Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

19.3. Жовтневі* події в Києві. Третій Універсал Центральної Ради. Соціально-економічна політика Центральної Ради. Усталення кордонів УНР. Всеукраїнський з’їзд рад у Києві. Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові. Наступ радянських військ. Четвертий Універсал Центральної Ради. Брестський мир.

1917 р., 19-25 жовтня (6-12 жовтня за ст. ст.). - Обласний з’їзд рад Донецько-Криворізького басейну (Харків).

1917 р., 11-13 листопада (29-31 жовтня за ст. ст.). - Повстання робітників та солдатів, кероване більшовиками, під гаслом встановлення радянської влади (Київ).

1917 р., 20 листопада (7 листопада за ст. ст.). - Прийняття Центральною Радою Третього Універсалу. Створення Української Народної Республіки.

1917 р., 17-19 грудня (4-6 грудня за ст. ст.). - З'їзд представників робітництва, вояцтва та селянства України, який проголосив себе І Всеукраїнським з'їздом рад (Київ). 1917 р., 24-25 грудня (11-12 грудня за ст. ст.). - Проведення більшовиками у Харкові на противагу Центральній Раді І Всеукраїнського з’їзду Рад. Проголошення з’їздом 25 грудня України радянською республікою і створення вищого органу радянської влади в Україні - Центрального виконавчого комітету Рад України.

1917 р., 30 грудня (17 грудня за ст. ст.). - Утворення першого радянського уряду України - Народного секретаріату (Харків).

1917 р., 7 січня (25 грудня за ст. ст.). - Наступ радянських військ проти військ Центральної Ради.

1917 р., 29 грудня. - Приєднання делегації УНР до мирних переговорів, що почалися у Брест-Литовську.

1918 р., 25 січня (11 січня за ст. ст.). - Прийняття Центральною Радою Четвертого Універсалу.

1918 р., 29 січня - 4 лютого (16-22 січня за ст. ст.). - Збройне повстання робітників проти Центральної Ради, яке було придушене українськими військами на чолі з С. Петлюрою (Київ).

1918 р., 9 лютого (27 січня за ст. ст.). - Підписання Брест-Литовського мирного договору УНР з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Османською імперією і Болгарією, за яким вони визнали УНР як самостійну державу.

Жовтневі події в Києві

У жовтні 1917 р. Центральна Рада взяла курс на скликання Всеукраїнських установчих зборів. 23(10) жовтня з цього приводу на Малій Раді спалахнула гостра дискусія з представниками загальноросійської демократії.

На початку листопада Тимчасовий уряд надіслав телеграфом розпорядження В. Винниченку «безвідкладно виїхати до Петрограда для особистих пояснень з приводу повідомлень про агітацію на Україні на користь скликання суверенних Установчих зборів». В пресі повідомлялося, що командуючий Київським військовим округом (КВО) генерал Квецинський дістав директиви в разі відмови Винниченка їхати в Петроград розпустити Центральну Раду і Генеральний секретаріат. Винниченко поїхав у Петроград 7 листопада (25 жовтня) - саме в той день, коли більшовики скинули Тимчасовий уряд. II Всеросійський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів утворив новий російський уряд - Раду народних комісарів на чолі з В. Леніним.

* Йдеться про події, датовані за старим стилем. За новим стилем вони відбувалися у листопаді.

У зв’язку з цим Мала Рада разом з представниками інших організацій утворила Крайовий комітет з охорони революції в Україні, відповідальний перед УЦР. Однак єдиний фронт революційної демократії розпався вже на другий день. Керівники київських більшовиків вийшли з Крайового комітету після того, як Центральна Рада засудила переворот у Петрограді. Це означало, що більшовицькі загони виводилися з-під контролю комітету.

У Києві утворилося три табори, кожний з яких протистояв двом іншим. Табір прибічників поваленого уряду складався з усіх загальноросійських партій, крім більшовицької, і мав реальною опорою штаб КВО. Більшовики спиралися на ради робітничих і солдатських депутатів. Центральна Рада протистояла штабу КВО і більшовикам одночасно.

Штаб КВО блокував Марийський палац, де знаходився утворений більшовиками ревком, і заарештував його. Однак більшовики створили новий ревком і почали бої, головним чином на Печерську, у районі заводу «Арсенал». Сутички тривали три дні, аж поки комісія з представників більшовицького ревкому, Центральної Ради, штабу КВО і міської думи не розробила умови припинення вогню. Командування КВО звільнило заарештованих членів більшовицького ревкому, вивело з міста війська і розформувало добровільні офіцерські дружини. Поле бою залишилося за Центральною Радою. Генеральний секретаріат призначив тимчасовим начальником КВО члена Генерального військового комітету підполковника В. Павленка. 16(3) листопада на об’єднаному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів Києва Центральну Раду було визнано крайовою владою в Україні.

Засновник більшовицької партії В. Ульянов (Ленін) на відкритті тимчасового пам’ятника К. Марксу та Ф. Енгельсу в Москві, 1918 р.

Третій Універсал Центральної Ради

Наступного дня, тобто 17(4) листопада, в Києві було скликане розширене засідання рад робітничих і солдатських депутатів за участю представників контрольованих більшовиками військових частин, профспілок і фабзавкомів. На ньому керівник київських більшовиків Г. П’ятаков висунув план непрямого усунення Центральної Ради від влади. Йшлося про те, щоб скликати у Києві Всеукраїнський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів. І тут виявилося, чому за день до цього засідання виконкоми обох київських рад погодилися вважати Центральну Раду крайовою владою. Керівний орган, який мав утворити Всеукраїнський з’їзд рад, отримав би назву Центральна Рада! Ленінська партія прагнула скористатися тимчасовою популярністю в масах, щоб перетворити Центральну Раду за російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України.

Центральна Рада мала намір віддати завойовану владу демократично обраним депутатам Установчих зборів, а більшовики - встановити диктатуру однієї партії під виглядом диктатури пролетаріату. Потрібні були рішучі дії для утвердження державних прав українського народу. На скликання надзвичайної сесії Центральної Ради не залишалося часу. Пізно ввечері 19(6) листопада зібралася Мала Рада. Від імені керівництва Ради і Генерального секретаріату М. Грушевський подав на затвердження текст Третього Універсалу. В ньому проголошувалося: «Однині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів».

Делегати третього Всеукраїнського військового з’їзду, постанови якого вплинули на рішення Центральної Ради негайно проголосити УНР. У центрі - М. Грушевський та С. Петлюра. Київ, листопад 1917 р.

З 47 членів Малої Ради, присутніх на засіданні, поіменно за Універсал висловились 42 (всі українці і євреї), проти не було подано жодного голосу, утрималося п’ятеро (меншовики, російські есери, представник польського демократичного централу). Голосували, коли вже почався новий день. Отже, Третій Універсал датований 20(7) листопада 1917 р.

Визначення статусу УНР як складової частини ще не існуючої Російської федеративної держави не викликало істотних дискусій у тогочасному українському суспільстві. Росія перебувала у стані війни з Німеччиною та її союзниками. Проголошення незалежної УНР одразу поставило б перед нею питання: як ділити ворога, як розмежовувати фронти?

УЦР зобов’язувалася в Універсалі подбати про те, щоб мир було встановлено якнайшвидше. Але вона бачила тільки єдину можливість виходу з війни: «Через Центральне Правительство примусити й спільників, і ворогів негайно розпочати мирні переговори».

Автори Універсалу припустилися фундаментальної помилки: вони були переконані, що УНР виявиться спроможною протистояти центру, імперська природа якого з поваленням царя чи з усуненням О. Корейського не змінилася. Але текст Універсалу переконує, що М. Грушевський та його соратники зовсім не ототожнювали петроградський Раднарком з центральним російським урядом. Вони стверджували: «Центрального Правительства нема й по державі шириться безвластя, безлад і руїна». Появу центрального уряду вони пов’язували з виборами до Всеросійських установчих зборів. Вони зобов’язувалися допильнувати, щоб ці вибори на території України відбулися.

Цілком зрозуміло також, що керівники УНР не уявляли собі (як і всі їхні сучасники) всієї небезпеки більшовицької диктатури. В дусі революційного романтизму вони проголошували в Універсалі: «Станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії». Такі заклики перебували в кричущій невідповідності з суворою дійсністю.

Об’єктивно складалося так, що вимушеною відмовою від самостійності УНР М. Грушевський, В. Винниченко та інші лідери національно-визвольного руху прив’язували Україну до старого імперського центру в його новій, більшовицькій оболонці. Контрольовані Петроградом червоногвардійські загони готувалися до походу на Україну. Вже була готова підступна формула «радянської Центральної Ради», якою маскувалося вторгнення.

Соціально-економічна політика Центральної Ради

У своїй публіцистично-мемуарній праці «Відродження нації» В. Винниченко визнав, що третій конституційний акт Центральної Ради не зробив такого впливу на суспільство, як перший. Справді, у Першому Універсалі утверджувалася національна ідея, яка об’єднувала, а в Третьому накреслювалися соціально-економічні заходи, які роз’єднували. Тогочасні оцінки цього акта були різними, іноді - полярно протилежними. Резолюція Київської міської думи, присвячена обговоренню Третього Універсалу, звинувачувала Центральну Раду в капітуляції перед більшовизмом. А більшовицька преса цілком слушно вказувала, що Рада із запізненням і в урізаній формі прийняла лише частину декретів, оприлюднених радянською владою.

Програма проголошених Третім Універсалом перетворень була все-таки досить широкою. Скасовувалося право приватної власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств. Земля визнавалася власністю всього трудового народу і повинна була перейти до нього без викупу. Для робітників встановлювався восьмигодинний робочий день. Центральна Рада зобов’язувалася забезпечити свободи слова, друку, віросповідань, зібрань, спілок, страйків, а також недоторканність особи й помешкання, можливість уживання місцевих мов у зносинах з установами.

Найбільше дискусій викликало земельне законодавство. Особливо стривожилися польські поміщики на Правобережжі. Запротестували проти націоналізації землі Союз земельних власників, Товариство цукрозаводчиків, Польська земельна рада.

Генеральне секретарство земельних справ роз’яснило, що нетрудовим вважатиметься велике господарство, в якому власник постійно наймає робітників. У землевласників, які мають менше 50 десятин, земля не відбиратиметься. Таке роз’яснення розлютімо безземельних і малоземельних селян, які бажали поділити всі землі порівну. 1 грудня (18 листопада) у Києві почала роботу сесія Всеукраїнської ради селянських депутатів. Вона поставила перед УЦР вимогу негайно видати «тимчасовий закон про порядкування земельними комітетами тими землями, лісами і водами, які Універсалом оголошено вже народною власністю і передано в завідування земельних комітетів», а також закон «Про скасування приватної власності на всю землю на території Української Народної Республіки».

Центральна Рада змушена була балансувати між різними верствами суспільства в обстановці зростаючого господарського занепаду і паралічу державної влади.

Усталення кордонів УНР

У питанні про кордони Центральна Рада дотримувалася такого критерію: державність українського народу повинна поширюватися на всі адміністративно-територіальні одиниці, де він становив більшість місцевого населення. Тимчасовий уряд дотримувався іншої позиції. Він окреслив кордони України лише в межах п’яти губерній, тобто на території, яку займала держава гетьмана Б. Хмельницького перед Переяславською радою 1654 р. На землі спільної з росіянами колонізації, де українське населення становило більшість (Новоросію, Слобожанщину, Кубань), центральний уряд не збирався поширювати принцип автономії.

13 листопада (31 жовтня) загальні збори УЦР прийняли постанову про поширення влади Генерального секретаріату на Херсонську, Катеринославську, Харківську, Таврійську (без Криму), Холмську і частково Курську і Воронезьку губернії. Кубань виявилася поза увагою Центральної Ради не випадково. 6 листопада (24 жовтня) Крайова рада Кубанської області оголосила себе вищим органом влади, створила Законодавчу раду, обрала військового отамана і уряд. Поважаючи волю кубанських козаків, Центральна Рада не висунула претензій на цю частину української етнографічної території.

Позиція російського Раднаркому щодо того, чим була Україна через 263 роки після Переяславської ради, не відрізнялася від позиції Тимчасового уряду. Це засвідчувала сама побудова периферійних структур ленінської партії. На території України більшовики створили два територіальні об’єднання партійних організацій. На обласній конференції в Києві, яка відбулась у грудні 1917 р., з ініціативи ЦК РСДРП(б) було поставлено питання про утворення всеукраїнського більшовицького центру. Навпаки, на конференції, яка тоді ж відбувалась у Харкові, створення всеукраїнського партійного центру не обговорювалося. У цьому регіоні більшовики взагалі не сприймали самого поняття «Україна», а партійний центр не наполягав на розгляді такого питання.

Більшовики не переймалися проблемою української автономії, для них вона просто не існувала. «Тріумфальна хода Радянської влади» мала поширитися у південно-західному напрямку. Ленінській партії була потрібна вся Україна.

Під час «збирання» імперії, що розпалася, більшовики активно використовували проголошене напередодні жовтневого перевороту популістське гасло про перетворення Росії на федерацію вільних народів. Цс дало неочікуваний результат у питанні про кордони України вже наприкінці грудня 1917 р., коли під час російсько-української війни була проголошена радянська Українська Народна Республіка.

Всеукраїнський з’їзд рад у Києві

Захопивши владу, Раднарком зосередився на завоюванні контролю над діючою армією, тиловими гарнізонами і Ставкою верховного головнокомандувача. В. Ленін зробив сильний хід, звернувшись до німецького командування з пропозицією негайно розпочати мирні переговори. 26(13) листопада німці та їхні союзники погодилися на переговори у Брест-Литовську. Після того позиції більшовиків у армії зміцніли.

Оволодіння армією розв’язало Раднаркому руки для встановлення контролю над Україною. З цією метою було вирішено використати ідею Г. П’ятакова про перетворення Центральної Ради у ЦВК рад України. Цю ідею підтримало багато виконкомів більшовизованих рад, особливо в Донбасі. 6 грудня об’єднаний виконком київських рад робітничих і солдатських депутатів офіційно оголосив про скликання Всеукраїнського з’їзду рад. На з’їзд запрошувалися представники губернських, міських і повітових рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Представництво селян обмежувалося більшою мірою, ніж це робив царський уряд під час виборів до IV Державної Думи. Село підтримувало основну партію Центральної Ради - українських есерів.

Тим часом Центральна Рада готувала вибори до Всеукраїнських установчих зборів. Право участі у виборах надавалося всім, не виключаючи військових і біженців.

Політичні методи боротьби за владу більшовики сполучали з силовими. Перед скликанням з’їзду більшовики утворили воєнно-революційний комітет, який став готувати збройне повстання в Києві. Однак Генеральний секретаріат своєчасно довідався про ці плани і дав наказ роззброїти більшовизовані військові частини. Солдатів посадили у залізничні ешелони й відправили в Росію.

Спочатку конфлікти між українізованими й більшовизованими солдатами однієї армії обходилися без крові. Поступово, однак, протистояння переростало у справжні бої. І все-таки адміністрація УНР поводилася з більшовиками підкреслено лояльно. У містах не чинилося перешкод діяльності організацій та установ, які перебували під більшовицьким контролем.

Підсумки роботи по скликанню Всеукраїнського з’їзду рад виявилися невтішними для більшовиків. Есеро-меншовицький виконком рад Донецько-Криворізької області відправив делегатів у Харків на власний з’їзд. Він не вважав свою територію Україною і не бажав брати участь у грі, яку почали більшовики. 17(4) грудня, коли відкривався з’їзд, кількість делегатів, що з’їхалися у Київ, ледь перевалила за сотню.

Генеральний секретаріат вжив заходів, щоб нейтралізувати спроби оргкомітету встановити контроль над депутатами довільно обраною нормою представництва. У найближчі до Києва повіти були розіслані циркуляри з вимогою направити в столицю якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих частин. Прибуло понад 2000 осіб. Через це з’їзд висловив цілковиту довіру Центральній Раді та її Генеральному секретаріату.

У день відкриття з’їзду в Київ радіотелеграфом було передано підписаний В. Леніним і наркомом закордонних справ Л. Троцьким ультиматум Центральній Раді. Його з обуренням зустріла переважна більшість делегатів Всеукраїнського з’їзду рад. З’їзд звинуватив Петроград у розпалюванні війни з Україною. Було вирішено припинити транспортування хліба на північ і негайно організувати власну грошову систему. Незабаром до обігу надійшли 100-карбованцеві купюри українських грошей.

Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові

Більшовики зрозуміли, що досягнуть свого тільки тоді, коли з’їзд рад проводитиметься у місті, контрольованому їхніми військами. Радянські війська під командуванням В. Антонова-Овсієнка почали війну проти УНР. На Харківщині з допомогою місцевих червоногвардійців вони роззброїли український гарнізон. 23(10) грудня більшовики і ліві есери сформували Харківський воєнно-революційний комітет, до якого перейшла влада.

127 делегатів Київського з’їзду рад, які перебували на більшовицькій платформі, переїхали в Харків, об’єдналися з делегатами обласного з’їзду рад Донбасу та Криворіжжя і 24 (11) грудня «відновили» роботу Всеукраїнського з’їзду рад. На харківському з’їзді було представлено менше третини наявних в Україні рад. Делегатів від селянства майже не було, хоч воно становило понад 80 відсотків населення. Проте з’їзд оголосив себе представником інтересів усього українського народу і 25(12) грудня 1917 р. проголосив Україну республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Харківський з’їзд затвердив Центральний виконавчий комітет рад України у складі 41 особи (з них 35 більшовиків). ЦВК сформував перший радянський уряд України — Народний секретаріат. До його складу увійшли С. Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергеев (Артем), М. Скрипник та ін. Назва уряду була калькою не з петроградського Раднаркому, а з київського Генерального секретаріату. Назву новоствореної держави більшовики взагалі не змінили - Українська Народна Республіка.

Отже, на початку 1918 р. на території УНР діяли два уряди. Почалася «війна декретів». Народний секретаріат видав декрет, яким скасовувалася заборона на вивіз хліба з України в Росію. Слідом було видано декрет про недійсність будь-яких постанов Генерального секретаріату.

Наступ радянських військ

Вибори до Всеукраїнських установчих зборів збіглися у часі з наступом російських військ, який здійснювався під гаслом «нової і всебічної підтримки» проголошеної Всеукраїнським з’їздом рад «братньої республіки». В. Антонов-Овсієнко об’єднав війська, що йшли на Київ, у три угруповання, які дістали гучну назву «армій». Група П. Єгорова, що просувалася на Яготин, складалася з червоногвардійських загонів, сформованих у Донбасі, Катеринославі й Харкові. До неї приєднався загін чорноморських матросів. «Армія» Р. Берзіна, що йшла на Ніжин і Бровари, складалася з червоногвардійців Москви і Петрограда, солдатів Західного фронту і балтійських матросів. «Армія» С. Кудинського складалася з брянських і курських червоногвардійців. Командував трьома «арміями» підполковник царської армії, лівий есер М. Муравйов.

Прагнучи прискорити хід подій, київські більшовики підняли 29(16) січня 1918 р. збройне повстання. Боротьба з повстанцями зосередилася в районі заводу «Арсенал». Після п’ятиденних боїв завод було взято штурмом, десятки робітників загинули або були розстріляні. Не менших втрат зазнали січовики і гайдамаки, які штурмували завод.

Щоб затримати наступ військ Муравйова на ділянці залізниці Гребінка-Крути, С. Петлюра надіслав юнкерів військової школи ім. Б. Хмельницького, підрозділ гайдамаків і курінь, сформований із студентів Університету св. Володимира (нині ім. Т. Шевченка), Українського народного університету та старшокласників Кирило-Мефодіївської гімназії. Загалом під Крутами зосередилося до 420 осіб, озброєних рушницями, десятком кулеметів і гарматою на залізничній платформі. На них наступали загони чисельністю 5600 осіб. Уже в ході бою до них приєднався загін петроградських червоногвардійців з панцерником.

Захисники Крут трималися кілька годин. Потім вони забрали вбитих та поранених і відступили в напрямі до Києва, руйнуючи за собою залізничну колію. Однак невеликий загін студентів та гімназистів відірвався від своїх і потрапив у полон. Єгоров наказав розстріляти полонених.

Наблизившись до Києва, Муравйов відкрив з лівого берега Дніпра ураганний вогонь з важких гармат, який тривав п’ять діб. 7 лютого (26 січня) радянські війська увірвалися в місто. На вулицях розгорнулося полювання на гайдамаків, офіцерів, монархістів і всіх, хто був зовнішньо схожий на «ворога революції». Кількість жертв вимірювалася тисячами.

Четвертий Універсал Центральної Ради

Війна, яку розгорнула проти УНР Радянська Росія, переконала керівників Центральної Ради у необхідності відокремитись від режиму більшовицької диктатури. Крім того, треба було самостійно виступити на мирних переговорах у Брест-Литовську, які вже почалися.

Закрите засідання Малої Ради, на якому обговорювався текст Четвертого Універсалу, почалося 22(9) січня 1918 р. і тривало три дні. У ніч на 25 січня на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею Грушевський оприлюднив останній Універсал Центральної Ради. У ньому містилися такі історичні рядки: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Проголошення незалежності УНР стало переломним етапом у державотворчому процесі Національно-визвольний рух звільнився нарешті з полону автономістсько-федералістських ідей.

Центральна Рада оголосила Четвертий Універсал у ситуації кризи національного руху і втрати довіри до своїх дій з боку українського суспільства. Російські війська швидко оволодівали територією України. Керівники УЦР не могли протиставити їм істотні військові сили.

Одночасно з Четвертим Універсалом Мала Рада ухвалила закон про національно-персональну автономію.

Українські есери, яким належала більшість у Центральній Раді, скористалися реорганізацією Генерального секретаріату в Раду народних міністрів, щоб поставити питання про надання їм поста голови уряду.

В. Винниченко змушений був подати у відставку, і головою уряду став В. Голубович.

Брестський мир

Керівники Центральної Ради бажали зблизитися з Францією і Великою Британією, які перемагали у війні з Німеччиною та її союзниками. Антанта, однак, була настроєна вороже до УНР, тому що не бажала розчленування своєї союзниці Росії. Вона не сумнівалася в недовговічності Раднаркому. Для Центральної Ради залишався тільки один вихід: взяти участь у переговорах у Брест-Литовську разом з делегацією Радянської Росії.

Німеччина та її союзниця Австро-Угорщина були зацікавлені в укладенні миру з УНР, щоб мати можливість використати її продовольчі ресурси. З Брест-Литовська у Київ надійшло повідомлення, що представників УНР чекають на мирних переговорах.

9 лютого (27 січня) 1918 р. мирний договір між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Османською імперією було підписано. Українська делегація більше не приховувала, що Центральна Рада потребує негайної збройної допомоги. Союзники теж розуміли, що одержати продовольство з України можна лише в разі її окупації значними силами.

Поняття та терміни

Більшовизм - історична назва екстремістської течії в російському соціал-демократичному русі, синонім російського комунізму. На 2 з’їзді Російської соціал-демократичної робітничої партії (серпень 1903, Лондон) під час виборів керівних органів гору взяли прихильники В. Ульянова (Леніна), які відтоді називали себе більшовиками. Соціал-демократів, які залишалися на ідейних і організаційних засадах партій 2 Інтернаціоналу, називали меншовиками. Обидві російські соціал-демократичні партії тривалий час мали одну назву і розрізнялися за додатковим терміном: «більшовиків» і «меншовиків»; в абревіатурі - за початковими літерами цих слів: РСДРП(б), РСДРП(м). 8- й з’їзд РСДРП(б) у березні 1918 р. найменував партію відповідно до її доктрини, але залишив у назві історичний термін: Російська комуністична партія (більшовиків), скорочено РКП(б). За партією меншовиків залишилася стара назва - РСДРП. Після утворення Радянського Союзу партія більшовиків стала називатися Всесоюзною - ВКІІ(б). У жовтні 1952 р. 19-й з’їзд ВКП(б) перейменував партію на Комуністичну партію Радянського Союзу (КПРС)

Українська Центральна Рада (УЦР) - заснована у Києві як громадсько-політична організація, після проголошення Української Народної Республіки виконувала роль вищого законодавчого державного органу.

Ультиматум - (від лат. ultimatus - останній, крайній) - дипломатична нота однієї країни уряду іншої країни з категоричними вимогами, що не допускають заперечень, виконати їх у зазначений термін під загрозою вживання інших, у тому числі воєнних засобів.