Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

21.2. Державний статус УСРР у 1921-1922 рр. Курс на ліквідацію національної державності. Компромісна ідея В. Леніна. Компартійно-радянський апарат у системі влади. Форма і зміст українізації. Культурне життя.

1921 р., 11-21 жовтня. - Утворення автокефальної православної церкви.

1921 р., 4-29 листопада. - Похід Армії УНР на чолі з Ю. Тютюнником на територію Радянської України.

1922 р., 10-14 грудня. - VII Всеукраїнський з’їзд рад, який схвалив декларацію про об’єднання радянських республік.

1922 р., 30 грудня. - І з’їзд Рад СРСР за участю представників РСФРР, УСРР, БСРР, Закавказької Федерації.

1923 р., 1 серпня. - Прийняття ВУЦВК та РНК УСРР на основі рішень VII конференції КП(б)У постанови про українізацію, що декларувала політику сприяння розвитку української мови та культури.

1927 р. - І Всеукраїнський з’їзд пролетарських письменників на початку року в Харкові, на якому створено Всеукраїнську спілку пролетарських письменників.

Державний статус УСРР в 1921-1922 рр.

Україна була приєднана до радянської Росії в перебігу громадянської війни за допомогою збройної сили. У ній була розбудована система установ та органів військової й цивільної влади, яка нічим не відрізнялась від існуючої в Росії. Водночас республіка була визнана незалежною, хоч її кордони позначалися тільки на карті. Поява національної радянської державності з усіма її атрибутами (столиця, органи влади, державна символіка) була зумовлена прагненням більшовиків послабити конфронтацію з визвольним рухом пригноблених народів колишньої Російської імперії.

Формально незалежний статус національних республік аніскільки не перешкоджав більшовикам розбудовувати централізовану унітарну державу. У середині 1919 р. РКП(б) домоглася ухвалення в республіканських законодавчих органах постанови про централізоване управління обороною, народним господарством, фінансами, транспортом, працею, поштою і телеграфом. Відповідні управлінські структури в республіках перейшли в цілковите підпорядкування російським наркоматам. Таке підпорядкування дістало назву воєнно-політичного союзу.

Після перемоги над Денікіним керівники РКП(б) вирішили зберегти незалежний статус УСРР. Політбюро ЦК РКП(б) змусило ЦК КП(б)У прийняти резолюцію під назвою «Державні відносини Радянської України і Радянської Росії». У резолюції підтверджувалося підпорядкування основних установ УСРР російському центру. Тобто, відновлювався той ступінь підпорядкованості периферії центру, який був юридично оформлений угодою про воєнно-політичний союз.

28 грудня 1920 р. голова Раднаркому РСФРР В. Ленін і нарком закордонних справ Г. Чичерін підписали в Москві з X. Раковським договір про воєнний і господарський союз. У преамбулі договору підкреслювалися незалежність і суверенність обох держав. З факту колишньої належності України до Російської імперії, як зазначалося в ст. 2, для УСРР не випливало жодного зобов’язання. У день підписання договір був ратифікований VIII Всеросійським з’їздом рад. 2 березня 1921 р. договір ратифікував V Всеукраїнський з’їзд рад.

Обидва уряди, і це було найбільш істотне, проголошували об’єднаними сім наркоматів: військових і морських справ, ради народного господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфу.

Подібні договори були укладені і з іншими формально незалежними радянськими республіками. Так виникла договірна федерація.

Курс на ліквідацію національної державності

Після війни в центральному компартійно-радянському апараті стали лунати голоси на користь повернення до губернського адміністративно-територіального поділу.

Нарком у справах національностей РСФРР Й. Сталін не був прибічником цілковитої ліквідації республік, але вважав за необхідне понизити їх статус до автономій у складі РСФРР. Це означало ліквідацію національної державності.

У травні 1922 р. В. Ленін зазнав першого нападу смертельної хвороби і на кілька місяців втратив здатність впливати на події. За його відсутності посилилося значення затвердженого в квітні на посаді генерального секретаря ЦК РКП(б) Й. Сталіна. 22 вересня той звернувся до В. Леніна (який перебував на лікуванні в Горках) з листом цілком відвертого змісту:

«Ми переживаємо таку смугу розвитку, коли форма, закон, конституція не можуть бути ігноровані, коли молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету і так само вперто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік».

Сталін розумів, чому периферійні компартійно-радянські керівники не бажають понижувати статус своїх республік до автономного. Адже це означало пониження їхнього власного статусу. А тенденція розглядати декларовані конституціями права народів як щось серйозне загрожувала, на думку Сталіна, державній безпеці.

Компромісна ідея В. Леніна

Демарш X. Раковського змусив Леніна зберегти національну державність. «Важливо, - підкреслював він, - щоб ми не давали поживи «незалежним», не знищували їх незалежності, а створювали ще новий поверх, федерацію рівноправних республік».

Країна без назви переставала існувати. Проте тільки Далекосхідна Республіка зливалася з Росією. Інші держави (Бухара і Хорезм - лише після національно-державного розмежування восени 1924 р.) разом і нарівні з Росією входили до нового федеративного утворення «другого поверху».

Ленін розумів, що таких поверхів можна набудувати скільки завгодно у придуманій ним системі влади. Адже в країні панувала не відображена в конституції диктатура партійних вождів. Видимі конструкції влади не мали особливого значення, бо за ними ховалася незрима диктатура суворо централізованої партії.

Ніхто не вбачав небезпеки в тому, що створювана держава спиратиметься не на саму себе, а на комуністичну партію. Росія ставала однією з юридично рівних з іншими республік у державному утворенні, для якого Ленін запропонував довгу назву: Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії.

Була створена комісія на чолі із Сталіним, яка розробила концепцію відносин між урядами створюваного Союзу і колишніх незалежних республік. Утворювалися народні комісаріати трьох типів - злиті, об’єднані і самостійні. Злиті (пізніше названі загальносоюзними) наркомати з «безроздільною владою» мали діяти на всій території Союзу, не розрізняючи адміністративних кордонів. Об’єднані наркомати відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській колегії республіканські підрозділи зберігали назву наркоматів. Статус самостійних мали тільки шість наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення.

Комісія прийняла норму, яка «врівноважувала» втрату республіками статусу незалежних: кожна з них у будь-який момент могла вийти зі складу Союзу. Ця популістська норма збереглася у «сталінській» Конституції 1936 р., а відтоді - й в усіх наступних радянських конституціях.

30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з’їзд рад затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. У січні 1924 р. II з’їзд рад СРСР затвердив Конституцію. У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з’їзд рад схвалив поправки до Конституції УСРР, пристосовані до її нового статусу союзної республіки.

Конституція УСРР тепер фіксувала зміни, що випливали з фактів утворення в 1924 р. Молдавської АСРР у складі Української СРР і нового адміністативно-територіального поділу республіки. У 1923 р. замість повітів і волостей були утворені округи і райони. У 1925 р. було ліквідовано губернії і встановлено триланкову систему управління (центр - округ - район).

Компартійно-радянський аппарат у системі влади

Перетворення РКП(б) з політичної на державну партію завершилося на X партійному з’їзді весною 1921 р. В. Ленін домігся затвердження резолюції «Про єдність партії», якою заборонялися фракції та угруповання.

Ленінська резолюція загрожувала суворими карами навіть керівникам найвищого рангу. Таємним до певного часу пунктом двом третинам членів Центрального комітету і Центральної контрольної комісії надавалося право виключати інакодумців із свого складу. Партійний з’їзд випустив з рук суверенне право вирішувати питання про склад ЦК. Реальна влада в партії перейшла від з’їзду до ЦК РКП(б). Вожді дістали змогу впливати на партію не силою авторитету, а за допомогою апаратних комбінацій.

Формальним носієм диктаторської влади були система рад (відображена в Конституції) і партія, що приховувалася за нею. Фактично ж диктатуру здійснював Центральний комітет РКП(б) - сукупність керівних діячів, кожний з яких відповідав за певну ділянку компартійно-радянської роботи.

У березні 1921 р. на X з’їзді РКП(б) було обрано 25 членів ЦК, з України - четверо: Артем (Ф. Сергеев), Г. Петровський, X. Раковський, М. Фрунзе.

Після VIII з’їзду РКП(б) в ЦК було утворено два неформальні позастатутні центри політбюро та оргбюро. Політбюро ЦК розв’язувало політичні питання, оргбюро готувало матеріали для рішень політбюро і розглядало менш важливі, зокрема кадрові питання. З виникненням цих органів диктаторська влада зосередилася саме в них.

Переплив влади відбувався одночасно як усередині партії (від з’їзду до Центрального комітету, від ЦК до політбюро ЦК), так і в тандемі «партія - ради». Партійні комітети перебирали на себе владні повноваження від радянських органів у кожній ланці управління і в кожній галузі життя. Це означало концентрацію влади в партійних комітетах усіх рівнів.

Коли Ленін захворів, постало питання про те, хто буде вождем. Першим кандидатом вважався Л. Троцький. Тому Л. Каменев, Г. Зінов’єв і Й. Сталін об’єдналися з наміром протидіяти йому. У червні 1923 р. «трійка» домоглася відкликання з України X. Раковського. Головою Раднаркому УСРР став В. Чубар. Та внаслідок перетікання влади від радянських до компартійних структур першими в ієрархії тепер ставали секретарі. Секретарем ЦК КП(б)У був Е. Квірінг. Трохи згодом, у квітні 1925 р., на чолі ЦК КП(б)У став один з найближчих помічників Сталіна - Л. Каганович.

Форма і зміст українізації

Відразу після утворення СРСР керівництво РКП(б) поставило на порядок денний чергового партійного з’їзду пункт про шляхи розв’язання національного питання. XII партійний з’їзд у квітні 1923 р. затвердив політику коренізації як офіційну лінію. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

Вихідним документом, що визначав суть і рамки українізації радянського типу, слід вважати резолюцію VIII конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні» (грудень 1919 р.). Суть українізації визначалася такою вимогою: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою». Українців намагалися переконати в тому, що радянська влада - це не окупаційна, а їхня власна влада. Переслідувану сотні років рідну мову українці повинні були тепер почути у школах і закладах культури.

Більшовицький плакат 1920 р.

Комуністична диктатура трималася на трьох китах - терорі, вихованні і пропаганді. Радянська коренізація мала змусити чекістів, учителів, професорів і пропагандистів перейти на мову населення, у середовищі якого вони працювали. Щоб розв’язати це завдання, влада просувалася двома шляхами. По-перше, російськомовних спеціалістів і функціонерів примушували засвоювати національну мову. По-друге, компартійні комітети, виконавчі комітети рад усіх рівнів, а також усі державні установи й силові структури поповнювалися місцевим населенням.

Однак радянська кампанія українізації не могла не зближуватися в певних своїх вимірах з політикою українізації, яку здійснювали українські уряди, починаючи з Центральної Ради і створеного нею Генерального секретаріату. Завдання українізації, що ії проводили національні уряди, полягали як у пропаганді протилежних радянському способу життя демократичних цінностей, так і в елементарній дерусифікації культурного і громадсько-політичного життя. Ось ця дерусифікація й була спільним знаменником для обох кампаній українізації - національної і радянської.

Перетворення української мови на фактичну державну мову в рамках УСРР було найбільшим досягненням націонал-комуністів.

Українізація здійснювалася навіть за межами УСРР - у місцях компактного проживання українців. Населення Кубані, яке на дві третини складалося з українців, дістало можливість навчати дітей в українських школах, читати українські газети й журнали, слухати передачі місцевого радіо рідною мовою. З часом націонал-комуністи стали робити прозорі натяки на те, що було б справедливо передати Кубанський округ Північно-Кавказького краю Україні.

Українізація не зачіпала інтересів російськомовного населення. Проте російська інтелігенція в Україні уперше відчула себе національною меншиною.

З 1924 р. почалися масові набори в державну партію, які докорінно змінили її обличчя і остаточно розкололи партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і значно меншою мірою - еліта поповнювалася за рахунок представників місцевих національностей. Частка українців в КП(б)У зросла з 20 відсотків у 1920 р. до 52 відсотків у 1927 р. Однак у ЦК КП(б)У українців було не більше чверті.

Генеральними секретарями ЦК КП(б)У ставали лише неукраїнці: німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього в Москву в 1928 р. — поляк С. Косіор.

Політика коренізації проводилася і в районах України, компактно населених національними меншинами. В них працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською та іншими мовами навчання.

Створена у 1918 р. Всеукраїнська церковна рада наполягала на утвердженні в Україні автокефальної церкви. Підтримка автокефалії радянською владою пояснювалася бажанням розколоти й послабити Російську православну церкву.

У жовтні 1921 р. було скликано собор, який обрав митрополитом священика В. Липківського. Так було покладено початок Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ). З 1926 р. на українську церкву почався наступ. У січні 1930 р. вона була ліквідована.

Культурне життя

Наголос у культурницькій роботі держава робила на вихованні мас у дусі комуністичних ідей. Партія вимагала, щоб культурне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не суперечило комуністичній доктрині.

Політизована культура мала формувати в суспільній свідомості певні стереотипи, які зробили б поведінку широких мас населення прогнозованою.

Вожді партії часто заявляли, що народні маси слід прилучити до культурних надбань усього людства. Однак із розмаїття загальнолюдської культури ретельно відбиралися лише фрагменти, які були корисними для комуністичної пропаганди.

У сфері культури влада залежала від так званих «буржуазних спеціалістів», тобто інтелігентів, світогляд яких формувався у дореволюційних навчальних закладах. Активісти створеної компартійними функціонерами псевдокультурницької організації

«Пролеткульт» (пролетарська культура) пропонували ліквідувати цю залежність простим способом: відкинути всі культурні надбання людства як буржуазні. В. Ленін не заперечував класового підходу до культури, але ставив проблему в іншу площину: змусити «буржуазних спеціалістів» робити те, що потрібне радянській владі. Тих, хто вимагав свободи творчості, чекали репресії.

Держава багато зробила для лікнепу - ліквідації неписьменності. У 1921 р. Раднарком УСРР зобов’язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоті. Робітники звільнялися на дві години від праці із збереженням заробітної плати, якщо вони вчилися, а селяни отримували 25 відсотків знижки при обов’язковому страхуванні майна. Навчання в гуртках лікнепу було безкоштовним. Було організовано близько 120 культармійських університетів, які допомагали активістам лікнепу.

М. Скрипник і О. Палладій під час першої сесії ВУАН. Київ, 1927 р.

З 1924 р. почалася підготовка до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане за кілька років. Однак у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько третини дітей шкільного віку.

Після ліквідації (з 1920 р.) університетів наукові дослідження зосередилися переважно в установах Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Приїзд М. Грушевського істотно пожвавив дослідження з вітчизняної історії. Вчений поставив за мету продовжити працю над справою всього життя - фундаментальною «Історією України-Руси».

У фізико-математичному відділі ВУАН на світовому рівні провадили свої дослідження Л. Граве, М. Крилов. Класичними в галузі мостовипробування були праці К. Симинського. Соціально-економічний відділ теж мав результати найвищої якості. Особливо плідно працював Демографічний інститут - перша в світі науково-дослідна установа з демографії.

Для української художньої літератури 20-ті роки стали періодом відродження. Національний літературний процес під впливом революційних подій, а згодом - українізації набув широкого розмаху. М. Хвильовий заснував Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки талановитих майстрів слова - М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша, Петра Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін.

Найяскравішим здобутком українського театрального мистецтва став харківський театр «Березіль», організований у 1922 р. видатним режисером Л. Курбасом. Різноманітним було музичне життя, в якому відігравали чільну роль Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Розвивалися всі види образотворчого мистецтва, представлені митцями старшого покоління - М. Бойчуком, І. Іжакевичем, Ф. Кричевським, а також молодими художниками - А. Петрицьким, В. Касіяном та ін.

Поняття та терміни

Українізація - політика ВКП(б), здійснювана в Україні у 1920-х - на початку 30-х років. Українізація - різновид політики коренізації, що була проголошена у квітні 1923 на 12 з’їзді РКП(б) з метою укорінення (звідси й назва політичного курсу — коренізація) компартійно-радянських структур влади у національних республіках. Її суть полягала в тому, щоб управлінські структури оволодівали мовами і культурними традиціями місцевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представників.

Диктатура - система політичного правління, що характеризується необмеженою владою однієї особи або групи осіб; здійснення керівництва за допомогою репресивних заходів при зведенні нанівець демократичних засад функціонування суспільства.