Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

20.3. Формування комуністичного режиму в Україні. «Воєнно-політичний союз». Соціально-економічні перетворення більшовиків. Антибільшовицькі виступи в армії і на селі. Денікінський окупаційний режим. Бойові дії на Правобережжі. Відродження радянських органів влади. Становлення однопартійної системи клади. Перша компартійна чистка. Курс на комуністичне будівництво. Радянсько-польська війна. Розгром білогвардійців П. Врангеля і петлюрівців.

1919 р., 31 серпня. - Захоплення Києва денікінськими військами.

1920 р., 22 квітня. - Укладення Варшавського договору Директорією та урядом Польщі про спільний виступ проти Радянської Росії. Відмова УНР від західних областей на користь Польщі.

1920 р., 25 квітня. - Початок наступу Армії УНР і польських військ на Радянську Україну. 1920 р., 6 травня. - Польські та українські війська вступили до Києва.

1920 р., 12 червня. - Червона армія зайняла Київ.

1920 р., кінець жовтня - початок листопада. - Контрнаступ радянського Південного фронту у Північній Таврії проти білогвардійських військ Врангеля.

1920 р., 7-17 листопада. - Перекопсько-Чонгарська операція радянського Південного фронту. Звільнення Криму від білогвардійців.

1920 р., листопад. - На території Східної України між військами УНР та Червоною армією розгорнулися запеклі бої; 21 листопада Армія УНР залишила Україну і перейшла на територію Польщі.

Формування комуністичного режиму в Україні

Тимчасовий радянський уряд України 6 січня 1919 р. відмовився від назви держави, яку їй дала Центральна Рада. За аналогією з радянською Росією встановлювалася така офіційна назва: Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР)*.

В. Ленін надіслав в Україну на найвищу керівну посаду X. Раковського. Опинившись у Харкові, Раковський всіх помирив, реорганізував уряд і перетворив його на постійний. За російським зразком відділи уряду були названі народними комісаріатами, а сам уряд - Радою народних комісарів.

Радянська державність насаджувалася «згори», тобто через Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У, склад яких майже збігався. Спочатку в населених пунктах утворювалися військово-революційні комітети - ревкоми.

Вони здійснювали так зване «радянське будівництво»: відбір потрібних кандидатів у депутати рад, переведення виборів, у ході яких забезпечувалося проходження відібраних кандидатур, створення апарату виконавчих комітетів рад. Своїх противників більшовики оголошували контрреволюціонерами і розправлялися з ними за допомогою ЧК - Надзвичайної комісії (рос. - Чрезвычайная комиссия).

У березні 1919 р. відбувся III з’їзд КП(б)У. Він взяв за основу для вироблення Конституції УСРР прийняту в липні 1918 р. Конституцію РСФРР. Ця конституція надавала вирішальну перевагу робітничому класу в структурі рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.

Майже одночасно відбулися з’їзди лівоесерівських партій. Вони зберегли можливість легальної діяльності, тому що заявили про перехід на комуністичну платформу, утворивши Українську партію соціалістів-революціонерів-комуністів, скорочено УПСР (комуністів-боротьбистів), та Українську партію лівих соціалістів-революціонерів (борбистів). Назви боротьбистів і борбистів утворилися від назв центральних органів обох партій - газет «Боротьба» і «Борьба».

* Ця назва зберігалася до 1936 р. За Конституцією СРСР 1936 р. порядок слів у назвах союзних республік змінився. Слово «радянська» перейшло на друге місце: Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР).

Лівоесерівські партії заперечували диктатуру партії більшовиків, але пішли на союз з нею. Більшовики змушені були погодитись на тимчасовий союз із есерами, тому що не могли контролювати без них сільську місцевість.

Завдяки маніпуляціям з нормами представництва III Всеукраїнський з’їзд рад, який працював у Харкові відразу після з’їзду КП(б)У, мав у своєму складі 1367 більшовиків, 150 боротьбистів і 100 борбистів.

З’їзд прийняв першу Конституцію УСРР. Згідо з нею найвища влада в республіці належала Всеукраїнському з’їздові рад, а в період між з’їздами - Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету (ВУЦВК). Членами ВУЦВК стали 89 більшовиків і 10 боротьбистів, а його головою - Г. Петровський.

«Воєнно-політичний союз»

1 червня було опубліковано декрет ВЦВК, згідно з яким РСФРР й УСРР об’єднували: І) військові організації і військове командування; 2) ради народного господарства; 3) залізничне управління і господарство; 4) фінанси; 5) комісаріати праці. Керівництво цими галузями зосереджувалося в руках «єдиних колегій». 14 червня ВУЦВК схвалив декрет і запропонував урядовим установам негайно запровадити його в життя. Військовий комісаріат України було розформовано, а Український фронт ліквідовано. Наявні збройні сили об’єднувалися в дві армії - 12-ту Західного фронту і 14-ту Південного фронту.

ЦК РКП(б) дозволив залишити звання «нарком УСРР» за головами всіх об’єднаних відомств, крім військового. Але відповідні наркоми вважалися лише уповноваженими наркомів РСФРР. Скасування наркоматів зруйнувало б фасад тієї псевдодержави, яку комуністична партія будувала в Україні.

Соціально-економічні перетворення більшовиків

Більшовики були переконані в тому, що гроші й ринок стають непотрібними, і їх треба замінити централізованим плануванням. Держава через створені нею планові органи повинна була вказувати, що і де виробляти, а потім вироблену продукцію розподіляти безкоштовно серед тих, хто її потребував.

Елементами комуністичного будівництва були: запровадження загальної трудової повинності, мілітаризація праці, заборона приватної торгівлі, продовольча розкладка, карткова система постачання міського населення, націоналізація всіх підприємств.

Декрет «Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого споживання і домашнього господарства» покладав на наркомат продовольства обов’язки щодо заготівлі й розподілу серед населення всього того, що воно набувало раніше через торгівлю.

Заготівельники почали накладати на селян обов’язкові завдання, розкладаючи їх по дворах, селах, волостях і повітах. Так з’явилася продрозкладка (рос. — продразверстка). Декрет Раднаркому про хлібну і фуражну розкладку з’явився у січні 1919 р.

Розкладка не була податком, бо величина її визначалася потребами держави у продовольстві і здатністю наркомпроду та його воєнізованих підрозділів (разом з добровільними продовольчими загонами робітників) вилучати продукцію в селян. Тобто продрозкладка була реквізицією.

Продрозкладка в Україні встановлювалася в обсязі 140 млн пудів хліба. Однак за першу половину року вдалося зібрати не більше 8 млн пуд. В основному це було зерно, конфісковане в поміщицьких маєтках.

Щоб полегшити вилучення зерна, селян треба було об’єднати у великі «соціалістичні» господарства комуни або радгоспи. Йшлося про здійснення суцільної колективізації селянських господарств. Полігоном для нового курсу аграрної політики стала Україна.

Земельні відділи виконкомів рад почали тиснути на селян, щоб вони об’єднувалися в комуни.

У відповідь піднялася могутня хвиля селянського протесту. Це змусило Леніна і Раковського зупинити соціально-економічні перетворення.

Антибільшовицькі виступи в армії і на селі

Антибільшовицькі виступи селян виявилися особливо небезпечними саме тому, що вони розвинулися передусім у збройних силах.

Одним із перших виступив проти уряду отаман Зелений (Д. Терпило). Його загони входили в Армію УНР, а потім у повному складі перейшли на бік Червоної армії. В. Антонову-Овсієнку довелося докласти великих зусиль, щоб придушити повстання.

Услід за Зеленим проти влади виступили численні селянські загони «батька» Нестора Махна. На з’їзді селянських депутатів Катеринославщини у Гуляй-Полі, який відбувся у квітні 1919 р., було висловлено категоричну незгоду з антиселянськими рішеннями III Всеукраїнського з’їзду рад. Однак X. Раковський не наважився вжити каральних заходів проти «батька», який своїми силами тримав весь фронт проти денікінців між Маріуполем і Волновахою.

Найбільш масштабним був виступ отамана М. Григор’єва. В лютому 1919 р. він перейшов на бік більшовиків і спромігся блискавично витіснити війська Антанти з півдня України. Але потім звернувся з маніфестом «До українського народу», в якому закликав боротися проти комун, надзвичайки і комісарів. З великими труднощами Раковському вдалося розгромити григор’євців.

Денікінський окупаційний режим

4 травня 1919 р. А. Денікін захопив Луганськ. У червні білогвардійці захопили Харків і Катеринослав.

Окрилений успіхами, Денікін віддав наказ про похід на Москву. Кавказька армія П. Врангеля мала наступати вздовж Волги, Донська - на Воронезькому напрямку, а Добровольча - вздовж Дніпра. Наприкінці серпня уряд X. Раковського залишив Київ. На території окупованої України було створено три області - Харківську, Київську і Новоросійську. їх очолювали генерал-губернатори з необмеженими повноваженнями.

Денікін почав відновлювати поміщицьке землеволодіння. Селян змушували вносити на потреби денікінської армії разовий податок у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі.

Восьмигодинний робочий день у промисловості теоретично визнавався, але його запровадження відкладалося до мирного часу.

Було відновлено царське законодавство в галузі загальноосвітньої школи, яке фактично забороняло викладання українською мовою.

Ненависть до більшовизму у денікінців нерідко трансформувалася у спалахи антисемітизму (серед більшовиків, як і серед представників інших соціалістичних партій, було багато євреїв). За короткий час денікінської окупації єврейські погроми перевершили всі страхітливі насильства, що чинилися в єврейських містечках місцевими бандами. Проти денікінського окупаційного режиму піднялися різноманітні політичні сили.

Восени 1919 р. в Україні діяли сотні партизанських загонів, у яких налічувалося понад 100 тис. бійців - радянських, петлюрівських, махновських та ін. У радянських загонах впливом користувалися більшовики, боротьбисти і борбисти. Найбільш успішно проти денікінців діяв Н. Махно.

Наступ на Москву з кожним місяцем втрачав силу. Понад 20 діб під Кромами точилися запеклі бої. У середині листопада Червона армія завдяки значній перевазі в живій силі завдала денікінцям поразки і почала гнати їх у південному напрямку.

16 грудня 12-та радянська армія заволоділа Києвом. Частини 13-ї армії очищали від білогвардійців Лівобережну Україну. 12 грудня бригада червоних козаків під командуванням В. Примакова вступила в Харків. 14-та армія після звільнення Катеринослава переслідувала білогвардійців уздовж Чорноморського узбережжя. 7 лютого 1920 р. кавалерійська бригада Г. Котовського вступила в Одесу.

Карикатура з газети «Більшовик» за 5 серпня 1919 р.

Бойові дії на Правобережжі

Армія УНР на чолі з С. Петлюрою на початку травня 1919 р. змушена була евакуюватися на територію ЗУНР. У Радзивілові й Тернополі вона була реорганізована й поповнена. Скориставшись послабленням радянської влади, С. Петлюра знову перетнув Збруч і створив фронт від Старокостянтинова до Кам’янця-Подільського.

На початку липня В. Антонову-Овсієнку вдалося припинити наступ петлюрівських військ. Над ними нависла загроза знищення, тому що територію ЗУНР окупувала Польща. Перехід через Збруч Галицької армії докорінно змінив ситуацію. Радянське командування зупинило свої війська перед Кам’янцем, щоб не потрапити в мішок між двома українськими арміями.

Після об’єднання Армії УНР і УГА ситуація на Правобережжі радикально змінилася. Польська армія перестала існувати як противник. Перед двома національними арміями України залишилося тільки два противники - радянська і білогвардійська російські армії.

Злиття українських армій не залишилося поза увагою А. Денікіна. Він уповільнив темпи просування на Москву, щоб не втратити України. Кавалерійські частини білогвардійців під командуванням генерала М. Бредова швидким маршем посунули на Київ.

30 серпня 1919 р. передові частини українців вступили в Київ. Радянські війська відступили без бою. На наступний день призначався парад українських частин на Думській площі (нині - Майдан Незалежності). Та саме тоді через ланцюговий міст, що його ніхто не подбав охороняти, в місто увірвалися кавалеристи Бредова.

Незважаючи на нечисленність, білогвардійці діяли рішуче. Бредов добився від командувача УГА генерала Кравса згоди на відступ з Києва аж до Василькова. Безглузда втрата вже здобутої столиці катастрофічно позначилася на матеріальному становищі збройних сил УНР. На Правобережжі царський уряд не будував воєнних заводів, побоюючись польського національно-визвольного руху. Єдиним винятком був Київ, здатний послужити арсеналом для великої армії. Трагічна помилка С. Петлюри полягала в тому, що він довірив командування групою військ київського напрямку людям, які не бачили в денікінцях противника.

У вересні 1919 р. було перехоплено наказ денікінського командування про оволодіння територією, яку контролювала Армія УНР, і знищення цієї армії. Наближалися холоди, а в українців не було зимового одягу. Вичерпувалися боєприпаси, не вистачало медикаментів і медперсоналу для боротьби з епідеміями. В цій ситуації С. Петлюра діяв швидко і рішуче.

До Варшави виїхала дипломатична місія, яка мала насамперед подбати про те, щоб Польща не вступила в союз із генералом Денікіним. В. Леніну надіслали пропозицію про спільну боротьбу проти Денікіна. Одночасно була укладена угода з Н. Махном. Коли білогвардійці розгорнули наступ проти петлюрівців, «батько» прорвався на тачанках через фронт і почав руйнувати тили А. Денікіна, знищуючи його гарнізони на півдні України.

У середині жовтня січові стрільці і два корпуси УГА, які утримували радянський фронт, були перебазовані на південь, проти білогвардійців. Але білогвардійці прорвали фронт і зайняли Брацлав, Гайсин, Тульчин. Знову дався взнаки брак боєприпасів. Виявилося й те, що галицькі частини відступали перед нечисленним ворогом, уникаючи бою.

25 жовтня Петлюру повідомили про згоду Раднаркому вивільнити для Армії УНР певну територію і про наказ Л. Троцького 12-й армії видати українцям 20 тис. рушниць з набоями, гармати, кулемети і амуніцію. А генерал Тарнавський таємно направив емісарів до білогвардійського командування з дорученням укласти угоду про перехід Галицької армії на службу Денікіну.

6 листопада угода була укладена, і денікінці почали наступ, не зустрічаючи опору. Армія УНР під проводом генералів М. Омельяновича-Павленка і Ю. Тютюнника рушила в тили радянських і білогвардійських військ. Розпочався так званий «зимовий похід». С. Петлюра виїхав у Варшаву.

Відродження радянських органів влади

Відродження рад в Україні знову почалося зі створення ревкомів. 11 грудня 1919 р. в Москві відбулося засідання членів президії ВУЦВК і Раднаркому УСРР, на якому був затверджений склад Всеукрревкому. За погодженням з губкомами КП(б)У і командуванням Червоної армії Всеукрревком призначав губернські ревкоми, а ті - повітові й волосні.

Всеукрревком заявив: земельна політика здійснюватиметься з особливою увагою до інтересів трудящих селян, а продовольчі лишки вилучатимуться в суворо обмеженому розмірі.

Наприкінці лютого Всеукрревком припинив своє існування. Влада перейшла до Раднаркому на чолі з X. Раковським і ВУЦВК на чолі з Г. Петровським.

Національний табір остаточно поділився на дві частини. Менша частина бажала продовжувати збройну боротьбу з більшовиками за незалежну УНР. Однак С. Петлюра, який дотримувався безкомпромісної позиції, міг запропонувати тільки військовий союз із Польщею, навколо доцільності якого й досі точаться гострі дискусії. Інша частина після денікінської окупації готова була укласти союз із ленінською Росією, яка пропонувала утворення формально незалежної радянської республіки.

Становлення однопартійної системи влади

Ленінська партія прагнула надати своїй диктатурі вигляд диктатури пролетаріату. Без цілком підпорядкованих собі рад у системі влади вона не могла обійтись. Проте ради служили не тільки прикриттям диктатури компартійних верхів. Вони наділялися реальними владними функціями і ставали повноцінними органами влади. За такої конструкції державного управління всі досягнення діставалися партії, а за прорахунки відповідав радянський апарат. Політика вищого керівництва партії більшовиків вважалася мудрою і безпомилковою. Невдячна роль «перекрутників» у разі необхідності діставалася радянським органам.

Тандем компартійних комітетів і виконкомів рад забезпечував анонімність диктатури більшовицького керівництва і надавав державній владі демократичного вигляду. Однак така система влади могла бути сталою лише за умови однопартійності в політичному житті.

В Україні керівництву РКП(б) довелось розв’язувати проблему одночасного існування двох впливових комуністичних партій. Українська комуністична партія (боротьбистів) користувалася впливом серед селянства. Маючи у своєму розпорядженні більшість селянських партизанських загонів, вона самостійно очищала від денікінців цілі повіти.

Боротьбисти не йшли на союз із петлюрівцями проти більшовиків (хоча співробітничали з ними у війні з денікінцями). На союз із більшовиками вони теж не наважувалися, тому що бажати бачити Україну незалежною.

Конфронтація з боротьбистами означала для КП(б)У війну з селянством. Тому В. Ленін домігся, щоб представники УКП(б) були представлені у Всеукрревкомі.

Боротьбисти ставили вимогу рівного представництва у Всеукрревкомі, наполягали на організації окремої Української червоної армії. Пересвідчившись у тому, що марно чекати поступок, лідери УКП(б) змушені були підписати угоду про співробітництво на запропонованих умовах.

Таке співробітництво викликало невдоволення багатьох рядових боротьбистів. У січні-лютому сталися антибільшовицькі виступи в Київській, Полтавській і Катеринославській губерніях. ЦК УКП(б) відмежувався від них і поспішив передати свої повстанські загони в розпорядження командування Червоної армії. Так керівна верхівка боротьбистів була ізольована від основної маси партії.

Підтриманий лідерами боротьбистів Г. Гриньком, П. Любченком, О. Шумським та ін., X. Раковський реалізував план ліквідації конкурентної партії. У березні 1920 р. ЦК УКП(б) прийняв рішення про самоліквідацію. О. Шумський став членом ЦК КП(б)У.

У червні за подібною схемою була ліквідована партія борбистів. Залишалася діючою лише одна політична група з комуністичною програмою - Українська комуністична партія (УКП) в кілька сотень членів.

Перша компартійна чистка

Більшовицькі вожді встановили у правлячій партії залізну дисципліну. Однак КП(б)У залишалася живим організмом, ще відкритим для впливів ззовні. У ній утворювалися групи, які мали власну думку щодо процесів, які відбувалися в партії, державі і суспільстві. Найбільш важливою була група демократичного централізму (децистів), на чолі якої стояв Т. Сапронов. Децисти виступали проти військових методів керівництва господарським життям і самою партією.

На IV Всеукраїнській партконферснції (березень 1920 р.) розгорнулася гостра дискусія навколо нав’язуваної В. Леніним і Л. Троцьким мілітаризації промисловості. Тези ЦК РКП(б) до IX з’їзду партії, які конференція за заведеним ритуалом повинна була схвалити, не здобули більшості голосів. Рекомендації ЦК РКП(б) щодо складу ЦК КП(б)У теж не пройшли. Децисти провели власний список, у якому не знайшлося місця для X. Раковського та інших керівних діячів.

Виступ компартійної організації республіканського масштабу проти вищого керівництва був першим і останнім в історії державної партії. Відтоді Кремль аж до часів М. Хрущова вкрай підозріло ставився навіть до власних структур в Україні.

КГІ(б)У була не самостійною партією, а філіалом РКП(б) із статутними правами не вище обласних. Тому ЦК КП(б)У нового складу був розпущений відразу після конференції. Замість нього Москва затвердила тимчасове бюро ЦК на чолі з С. Косіором. В Україну було відряджено дев'ять сотень відповідальних партійних працівників з Росії. Вони почали перереєстрацію всього складу республіканської партійної організації. Чисткою керувало тимчасове бюро ЦК КП(б)У. Воно відмовило в реєстрації більш як третині членів ЦК КП(б)У.

Наприкінці 1920 р. «оздоровлена» таким способом КП(б)У провела чергову конференцію. Делегати її стали цілком слухняними і з ентузіазмом приймали продиктовані центром «рекомендації».

Курс на комуністичне будівництво

Після утвердження в Україні радянської влади була здійснена націоналізація промисловості, залізниць, банків.

Над одержавленими підприємствами почав стрімко розгалужуватися колосальний управлінський апарат. В Україні було утворено Бюро з відбудови промисловості (Промбюро) на правах філії Вищої ради народного господарства (ВРНГ) РСФРР. Вся ця система призначалася для здійснення нездійсненного: налагодити управління з одного центру величезною масою націоналізованих підприємств (в Україні - 10773 наприкінці 1920 р.).

У виробництві, організованому по-комуністичному, не можна було обійтися без трудової повинності. Небажання робітника працювати там і тоді, де і коли це було необхідно для держави, влада сприймала як контрреволюційний виступ. З’явилося поняття «дезертир трудового фронту». При Раді оборони (з квітня 1920 р. - Рада праці і оборони, РПО) було створено Головний комітет щодо здійснення трудової повинності (Головкомтруд) з мережею місцевих установ.

12 жовтня 1920 р. Раднарком УСРР прийняв постанову «Про табори примусових робіт». Організація мережі таборів була покладена на чекістів. Створювалося Центральне управління таборів (ЦУЛАГ). У жовтні 1920 р. в УСРР вже функціонувало сім концтаборів.

В лютому 1920 р. X. Раковський і нарком продовольства М. Владимиров підписали закон про хлібну розкладку в розмірі 160 млн пудів зерна. Була затверджена й розкладка на велику рогату худобу, овець, свиней, яйця, картоплю тощо. Щоб полегшити вилучення продовольства, утворювалися комітети незаможних селян (комнезами).

Більшовицькі агітаційні плакати 1919-1920 рр.

Продрозкладка поширювалася на всі селянські двори, які мали посівну площу більше трьох десятин. Встановлювалася колективна відповідальність (кругова порука) сільських громад за здачу продовольства. Якщо державне завдання виконувалося за сприяння бідноти, вона одержувала від 10 до 15 відсотків стягнутого за розкладкою хліба.

Всього у 1920 р. держава заготовила в Україні 71,5 млн пудів хліба. Навіть за допомогою військової сили і комнезамів план вдалося виконати менше ніж наполовину.

У липні 1920 р. з’явився декрет Раднаркому РСФРР «Про розрахункові операції», дія якого негайно поширилася на територію України. Декретом заборонялося установам, підприємствам і організаціям купувати матеріали або продукти на вільному ринку. Розрахунки між установами та підприємствами могли здійснюватися тільки у безготівковій формі.

В грудні був підготовлений проект заміни грошей «тродами» (трудовими одиницями). Напередодні скасування грошей (яке так і не відбулося), 4 грудня 1920 р., Ленін підписав «Декрет про безкоштовний відпуск продовольчих продуктів і предметів широкого споживання».

Радянсько-польська війна

Юзеф Пілсудський, який здобув у Польщі майже диктаторську владу «начальника держави», тривалий час проводив переговори щодо утворення спільного антибільшовицького фронту в Україні з С. Петлюрою. Бажаючи далі боротися за незалежність УНР, голова Директорії погодився на тяжкі й принизливі умови, викладені у трьох таємних конвенціях. Вони були підписані у квітні 1920 р. і відомі під узагальнюючою назвою Варшавської угоди.

Кордон між Польщею та УНР встановлювався по лінії, яку війська Пілсудського вже зайняли. Тобто у межах Польщі залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина (з 1918 р.), Західна Волинь і частина Полісся до Збруча й Горині (з травня 1919 р.) та Східна Галичина (з липня 1919 р.).

Уряд Ю. Пілсудського відмовлявся від претензій на розширення території до історичних кордонів Речі Посполитої (1772 р.), але ця відмова мала символічне значення. Навпаки, відмова С. Петлюри від проголошеної за його участю злуки УНР і ЗУНР була актом політичним. Антанта взяла до відома анексію Східної Галичини Польщею, але не погодилася з нею. Східна Галичина з центром у Львові дістала статус міжнародної території.

Більшовицькі агітаційні плакати 1920 р.

Полякам було відомо, що після поразки білогвардійських армій Раднарком РСФРР здійснює масштабну передислокацію своїх військ. Не чекаючи закінчення передислокації, яка не віщувала нічого доброго, 25 квітня 1920 р. Пілсудський вторгся в Україну.

Разом з польськими військами наступала Армія УНР. Дислоковані біля Вінниці дві бригади УГА (які після розгрому денікінців перейшли на службу до радянської влади) приєдналися до неї. Однак польське командування роззброїло і розформувало галичан. Не довіряло воно й петлюрівцям. За попередніми домовленостями С. Петлюра мав сформувати ще чотири дивізії, але не дістав на це дозволу.

6 травня поляки здобули Київ. Перші успіхи Ю. Пілсудського Москва зустріла спокійно і продовжувала систематично нарощувати сили.

На світанку 5 червня радянські війська прорвали фронт і вийшли в тили польської армії. Щоб попередити загрозу оточення, поляки почали стрімко відкочуватися на захід. 12 червня вони залишили Київ, потім - захоплений раніше Мінськ. Війська Західного фронту під командуванням М. Тухачевського почали розвивати наступ на Варшаву. Очолювані О. Єгоровим війська Південно-Західного фронту повели наступ на Львів.

У відчаї керівники Польщі звернулися до держав Антанти. Англія і Франція пообіцяли допомогу, але Польща повинна була обмежитися на сході лінією кордону, накресленою в декларації Антанти від 8 грудня 1919 р.

Після одержаної згоди міністр закордонних справ Великої Британії лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до Росії і запропонував їй зупинити свої війська за 50 км від лінії, визначеної Антантою як східний кордон Польщі. Відтоді ця лінія дістала назву лінії Керзона.

Після вступу Червоної армії на польські землі у Білостоці утворився Польський ревком на чолі з Ф. Дзержинським. Польревком видав маніфест, у якому проголошувались такі заходи, як створення рад, націоналізація підприємств, експропріація поміщицьких маєтків. Про передачу землі селянам мови не було.

У Східній Галичині, в Тернополі утворився Галицький ревком на чолі з В. Затонським. Це був тимчасовий уряд терміново проголошеної Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Ревком негайно почав видавати декрети про конфіскацію поміщицької і церковної земель, відокремлення школи від церкви і церкви від держави та ін.

13 серпня радянські війська підійшли до варшавської фортеці Модлин. Наступного дня поляки здійснили контрудар і завдали їм нищівної поразки. Через десяток днів основна частина військ Тухачевського опинилася аж за Бугом.

Мирні переговори почалися ще в середині серпня у Мінську, а потім були перенесені в Ригу. Делегації Росії та України змушені були погодитись на встановлення такого кордону, за яким Західна Україна і Західна Білорусія залишалися в межах Польщі. На цих умовах у жовтні було підписане перемир’я, а пізніше, у березні 1921 р. - мирний договір.

Розгром білогвардійців П. Врангеля і петлюрівців

Частина денікінських військ спромоглася закріпитися в Криму. На кораблях Антанти на півострів були евакуйовані білогвардійці з Одеси і Новоросійська. Кримське угруповання очолив генерал П. Врангель.

Коли радянські війська почали битву за Київ, білогвардійці виступили з Криму і завдали удару по їхніх тилах. Та в боях під Каховкою Врангеля зупинили.

У червні 1920 р. військові кораблі Антанти перевезли в Крим з Кубані до 40 тис. денікінців. У середині серпня Врангель кинув у бій усі наявні сили й захопив Олександрівськ.

Тим часом радянське керівництво провело додаткову мобілізацію і утворило окремий Південний фронт, який очолив М. Фрунзе. Після контрудару з каховського плацдарму врангелівці під загрозою оточення почали відступати в Крим, під захист укріплень Турецького валу.

Турецький вал простягався на всю довжину Перекопського перешийка (11 км). За валом заввишки до 10 м з трьома лініями дротяних загороджень простягався глибокий рів. Через два десятка кілометрів була друга смуга оборони з шести ліній окопів.

М. Фрунзе мав майже 200 тис. бійців, поміж них найбільш боєздатними були махновські частини. Тривалий час армія «батька» Махна воювала одночасно з білогвардійцями й червоноармійцями. У жовтні Н. Махно уклав угоду з М. Фрунзе про спільні дії.

Більшовицькі плакати 1919-1920 рр.

Штурм укріплень розпочався 7 листопада і тривав п’ять днів. Ціною колосальних жертв червоноармійцям удалося прорвати укріплення і увірватися на півострів. Рештки врангелівців спішно добиралися до найближчого порту і евакуювалися в Османську імперію морським шляхом. За кілька днів було евакуйовано близько 150 тис. білогвардійців і біженців.

Доля тих, хто не поїхав на чужину, склалася трагічно. Офіцерів, які повірили радянській владі і припинили опір, чекала смерть. Одночасно були підступно винищені й махновські частини, які найкраще показали себе в боях з білогвардійцями.

Коли польські війська відійшли за Збруч, Армія УНР близько місяця билася з переважаючими силами противника на Правобережжі. Між Збручем, Дністром і Південним Бугом колишні вороги - білогвардійці і петлюрівці - утворили спільний антирадянський фронт.

Після 12 жовтня, коли на радянсько-польському фронті було оголошено перемир’я, обстановка на Правобережжі для Армії УНР та її білогвардійських союзників стала безнадійною. 18 листопада Червонокозача дивізія В. Примакова і бригада Г. Котовського увірвалися у прикордонний Волочиськ. Залишки військ С. Петлюри перейшли через Збруч на територію Польщі, де були інтерновані. Майже одночасно припинили опір білогвардійські загони С. Булака-Балаховича, сформовані Б. Савинковим у Польщі на допомогу Врангелю.