Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

16.3. Соціально-економічне становище на західноукраїнських землях на початку 20 ст. Діяльність політичних партій Західної України за реформу виборчої системи. Зв’язки з політичними й культурними колами Наддніпрянської України. Діяльність національних і спортивно-фізкультурних організацій «Сокіл» і «Січ». Митрополит А. Шептицький та його роль у піднесенні національного життя в західноукраїнських землях.

1909 р. - Рекордна кількість видобутку нафти на Прикарпатті.

1910 р. - Став до ладу нафтопереробний завод у Дрогобичі.

1913 р. - Введення в дію цукрозаводу в Ходорові.

Соціально-економічне становище на західноукраїнських землях на початку 20 ст.

Соціально-економічне становище українських земель, що знаходились під владою імперії Габсбургів, суттєво не змінилось порівняно з 80 90-ми роками 19 ст. Проте подальша розробка родовищ нафти та інших багатств краю сприяла його індустріалізації. Тяжкі умови існування робітників та селян змушували їх ставати до боротьби за свої права, використовуючи страйки та бойкоти, вступати до лав політичних партій. Дуже важливою та ефективною формою протидії іноземному капіталу та місцевих лихварів (переважно з числа євреїв) став український кооперативний рух. Батьками кооперативної справи на Західній Україні стали Василь Нагірний і Аполлон Ничай, котрі створили у Львові перший кооператив у 1883 р. Через 15 років стали виникати цілі кооперативні союзи. У 1894 р. Теофіль Кормош заснував перший український кооперативний банк «Віра», котрий сприяв творенню нових кредитних спілок і кооперативів. Це дозволило поступово подолати свавілля і здирство лихварів та орендарів, уже тоді на практиці реалізовувалося гасло «Свій до свого по своє». Український кооперативний рух сприяв не тільки економічному піднесенню нації, а й її політичному гуртуванню.

Промислова виставка у Львові. 1894 р.

Діяльність політичних партій Західної України. Зв’язки з політичними й культурними колами Наддніпрянської України

Українці, так само як і поляки, чехи, словаки, хорвати та інші поневолені народи Австро-Угорщини, прагнули до національної свободи, але їх ситуація була значно гіршою, оскільки на їхні землі заявляли свої претензії поляки, угорці, румуни. Це викликало, особливо в Галичині, гострі антагонізми, причому на перший план виходили вже не українсько-австрійські, а українсько-польські суперечності. Національне пробудження українців Галичини за таких умов неминуче вело до радикалізації політичного життя, до переваги тих партій, які усвідомлювали національну самобутність українського народу, а не блукали в темряві москвофільства та марксистських химер, які по суті ігнорували національне питання або трактували його на практиці в дусі, вигідному для імперій. На чільне місце в Галичині таким чином вийшли народовці, які створили Національно-демократичну партію (1899). Нова політична структура поєднала широку організаційну мережу народовців та інтелектуальні надбання українських радикалів. Базуючись на національній платформі, вона об’єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальною силою, шо змогла протистояти польському натискові в Галичині.

Ця партія прагнула до державної самостійності України, а як програму-мінімум ставила перед собою досягнення автономії у Австро-Угорщині. Керівником партії став публіцист Євген Левицький (1870-1925), колишній голова львівського українського студентства, творець першої в Україні політичної партії європейського зразка - Русько-української радикальної партії. Того ж 1899 р. він разом із своїм сподвижником В. Охрімовичем заснував газету «Будучність», пізніше став редактором «Діла». Прекрасний організатор і тактик, Левицький успішно вів роботу в масах, він вивів партію за межі кабінетів та залів, на скликаних нею вічах збиралося до 20 тис. селян, які все активніше підтримували своїх кандидатів на парламентських виборах. Левицький дбав про те, щоб спільно з українцями Галичини виступили українці Закарпаття та Буковини, і невдовзі і в цих регіонах активізувався національний рух (так, у 1906 р. в Буковині було створено Українську радикальну партію, в якій чільну роль відігравали брати з І. та О. Поповичі, та Соціал-демократичну партію). Спільними зусиллями демократичних сил в Австро-Угорщині вдалося домогтися загального і прямого виборчого права для чоловіків (частково й для жінок) у 1907 р. Однак виборчий закон не був справедливим, оскільки мандати для всієї Галичини (і східної - української, і західної - польської) призначалися непропорційно національному складу населення. У результаті із 106 мандатів для Галичини українцям було призначено 28, а полякам - 78, тоді як українці повинні були б мати як мінімум утричі більшу кількість мандатів. Саме тому і через фальсифікацію виборів більшість у місцевому галицькому соймі (парламенті) залишалася за поляками.

Демонстрація львів'ян з приводу вбивства студента Адама Коцка. 1910 р.

У Закарпатті велику роль відіграв тоді мукачівський єпископ Юлій Фірцак, який добився прибуття до цього регіону представника угорського уряду Едмунда Егана, ірландця за походженням. Еган об’їздив весь край і вжахнувся від трагічного стану українських селян, жорстоко експлуатованих угорськими поміщиками та єврейськими лихварями. Меморандум Егана у цій справі, скерований до уряду, позитивно вплинув на ситуацію українців. Уряд розпочав аграрну реформу, вжив певних заходів, щоб підтримати українську бідноту. Але це були заходи, які не могли радикально змінити ситуацію. Самого ж Егана за його шляхетну й гуманну діяльність було злочинно вбито...

Під час виборів до галицького сойму 1908 р. польські шовіністи забили Марка Каганця, українського селянина з Коропця Бучацького повіту. У відповідь український студент Мирослав Січинський (1887-1979) пострілом з револьвера вбив намісника Галичини графа Потоцького, лідера польських шовіністів Галичини. Іншою причиною замаху стала негативна позиція Потоцького щодо відкриття українського університету у Львові.

Австрійський уряд уже був погодився відкрити український університет, але на перепоні стали польські шовіністи, які прагнули придушити силою український студентський рух, організовуючи «боївки». Під час однієї із спровокованих ними сутичок загинув український студент Адам Коцко (1910), що поклало кінець надіям частини української громадськості на досягнення мирного компромісу з поляками й викликало новий виток напруги у відносинах між українцями та поляками. Врешті українці домоглися остаточної згоди імператора Франца Иосифа І на відкриття свого університету, але це мало статися тільки у 1914-1915 рр. (початок світової війни не дав змоги реалізувати цей намір).

Діяльність національних і спортивно-фізкультурних організацій «Сокіл» та «Січ»

Український національний рух за таких умов набув нових форм, став краще використовувати легальні можливості й готуватися до тяжких випробувань, передчуття яких носилося в повітрі. Це знайшло свій вияв у формуванні наприкінці 19 ст. спортивно-пожежних товариств «Пласт», «Сокіл» («Сокіл-Батько») та «Січ», члени яких гартували себе для майбутньої збройної боротьби за самостійну Україну.

Видатними їх організаторами виступили адвокат Кирило Трильовський (1864-1941) та педагог Іван Боберський, причому останній став також «батьком українського спорту».

Перша «Січ» виникла на Снятинщині у 1900 р., через рік у Коломиї вже відбувся з’їзд січовиків, почала видаватися газета «Нова Січ». До вибуху Першої світової війни тільки «Січі» об’єднали 90 тис. українських юнаків. З їхніх лав був сформований пізніше (1913) Легіон УСС («легіонери-усуси»), котрий став ядром УГА - армії ЗУНР. Яскравою демонстрацією сили українського національного руху стало святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. 28 червня 1914 р. у Львові зібралося понад 12 тис. «пластунів», «січовиків», «соколів» та «усусів», які виразно показали, кому має в майбутньому належати українська земля.

Митрополит А. Шептицький та його роль у піднесенні національного життя в західноукраїнських землях

Кращі умови життя, прихильність уряду, можливість здобувати високу освіту сприяли швидкому піднесенню Греко-католицької Церкви, яка стала цементуючою силою для українців у імперії Габсбургів і значно піднесла згодом їхню національну свідомість. Ця Церква поширювала освіту в народі, вела активну боротьбу за українську мову й культуру, традиційний (спільний з православними) обряд, ревно дбала про викорінення соціальних пороків. Так, у 60-х роках 19 ст. під проводом духівництва було створено сотні братств тверезості. Важливе значення мав перший собор Української греко-католицької церкви (Львів, 1891), скликаний митрополитом Йосифом Сембратовичем. На рубежі століть на чолі Церкви став найвидатніший за всю її історію митрополит Андрей (Шептицький) (1865-1944), за часів якого Українська греко-католицька церква (УГКЦ) стала найвпливовішою силою серед українства Галичини, важливим чинником піднесення національної самосвідомості українців та морального здоров’я нації.

Ставши митрополитом, А. Шептицький енергійно розбудовував Церкву, піклувався про народну освіту, охорону здоров’я і здоровий спосіб життя, виступив покровителем української науки і культури, зокрема став фундатором Українського національного музею у Львові, був ініціатором багатьох благодійних справ. Водночас він боровся за права українців у Австро-Угорській імперії, зокрема за відкриття українського університету у Львові, українських гімназій тощо. При цьому він використовував свій депутатський мандат (член галицького сойму і вищої палати австрійського парламенту, заступник маршалка галицького сойму у 1903 1913 рр.), навіть очолив делегацію до імператора Франца Иосифа І, яка домагалася поліпшення становища українців в імперії.

Андрей Шептицький