Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

Тема 18. Україна у Першій світовій війні

18.1. Початок світової війни. Територія і населення України на початку 20 ст. Причини і характер світової війни. Україна в планах воюючих країн. Військові дії в 1914 р. Галицька битва. Окупація Східної Галичини та Північної Буковини. Утворення Головної української ради (ГУР). Союз визволення України.

1914 р., 1 серпня (19 липня за ст. ст.). - Оголошення Німеччиною війни Росії. Початок Першої світової війни.

1914 р., 2 серпня. - Створення у Львові за участю представників українських політичних партій Галичини Головної української ради.

1914 р., 4 серпня. - Створення у Львові Союзу визволення України (СВУ).

1914 р., серпень-вересень. - Галицька битва військ Росії та Австро-Угорщини, початок захоплення російськими військами Східної Галичини.

Причини і характер світової війни

З останньої чверті 19 ст. Європа почала розколюватися на два військово-політичні угруповання великих держав. Початок розколу поклало укладення у 1879 р. австро-німецького договору для спільних дій проти Росії і Франції. До цього договору в 1882 р. приєдналася й Італія. Так у центрі Європи виник Троїстий союз.

Перед лицем німецької загрози своїм колоніальним імперіям Франція і Велика Британія уклали між собою в 1904 р. воєнно-політичний союз. У 1907 р. було укладено договір між Великою Британією і Росією. Так утворилося воєнно-політичне угруповання, що протистояло Троїстому союзу - Потрійна згода (Антанта).

Правлячі кола Сполучених Штатів Америки віддавали перевагу позаблоковому статусу, щоб безперешкодно торгувати з усіма державами.

У 1914 р. співвідношення суто військових сил складалося на користь Німеччини. Уряд кайзера Вільгельма II став діяти рішучіше, ніж раніше, хоча Італія усе більше віддалялася від австро-німецького союзу. Людські ресурси Німеччини й Австро-Угорщини більш ніж удвічі поступалися ресурсам країн Антанти (120 млн осіб проти 266 млн). Відставання за природними ресурсами та економічним потенціалом проявлялося ще сильніше. Тому правлячі кола Німеччини побоювалися, що в найближчому майбутньому військова перевага над Антантою зійде нанівець.

«Пороховою бочкою» Європи були Балкани. Німецькі військові кола підштовхували Австро-Угорщину до загострення давнього протистояння із Сербією. Однак старий імператор Франц Йосип І, що правив імперією з 1848 р., усіляко опирався тиску. Навпаки, спадкоємець престолу Франц Фердинанд не приховував бажання стерти маленьку Сербію з карти Європи.

Заручившись повною підтримкою Німеччини, він розпорядився провести армійські маневри поблизу від сербського кордону. Слідуючи в район маневрів, він прибув у столицю Боснії Сараєво, де був убитий 28 червня терористом. Вбивцею виявився член сербського таємного товариства гімназист Гаврило Принцип.

28 липня армія Австро-Угорщини вдерлася в Сербію. Слідом за цим почалася загальна мобілізація в Росії. 1 серпня (19 липня за старим стилем) Німеччина оголосила війну Росії, а через добу - і Франції. Обходячи потужні укріплення на німецько-французькому кордоні, армії кайзера рушили на Париж через територію Бельгії. У відповідь на це 4 серпня війну Німеччині оголосили Велика Британія та її домініони. 23 серпня на боці Антанти у війну з Німеччиною втяглася Японія. Формально залишаючись у рамках Троїстого союзу, Італія заявила про нейтралітет.

У жовтні 1914 р. війну Антанті оголосила Туреччина, а в жовтні 1915 р.- Болгарія. Бажаючих виступити на боці Німеччини більше не знайшлося. Утворився Четвірний союз, що протистояв Антанті. З огляду на географічне положення, яке займали Німеччина та Австро-Угорщина в Європі, супротивників Антанти стали називати Центральними державами.

Кількість держав, що воювали на боці Антанти, збільшувалася з кожним роком. Зокрема у травні 1915 р. до Антанти приєдналася Італія, у серпні 1916 р.- Румунія, у квітні 1917 р. - США. Останнім, за три місяця до припинення бойових дій, оголосив про свою участь у війні Гондурас.

Усього в Першій світовій війні брало участь 38 країн із населенням понад 1,5 млрд осіб, тобто 75 % населення земної кулі. У країнах Антанти було мобілізовано 45 млн, у Центральних державах - 25 млн осіб. За час військових дій загинуло або померло від ран 9,5 млн. Поранених виявилося більше 20 млн осіб.

Кожна країна, що приймала рішення про вступ у війну (за винятком Сербії, Бельгії і Люксембургу, на яких напали), переслідувала власні цілі. У великих держав основні цілі були однаковими: переділити вже поділений світ, перерозподілити колонії, завоювати нові ринки збуту і джерела сировини.

Війна стала безпосередньою причиною розвалу чотирьох імперій традиційного типу - Російської, Німецької, Австро-Угорської і Оттоманської.

Україна в планах воюючих країн

Аристократична і бюрократична верхівка Німеччини прагнула досягти панування в Європі і в усьому світі. Після завдання воєнної поразки Франції і Росії кайзер та його оточення планували анексувати в них величезні шматки території з метою створення «Великої Німеччини». Крім того, вся колоніальна імперія Франції мала перейти до Німеччини. Російську імперію теж передбачалося розчленувати й утворити ряд країн-сателітів, цілком залежних від «Великої Німеччини». У цих розрахунках фігурувала й Україна.

В окопах Першої світової війни

Ідеологи «Пангерманського союзу» видали ще в 1895 р. книгу «Велика Німеччина і Серединна Європа в 1950 році». З неї випливало, що український та інші народи Східної Європи органічно нездатні створити власні держави, а тому історичним призначенням німців є поглинення й освоєння всього цього величезного регіону.

Велике місце в планах німецьких імперіалістів приділялося розтрощенню і поглиненню Британської імперії. Україна розглядалася в цьому випадку як зручний плацдарм для проникнення на Схід, аж до Індійського океану.

Австрійські імперіалісти не думали про світове панування. Однак і в них на випадок перемоги у війні були досить великі плани територіальних прирощень, зокрема за рахунок українських земель Російської імперії, на які не претендувала Німеччина. Насамперед погляди їхні були спрямовані на Волинську і Подільську губернії, тобто регіони, що становили в 18 ст. частину території Речі Посполитої.

Російські імперіалісти претендували на всі українські землі в складі Австро-Угорщини. Вони називали Східну Галичину, Закарпаття і Північну Буковину «искони русскими территориями». Після включення їх в імперію царизм планував знищити тут усі національні організації - суспільно-політичні, культурні й економічні, створені місцевими українцями. У такий спосіб вони сподівалися назавжди покінчити з хворобливим для імперії «українським питанням» і придушити в зародку загрозу українського сепаратизму.

Австрія і Росія навперебій схиляли Румунію вступити у війну. За це австрійці обіцяли їй Бессарабію, включаючи населений українцями Хотинский повіт. Росія ж від імені Антанти обіцяла набагато більше за рахунок Австро-Угорщини.

Російські дипломати протягом двох років з’ясовували з Бухарестом питання про те, де має пролягати межа між румунською і російською частинами Буковини - по річці Серет чи по річці Прут. Румуни виявилися більш наполегливими, і Північна Буковина набула в погоджених дипломатичних документах звичних тепер обрисів.

Отже, для українського народу виявилося історичною трагедією те, що його землі належали двом ворожим імперіям. Кожний з учасників війни розраховував у випадку поразки супротивника по-своєму поділити завойовані землі, зокрема українські. Україна фігурувала в експансіоністських планах як Антанти, так і Центральних держав.

Військові дії в 1914 р. Галицька битва

За місяць, який минув від сараївського убивства, обидві сторони провели загальну мобілізацію. До початку перших боїв у арміях Антанти налічувалося 6,2 млн, а в арміях Центральних держав - 3,6 млн людей.

Німеччина спрямувала основний удар по Франції, унаслідок чого змушена була обмежитися на Східному фронті оборонними діями. Росія ж почала наступ великими силами практично одночасно на обох фронтах: Північно-Західному - проти Німеччини і Південно-Західному - проти Австро-Угорщини.

Дві російські армії 17 серпня вдерлися у Східну Пруссію, де почалися важкі бої. Наступальна операція закінчилася внаслідок непідготовленості вторгнення повним знищенням армії генерала А. Самсонова. До середини вересня російські війська були витиснуті зі Східної Пруссії, втративши близько чверті мільйона солдат і офіцерів.

На Південно-Західному фронті 18 серпня розпочався винятково успішний наступ 8-ї армії генерала А. Брусилова. З 23 серпня розгорілася грандіозна Галицька битва. Вона вражала уяву сучасників воістину велетенськими масштабами: по обидва боки боролися вісім армій, понад сто дивізій, більше 1,5 млн солдат і офіцерів.

Битва тривала понад місяць і закінчилася повною поразкою австро-угорських військ. З вересня фактично без бою впав Львів, через день був зайнятий Галич. Австрійці відступили за ріку Сян. Російські війська блокували головну фортецю Австро-Угорщини - Перемишль і вийшли до річки Вислока, за 80 км від Кракова. Були зайняті вся Східна і частина Західної Галичини, майже вся Буковина. Австрійська армія втратила 400 тис. солдат, у тому числі 100 тис. - полоненими.

Французи й англійці вимагали від Росії перейти на австро-угорському фронті до оборони і перекинути основні сили на північний схід, до Німеччини. На Західному фронті щойно закінчилася грандіозна битва на річці Марна за 50 км від Парижа. У середині вересня німці зазнали тут поразки, але столиця Франції, як і раніше, була в небезпеці. Союзники сподівалися, що вторгнення російських військ у Німеччину з боку Польщі полегшить їхнє становище.

Російський генеральний штаб перебазував головні сили Південно-Західного фронту із Сяну на Віслу, у район Варшави. Німецьке ж командування підготувало удар у фланг і тил армій Південно-Західного фронту, щоб урятувати Австро-Угорщину. Завдяки цим рішенням російські і німецькі війська розгорнулися фронтом одні до одних. На фронті протяжністю 300 км, у районі Івангорода і Варшави розгорівся великий бій. Маючи перевагу в силах, російські війська розгромили спочатку дві армії - німецьку й австрійську. Перед великим князем Миколою Миколайовичем, що командував збройними силами імперії, уже відкривався шлях на Берлін або Відень - на вибір.

Становище врятували два великі полководці - П. фон Гінденбург і Е. Людендорф, які розгромили перед цим російські війська у Східній Пруссії. Вміло маневруючи невеликими силами, вони стабілізували фронт і запобігли вторгненню ворожих військ у Німеччину. Російські війська пішли на Карпати, але зимовий німецько-австрійський наступ змусив їх повернутися в Галичину. Єдиним вагомим для Петрограда результатом багатомісячних кровопролитних боїв було взяття Перемишля в березні 1915 р. Російським військам дісталися в цій фортеці величезні запаси і багатотисячний гарнізон - 120 тис. солдат і офіцерів австро-угорської армії.

Окупація Східної Галичини і Північної Буковини російськими військами

На завойованих територіях було утворено генерал-губернаторство в складі чотирьох губерній - Львівської, Перемишльської, Тернопільської і Чернівецької. Микола II призначив військовим генерал-губернатором людину із свого оточення - графа Георгія Бобринського, брата відомого політичного діяча-чорносотенця Олексія Бобринського. Прибувши у Львів, царський намісник заявив: «Східна Галичина і Лемківщина - споконвіку корінна частина єдиної великої Русі; у цих землях корінне населення завжди було російським, устрій їхній тому повинен бути заснований на російських началах. Я буду вводити тут російську мову, закон і устрій».

Г. Бобринський усюди насадив військову адміністрацію. На чолі повітів були поставлені повітові начальники, на чолі міст - градоначальники з-поміж служилої російської знаті. Сільські общини очолили старости з офіцерів царської армії. Були призначені урядники з-поміж поліцейських і жандармських службовців, деякі посади були віддані місцевим москвофілам.

Край було піддано по-воєнному організованій русифікації. «Експертами», які допомагали окупантам проводити репресивну політику, стали москвофіли. Деякі з них перед війною емігрували в Росію, рятуючись від переслідувань австрійської поліції. У Києві вони утворили Карпаторуський визвольний комітет, який видав у друкарні Південно-Західного фронту брошуру «Сучасна Галичина. Етнографічний і культурно-політичний стан її у зв’язку з національно-суспільними настроями». Автор, капітан Наркевич, стверджував, що в Східній Галичині переважає «російський елемент, що страждає в усіх відношеннях від культурного і політичного засилля поляків, а також від економічного засилля євреїв». Особлива увага зверталася на «український табір». Автор характеризував його як «своєрідну течію російського національного життя в Галичині, відому під назвою «українофільства», яке дістало подекуди прізвисько «мазепинства» за «зраду споконвічним російським началам».

З приходом російських військ всі українські школи перетворювалися на російськомовні. При цьому польські школи безперешкодно функціонували. Були закриті всі українські журнали і газети, замість них подекуди засновувалися видання російською мовою.

З метою викорінення українського національно-визвольного руху Г. Бобринський і Ф. Трепов, який замінив його у жовтні 1916 р., широко використовували метод депортацій. Керівник жандармського управління генерал-губернаторства в офіційному звіті за 1914 р. відзначив, що його відомство провело 1200 арештів, після чого 578 осіб, (серед них - 34 греко-католицькі священики) були вислані вглиб Росії. Арешти і висилки робилися не тільки жандармами, а й військовою владою. Тому встановити загальну кількість репресованих неможливо. По дорозі на Схід через київські в’язниці пройшло більше 12 тис. людей. Існували, однак, й інші маршрути депортацій.

Митрополит Андрей Шептицький був вивезений у Суздаль і перебував у в’язниці місцевого монастиря аж до революції. Синод РПЦ надіслав у Галичину архієпископа Євлогія з Холма і владику Антонія Храповицького з Харкова. Вони всіма силами намагалися зруйнувати греко-католицьку церкву. Замість депортованих священиків у дві сотні парафій були прислані православні священнослужителі з Росії.

На початку квітня 1915 р. у Львові й Перемишлі побував Микола II, щоб ознайомитися з новонабутими землями. Незабаром, однак, російська армія була змушена спішно відступити. При цьому вона вивозила з краю все цінне. Жандарми заарештували українських інтелігентів і вивезли їх у Росію.

Австрійська адміністрація, що повернулася в край, насамперед зайнялася переслідуванням «зрадників», що співробітничали з царською владою. Людей вішали за найменшою підозрою в шпигунстві. Була створена ціла мережа концентраційних таборів.

У 1916 р. Галичина й Буковина знову були окуповані російською армією. Місцеве населення зазнало грабіжницьких реквізицій і депортацій.

Утворення Головної української ради (ГУР)

1 серпня 1914 р. у Львові зустрілися керівники найбільш впливових українських партій Галичини - націонал-демократ Костянтин Левицький, радикал Михайло Павлик і соціал-демократ Микола Ганкевич.

Керівники трьох партій перебороли свої розбіжності й утворили координаційний центр - Головну українську раду. Головою Ради став К. Левицький, його заступниками - М. Ганкевич і М. Павлик. Рада мала захищати інтереси українців у Австро-Угорщині.

Націонал-демократи і соціал-демократи були вкрай незадоволені тим, що імператор і його оточення підтримували в Галичині поляків, а не українців. Однак національна політика Австро-Угорщини була ліберальною і дозволяла сподіватися на те, що українці одержать згодом якісь державні права. Тому, коли треба було політично визначитися, українські партії Східної Галичини заявили про безумовну і повну підтримку Центральних держав у їхньому збройному конфлікті з Росією та її союзниками.

З серпня Головна українська рада опублікувала маніфест. Було зрозуміло, що війна відкриває якісь перспективи для набуття державності.

Керівники українських партій у своєму зверненні до народу покладали провину за розв’язування війни цілком на імперську Росію. «Історичний ворог України не може спокійно дивитися на те, що не вся Україна в його руках, що не весь український народ стогне поневолений під його пануванням, що існує частина української землі, де український народ має права і може жити своїм національним життям», підкреслювалося у маніфесті.

Найближчі події підтвердили обгрунтованість побоювань керівників українських партій.

Війна тільки починалася, але керівники, які підписали маніфест Головної української ради, прозорливо писали: «Йдучи війною на австро-угорську монархію, Росія загрожує загибеллю українського національного життя, яке знайшло захист у конституційному устрої австрійської держави. Перемога Росії принесе українському народу австро-угорської монархії те саме ярмо, у якому стогне 30 мільйонів українського народу в Російській імперії».

З цього випливав такий висновок: українці повинні перешкодити перемозі Росії у війні і всіма силами захищати австро-угорську монархію. Інакше кажучи, українські національні партії ставили себе в залежність від влади, не одержуючи від неї жодних гарантій.

З відозвою такого ж змісту звернувся до народу Буковини створений у ці дні Союз українських парламентських і сеймових депутатів на чолі з Миколою Васильком, Єротеєм Пигуляком, Юрієм Лисаном і отцем Теофілом Драчинським.

Такі ж відозви приймали депутати віденського парламенту і регіональних сеймів від імені угорського, чеського, польського й інших народів багатонаціональної Габсбургської імперії.

У маніфесті Головної української ради не говорилося про те, що мобілізовані в австро-угорську армію українці покликані виконувати свій військовий обов’язок. 6 серпня Рада закликала тих, хто не підлягав мобілізації, добровільно вступати в ряди Українських січових стрільців.

Українські січові стрільці у своїй бібліотеці; вправляються у стрільбі з рушниць

Рада об’єднала управління всіма стрілецькими й січовими організаціями в єдину Українську бойову управу, яка мала зайнятися створенням національних бойових підрозділів. Мова йшла не про національні підрозділи імператорсько-королівської армії, а про українське формування, що повинне було політично підкорятися Головній українській раді. У цьому й був зміст її існування.

Союз визволення України

У липні 1913 р. у Львові відбувся студентський з’їзд, у якому взяв участь відомий ідеолог українського національно-визвольного руху Дмитро Донцов. Його промова викликала великий резонанс і згодом була опублікована окремою брошурою під назвою «Сучасне політичне становище нації і наші завдання». Головним її пунктом була теза про те, що поразка самодержавства в майбутній війні з Центральними державами наблизить незалежність України.

У перші дні війни емігранти з Наддніпрянської України у Львові створили свою політичну організацію. Це були Дмитро Донцов, Володимир Дорошенко, Андрій Жук, Микола Залізняк, Мар’ян Меленевський і Олександр Скоропис-Йолтуховський. Організація вважалася позапартійною і була названа Союзом визволення України (СВУ)

Національно-політичною платформою СВУ оголошувалася державна самостійність України. Формою правління повинна була стати конституційна монархія. Прагнення до монархії було незвичайним для соціалістів, якими вважали себе всі члени СВУ. Вони розраховували, однак, на допомогу австрійського імператора і німецького кайзера в суверенізацїї України.

Члени СВУ заявили, що прагнуть створити національну державу з демократичним ладом, здатну гарантувати громадянські свободи для людей усіх національностей і віросповідань. Реалізацію своїх устремлінь вони зв’язували з поразкою Росії у війні.

Діяльність СВУ привернула увагу німецького уряду. Дотримуючись доктрини «революціонізування» Росії, кайзер і його оточення вважали за доцільне надавати допомогу політичним силам, що могли революційною діяльністю, здійснюваною за власною програмою, послабити обороноздатність Росії. Німецький уряд наполіг на тому, щоб діяльність СВУ не зустрічала перешкод.

СВУ розгорнув активну роботу серед сотень тисяч військовополонених у таборах Австро-Угорщини і Німеччини. Він домігся створення для українців окремих таборів, посилав туди вчителів та інструкторів, створював у них бібліотеки, аматорські гуртки, освітні курси. У багатьох таборах був налагоджений випуск газет і журналів.

У державах Четвірного союзу й у нейтральних країнах члени СВУ поширювали літературу про Україну, пропагували ідею створення незалежної української держави. СВУ відрядив своїх постійних представників у столиці різних держав: А. Скорописа-Йолтуховського - у Берлін, М. Меленевського - у Стамбул, Л. Ганкевича у Софію, А. Семенова - у Рим, А. Назарука у скандинавські країни, П. Чикаленка - у Швейцарію.

Німецький уряд виділяв мільйони марок на підтримку опозиційних течій у Росії. Більшовики гроші брали, але ретельно це маскували. Навпаки, Союз визволення України гроші брав відкрито, звітувався в їхній витраті гласно і розглядав отримані суми як борг майбутнього уряду незалежної України.

Це шокувало багатьох. Різко негативно до діяльності СВУ поставилася група лівих українських соціал-демократів на чолі з Левком Юркевичем у Швейцарії. Діячів СВУ Л. Юркевич вважав звичайними агентами австро-угорського імперіалізму і не визнавав їх за самостійну політичну силу. Негативно поставилися до СВУ й політичні партії і течії в Наддніпрянській Україні. Зокрема М. Грушевський не визнавав за діячами СВУ права виступати від імені українського населення Росії.

Українське і польське питання в політиці Центральних держав

Головна українська рада все-таки розглядала СВУ як неофіційного представника інтересів українського населення Росії. Тому її керівництво звернулося саме до нього, коли постало питання про створення органа, здатного представляти в умовах світової війни інтереси поділеного лінією фронту 35-мільйонного народу.

У травні 1915 р. такий орган був створений у Відні. Його назвали Загальною українською радою. Ввійшли в неї 25 представників від Галичини, 6 делегатів від Буковини і 3 представники СВУ. Президентом Загальної української ради став К. Левицький.

Українська громада в Австро-Угорщині сподівалася за допомогою цього органу звернути увагу уряду на проблему власної державності. Вона жадала від влади об’єднання всіх українських земель Австро-Угорщини в єдиний коронний край із правами територіальної автономії.

Франц Йосиф І проводив політику першочергового задоволення польських вимог. Але з початком війни державна влада спробувала підбадьорити українців, сотні тисяч яких потрапили по мобілізації в імператорсько-королівську армію. У серпні 1914 р. австрійський прем’єр граф Штирк на зборах українських і польських депутатів імперського парламенту вперше заявив, що після перемоги Австро-Угорщини у війні з Росією Галичина повинна бути поділена, щоб покласти кінець польсько-українському суперництву.

І. Франко у шпиталі легіону Українських січових стрільців. Львів, 1916 р.

Однак головна роль у розв’язанні польського питання належала Німеччині. Східний (із боку Росії - Північно-Західний) фронт проходив по основній частині польських земель.

У 1915 р. Німеччина потіснила російські війська й окупувала всю Польщу. Виникла можливість вирішити польське питання відповідно до німецьких інтересів. П. фон Гінденбург і Е. Людендорф зажадали від Вільгельма II дати польському народу державні права. Вони розраховували полегшити становище німецьких військ на Східному фронті перетворенням поляків у їхньому безпосередньому тилу на дружній народ. Кайзер не поспішав, сподіваючись на сепаратний мир із Росією. Проголошення польської державності на відвойованій у Росії території відразу поставило б хрест на спробах укласти з нею мир. Однак перемога у війні поступово схилялася на бік Антанти. Це робило примарними перспективи сепаратного миру.

5 листопада 1916 р. кайзер і імператор проголосили утворення Польської держави, складеної з польських земель, що належали Російській імперії. У Варшаві постала Регентська рада, яка повинна була утворити польський уряд і сформувати армію. Австро-Угорщина залишила за собою Галичину, хоча проголосила її автономію.

Українські січові стрільці слухають спів кобзаря

Українські політичні діячі в Австро-Угорщині в черговий раз були зраджені. Проголошення автономії Галичини без її поділу на польську й українську частини означало фактичне поглинення українських земель Польщею, що відроджувалася. Загальна українська рада на знак протесту саморозпустилася. Керівна роль у національному громадському житті перейшла до Українського парламентського представництва в імперському парламенті, що існувало на правах клубу. Головою його став Юліан Романчук, його заступниками - Євген Петрушевич і Левко Бачинський.

Поняття та терміни

Антанта - блок європейських держав (Велика Британія. Франція, Російська імперія), який сформувався 1904-1907 рр. для боротьби проти т. зв. Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія; виник 1879-1882). Згодом назва «Антанта», крім основних держав, що воювали проти Німеччини та її союзників, поширилась ще на 22 країни - США, Японію, Румунію, Китай, Грецію, Португалію та ін.

Четвірний союз - військово-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Османської імперії, протистояв країнам Антанти в Першій світовій війні.

Головна українська рада - міжпартійна організація, утворена 2 серпня 1914 р. із представників трьох галицьких партій - Української національно-демократичної партії, Української радикальної партії і Української соціал-демократичної партії.

Союз визволення України (СВУ) - політична організація емігрантів із Наддніпрянської України, що виникла 14 серпня 1914 р. у Львові.