Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

Тема 17. Культура України 19 - початку 20 ст.

Нові часи породили нові виклики українській культурі, на які відповідати українцям в умовах власної бездержавності доводилося все важче. Особливо це стосувалося сфери так званої високої культури. Розчленування українських земель, великодержавна політика колонізаторів аж ніяк не сприяли розвитку українського народу, загальмовували його, збіднювали. Реформи ж освіти в Російській та Австрійській імперіях мали суперечливе значення для українського народу.

Освіта

За царя Олександра І з’явилося міністерство народної освіти, у кожному губернському місті відкривалася гімназія, а в кожному повіті - повітове училище. Набули більшого поширення ліцеї, ремісничі училища, фельдшерські школи, приватні пансіонати, пізніше (у 1850 р.) з’явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже внаслідок цього не могла охопити значного прошарку населення України, переважно кріпаків. Особливо тяжке становище склалося з жіночою освітою, переважна більшість жінок була неписьменною. Головним закладом для більшості українських дітей залишалися церковнопарафіяльні школи. Мовою освіти в Україні була виключно російська, що гальмувало процес засвоєння знань дітьми, деформувало їхню національну свідомість, сприяло русифікації. Саме тут і треба шукати відповідь на питання: чому Україна, що славилась у козацькі часи демократизмом та великим поширенням письменності, а українці ще на початку 18 ст. мали в Петербурзі та Москві реноме освіченого народу, так занепала в цьому відношенні у другій половині 19 - початку 20 ст.

На підавстрійських українських землях з часів революції 1848 1849 рр. відбулися принципові позитивні зрушення. У 1869 р. тут прийнято закон про обов’язкову початкову освіту, була можливість навчатися українською мовою, але низький рівень життя селян робив для більшості їхніх дітей нездійсненною мрію про школу.

Такий ненормальний стан багато в чому спричинив до вимушеного виїзду значної частини української інтелігенції за межі України, через що вони працювали насамперед на розвиток чужої, а не своєї культури.

Негативне значення мало закриття російським урядом у 1817 р. Києво-Могилянської академії. Щоправда, вона невдовзі відновила свою діяльність, але вже як Київська духовна академія. Досить сказати, що вона втратила свій демократичний характер: тепер у «Могилянці» навчалися переважно поповичі. Були змінені програми навчання, тут запанувала російська мова, були переведені викладацькі кадри з Росії. Царат виразно прагнув до перетворення «Могилянки» у центр русифікації України і до певної міри йому це вдалося.

У Львові діяв заснований ще в 1661 р. університет, але він переривав свою діяльність у 1805-1818 рр. і до того ж мав німецько-польський характер. У підросійській Україні виникають університети в Харкові (1804) та Києві (1834), наукові установи й центри: Нікітський ботанічний сад (1812), Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей (1835-1845), Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів, Одеське товариство історії та старожитностей (1839), музеї, бібліотеки (особливо з 1830 р.) і т. ін.

Слід відзначити й перші кроки на шляху української педагогіки, пізніше й фізичної культури та спорту. Насамперед слід вказати на геніального педагога Костянтина Ушинського (1824-1871), вихідця із значного українського роду. Ушинський став основоположником нової педагогіки, реформатором шкільної освіти. Його найкращий твір «Рідне слово» перевидавався різними мовами 150 разів. У одному з своїх творів Ушинський засудив русифіковану освіту в Україні, назвавши її «пеклом».

Українські меценати і благодійники

Те, що верхівка українського суспільства у своїй масі перестала служити своєму народові, пішла на службу імперіям, а національна українська буржуазія була слабкою, мало негативний вплив і на розвиток культури. Однак традиції благодійництва й меценатства, започатковані ще князями доби Київської держави та гетьманами й полковниками Війська Запорозького, не вмерли. Наприкінці 18 - на початку 19 ст. відзначалися своєю меценатською канцлер Російської імперії граф Олександр Безбородько, Дмитро Трощинський, пізніше - Григорій Галаган. Останній заснував, наприклад, у с. Сокиринці Допомогово-ощадне товариство (надавши йому для стартового капіталу 3 тис. рублів, а також кам’яний будинок), ремісниче училище, інтернат. Його коштом було видано чимало книг, насамперед журналів «Киевская старина» та «Основа», зібрано цінну колекцію книг, рукописів, живописних полотен. Втративши сина Павла, Г. Галаган створює своїм коштом (понад мільйон карбованців золотом!) знамениту Галаганівську колегію (колегію Галагана), яка мала свою церкву, музей, лабораторії, спортзали, бібліотеку з 11 тис. томів, їдальню та гуртожиток (бурсу) для учнів і стала зразковим навчальним закладом всієї Російської імперії.

Не менше користі принесла українській культурі діяльність інших видатних меценатів та благодійників, насамперед Олександра Поля, Єлизавети Милорадович, родин Тарновських, Терещенків, Ханенків, Харитоненків та ін. Але особливої похвали заслуговують сім’я Симиренків (Платон, Лев, Василь, Володимир) та Євген Чикаленко (1861-1929). Перші відзначилися як успішні підприємці й науковці (так, Лев виростив новий сорт яблук Ренет Симиренка, який відомий практично кожному). Вони активно допомагали діячам української культури, передали для Товариства допомоги українській літературі величезний капітал, але Перша світова війна та більшовицький режим не дозволили його використати. Є. Чикаленко домігся великого багатства за рахунок власних талантів як практик сільського господарства. З кінця 19 ст. Чикаленко став надавати систематичну допомогу українським ініціативам, вкладаючи в них більшу частину своїх прибутків. Саме він фінансував газети «Громадська думка», «Рада», створив фонд допомоги українським письменникам при Науковому товаристві ім. Шевченка, заснував Академічний дім (гуртожиток для українських студентів) у Львові. Чимало українських письменників, і насамперед Володимир Винниченко, завдячують йому виходом у світ своїх творів. Всіляко підтримував Чикаленко й українські політичні сили, які прагнули домогтися самостійної Української держави, а тому в 1919 р. мусив емігрувати.

Микола Терещенко

Євген Чикаленко

Музеї

Завдяки зусиллям меценатів і благодійників створювалися значні бібліотеки, зібрання рукописів та інших старовинних речей, колекції живопису, які були доступні науковцям, нерідко й широким масам. У другій половині 19 на початку 20 ст. на їх основі формуються історичні та художні музеї, які діють і по сьогодні. Меценати Тарновські з Качанівки (Чернігівщина) створили багатющий музей, який поповнювали за рахунок придбаних у різних колекціонерів унікальних речей (шабля Богдана Хмельницького, пояс Петра Дорошенка та ін.), археологічних розкопок. Катерина Скаржинська створила у своєму маєтку на Лубенщині історико-етнографічний музей. Колекція Ханенків, нащадків гетьмана України, лягла в основу колекцій нинішніх Національного історичного музею та Музею східного та західного мистецтва. Останній у наш час (з 1999 р.) нарешті дістав свою справжню назву Музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків. У 1872 р. наполегливою працею Миколи Петрова в Києві при Київській духовній академії було відкрито Церковно-археологічний музей. Тут зберігалися унікальні предмети церковної старовини, в т. ч. хрест св. Сергія Радонезького, хрест єрусалимського патріарха Феофана (1620 р.), портрети та речі церковного вжитку київських митрополитів 16-18 ст., хрест гетьмана Петра Сагайдачного. Цей музей існував аж до його ліквідації та розграбування більшовиками у 1922 р. Вчений і гірничопромисловець Олександр Поль, який почав розробки криворізької руди, створив надзвичайно цінний музей старовини і заповів його місту Катеринославу. У 1902 р. музей очолив видатний історик Дмитро Яворницький (1855—1940), і через деякий час цей осередок став найкращим у світі зібранням речей козацької старовини, а також середньовічних кочівників. Великою позитивною справою було створення в губерніальних центрах архівних комісій, які збирали й досліджували цінні документи, нерідко приречені на загибель. Виникло й Історичне товариство ім. св. Нестора-літописця, яке видало багато томів своїх наукових записок.

Наука і література

Чимало українських патріотів активно розуміючи виняткове значення розвитку вивчало історію свого народу і країни, історичної свідомості народу. У минулому вони знаходили натхнення для своєї діяльності, осмислювали історичний досвід. Справу Дмитра Бантиш-Каменського продовжив Микола Маркевич (1804-1860), представник відомого козацького роду, творець «Історії Малоросії», у котрій історія України знайшла яскраве й поетичне висвітлення з найдавніших часів до кінця 18 ст. Не менш успішно діяв Михайло Максимович (1804-1873), учений, який поєднав у собі природознавчі та гуманітарні зацікавлення, був членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук, першим ректором Київського університету. Саме він спростував сумнозвісну теорію російського історика М. Погодіна, яка заперечувала причетність українців до Київської держави 9-13 ст. та оголошувала їх прибульцями. Подією в науковому й культурному житті України стали збірники українських народних пісень і дум, зібраних і виданих Максимовичем, а також його праці, які стверджували самобутність української мови. Як історик Максимович був надзвичайно ерудованим і талановитим, його праці охоплюють історію України з часів Київської Русі по Коліївщину. Ще більшим був внесок в українську культуру Пантелеймона Куліша (1819-1897), культурно-освітнього діяча, письменника, поета, перекладача й історика. Він створив знаменитий історичний роман «Чорна рада», присвячений відомим подіям у Ніжині 1663 р., видав ряд цінних історичних праць та джерельних публікацій. Куліш збагатив українську культуру чудовими перекладами західноєвропейських класиків (Шекспір, Гете, Шиллер та ін.). Саме Куліш здійснив переклад Біблії українською (його завершував Іван Пулюй).

Значним був внесок в історіографію дослідника історії Слобідської України Дмитра Баталія (1857-1932), ректора Харківського університету. Одну із своїх фундаментальних робіт він присвятив історії Харкова та його університету. Не менших успіхів досягнув його приятель Дмитро Яворницький, котрий відзначився і як фольклорист, археолог і письменник. Він створив класичну працю «Історія запорозьких козаків», написав цикл важливих робіт з цієї ж проблематики (книги «Іван Дмитрович Сірко кошовий отаман запорозьких козаків», «Запорожжя у залишках старовини та народних переказах» та ін.).

У Одесі зусиллями Аполлона Скальковського (1808 1898) було створено перше в українській науці дослідження з історії запорозького козацтва («Історія Нової Січі»), яке побачило світ у 1841 р., видавалися «Записки Одесского общества истории и древностей».

Зростала й нова генерація українських істориків, представлена іменами І. Джиджори, І. Крип’якевича, В. Липинського та ін. Федір Вовк (1847-1918) був загальновизнаним у Європі антропологом та археологом, причому головні зусилля зосередив якраз на вивченні українців. Він вперше різнобічно охопив український народний побут і переконливо довів на етнографічному матеріалі, що український народ і в даному відношенні є самобутнім. Агатангел Кримський (1871-1942), філолог та історик, поет, перекладач, письменник став визнаним у світі авторитетом у сходознавстві (арабістика, тюркологія, іраністика, семітологія). Володіючи 68 іноземними мовами, він глибоко дослідив арабську літературу, історію Османської імперії, переклав українською ряд класичних творів арабської, перської й турецької літератур. Він же є автором оригінальних поезій (збірка «Пальмове листя»), роману з життя української інтелігенції Чорноморії («Андрій Лаговський»), Уродженець Харківщини Михайло Туган-Барановський (1865-1919) став одним з провідних європейських економістів.

Дмитро Яворницький

Пантелеймон Куліш

Агатангел Кримський

Іван Пулюй

Євген Гребінка

Л Ф. Симиренко (1821-1863). Український підприємець, цукрозаводчик на кошти якого Т. Шевченко видав «Кобзар» 1860 р.

Було б помилковим думати, що геній українського народу розкривався виключно у сфері гуманітарних наук, поезії та образотворчому мистецтві. Досить назвати імена мореплавця та географа Юрія Лисянського (1773-1837), мандрівника та етнографа Миколи Миклухи-Маклая (1846-1888), винахідника бойових ракет Олександра Засядька (1779-1837), основоположника вітчизняного акушерства Нестора Амбодик-Максимовича (1744-1812), світоча Петербурзької Медико-хірургічної академії академіка Данила Велланського (1773-1847), засновника культурного пасічництва Петра Прокоповича (1775-1850), корифея математики Михайла Остроградського (1801-1862). Останній походив із старовинного козацького роду Полтавщини. Всесвітнє визнання здобули праці Остроградського в галузі математики, математичної фізики та аналітичної механіки, і не випадково його було обрано академіком ряду академій наук у Старому й Новому Світі.

Значно збільшилася частка вчених з українських земель, які досягли великих успіхів у точних і природничих науках у другій половині 19 - на початку 20 ст. Досить назвати імена лауреата Нобелівської премії біолога Іллі Мечникова (1845-1916), фізика Михайла Авенаріуса (1835-1895), винахідника електрозварювання Миколи Бенардоса (1842-1905), видатного авіаконструктора Ігора Сікорського (1889-1972), який зробив величезний внесок у розвиток літакобудування в Російській імперії (створив у 1913 р. найбільший на той час у світі літак «Ілля Муромець»), Франції та США. Уродженець Тернопільщини Іван Пулюй (1845-1918) був видатним фізиком, ректором Політехнічного університету в Празі, деканом першого в Європі електротехнічного факультету. Саме він сконструював трубку для виявлення «Х-променів», якою скористався інший вчений - Рентген і від імені якого ці промені дістали назву. Нова генерація українських учених та мислителів дала світу знаменитого Володимира Вернадського (1863-1945) - творця теорії про біосферу та ноосферу, засновника геохімії, біогеохімії та радіогеології.

З-поміж низки літераторів почесне місце належить Євгену Гребінці (1818-1848). Письменник, українець за походженням, писав романи та повісті російською мовою, більшість яких спіткало забуття. Справжню літературну славу здобув кількісно невеликим україномовним доробком - байками. Кілька десятків цих творів були настільки оригінальними й мовно вишуканими, що стали окрасою класичної української літератури.

Українська література продовжувала розвиватися, незважаючи на тяжкі умови існування. У другій половині 19 ст. розквітнув талант цілої плеяди класиків української літератури: найвидатнішої української поетеси Лесі Українки (1871-1913), Івана Нечуя-Левицького (1838-1918), Панаса Мирного (1849-1920), Бориса Грінченка (1863-1910), Михайла Коцюбинського (1864-1913) та ін. І. Нечуй-Левицький утвердив в українській літературі жанр соціальної повісті й соціального роману («Микола Джеря»), написав ряд гумористичних («Кайдашева сім’я», «Старосвітські батюшки і матушки») та історичних («Іван Виговський») творів. Перу Нечуя-Левицького належать твори, насамперед роман «Чорні хмари», в яких викривалася політика русифікації. Панас Мирний - творець романів «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія» та ін. був визнаним майстром психологічної прози. Талант Б. Грінченка був меншим, зате він відзначився як публіцист, автор «Листів з України Наддніпрянської», котрі скеровували нові покоління борців за волю України. Він створив собі справжній пам’ятник, уклавши чотиритомний «Словарь української мови».

М. Коцюбинський став одним із фундаторів новітньої української літератури, творцем соціального роману «Fata morgana», історичної повісті «Дорогою ціною», ряду новел та оповідань, які увійшли до скарбниці української літератури. Подорож у Карпати надихнула Коцюбинського на створення повісті «Тіні забутих предків» (1911). Коцюбинський глибоко цікавився життям і побутом молдаван, циган, кримських татар, доля яких міцно пов’язана з долею українського народу. Він написав зокрема цикл оповідань з життя кримських татар, змалювавши з симпатією цей народ, який зберіг про українського класика вдячну пам’ять.

На відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві 1903 р. Зліва направо: М. Коцюбинський, В. Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, М. Старицький, Г. Хоткевич, В. Самійленко

Видатний поет і драматург Олександр Олесь (1878-1944) належав до молодшої генерації українських діячів культури. Його мистецьке кредо концентрувалося в словах «краса» і «воля». Уже першою збіркою віршів «З журбою радість обнялась»( 1907) він здобув загальне визнання. Йому судилося бути співцем двох революцій (1905 і 1917 рр.), відродження незалежної Української держави. Він був батьком іншого видатного українського поета і борця за самостійну українську державу Олега Ольжича (1907-1944). Володимир Винниченко (1880-1951) був одним з чільних українських письменників і драматургів 20 ст. В літературу він увійшов 1902 р., в дореволюційний період відзначився реалістичними оповіданнями, які різко протиставилися народницькій прозі. Він змалював початок руйнації традиційного українського села, зобразив різні типи українського суспільства, зокрема інтелігента-революціонера. Його творча спадщина багатюща, тут знаходимо п’єси, фантастичні романи, політичні памфлети тощо.

На Західній Україні плідно працювали члени «Руської трійці», а також Микола Устиянович, Олександр Духнович - автор відомого вірша, гімну закарпатців «Я русин був, єсьм і буду», а в пізніші часи - Осип Маковей (1867-1925). Розквітнув талант і «буковинського Кобзаря» - Юрія Федьковича (1834-1888), одного з провідників національного відродження у цьому регіоні. Він першим з буковинських літераторів став писати українською мовою і створив цикл ліричних та героїко-романтичних поезій (поеми «Довбуш», «Лук’ян Кобилиця» та ін.). До класиків української літератури належать і члени т. зв. «покутської трійці» - Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина. Найталановитішим з них був Василь Стефаник (1871 1936), який сягнув вершин у новелістиці («Камінний хрест», «Стратився», «Синя книжечка» та ін.). Передаючи тяжке селянське життя, нерідко сповнене трагізму, Стефаник прагнув писати, за визначенням сучасників, «стисло, талановито й страшно». Критики називали його «селянським Бетховеном».

Театр і музика

Розвивалися в Україні й традиції народного театру й так званої шкільної драми, яка популярною була серед спудеїв Києво-Могилянської академії (першу відому з них «Про Йосифа Прекрасного» на біблійний сюжет вони поставили ще на початку 30-х років 17 ст.). У 18 ст. виникають аматорські театри при поміщицьких резиденціях, нерідко з участю акторів-кріпаків, у навчальних закладах, по Україні гастролюють професійні трупи (італійські, французькі, польські), які не могли не вплинути на місцеві традиції. Так, наприкінці 18 ст. ці трупи давали вистави у палаці Понятовських у Корсуні, діяли польські театри у Бердичеві, Кам’янці-Подільському та ін. У 1789 р. в Харкові побудували постійний театр. Біля витоків українського професійного театру стояли геніальні актори й драматурги. Маються на увазі насамперед Микола Гоголь, Михайло Щепкін (1788 1863) та Карпо Соленик (1815-1851). Перший починав свій шлях у театрі, виконуючи ролі в любительських спектаклях під впливом свого батька Василя Гоголя, котрий керував досить популярним аматорським театром Д. Трощинського на Полтавщині. Другий теж був українцем за походженням, але не дворянином, як Гоголь, а селянином-кріпаком. Так само, як і Шевченка, з котрим вони міцно здружилися, його викупили з неволі передові представники громадськості (насамперед І. Котляревський, який спеціально для цього актора написав роль Виборного у «Наталці Полтавці»). Щепкін працював спочатку в театрах Харкова, Полтави й Києва (1816-1824), після чого пов’язав свою творчу долю з Малим театром у Москві, час від часу приїжджаючи з гастролями на Батьківщину. Соленик усе своє життя присвятив служінню саме українському театру, відмовившись вступати на російську імператорську сцену. Він грав переважно в театрах Слобожанщини та Лівобережної України. Один з таких театрів, що був у Харкові, очолив класик української літератури Григорій Квітка-Основ’яненко. Його репертуар складався переважно з російських п’єс. Однак час від часу в ньому, як і в інших подібних, ставилися українські п’єси, лунали українські пісні, тут танцювали українські танці.

Юрій Федькович

Микола Садовський

Микола Лисенко

Майже одночасно сформувалися аматорські гуртки на Західній Україні. Професійна сцена тривалий час тут була зайнята німцями, поляками та угорцями. Так, у 1772 р. з Відня до Львова було переведено німецький державний театр Геттерсдорфа, який існував майже сто років. Український аматорський театр бере початок з 1794 р. від гуртка студентів Львівської духовної семінарії, але українську мову на сцену було введено тільки в 1834 р., причому тут ставили п’єси не тільки місцевих, а й наддніпрянських авторів (І. Котляревського та ін.). Визначну роль у становленні українського театру в Галичині відіграв священик з Коломиї Іван Озаркевич, який виступив і як організатор, і як режисер, і як драматург.

На певний час центр театрального життя перемістився до Галичини. Саме у Львові було відкрито у 1864 р. перший український театр Омеляна Бачинського, в якому гради й актори-надцніпрянці.

Після певного спаду театральне життя в підросійській Україні знову активізувалося. Головним його осередком стало провінційне місто Єлизаветград у степах Центральної України. Ще з 1864 р. тут активно діяв самодіяльний театр, у якому робили свої перші кроки майбутні творці українського театру. Емський указ 1876 р. призупинив розвиток українською театру, але в 1882 р. єлисаветградці створили першу професійну театральну трупу, яка ставила на сцені виключно український репертуар. Біля її джерел стояла група драматургів та акторів, за котрою міцно закріпилося визначення «корифеї українського театру». Це - Марко Кропивницький і брати та сестри Тобілевичі, які діяли під різними псевдонімами (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Софія Садовська-Барілотті). Пізніше до них долучилися найвидатніша українська актриса Марія Заньковецька, драматург Михайло Старицький, актриса Ганна Затиркевич та ін. Саме вони створила класичний репертуар українського театру. До них долучились драматурги нового покоління, які зробили і свій внесок у створення українських п’єс: Людмила Старицька-Черняхівська, Любов Яновська і особливо Володимир Винниченко. Ця трупа і її філії об’їздили майже всю Україну (щоправда, на Правобережжі, частково й Лівобережжі у 1883-1893 рр. влада заборонила їм грати і тому вони мусили обмежуватись у цей час переважно територією Південної України та Чорноморці). У 1885 р. трупа розпалася на дві частини: однією керував Марко Кропивницький, другою Михайло Старицький. За їх прикладом пішли інші і вже через кілька років на Україні діяло понад 30 мандрівних театрів. Але тільки з 1905 р. український професійний театр дістав своє перше постійне приміщення (у Києві), і тут успішно діяла трупа Миколи Садовського.

На родючому українському театральному ґрунті виростало перше покоління акторів кіно. У передреволюційні роки у Лоцманській Кам’янці було знято перший український кінофільм «Напад орди на Січ». У той же час низка кіноакторів-українців стають широковідомими в Російській імперії. До них належить насамперед зірка німого кіно Віра Холодна.

Музика

Доба національного відродження поставила перед українськими діячами музичної культури нові завдання і вони з ними з честю упоралися. Співак, актор і композитор Семен Гулак-Артемовський (1813—1873) написав знамениту оперу «Запорожець за Дунаєм» і ряд інших творів («Українське весілля», «Ніч під Івана Купала»). Співзвучною з ним була діяльність іншого вихованця Київської духовної академії, поета й композитора Петра Ніщинського (1832—1896), автора обробок народних дум («Про Байду», «Про козака Софрона»), пісні «Закувала та сива зозуля» та ін. У 40-і роки 19 ст. були створені в Україні перші Симфонічне й Філармонічне товариства. На західноукраїнських землях беззаперечним лідером у цій галузі був основоположник професійної музичної культури в Галичині Михайло Вербицький (1815-1870), творець музики українського національного (нині й державного) гімну «Ще не вмерла України...», автор понад 20 музично-сценічних творів, зокрема мелодрами «Підгоряни», та більш як 30 літургійних хорових творів, ряду симфонічних творів.

Переломне значення для розвитку української національної класичної музики мала творчість її основоположника Миколи Лисенка (1842—1912). Здобувши технічну освіту в Київському університеті, він круто змінив свій життєвий шлях, вирішивши стати композитором. Закінчив Лейпцизьку та Петербурзьку консерваторії і енергійно взявся піднімати майже неорану цілину українського народного мелосу. Саме він відкрив народну пісню як національний чинник у музиці. Його доробок охоплює практично всі музичні жанри. Тільки з Тараса Шевченка Лисенко поклав на музику понад 60 творів, а крім того, твори Івана Франка, Лесі Українки, Бориса Грінченка, написав чимало романсів, пісень, перші українські дитячі опери («Коза-дереза», «Пан Коцький») та ін. Вершиною творчості композитора стала його героїко-патріотична драма «Тарас Бульба», він написав нову музику до опери «Наталка Полтавка» і саме в такій версії вона відома нам сьогодні. Лисенко був свідомим українським патріотом, людиною демократичних переконань і через це перебував під наглядом поліції. Зі школи Миколи Лисенка вийшла яскрава плеяда молодих українських композиторів: Микола Леонтович (1877—1921) , чий «Щедрик-ведрик» став народною різдвяною піснею в усіх християнських країнах, Кирило Стеценко (1882—1922) та Олександр Кошиць (1875-1944).

Останній записав масу українських пісень серед кубанських козаків-чорноморців, створив хор «Боян» у Києві, пізніше - першу Українську республіканську капелу, з котрою тріумфально об’їхав увесь світ. Одночасно з Лисенком творив відомий український громадський діяч Микола Аркас (1852-1909), який під впливом творчості Великого Кобзаря написав оперу «Катерина».

У підавстрійській Україні розквітнув талант «співаків з Божої ласки» Олександра Мишуги (1853-1922), Модеста Менцинського (1876-1935) і особливо Соломії Крушельницької (1872-1952) - найвидатнішої і всесвітньо відомої української співачки.

Музичні критики називали її «неперевершеною Саломеею», ставили її ім’я в один ряд з Енріко Карузо й Тито Руффо. Крушельницька вчилася у Львівській консерваторії, у відомих педагогів у Мілані та Відні, співала в знаменитій «Ля Скала» в Мілані, у Львівській, Краківській та Варшавській операх. До репертуару співачки входило понад 60 партій світової оперної класики, за партію мадам Батерфляй в опері Дж. Пуччині «Чіо-Чіо-Сан» сам композитор віддав їй пальму першості серед інших співачок. Крушельницька протягом усього життя пропагувала твори українських композиторів, українську народну пісню.

Живопис

В Україні тривав розвиток іконописних традицій, бурхливо набирало сили світське образотворче мистецтво. Перших 30 років свого життя провів на рідній Україні Володимир Боровиковський (1757-1825), син миргородського художника-іконописця Луки Боровика. Він уже був зрілим майстром, про що свідчать його ікони «Христос» і «Богоматір». Під час подорожі цариці Катерини II до Криму у 1787 р. вона випадково зустрілася в Кодаці з дядьком Боровиковського, ветераном російсько-турецьких війн. У розмові було згадано про молодого іконописця, який через нещасне кохання вирішив податися в рекрути. Це й вирішило подальшу долю живописця. Боровиковського викликали до Петербурга, де він став найкращим портретистом, а згодом і академіком Академії мистецтв.

Петербург з його Академією мистецтв став найпотужнішим тогочасним осередком українського живопису, де активно діяла група провідників реалістичного напряму. Серед них Василь Тропінін, виходець із селян-кріпаків, А. Мокриць кий, І. Сошенко та ін. Івану Сошенку випало помітити і допомогти визволитися з кріпацтва молодому Тарасу Шевченку. Великий Кобзар і як художник досяг вражаючих успіхів. Він створив серію офортів «Мальовнича Україна», змалював пам’ятки старовини, написав галерею портретів і картин. Твори Шевченка-художника проклали нові шляхи в українському мистецтві.

Як на дріжджах зростала популярність так званих передвижників, художників, які щиро прагнули поставити мистецтво на службу народу. Беззаперечним лідером передвижників був Ілля Рєпін (1844—1928), уродженець Чугуєва. Хоча за своєю національною свідомістю Рєпін був росіянином, але його українське коріння час від часу давало про себе знати. Найгеніальнішим виявом цього потягу до рідної землі були знамениті «Запорожці» («Запорожці пишуть листа турецькому султану»). Рєпін звертався до української проблематики часто, свідченням чого є його картини «Вечорниці», «Мотря Кочубеївна», «Козацькі типи» та ін. Українська дійсність знайшла своє глибоке відбиття в творах таких художників, як Кость Трутовський, Микола Ярошенко, Сергій Васильківський, Опанас Сластіон, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Василь Кричевський, певною мірою Микола Ге, Микола Пимоненко та ін. У 1903 р. українські художники влаштували свою першу виставку в Полтаві, пізніше організували Товариство київських художників (1907-1916). Наприкінці 19 - на початку 20 ст. при розписах нових київських церков та при реставрації старих утворився потужний осередок, який дбайливо зберігав традиції давнього іконопису. До цього осередку належали такі видатні митці, як Володимир Васнецов, який виконав більшу частину фресок у Свято-Володимирському соборі, та Михайло Врубель (1856-1910), який уславився фресками та іконостасом Свято-Кирилівської церкви і створив свій неповторний стиль у живописі.

Україна на початку 20 ст. стає одним з провідних експериментальних центрів у живописі. Досить вказати на киянина Казимира Малевича (1879-1935), учня М. Пимоненка. Автор картин на сільську тематику, він став засновником супрематизму. Його картина «Чорний квадрат на білому тлі» (1915) поклала початок абстрактному мистецтву у світі. Малевич виступив також і як визначний теоретик нового напрямку. Михайло Бойчук (1882-1937) народився в с. Романівка на Тернопільщині. Він навчався у Віденській, Краківський та Мюнхенській академіях мистецтв, у Парижі, працював у Галичині, а потім переїхав до Києва. Тут він став засновником нового українського монументального мистецтва, в якому вдало поєднав сучасність з традиціями іконопису й фресок давніх часів. Поет і художник Давид Бурлюк (1882 1967) став теоретиком футуризму.

Були значні досягнення і в монументальній скульптурі. Уродженець Ічні на Чернігівщині, представник відомого козацького роду, ректор Академії мистецтв у Петербурзі протягом 30 років академік Іван Мартос (1752-1835) створив пам’ятник К. Мініну й Д. Пожарському на Красній площі у Москві. В Україні відомий його пам’ятник Дюку Рішельє в Одесі. Скульптор М. Мікешин - творець «Тисячоліття Росії» у Новгороді, створив також пам’ятник Богдану Хмельницькому на Софійському майдані Києва. Галичанин М. Паращук (1878-1963) є автором галереї скульптурних портретів українських письменників, брав участь у роботі і над відомим пам’ятником Адаму Міцкевичу у Львові. Пізніше він став одним з провідних скульпторів Болгарії.

У підавстрійській Україні широковідомим був уродженець Білої Церкви Лука Долинський (1745-1824), який створив іконостас Свято юрського собору у Львові, за що був навіть нагороджений перснем імператора. Незважаючи на всі випробування, не відмовлялися від своєї української ідентичності видатні художники Іван Трут та Олена Кульчицька, яка особливо відзначилася в галузі графіки. Уродженець Вінничини Олекса Новаківський (1872-1936) - учень одного з найвидатніших польських художників С. Виспянського - осів у Львові і став лідером українського модерну в живописі, одним з найвідоміших у Центральносхідній Європі художників-постімпресіоністів.

Архітектура

Прискорення урбанізації змусило владу провести значні зміни в забудові населених пунктів. Оскільки в моді тоді був класичний стиль, то відповідно вимагалося робити квадратну площу в центрі міста (за зразком міста з магдебурзьким правом), від якої йшли прямі вулиці, поділяючи місто на квадрати та прямокутники. За цією модою було забудовано Одесу, Миколаїв, Херсон, Катеринослав та ін. На Західній Україні з традиційною міською забудовою не було потреби в таких рішучих змінах. Там зазвичай зберігалося історичне ядро міста, а всі новації в архітектурі виносилися за його межі.

У центрі міст прагнули поставити будинки для державних установ, храмів тощо. У цей час особливий внесок у розвиток містобудування в Україні зробили архітектори Т. де Томон, В. Беретгі, А. Меленський, скульптори В. Демут-Малиновський, П. Клодт, О. Тон та ін. Завдяки їхнім зусиллям виникли величні палаци й будинки у класичному стилі: «червоний корпус» університету св. Володимира, Контрактовий будинок на київському Подолі, величні палаци в Тульчині й Качанівці, пам’ятник князю Володимиру Святому в Києві. З кінця 18 ст. настає період особливого захоплення парками та декоративними садами, які виникають практично при кожній садибі більш-менш багатого поміщика. Під впливом ідей романтизму тут будували руїни начебто давніх замків, гроти, водоспади, робили ставки, вирощували рідкісні породи дерев, розбивали оранжереї. Такі парки нині є практично в кожній області України, найвідомішим з них є парк «Софіївка» в Умані, побудований руками українських кріпаків польського графа Потоцького для його молодої дружини Софії. Важливі пам’ятки паркового мистецтва розташовані в Білій Церкві («Олександрія»), Чорториї на Житомирщині, Ташані на Київщині.

У першій половині 19 ст. на зміну класицизму приходять нові стилі, так звані національні. У Російській імперії нав’язувався казенний московський («русский») стиль, який дисгармоніював з місцевими традиціями. У Австрійській імперії стали популярними романський та готичний стилі (зазвичай у модернізованому вигляді), а в українських землях Габсбургів до них примішувався візантійський стиль. Пізніше в обох імперіях запанував еклектичний стиль, і в цьому потоці важко було знайти своє обличчя українським національним традиціям. Проте правильний шлях в той період обрав художник і архітектор Василь Кричевський (1872-1952). На початку 20 ст. він створив будинок Полтавського губернського земства, який став сенсацією. Цей будинок увібрав здобутки українського архітектурного стилю. Такого типу будівлі стали досить популярними. Так, у Катеринославі в центрі міста й досі існує величний будинок Володимира Хрінникова, споруджений у 1910-1913 рр.

Імператорський університет. Харків

Українська земля дала світу багато діячів не тільки української культури, а й інших, насамперед російської, польської, німецької, вірменської, грецької та ін. Тут, наприклад, народилися й творили Володимир Короленко, Анна Ахматова (Горенко), класик австрійської літератури, уродженець Львова Леопольд фон Захер-Мазох (1836-1895), з прізвищем якого пов’язане поняття «мазохізм»; класик англійської літератури, уродженець с. Терехового під Бердичевом Джозеф Конрад (Юзеф Коженьовський) (1857-1924), класики єврейської літератури Шолом-Алейхем (1859-1916); уродженець Бучача, лауреат Нобелівської премії Ш. Й. Агнон (1888-1970), письменник і лідер сіоністського руху Володимир Жаботинський (1880-1940). У польській літературі в першій третині 19 ст. виникла навіть так звана українська школа, представники якої активно використовували українську народну творчість, з захопленням писали про розкішну українську природу та козацьку старовину (С. Гощинський, Ю.-Б. Залеський, А. Мальчевський, Т. Падура, Ю. Словацький, М. Чайковський та ін.). Найвидатніший білоруський історик М. Довнар-Запольський (1867-1937) тривалий час на початку 20 ст. був професором Київського університету.

Кінна поліція біля Університету св. Володимира підчас студентських демонстрацій. 1910 р.

Україна стала могутнім джерелом натхнення і для художників неукраїнського походження, котрі тут народилися або тривалий час жили на її землі. Це стосується насамперед росіян А. Прахова та В. Васнецова, М. Ге, В. Верещагіна, маріупольського грека Архипа Куїнджі (1842—1910) - автора знаменитої картини «Місячна ніч на Дніпрі», у якій він відкрив нові грані романтичного бачення світу; вірменина з Феодосії Івана Айвазовського (Айвазяна) (1817—1900), найкращого європейського художника-мариніста 19 ст. («Дев’ятий вал», «Море», «Очерет на Дніпрі» та ін.); уродженця Харківщини поляка Генрика Семирадського.