Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

Тема 20. Україна у боротьбі за державну незалежність (1918-1920)

20.1. Вступ німецько-австрійських військ в Україну. Розпуск Центральної Ради. Утворення Української Держави. Внутрішня політика гетьмана П. Скоропадського. Боротьба селян та робітників з окупантами і гетьманським режимом. Зовнішня політика П. Скоропадського. Утворення Директорії. Відродження Української Народної Республіки. Інтервенція Антанти. Трудовий конгрес. Війна з Радянською Росією.

1918 р., 29 квітня. - Проголошення П. Скоропадського на Всеукраїнському хліборобському з’їзді гетьманом України.

1918 р., 5-12 липня. - І з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України, який утворив КП(б)У, обрав її ЦК (Москва).

1918 р., 13 листопада. - Створення Українським національним союзом Директорії УНР (Київ).

1918 р., 16 листопада. Початок Директорією УНР повстання проти гетьманського уряду (Біла Церква).

1918 р., листопад. - Початок наступу радянських військ на Україну.

1918 р., 28 листопада. - Створення більшовиками Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Г. П’ятаковим.

1918 р., 14 грудня. - Зречення П. Скоропадським влади.

1918 р., 18 грудня. - Вступ Директорії УНР до Києва.

1918 р., 26 грудня. - Сформування Директорією УНР Ради народних міністрів.

1919 р., 6 січня. - Ухвалення Тимчасовим робітничо-селянським урядом України декрету про нову назву радянської держави - Українська Соціалістична Радянська Республика. 1919 р., 16 січня. - Оголошення Директорією війни РСФРР.

Вступ німецько-австрійських військ в Україну. Розпуск Центральної Ради

Наступ більшовиків змусив Малу Раду і Раду народних міністрів (так став називатися уряд після проголошення УНР незалежною державою) виїхати з Києва на Волинь. Перебуваючи в Коростені, Мала Рада 25 лютого (12 лютого за ст. ст.) ухвалила закон про запровадження в УНР григоріанського календаря з 16 лютого. Отже, 16 лютого стало вважатися 1 березня. В той же день Рада народних міністрів затвердила державний герб УНР. Ним став тризуб Володимира Великого.

Перебуваючи в Житомирі, Мала Рада затвердила 1 березня закон про грошову одиницю, карбування монети і друк кредитних державних білетів - гривень. 2 березня був прийнятий закон про громадянство УНР.

Німецькі війська почали наступ на територію УНР з 21 лютого. Через тиждень слідом за ними почали наступати австро-угорські війська. На київському напрямі наступали 23 німецькі, на одеському - 10 австро-угорських дивізій. Разом з німецькими військами наступали нечисленні збройні сили Центральної Ради.

Павло Скоропадський

Загальна чисельність військ Центральних держав в Україні сягала 450 тис. солдатів і офіцерів. Це дозволило швидко витіснити радянські війська. У кінці квітня 1918 р. на території УНР більше не залишалося радянських частин.

11 березня 1918 р. Центральна Рада у відозві до громадян УНР заявила, що прийняла допомогу Німеччини та Австро-Угорщини, щоб якнайшвидше вигнати більшовиків. Союзники не втручатимуться у внутрішні справи України, «вони приходять, - вказувалося у відозві, - як наші приятелі і помічники на короткий час, щоб помогти нам у скрутну хвилину». Підтверджувалися всі свободи, громадянські й національні права та вольності, проголошені Третім і Четвертим Універсалами. УЦР зобов’язувалася не затримувати в своїх руках владу довше, ніж можуть зібратися Всеукраїнські установчі збори. Чинність виборів у неокупованій радянськими військами частині України, які пройшли в кінці 1917 і на початку 1918 р., теж підтверджувалася. Довибори планувалося здійснити негайно, щоб 12 травня Установчі збори могли розпочати свою роботу.

Проте керівники Центральної Ради і Ради народних міністрів не врахували, що півмільйонна окупаційна армія лише своєю присутністю ліквідувала стан революційної ситуації, за якого здійснювалися соціально-економічні реформи. Поміщики стали вимагати повернення конфіскованої власності. Промислово-фінансові кола поставили вимогу скасувати або переглянути робітниче законодавство. Заможні верстви селянства стояли за відновлення приватної власності на землю. Навпаки, пролетаризовані верстви села відстоювали соціалізацію землі.

Окупанти прийшли до висновку, що Центральна Рада нездатна налагодити в Україні ефективне державне управління і виконати зобов’язання перед Центральними державами у постачанні продовольчих та сировинних ресурсів. Вони почали шукати іншу силу в українському суспільстві, на яку можна було б спертися.

Їхній вибір упав на лідера Української демократично-хліборобської партії Павла Скоропадського.

Німці обіцяли йому підтримку за певних умов: визнання Брестського миру, розпуск Центральної Ради, відмова від скликання Установчих зборів, недопущення виборів у будь-які законодавчі інститути до «повного замирення» краю, ліквідація земельних комітетів, поновлення приватної власності на землю і оплата перебування на території України австро-німецьких військ.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада провела засідання, яке виявилося останнім. Депутати без обговорення затвердили Конституцію УНР. За спогадами (протокольний запис другої половини засідання не проводився), М. Грушевський був проголошений президентом УНР, хоч у тільки що затвердженій Конституції такої посади не передбачалося.

29 квітня в найбільшому в місті приміщенні цирку зібралося майже 8 тис. делегатів Всеукраїнського хліборобського конгресу. Коли в ложі з’явився П. Скоропадський, в залі залунали вигуки «Хай живе гетьман!». Головуючий запросив після цього Скоропадського у президію, і той подякував присутнім за те, що вони довірили йому владу. На цьому процедура виборів закінчилася. При співчутливому до себе ставленні окупантів прибічники гетьмана в ніч на 30 квітня захопили державні установи.

Внутрішня політика гетьмана П. Скоропадського

У виданому після перевороту універсалі («Грамоті до всього українського народу») гетьман зобов’язувався «негайно збудувати державну владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». З універсалу і з опублікованого одночасно «Закону про тимчасовий державний устрій України» випливало, що УНР ліквідується, а замість неї постає Українська Держава. Тимчасово, до обрання парламенту, законодавча влада зосереджувалася у гетьмана. Строки і порядок скликання парламенту не визначалися. Гетьман залишав за собою всю повноту виконавчої і судової влади.

Головою гетьманського уряду став Федір Лизогуб, міністром закордонних справ - Дмитро Дорошенко, міністром освіти та мистецтв - Микола Василенко, міністром юстиції - Михайло Чубинський. Всі вони були передусім фахівцями, а не політичними діячами. Представників соціалістичних партій П. Скоропадський до свого уряду не включив.

На зустрічі з делегацією хліборобів гетьман заперечив чутки про те, що земля залишиться у поміщиків. Він збирався ліквідувати поміщиків як соціально-економічну верству, але бажав зробити це цивілізованими, а не більшовицькими методами. За законом від 8 червня 1918 р. приватне землеволодіння обмежувалося 25 десятинами на одну особу. Поміщики одержували можливість продавати землю Державному земельному банку. Банк повинен був організувати продаж землі селянам у розмірах, необхідних для збільшення їхнього землекористування. Селяни могли купувати землю на виплату.

До здійснення аграрної реформи поміщики залишалися власниками своїх маєтків. Це викликало роздратування у селян. Ліквідацію земельних комітетів і необхідність продавати свою продукцію гетьманській адміністрації, яка мала зобов’язання перед окупаційними державами щодо поставок, селянство зустріло вкрай негативно.

Трагедія гетьмана полягала в тому, що його програма виявилася несумісною з інтересами Німеччини та Австро-Угорщини як окупаційних держав.

Ця несумісність інтересів найбільш яскраво проявилася у військовій сфері. Гетьман задумав створити 300-тисячну армію, оснащену за останнім словом техніки, з панцерними спецчастинами та авіацією. Та німецьке командування не бажало створення повноцінної української армії, вважаючи її небезпечною для себе. Адже сам П. Скоропадський як генерал царської армії надто добре воював проти них у недалекому минулому. Крім того, окупантам було вигідно, щоб Україна платила за «послуги» їхніх військ.

Збройні сили гетьмана складалися із Запорозької дивізії (з полком гайдамаків), двох дивізій синьожупанників, дивізії сірожупанників і сердюцької (гвардійської) добровольчої дивізії. Восени 1918 р. у Білій Церкві була сформована бригада січових стрільців.

Складне становище склалося у промисловості. Не впевнені у завтрашньому дні власники підприємств відмовлялися від капіталовкладень у розвиток виробництва. Революція підірвала трудову дисципліну на виробництві.

Уряд гетьмана розпочав із зміцнення дисципліни. Однак під впливом власників підприємств ці заходи вилилися у фактичну відмову від соціального законодавства УНР. Міністерство торгівлі і промисловості встановлювало на багатьох підприємствах 12- годинний робочий день.

Боротьба селян та робітників з окупантами і гетьманським режимом

Присутність окупаційної армії перервала революційний процес лише на короткий час. Розчаровані політикою властей, селяни й робітники знову розпочали боротьбу. Поширилися підпали маєтків, вбивства поміщиків або їхніх управителів, партизанські дії. Керували партизанщиною більшовицькі й лівоесерівські організації.

Загальноросійська партія лівих есерів застосувала в боротьбі з окупантами індивідуальний терор. Щоб підірвати Брестський мир, вона поставила за мету вбити посла Німеччини в Росії графа Мірбаха, фельдмаршала Айхгорна і гетьмана Скоропадського. Першим у Москві впав Мірбах, у липні в Києві вбили Айхгорна. Лише Скоропадському вдалося уникнути смерті. Після цих акцій різко посилилися каральні екзекуції в селах. Натомість селяни розгорнули справжню війну з владою. Партизанська боротьба найбільше поширилася у Київській губернії.

Боротьба робітників була більш організованою і масштабною, ніж селянська. У липні і серпні 1918 р. припинили роботу близько 200 тис. залізничників. Це істотно позначилося на вивозі продовольства та сировини в Німеччину й Австро-Угорщину. ЦК КП(б)У створив для керівництва загальним страйком залізничників спеціальне організаційне бюро.

Зовнішня політика П. Скоропадського

Уряд радянської Росії зобов’язався за умовами Брестського мирного договору визнати незалежність України і укласти з нею мирний договір. У травні 1918 р. до Києва прибула для ведення мирних переговорів російська делегація на чолі з X. Раковським та його заступником Д. Мануїльським. Українську делегацію на переговорах очолив С. Шелухін.

12 червня сторони підписали попередній договір про припинення стану війни між Україною і Росією. Відновлювалися поштові, телеграфні, залізничні та інші комунікації. Українська Держава дістала можливість заснувати консульства у багатьох містах Росії.

У головному питанні - про делімітацію кордону - сторони не дійшли згоди. Російська делегація погоджувалася з етнографічним підходом до визначення кордону, але висунула необгрунтовані претензії на великі території. X. Раковський відверто затягував переговори, продиктовані умовами Брестського миру. Він вичікував поразки Німеччини у двобої з Антантою, що зробило б нечинним Брестський мир.

Гетьманська дипломатія приділила багато уваги проблемі Холмщини й Підляшшя. За Брестським миром ці українські землі, що належали Польщі з 14 ст., мали відійти до України. Під час війни південні повіти Холмської губернії були окуповані австро-угорською армією, а північні разом з Підляшшям - німецькою.

Коли стало відомо про умови Брестського миру, поляки почали вимагати, щоб Забужжя, включаючи Холмщину, залишалося за Польською державою.

Цісарський уряд не побажав ускладнювати відносини з впливовою фракцією польських депутатів у віденському парламенті і не допустив у контрольовані ним п’ять повітів Холмщини українську адміністрацію. У жовтні 1918 р., коли Австро-Угорська імперія розпалася, австрійські чиновники передали владу місцевим органам польського самоврядування. Коли в Берліні почалася революція, збройні сили Польщі негайно зайняли окуповану кайзерівськими військами територію Холмщини й Підляшшя. Українська адміністрація цих земель опинилася в концтаборі.

Кримський півострів з великою військово-морською базою в Севастополі і Чорноморський флот кайзерівський уряд не бажав передавати Україні. Підрозділам Запорозької дивізії, які весною 1918 р. переслідували російські радянські війська, що відступали в Крим, було наказано не переходити через Перекопський перешийок. Німецька окупаційна адміністрація передала владу в Криму колишньому царському генералу С. Сулькевичу. Утворений ним крайовий уряд не приховував намірів зберегти Крим для «єдиної і неділимої» Росії, яка повинна була постати в майбутньому, після знищення більшовицького Раднаркому.

Забезпечивши німецький нейтралітет, П. Скоропадський оголосив блокаду Криму. Блокада виявила цілковиту залежність півострова від материка: його економічне життя було паралізоване. Сулькевич капітулював і погодився на переговори про форму державного об’єднання з Україною. Восени 1918 р. сторони розробили попередні умови побудови крайової автономії, які підлягали затвердженню кримськотатарським курултаєм та іншими національними і суспільно-політичними організаціями.

У березні 1918 р. виникло бессарабське питання. Румунія після укладення миру з Австро-Угорщиною поспішила анексувати Бессарабію. Гетьманський уряд перервав відносини з Румунією і заборонив вивіз до неї будь-яких товарів. Тільки через півроку, коли виникла потреба шукати контакти з Антантою, П. Скоропадський погодився на укладення тимчасового торговельного договору. У Румунії розміщувалися дипломатичні представництва країн Антанти, і гетьман сподівався на її посередництво в переговорах. Питання про долю Бессарабії було відкладене до кінця війни.

Восени 1918 р. розпочалися переговори про об’єднання Кубанської Народної Республіки з Українською Державою. 21 жовтня було узгоджено договір про об’єднання. Але сталося це запізно: на Північному Кавказі почала формуватися білогвардійська Добровольча армія, а сам П. Скоропадський в Україні опинився у критичному становищі.

Емісари гетьмана в Румунії, Швеції і Швейцарії шукали контактів з представниками Антанти, намагаючись переконати їх у тому, що запрошення німців в Україну було не більш ніж намаганням захиститися від більшовиків. 14 листопада гетьман відправив у відставку уряд Ф. Лизогуба. Новий уряд мав втілювати в життя зовнішньополітичний курс на федеративний зв’язок з майбутньою небільшовицькою Росією, якої ще не існувало.

Переорієнтацією з Німеччини на Росію й наголосом на спільній, разом з Добровольчою армією генерала А. Денікіна, боротьбі проти більшовизму гетьман сподівався здобути прихильність Антанти.

Утворення Директорії

Більшовики й українські есери вели непримиренну боротьбу з окупантами та гетьманською адміністрацією. Більш помірковані політичні сили об’єдналися в блок, який не виключав мирного розв’язання питання про владу.

Ініціативу в об’єднанні взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони утворили у вересні 1918 р. Український національний союз. Останній заявив, що виступатиме за встановлення влади, відповідальної перед парламентом. П. Скоропадський спробував порозумітися з Національним союзом. Але цього не допустили кадетські міністри й торговельно-промислові кола.

Коли стало зрозуміло, що німецькі багнети більше не рятуватимуть гетьманський режим, глава Українського національного союзу В. Винниченко вирішив діяти негайно. У ніч на 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників, Українських січових стрільців. Було створено п’ятиособовий орган для керівництва повстанням проти гетьмана - Директорію. Головою Директорії став В. Винниченко, а її збройні сили очолив С. Петлюра.

Директорія уклала угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою окупаційних військ і повела січових стрільців з-під Білої Церкви на Київ. Під Мотовилівкою вона розгромила полк сердюків і офіцерську дружину. Після цього один з полків Запорозької дивізії на чолі з П. Болбочаном перейшов на бік Директорії і захопив Харків. Дислокована на Чернігівщині Сірожупанна дивізія теж визнала владу Директорії. На початку грудня підпорядковані С. Петлюрі війська вступили в Одесу.

Симон Петлюра

У ніч на 14 грудня бойовики більшовиків і єврейських соціалістичних партій підняли повстання в Києві. Проте влада їм не дісталася. До міста увійшли січові стрільці. Кілька днів П. Скоропадський переховувався в місті, а потім у мундирі німецького офіцера виїхав до Берліна.

Інтервенція Антанти

11 листопада 1918 р. кайзерівська Німеччина підписала акт про перемир’я, який насправді означав фактичну капітуляцію. Брестський мирний договір ставав нечинним. 13 листопада про це офіційно заявив ВЦВК Російської Федерації. Раднарком дав директиву підготуватися до вторгнення в Україну.

Про те, що події розгортатимуться саме таким чином, керівники Антанти знали заздалегідь. Прем’єр-міністр Франції Ж. Клемансо дав директиву підготуватися до інтервенції, щоб перешкодити захопленню України більшовиками.

За півтора місяці на Чорноморське узбережжя висадилися дві французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські і польські частини, всього близько 60 тис. осіб.

Цими силами інтервенти спромоглися зайняти лише вузьку смугу узбережжя.

Антанта допомагала білогвардійцям А. Денікіна відновлювати «єдину й неділиму» Росію. Вона не визнала Української Держави гетьмана П. Скоропадського і не збиралася визнавати Директорію УНР. Однак Директорія не могла протидіяти Антанті. У неї було досить інших ворогів. Польща прагнула відновити кордони Речі Посполитої 18 ст., на півночі і північному сході готувалися до вторгнення армії Л. Троцького, на південному сході нагромаджували сили білогвардійці.

Боротьбу з військами Антанти почали більшовики й українські ліві есери. Для пропагандистської роботи в її військах більшовики створили групу людей з досконалим знанням європейських мов - «Іноземну колегію». Ставка на пропаганду виправдала себе. На початку лютого 1919 р. стало зрозуміло, що війська Антанти воювати нездатні. У квітні вони покинули порти України і Криму.

Трудовий конгрес

Директорія була органом керівництва повстанням. Функції її вичерпалися після перемоги повстання. У грудні на нараді членів Директорії УНР з представниками політичних партій було вирішено покласти в основу організації влади «трудовий принцип». Влада на місцях мала належати трудовим радам. Місцеві ради повинні були організувати вибори на Всеукраїнський трудовий конгрес - тимчасовий законодавчий орган УНР. За інструкцією, затвердженою Директорією УНР на початку січня 1919 р., вибори на Трудовий конгрес відбувалися по куріях (селянській, робітничій і «трудової інтелігенції») у кожній губернії і в ЗУНР.

Перша сесія Трудового конгресу почалася 23 січня 1919 р. в Київському оперному театрі. Зібралося близько 400 делегатів, пізніше їх кількість трохи збільшилася. Основна частина делегатів представляла контрольовану українськими есерами Селянську спілку. Однак ця партія розкололася на три частини і керувати діями своїх делегатів не могла. Враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації, конгрес передав усю повноту влади Директорії УНР. Функцію глави держави конгрес доручив голові Директорії УНР В. Винниченку.

Криза влади

Серед членів Директорії УНР не було згоди щодо напряму внутрішньої і зовнішньої політики. В. Винниченко і перший голова Ради народних міністрів В. Чехівський прагнули порозуміння з Москвою, а С. Петлюра стояв за зближення з Антантою. Однак швидко стало зрозуміло, що обидва напрями зовнішньої політики є однаково безперспективними.

Криза влади поглиблювалася особистим суперництвом між В. Винниченком і С. Петлюрою. Вплив останнього невпинно зростав. Однак реальна влада на місцях належала виборним отаманам напівпартизанських загонів, з яких складалися збройні сили УНР. Такі загони воліли воювати біля рідних осель, а у випадку невдачі розпорошувалися без бою. Під час падіння гетьманського режиму Директорія УНР мала 100-тисячну армію, а через півтора місяця, перед здачею Києва, чисельність її військ скоротилася уп’ятеро.

Соціальна політика Директорії залишалася декларацією добрих намірів. Вона проголошувала відданість інтересам трудящих селян, але діяла надто нерішуче. Строки і порядок поділу землі не визначалися. На малоземельному Правобережжі Польща домоглася від Директорії визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних, у зв’язку з чим їхня власність стала недоторканною.

Відданість інтересам робітничого класу теж була декларативною. Отамани на місцях придушували страйки, забороняли робітничі організації, розганяли профспілки.

В атмосфері анархії і сваволі, яку назвали отаманщиною, величезних масштабів набули єврейські погроми.

Війна з радянською Росією

17 листопада 1918 р. в Москві була створена окрема від Реввійськради РСФРР Українська революційна військова рада у складі В. Антонова-Овсієнка, В. Затонського, Г. П’ятакова і Й. Сталіна. Це означало, що більшовицьке керівництво вирішило надати вторгненню в Україну замаскованого характеру: нібито цілком незалежна від Росії Радянська Україна бореться з режимом, нав’язаним трудящим масам іноземними імперіалістами. Повторювалася технологія вторгнення, уже апробована взимку 1917-1918 рр.

28 листопада, тобто через два тижні після утворення Директорії, було сформовано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України у складі Г. П’ятакова (голова), Артема (Ф. Сергеева), К. Ворошилова, В. Затонського, Е. Квірінга, Ю. Коцюбинського, М. Подвойського, О. Шліхтера та ін.

В. Антонову-Овсієнку дали можливість відібрати для створюваної Української радянської армії незадіяні на фронтах військові формування. Щоб передчасно не видати справжнє призначення військ, їх назвали Групою курського напрямку. Основу армії вторгнення складали І і II повстанські дивізії, утворені з партизанських загонів у «нейтральній зоні».

В грудні І повстанська дивізія почала просуватися від Стародуба на південний захід. II дивізія наступала на Харків. 1 січня 1919 р. харківські робітники повстали і два дні утримували місто до підходу регулярної армії. З січня разом з армією в Харків прибув Тимчасовий уряд України.

4 січня 1919 р. було утворено Український фронт під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Перед ним ставилося завдання оволодіти головними переправами на Дніпрі в районі Києва, Черкас, Кременчука і Катеринослава. Прогнозуючи наступ військ Антанти вглиб України, російське командування бажало закріпитися на Дніпрі і відстояти хоча б Лівобережжя. Тоді ще важко було передбачити, яка доля чекатиме нечисленний антантівський десант.

З Харкова війська радянської Росії почали наступ у трьох напрямках: II повстанська дивізія просувалася на Полтаву, група П. Дибенка - на Катеринослав, а група Ю. Сабліна - на Донбас. Загальна чисельність цих військ не перевищувала 11 тис. бійців, але вони спиралися на допомогу місцевих партизанів. Пересвідчившись у неможливості дипломатичних переговорів, Директорія УНР 16 січня 1919 р. офіційно оголосила війну Радянській Росії.

Одночасно з наступом на харківському напрямі російські війська просувалися на Київ. 12 січня Богунський полк під командуванням М. Щорса оволодів Черніговом і разом з Таращанським полком В. Боженка наблизився до Броварів, де стояла Армія УНР. Після триденної битви С. Петлюра відступив. 5 лютого І повстанська дивізія вступила в столицю України.

Після переїзду Директорії до Вінниці група провідних міністрів УНР зустрілася з французьким командуванням. Воно висунуло такі вимоги: реорганізувати Директорію і вилучити з неї представників соціалістичних партій; відмовитися від «більшовицької» соціально-економічної політики; реорганізувати Армію УНР і збільшити її у стислі строки шляхом мобілізації до 300 тис. чоловік; підпорядкувати Армію УНР нарівні з Добровольчою армією А. Денікіна союзному командуванню.

С. Петлюра заявив про припинення свого членства в УСДРП, щоб залишитися в Директорії. В. Винниченко вийшов з Директорії і передав повноваження глави С. Петлюрі. В. Чехівський подав у відставку, і на посаді голови уряду УНР його замінив безпартійний С. Остапенко.

Влада в Директорії зосередилася в руках С. Петлюри. Але сподівання на швидку і ефективну допомогу з боку Антанти виявилися марними. Переслідувані російськими військами, загони Армії УНР 6 березня залишили Вінницю. Черговою резиденцією Директорії стала Жмеринка.

Поняття та терміни

Гетьманський переворот 1918 р. - державний переворот, здійснений у Києві прихильниками генерала П. Скоропадського за підтримки німецького командування. Внаслідок перевороту було ліквідовано Українську Народну Республіку, розігнано Українську Центральну Раду і проголошено Українську Державу на чолі з гетьманом П. Скоропадським.

Українська Держава - офіційна назва гетьманського державного устрою, який існував в Україні у квітні-грудні 1918 р.

Соціалізація землі - передбачала передачу всієї землі без викупу в розпорядження земельних комітетів та розподіл її серед селянства за трудовою або споживчою нормою. Вимога соціалізації землі була головним положенням аграрної програми есерів (як російських, так і українських).