Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

19.2. Українізація військових частин. Переговори у Петрограді. Перший Універсал Центральної Ради. Утворення Генерального секретаріату. Другий Універсал Центральної Ради. Липнева політична криза. Центральна Рада як крайовий орган влади. Загальнонаціональна криза. З’їзд народів Росії.

1917 р., 18-21 травня (5-8 травня за ст. ст.). - І Український військовий з’їзд (Київ). 1917 р., 29 травня - 3 червня (16-21 травня за ст. ст.). - Переговори між українською делегацією на чолі з В. Винниченком та представниками Тимчасового уряду у Петрограді.

1917 р., 10-15 червня (28 травня - 2 червня за ст. ст.). - І Всеукраїнський селянський з'їзд (Київ).

1917 р., 18-23 червня (5-10 червня за ст. ст.). - II Український військовий з’їзд. 1917 р., 23 червня (10 червня за ст. ст.). - Оголошення 1 Універсалу Центральної Ради на заключному засіданні II Українського військового з'їзду.

1917 р., 28 червня (15 червня за ст. ст.). - Створення Центральною Радою Генераль ного секретаріату - першого українського уряду.

1917 р., 16 липня (3 липня за ст. ст.). - Оголошення 2 Універсалу Центральної Ради.

Українізація військових частин

Українська революція зустрічала серйозні перепони з боку загальноросійського демократичного табору. Російські демократи явно недооцінювали всієї серйозності національного питання.

Коли Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів почала скликати обласні з’їзди рад, вона окреслила конфігурацію областей, яка не збігалася з об’єктивно існуючими етнографічними межами. Зокрема територія України була поділена на незв’язані між собою частини, до яких долучалися неукраїнські землі.

Коли солдати на збірних пунктах Києва поставили вимогу відправити їх на фронт як українську військову частину, київські ради робітничих та солдатських депутатів і губернський комітет об’єднаних громадських організацій відреагували на це негативно. Під час святкування 1 травня ініціатори руху за створення національних частин самочинно сформували 1 -й український полк ім. Б. Хмельницького. У відповідь київські урядові і радянські органи заявили про готовність силою зброї розігнати «бунтівників і дезертирів». Тільки після втручання Центральної Ради полк відправили на фронт у вигляді національної частини.

Початок українізації армії був політично необхідним. Інакше російський уряд міг проігнорувати або просто заборонити будь-які дії УЦР. Тому УЦР заявила, що починає здійснювати кампанію українізації в армії, але має намір обмежитися формуванням національних частин тільки в тилових гарнізонах. Така заява була реакцією на застереження центрального уряду про зниження боєздатності фронту внаслідок переформування військових частин.

18 (5) травня у Києві відкрився І Всеукраїнський військовий з’їзд. Його роботою керували М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра і М. Міхновський. З’їзд заявив, що «вважає Центральну Раду єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі справи, що стосуються цілої України та її відносин з Тимчасовим правительством». З’їзд звернувся до Тимчасового уряду з вимогою проголосити принцип національно-територіальної автономії. Було створено Генеральний військовий комітет, який мав проводити українізацію армії. Ця робота з часом зосередилася в руках С. Петлюри.

Переговори в Петрограді

Наприкінці травня представницька делегація УЦР на чолі з В. Винниченком прибула в Петроград, щоб домогтися автономії України, і передала Тимчасовому уряду необхідні документи.

Міністри взяли документи й забули про існування делегації. Становище ставало принизливим, і В. Винниченко прийняв рішення повернутися. Відповідь Тимчасового уряду наздогнала його уже в Києві. Уряд повідомляв, що не може визнати УЦР виразницею волі українського народу і не має повноважень розв’язувати питання про автономію України, оскільки це прерогатива Всеросійських установчих зборів.

Великою подією в громадсько-політичному житті став І Всеукраїнський селянський з’їзд, що відбувся в Києві 10 червня (28 травня) 1917 р. На з’їзді була обрана Рада селянських депутатів, яка повністю увійшла в Центральну Раду. Це істотно зміцнило авторитет УЦР у сільській місцевості.

Перший Універсал Центральної Ради

Після з’їзду Центральна Рада вирішила звернутися до українського народу з універсалом, в якому визначалися б конституційні засади автономного устрою України. Тим часом надійшов час для скликання II Всеукраїнського військового з’їзду. О. Керенський заборонив його, але на заборону ніхто не зважав.

З’їзд відкрився у Києві 18(5) червня. В його роботі брали участь майже 2 тис. делегатів від 1932 тис. солдатів та офіцерів фронту і тилових гарнізонів з усієї Росії. Перед початком роботи делегати зібралися на Софіївській площі. Після молебня й урочистого виконання національного гімну вони заприсягайся не повертатися до своїх частин, поки не здобудуть автономію України.

З’їзд зобов’язався забезпечити Центральній Раді будь-яку підтримку в її державотворчій роботі. Було підтверджено постанову першого з’їзду про українізацію армії і затверджено статут найвищої української військової установи Генерального військового комітету на чолі з С. Петлюрою. Була обрана Рада військових депутатів, яка теж увійшла складовою частиною в УЦР.

23(10) червня Центральна Рада схвалила текст Першого Універсалу і доручила В. Винниченку оголосити його на військовому з’їзді. Стоячи, делегати вислухали документ з урочистою назвою: Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й поза Україною сущого. Цим документом Центральна Рада оголошувала себе органом, правомочним приймати акти конституційного значення.

Український народ через Центральну Раду оголошував намір скликати Всеукраїнські установчі збори і тільки на них покладав надії в реалізації своїх державних прав.

Утворення Генерального секретаріату

Після оголошення Першого Універсалу українська громадськість почала звертатися до УЦР з різноманітними справами як до органу влади. Щоб розв’язати їх, Рада змушена була негайно утворити виконавчий орган ще не визнаної центральним урядом влади.

28(15) червня було створено Генеральний секретаріат в складі восьми генеральних секретарів і генерального писаря. Секретарства були зародками майбутніх міністерств.

Український уряд очолив Володимир Винниченко. Він же взяв на себе виконання обов’язків генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем став Павло Христюк, секретарем фінансів - Христофор Барановський, у міжнаціональних справах - Сергій Єфремов, військових справ - Симон Петлюра, земельних справ - Борис Мартос, судових справ - Валентин Садовський, продовольчих справ - Микола Стасюк, народної освіти - Іван Стешенко.

Хоч в українському політичному житті найбільш чисельною була есерівська партія, у першому складі уряду переважали соціал-демократи. На відміну від есерів, партія В. Винниченка і С. Петлюри мала в своєму розпорядженні великий інтелектуальний потенціал. Формування уряду за професійними ознаками, тобто включення до його складу найбільш досвідчених і кваліфікованих спеціалістів, у цій ситуації посилювало позиції соціал-демократів. Однак ця партія була внутрішньо нестабільною. Більше за все на нестабільність впливали особисті суперечності між партійними лідерами - В. Винниченком і С. Петлюрою.

Другий Універсал Центральної Ради

31(18) червня у Петрограді та інших великих містах відбулися багатолюдні демонстрації, які призвели до нової кризи Тимчасового уряду. Криза ще більше загострилася після невдалого наступу на Південно-Західному фронті. Російська армія за місяць втратила близько 150 тис. солдат і офіцерів і відступила з Галичини.

За такої ситуації уряд змушений був зробити спробу врегулювати напружене становище в Україні, яке створилося після проголошення Першого Універсалу Центральної Ради. До Києва прибула делегація в складі трьох авторитетних міністрів - О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. Після дводенних переговорів було досягнуто компромісу. Тимчасовий уряд визнав Центральну Раду державним органом негайно, не чекаючи Всеросійських установчих зборів. Центральна Рада зобов’язалася самочинно не проголошувати автономії України. Зміст угоди оформлявся постановою Тимчасового уряду «Про національно-політичне становище України» і Другим Універсалом Центральної Ради. Обидва документи передбачалося оприлюднити одночасно.

Проте на засіданні в Петрограді 15(2) липня три міністри від партії кадетів категорично виступили проти надання Україні автономного устрою і вийшли з уряду. Міністр шляхів сполучення М. Некрасов проголосував за угоду з Центральною Радою, але мусив вийти з партії кадетів.

У Другому Універсалі, датованому 16(3) липня, вказувалося, що Центральна Рада перетворюється на краєвий орган влади і поповнюється представниками інших народів, які живуть в Україні. Вказувалося також, що УЦР виділяє із свого складу відповідальний перед нею орган виконавчої влади - Генеральний секретаріат.

Цінність укладеної угоди знищувалася тим, що не окреслювалася територія, на яку мала поширюватися влада УЦР та її Генерального секретаріату. Не уточнювалися також повноваження українського уряду, особливо в його відносинах з місцевими органами Тимчасового уряду. Проте історичне значення узгодженого по всіх пунктах з Тимчасовим урядом Другого Універсалу переконливо підтверджувала гостро негативна реакція кадетів - найпослідовніших охоронців цілісності імперії.

Липнева політична криза

Погіршення продовольчого становища і поразки на фронті вивели на вулиці великих міст сотні тисяч людей, незадоволених політикою правлячих партій. У Петрограді влада запровадила воєнний стан.

О. Керенському вдалося порозумітися з кадетами і утворити другий коаліційний уряд, у якому портфелі міністрів розподілялися порівну між соціалістичними й буржуазними партіями. Він очолив уряд, одночасно зберігаючи за собою посаду військового міністра.

Створений І Всеросійським з’їздом рад робітничих і солдатських депутатів Центральний виконавчий комітет дав урядові необмежені повноваження.

В Україні липнева політична криза не проявлялася надто гостро. В. Винниченко неодноразово виступав із заявами про підтримку Тимчасового уряду. Порозуміння між есеро-меншовицькою більшістю в робітничих і солдатських радах України і Центральною Радою,що склалося у зв’язку з проголошенням Другого Універсалу, було достатньою противагою руйнівній діяльності більшовиків. Однак у середовищі робітничого класу України популярність есерів та меншовиків падала.

Центральна Рада як крайовий орган влади

Всеукраїнський робітничий з’їзд обрав Раду робітничих депутатів і делегував її до складу Центральної Ради. Одночасно успішно завершилися переговори про поповнення УЦР представниками неукраїнської революційної демократії. У липні відбулося перше засідання Малої Ради у поповненому складі: 40 членів - від українських організацій, 18 - від національних меншин.

Повний склад УЦР збільшився в цей час до 822 осіб. Більше половини місць належало представникам рад, а саме: Ради селянських депутатів (212), Ради військових депутатів (158), Ради робітничих депутатів (100), загальноросійських рад робітничих і солдатських депутатів (50).

Слід зважити на докорінну різницю в сутності українських і загальноросійських рад. Українські ради були органічною частиною Центральної Ради, хоча функціонували й окремо. Персональний склад їх визначався виборами членів УЦР від певного соціального середовища (селянського, військовою, робітничого). Загальноросійські ради були організаціями, які надсилали в УЦР за певною рознарядкою своїх представників.

Другу за чисельністю групу членів УЦР становили представники соціалістичних партій - загальноросійських (40), єврейських (35), українських (20) і польських (15). Невелика кількість представників від українських партій пояснювалася тим, що діячі українського визвольного руху делегувалися в Центральну Раду переважно через систему рад.

Третю за чисельністю групу становили представники професійних, кооперативних, просвітницьких і національних (грецьких, молдавських, німецьких, білоруських та ін.) організацій, а четверту представники губерній та міст.

Реальне число членів УЦР було істотно меншим наведеної вище розкладки: не всі партії і організації повністю заповнювали виділені їм місця. Однак Центральна Рада справді об’єднала більшість громадських організацій, які виникли в післяреволюційній Україні. Вона стала територіальним представницьким органом.

У липні В. Винниченко разом з генеральними секретарями X. Барановським і М. Рафесом вдруге поїхав у Петроград. Тепер він не міг поскаржитися на недостатню увагу з боку міністрів Тимчасового уряду, але виснажливі переговори нічого на дали. Дочекавшись, коли українська делегація повернулася в Київ, уряд затвердив для Генерального секретаріату «Тимчасову інструкцію». В ній вказувалося, що дії українського уряду поширюються лише на п’ять губерній - Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і частково Чернігівську. Російський уряд оголошував Генеральний секретаріат своїм органом, а не органом Центральної Ради. Тобто український уряд не відповідав за свою діяльність перед Радою і не був зобов’язаний працювати разом з нею. Генеральний секретаріат не одержував виконавчих функцій у повному обсязі, а ставав лише передавальним органом: губернські власті повинні були передавати свої заяви й одержувати розпорядження з Петрограда не прямо, як раніше, а через Київ. Передавальні функції Генерального секретаріату теж обмежувалися. У невідкладних випадках центральний уряд залишав за собою право безпосередньо зноситися з місцевими органами влади. Нарешті, із сфери компетенції Генерального секретаріату виключалися військові і продовольчі справи, пошта й телеграф, суд.

Після бурхливих дебатів Центральна Рада прийняла документ до відома і стала чекати дальших подій.

Газети доби Української Центральної Ради

Загальнонаціональна криза

У середині серпня в Петрограді відбувся в напівлегальній обстановці VI з’їзд РСДРП(б), який взяв курс на підготовку збройного повстання. Більшовики оголосили, що двовладдя закінчилося і тимчасово зняли з порядку денного гасло «Вся влада радам!».

О. Керенський схилявся до думки про доцільність запровадження диктатури. Він скликав у Москві так звану Державну нараду з найбільш авторитетних і відомих у країні людей. На ній виступив новопризначений Верховний головнокомандуючий генерал Л. Корнілов - переконаний прибічник диктатури. Присутні влаштували йому овацію.

Підбадьорений підтримкою, Корнілов надіслав 7 вересня (26 серпня) телеграму у військове міністерство з вимогою передати йому всю повноту влади. Військам було дано наказ зайняти Петроград. Генералітет Південно-Західного та Румунського фронтів мав встановити контроль над українськими губерніями.

Проте армія не пішла за контрреволюційними генералами. Створений в Україні Комітет з охорони революції придушив заколот у зародку. Найбільш рішуче контрреволюції протистояли більшовики.

Після ліквідації заколоту вплив більшовицької партії серед робітничого класу і в армії різко посилився. Свій вплив у радах більшовики використовували передусім для формування збройних загонів червоногвардійців. Восени вони вже мали в Україні до 15 тис. бійців Червоної гвардії.

Ленінська партія не покладалася тільки на силу. У подіях, які сталися, вирішальну роль відіграла зміна її гасел. Ще в липні В. Ленін заявляв, що відкидає сепаратний мир з Німеччиною. Та після придушення корніловщини Ленін відмовився від традиційного гасла і взяв на озброєння вимогу негайного припинення війни.

Не менш популярним у народі було гасло «Землю - селянам!». Селяни вимагали зрівняльно поділити землю між тими, хто на ній працює. Більшовики завжди заперечували зрівняльний поділ землі. Після провалу корніловського заколоту вони без будь-яких пояснень привласнили цей лозунг.

В. Ленін завжди пропагував переваги централізованої держави. Однак тепер у його промовах залунала вимога федералізації Росії, перетворення її на союз вільних республік. Більшовики активно працювали в Україні, але впритул не бачили її. Тепер же вони увійшли до складу Центральної Ради на правах окремої фракції.

Раптова й кардинальна зміна гасел більшовиків у Російській революції не була випадковою. Вони готувалися до взяття влади.

Нові гасла більшовиків були радянськими. З ними народні низи піднімалися на боротьбу з царизмом. їх обіцяв реалізувати Тимчасовий уряд, не дуже з цим поспішаючи. Під знаком цих гасел йшла підготовка до виборів в Установчі збори.

Більшовики заявляли, що відстоюють диктатуру пролетаріату. Проте клас нездатний здійснювати диктатуру, для цього потрібна політична організація. Більшовики твердили, що тільки їхня партія є революційним авангардом пролетаріату. Не крилися вони і з тим, що здійснюватимуть диктатуру через опановані ними ради.

З'їзд народів Росії

Згуртовуючи навколо себе незадоволених існуючим становищем, більшовики обіцяли у випадку приходу до влади негайно розв’язати всі проблеми. Ради робітничих і солдатських депутатів з їхніми екстремістськими вимогами експропріації великих власників стали природними союзниками ленінської партії. Більшовики готові були почекати з повного реалізацією своєї соціально-економічної програми і обмежитися спочатку тільки експропріацією великих власників. За цих умов їхня програма в революції ставала найбільш принадною для тих, хто не міг відрізнити популізму від реальної політики.

Позиції ж Центральної Ради в соціально-економічних питаннях були нечіткими. Діячі УЦР були відповідальними політиками і не обіцяли масам все і негайно. Тому вони почали втрачати вплив в українському суспільстві. Так само керівники Тимчасового уряду, які очолювали партії загальноросійських есерів та меншовиків, почали втрачати вплив у робітничих і солдатських радах.

Тимчасовий уряд не виділяв Генеральному секретаріату будь-яких коштів. Адміністрація українських губерній зносилася безпосередньо з Петроградом. Маючи номінальний статус крайової влади, УЦР змушена була діяти як громадсько-політична організація. Тому вона, як і в перші місяці існування, ставила наголос на державотворчих, а ие на соціально-економічних питаннях.

Найважливішою подією вересня 1917 р. стало скликання у Києві З’їзду народів Росії. На ньому йшлося про шляхи перетворення Російської централізованої держави на федеративний союз демократичних республік. Учасниками цього форуму були литовці, естонці, білоруси, молдавани, грузини, євреї, буряти і донські козаки.

Під впливом М. Грушевського, який керував роботою з’їзду, в його резолюції було внесено принципово важливе рішення про те, що скликання Всеросійських установчих зборів не повинне перешкоджати скликанню крайових Установчих зборів. Останні повинні були розробити форми, в яких мала здійснюватися національно-територіальна автономія. Цим з’їзд підтримав Перший Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося право українського народу на скликання Установчих зборів в межах етнографічної України.

Поняття та терміни

Українські установчі збори - представницька установа, яка мала бути створена громадянами на основі загального виборчого права для встановлення форми державного правління і вироблення конституції.

Генеральний секретаріат - виконавчий орган влади, створений після проголошення Першого Універсалу. Являв собою перший національний український уряд у 20 ст. Після його створення у Комітету УЦР залишилися тільки законопідготовчі функції, а сам він був перейменований на Малу Раду.