щодо селян України й Кубані, шокував багатьох ветеранів більшовицької партії, які займали керівні посади в усіх ланках управління. Не бажаючи ставати співучасниками злочинної групи, в яку перетворювалася компартійно-радянська верхівка після досягнення Сталіним диктаторської влади, вони почали шукати способів виправити становище. Проба сил відбулася в січні 1934 р. на XVII з’їзді ВКП(б).

Безпосередньо проти Сталіна на з’їзді не виступив ніхто, бо це було смертельно небезпечно. Однак вибори членів Центрального комітету залишалися таємними. Делегати з’їзду могли висловити своє негативне ставлення до Сталіна необранням його у склад ЦК. Тоді б він не зміг стати генеральним секретарем ЦК на новий строк.

Віра в залишки демократизму в компартійному житті залишилася далеко не у всіх. Тому переважна більшість делегатів проголосувала за обрання Сталіна членом ЦК. Але він одержав менше голосів, ніж багато інших кандидатів. Найбільшу підтримку делегатів здобув С. Кіров.

1 грудня 1934 р. Кірова було вбито. Причетність Сталіна до цієї терористичної акції документально не доведена, хоча в часи М. Хрущова цим займалася спеціальна партійна комісія. Смерть Кірова була, однак, вигідна тільки Сталіну. Генсек позбувся можливого у майбутньому суперника і одержав переконливі підставу для розгортання терору, спрямованого проти міфічних «ворогів народу». До чистки компартійного апарату, ВКП(б) і всього суспільства підключався Наркомат внутрішніх справ СРСР на чолі з М. Єжовим.

2 липня 1937 р. Сталін підписав рішення ЦК ВКП(б), на основі якого з’явився таємний оперативний наказ по НКВС СРСР з визначенням розкладки «ворогів народу». Вимагалося у найближчі чотири місяці викрити і репресувати 269 тис. «ворогів», з них 76 тис. - за першою категорією (розстріл), а 193 тис. - за другою (ув’язнення в тюрмі або таборі).

Щоб полегшити виявлення такої кількості «ворогів народу», чекістам офіційно було дозволено використовувати фізичні методи впливу на допитуваних. Під тортурами люди часто визнавали себе винними у скоєнні неіснуючих злочинів, давали неправдиві свідчення проти знайомих і навіть рідних. Як і під час продовольчої розкладки, від керівників вимагали перевиконання встановленого ліміту. Ті, хто не виявляв у цьому наполегливості, ризикували не лише посадою, а й життям.

Радянський плакат «Революційна блискавка», 1934 р.

Зловісний тридцять сьомий рік розпочався в Україні набагато раніше, ніж у інших регіонах СРСР, практично відразу після приїзду П. Постишева в 1933 р. Однак найбільші масштаби репресій спостерігалися саме в тридцять сьомому. У пам’яті поколінь цей рік поряд з тридцять третім відклався як найбільш тяжкий у довгій низці років сталінської диктатури.

Служіння Сталіну вірою і правдою не врятувало компартійно-радянське керівництво України. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XIII з’їздом у червні 1937 р., 56 були звинувачені у ворожій діяльності. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У було репресовано 10, зокрема С. Косіор і П. Постишев.

Вижив тільки Г. Петровський, якого позбавили посади «всеукраїнського старости», викликали в Москву, але потім забули про нього.

В Україні хвиля репресій у 1938 р. майже не спала. У січні 1938 р. М. Хрущов приїхав до Києва як виконувач обов’язків першого секретаря ЦК КП(б)У. З його ініціативи політбюро ЦК ВКП(б) збільшило ліміт репресованих для НКВС УРСР на 30 тис. осіб. А всього жертвами репресій ДПУ-УДБ НКВС у 1933-1938 рр. стали 360 тис. громадян України. З кінця 1938 р. хвиля масових репресій почала спадати.

На XVIII з'їзді ВКП(б), який працював у березні 1939 р., стало очевидно, що становище Сталіна в партії і державі істотно зміцнилося. Старі партійні кадри були винищені майже повністю. Ставати в опозицію генсеку ніхто більше не наважувався.

Сталінська Конституція

У лютому 1935 р. відбувся VII з’їзд рад СРСР. Напередодні з’їзду пленум ЦК ВКП(б) запропонував внести до його порядку денного питання про зміни в Конституції СРСР у напрямі демократизації виборчої системи.

VII з’їзд рад створив комісію для підготовки проекту нової Конституції СРСР під головуванням Й. Сталіна. У червні 1936 р. проект було опубліковано. Почалося його тривале, майже піврічне обговорення на партійних зборах, зборах трудових колективів або за місцем проживання.

Надзвичайний VIII з’їзд рад 5 грудня

1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР. За її зразком були розроблені проекти конституцій союзних республік. Проект Конституції УРСР було опубліковано 1 січня

1937 р. Наприкінці січня надзвичайний XIV з’їзд рад України її затвердив.

Радикальна зміна виборчої системи не позначилася на реальній владі. Ради не були самостійною владою у своїй традиційній формі, і вони не могли стати такою владою у своїй парламентській формі. Однак демократична процедура виборів створювала загрозу для диктатури партійних комітетів.

Виборці могли обрати тих, кого вони хотіли, а не підібраних у райкомі партії слухняних людей. А за буквою Конституції вся влада належала радам.

Щоб такого не трапилося, на кожне місце в системі рад висувався тільки один кандидат від Блоку комуністів і безпартійних. У бюлетені для таємного голосування друкувалося тільки прізвище цього кандидата і назва колективу виборців, який його висував. Щоб висловити своє позитивне ставлення до кандидата, виборець не повинен був робити будь-яких позначок на бюлетені, а просто опустити його в урну. Щоб викреслити прізвище кандидата, йому треба було зайти в кабінку для таємного голосування. Отже, кабінка з ознаки демократизму перетворювалася на своєрідний тест на лояльність радянській владі. Той, хто заходив до неї, кидав виклик виборчій комісії, яка тільки що, при видачі бюлетеня, тримала в руках його паспорт. У обстановці масових репресій майже не знаходилося сміливців, які б наважилися викреслити прізвище офіційно схваленого єдиного кандидата від Блоку комуністів і безпартійних.

Успіхи в ліквідації неписьменності

Ліквідація неписьменності для радянської влади була справою честі. Висунувши це гасло відразу після революції, вона повинна була реалізувати його за всяку ціну.

На подолання неписьменності дорослого населення в роки перших п’ятирічок виділялися значні кошти. До середини 30-х років уряд поставив вимогу «закрити проблему». Якщо виникала потреба, до неписьменних вживалися примусові заходи. Тих, хто працював, змушували відвідувати заняття в школах грамоти в позаробочий час. У 1933 р. в Україні школи грамоти відвідували 799 тис. осіб, у 1934 р. - близько 840 тис., у 1938 р. - 620 тис.

Хоч зусилля держави і громадськості не дали стопроцентного результату, досягнуті показники були вагомі. Перепис 1897 р. засвідчив, що в українських губерніях налічувалося 72 відсотки неписьменних, а у 1939 р. було зареєстровано лише 15 відсотків неписьменних у віці до 50 років.

Стан шкільної освіти

У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про загальне обов’язкове навчання».

Щоб реалізувати принцип обов’язковості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення, кадри учителів, підручники і посібники. Для розв’язання цих завдань при РНК УСРР було створено комітет сприяння всеобучу* на чолі з головою уряду В. Чубарем. Комітети створювалися й на місцях.

Здійснювалася докорінна перебудова шкільної мережі. Початкові школи переводилися на семирічне навчання. Деякі семирічки переходили на 10-річний строк навчання (особливо у великих містах).

У травні 1934 р. було запроваджено єдину структуру загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне).

У 1932/33 навчальному році в Україні було охоплено навчанням 98 відсотків учнів початкової школи. Проте більшу частину цього навчального року в українських селах лютував голодомор, під час якого гинули насамперед діти. Тому в 1933/34 навчальному році за парти сільських шкіл сіло на 170 тис. учнів менше, ніж у попередньому році.

У другій п’ятирічці в Україні було побудовано 1864 школи на 556 тис. учнівських місць, і завдяки цьому ліквідовано третю зміну. Більшість початкових шкіл було перетворено на семирічки. Кількість середніх шкіл за п’ятирічку зросла майже в десять разів і в 1937/38 навчальному році сягнула 2531. У них навчалося близько третини учнів.

Мітинг з нагоди відкриття 4-річної трудової школи в хуторі Романівський у Донбасі, 1928 р.

У 1931 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову, в якій ішлося про те, що початкова та середня школа «повинна виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм». Учитель мусив дотримуватися апробованих програм і текстів підручників.

Особливо контролювалося викладання історії. У постанові ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про викладання громадянської історії у школах СРСР» (травень 1934 р.) критикувалася спроба підмінити викладання предмета в історико-хронологічній послідовності подій абстрактними соціологічними схемами.

Предметом вітчизняної історії вважалася історія СРСР. Під нею розуміли історію Росії з деякими відомостями про минуле інших національних республік. Історія України розчинилася в загальному курсі громадянської історії й зникла як окремий предмет.

* Всеобуч скорочено: «всеобщее обучение». Цей російський неологізм у 30-ті роки ввійшов у мови народів СРСР без перекладу.

Здійснюючи курс на коренізацію, нарком освіти М. Скрипник дбав про національну школу, у якій навчання здійснювалося мовою місцевого населення. На початок другої п’ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 відсотків учнів. Це відповідало частці українців у складі населення республіки. Національні меншини мали свої школи - російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Коли політику коренізації було припинено, у школах національних меншин стали викладати російською або українською мовами.

У неросійських школах з 1938/39 навчального року було запроваджене обов'язкове вивчення російської мови. Передбачалося вивчати російську мову з 2 до 10 класу. Оскільки планувалося 4—5 уроків з мови на тиждень, російська мова ставала основною навчальною дисципліною. Навчальні програми з інших предметів істотно скорочувалися. Так почалася повзуча русифікація української школи.

Учительські кадри були найбільш масовим загоном української інтелігенції. Наркомат освіти після М. Скрипника очолював В. Затонський. Виступаючи на пленумі Ради національних меншин у серпні 1933 р., новий нарком бідкався з приводу того, що «навколо залишилося ще чимало куркулів, махновських, петлюрівських і денікінських послідовників». За його розрахунками, «класово ворожі елементи» серед українського вчительства дорівнювали майже 10 відсоткам загальної його чисельності. Трохи пізніше нарком підвищив частку «класово ворожих елементів» серед учительства до 30-40 відсотків. З огляду на те, що чисельність учительських кадрів дорівнювала в Україні в першій половині 30-х років 140 тис., кількість тих, кого слід було репресувати, сягала 50 тис. осіб. І справді, учительство найбільше постраждало від сталінсько-постишевських репресій 30-х років. Відповідно катастрофічно знизилася якість навчання в школі.

Розвиток вищої школи

Головним завданням вищої школи була підготовка спеціалістів для народного господарства. Треба було швидко замінити тих, хто емігрував за кордон або був позбавлений роботи за фахом через політичну недовіру.

Кількість вищих навчальних закладів в Україні збільшилася з 19 в 1914/15 навчальному році до 129 в 1938/39, а чисельність студентів у них - відповідно з 27 до 124 тис. Радянська Україна за чисельністю студентів випередила, зокрема, Велику Британію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.). Уперше центрами вищої школи стали 28 міст. Серед них по чотири інститути мали Вінниця, Полтава, Сталіно (колишня Юзівка), по три - Ворошиловград (Луганськ), Запоріжжя (колишній Олександрівськ), Кривий Ріг, Житомир, Миколаїв, Херсон.

У 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі й Харкові.

У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження, пов’язані з соціальним походженням абітурієнтів.

У роки першої п’ятирічки вузи і технікуми України підготували 110 тис., у роки другої - близько 196 тис. спеціалістів. Проте значну частину їх було репресовано.

Розвиток науки

Головним осередком наукової діяльності залишалася ВУАН. У 1936 р. при затвердженні нового статуту її було перейменовано в Академію наук УРСР.

З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія наук почала працювати за планом. Держава цілком фінансувала Академію і контролювала виконання планових завдань.

У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН було досягнуто вагомих результатів. М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь - нелінійну механіку. Світового визнання набули фундаментальні праці математиків М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера.

В Українському фізико-технічному інституті у Харкові було введено в дію прискорювач елементарних частинок, на якому одержано ядерну реакцію шляхом розщеплення ядра літію. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців цього інституту свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу.

Починаючи з середини 30-х років у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. Працями Є. Патона та його учнів було поставлено на наукову основу теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено інститути електрозварювання та гірничої механіки.

Академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багатієм, М. Василенком, М. Грушевським, М. Слабченком плідно працювали над проблемами історії України. У літературознавстві вагомі здобутки були одержані М. Возняком, С. Єфремовим, А. Кримським. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націоналістичні.

У березні 1930 р. в Харкові відбувся процес над вигаданою в кабінетах слідчих Спілкою визволення України (СВУ). На лаву підсудних сіли 45 чоловік: академіки, професори, лікарі, священики, письменники, студенти, викладачі вищої школи, вчителі. Головним обвинувачуваним влада зробила віце-президента ВУАН С. Єфремова. Обвинувальний висновок у справі зайняв кілька номерів столичної газети «Вісті». У ньому вказувалося, що СВУ це ретельно законспірована підривна націоналістична організація, метою якої була підготовка антирадянського заколоту. Насправді наукову й творчу інтелігенцію судили за її участь у діяльності політичних партій, які утворили Центральну Раду, та за відмінний від офіційного спосіб мислення.

Стаття в газеті «Правда» за 22 жовтня 1932 р.

Наступним було «викриття» ще однієї контрреволюційної організації - Українського національного центру (УНЦ). До цієї організації слідчі включили багатьох представників української інтелігенції, заарештованих у Харкові, Києві, Дніпропетровську та інших містах. Керівництво УНЦ спочатку приписали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, й він під тиском слідчих ДПУ змушений був визнати свою приналежність до контрреволюційної організації. Проте через деякий час Грушевський відмовився від свідчень, і справа розсипалася. Йому дозволили жити тільки в Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловодську після нескладної операції М. Грушевський помер.

Поза рамками ВУАН у 1931 р. було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), президентом якої став О. Шліхтер. Влада розраховувала на те, що таке об’єднання наукових установ успішніше розроблятиме проблеми суспільних наук, ніж «буржуазна» ВУАН. Однак такий розрахунок не справдився. У другій половині 1936 р. були організовані академічні інститути гуманітарного профілю - економіки, історії України, українського фольклору, української літератури. Установи ВУАМЛІН формально злилися з ними. Фактично ж унаслідок репресій співробітників у них майже не залишилося.

Література та мистецтво

Література та мистецтво вважалися однією з відповідальних ділянок «культурного фронту». Компартійно-радянське керівництво вирішило докорінно оновити склад митців поповненням з робітників і селян. У 1930 р. профспілки оголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу.

Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків було «призвано» близько 2 тис. робітників. Для них утворювалася мережа консультативних бюро при редакціях літературних журналів, у яких працювали письменники-професіонали.

Семінар з української мови в Інституті літератури. Харків, 1930 р.

Під патронатом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з’їзду письменників України. З’їзд розпочався у червні 1934 р. в Харкові, а після перенесення столиці продовжив роботу в Києві. На ньому було оформлено Спілку письменників України. У творчі спілки об’єдналися й працівники мистецтва. За допомогою цих спілок власті прагнули уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого соціалістичного реалізму. Утвердилася жорстка система контролю над духовною творчістю, яка характеризувалася брутальним втручанням партійних чиновників у літературно-художнє життя.

Контроль і регламентація згубно вплинули на творчу долю такого яскравого поета, як П. Тичина. Він «вписався» в сталінську добу, завоював становище офіційно визнаного метра поезії, але проти раннього періоду творчості його талант потьмянів.

М. Рильському довелось відсидіти півроку у в’язниці за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмі». Але його поетична муза не піддалася регламентації. Збірки поета «Київ», «Літо», «Україна», «Збір винограду» становили вершини української поезії міжвоєнного періоду.

Читачів захоплювали дотепні гуморески Остапа Вишні (П. Губенка). У 1933 р. письменника звинуватили у причетності до вигаданої чекістами Української військової організації (УВО) й засудили до 10 років концтаборів. За приналежність до УВО був засланий на Соловки М. Ірчан, М. Хвильовий наклав на себе руки.

В грудні 1934 р. була сфабрикована справа «Білогвардійського терористичного центру», до якого залучили 37 чоловік. Відомого письменника А. Крушельницького, який у 20-х роках приїхав з Галичини, заслали з донькою на Соловки, а його синів стратили. На Соловки потрапив й інший галичанин, вчений і громадський діяч Ю. Бачинський. Серед розстріляних представників національної інтелігенції, яких цинічно звинуватили в приналежності до «Білогвардійського центру», були драматург К. Буревій, поети О. Близько, Д. Фальківський, новеліст Г. Косинка.

«Кіровські» експрес-процеси були тільки початком. Всього протягом 1934-1938 рр. за безпідставними звинуваченнями було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Це становило більше половини від складу СПУ, затвердженого під час першого письменницького з’їзду.

У передвоєнному десятилітті розквітнув талант багатьох українських майстрів мистецтв. Зокрема в розвиток музичної культури великий внесок зробили композитори М. Вериківський, К. Данькевич, А. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький.

Плідно працювали ветерани української сцени М. Садовський і П. Саксаганський, молодші віком А. Бучма, С. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра. Завоювали славу оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.

В історії українського театру чільне місце посів Лесь Курбас - актор-новатор, талановитий режисер, керівник прославленого театрального колективу «Березіль». У 1933 р. він був звинувачений в націоналізмі й загинув у таборах.

Плідно працювали художники старшого покоління — М. Бойчук, І. їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко та ін. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука та кількох його учнів. Незабаром усі вони були розстріляні.

У кіномистецтві проявилися таланти О. Довженка (кінофільми «Арсенал», «Земля»), І. Кавалерідзе, І. Савченка.

Творчість українських майстрів літератури та мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них тоталітарний режим звинуватив у «буржуазному націоналізмі». Письменники української діаспори назвали 30-ті роки добою «розстріляного відродження».

Підсумки «культурної революції»

Незважаючи на терор, чисельність інтелігенції в Радянському Союзі зростала за рахунок вихідців із робітничо-селянського середовища.

Зіставлення показників Всесоюзних переписів населення 1926 і 1939 рр. свідчить, що за цей час чисельність сільської інтелігенції зросла в 5,5 раза, а міської - в 6,4 раза.

Найбільші темпи зростання спостерігалися в групі технічних спеціалістів (індустріальні та аграрно-технічні кадри) — у 8 разів.

Керівний персонал державних установ зріс у 14 разів. Ця цифра найбільш яскраво визначає масштаби одержавлення всіх сфер життя. Державна партія утворювала різноманітні органи й організації, які ставили кожного громадянина під тотальний контроль.

Кваліфікаційно-професійний рівень працівників розумової праці знизився. За даними перепису 1939 р., в Україні вищу освіту мали тільки 13 відсотків спеціалістів, а середню спеціальну - 18 відсотків.

Селяни на Харківщині слухають радіо, 1931 р.

Скорочення строків навчання у вищих і середніх спеціальних закладах, прагнення дати спеціальні знання у вузівському обсязі тим, хто не мав повноцінної середньої освіти все це фатально позначалося на якості підготовки.

Переписи не показують своєрідного змагання між установами, які готували спеціалістів, і органами державної безпеки, які їх винищували. Як правило, чекісти випереджали професорів.

За переписом 1926 р., частка українців у керівному складі промисловості не перевищувала 31 відсотка, а серед керівників аграрного сектора становила 62 відсотки. Перепис 1939 р. показав, що в усіх сферах діяльності українці становили 70 відсотків керівного персоналу. Тому кампанія українізації в Україні була поступово згорнута. Кампанія коренізації після 1933 р. цілком припинилася. Компартійно-радянський центр у Москві надіслав в Україну М. Хрущова, який почав розгортати кампанію повзучої русифікації.

Поняття та терміни

Націоналізм - ідеологія, яка проголошує націю однією з найвищих цінностей, вважає, що нація повинна бути вільною і становити окреме політичне тіло (автономію або самостійну державу).