Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

Тема 16. Україна на початку 20 ст.

16.1. Створення та діяльність українських політичних партій у підросійській Україні наприкінці 19 - на початку 20 ст. Місце М. Грушевського в національному відродженні України.

1866-1934 рр. - Життя та діяльність Михайла Грушевського.

1900 р. - Утворення Революційної української партії (РУП) першої політичної партії в підросійській Україні.

1904 р. - Створення на конференції ЗУБО Української демократичної парти (УДП).

1905 р. - Вихід із складу УДП радикальної групи на чолі з Борисом Грінченком, утворення Української радикальної партії.

1905 р., січень. - Розпад РУП та утворення Українського соціал-демократичного союзу - «Спілки».

1905 р. грудень. - Перейменування РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію.

1905 р. грудень. - Об’єднання Української демократичної партії з Українською радикальною партією в Українську радикально-демократичну партію.

Створення РУП. Самостійницька і автономістська течії в національному русі

Піднесення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях до рівня політичного, коли виникали політичні партії, і, власне, поява таких організацій у Галичині надихали східноукраїнських громадських діячів. Найбільш активною виявилася студентська молодь. У середовищі харківських студентів, членів місцевої громади, визріла думка про створення політичної партії. Вони втілили цю ідею у життя, створивши у 1897 р. Загальну українську безпартійну організацію - ЗУБО, а також Революційну українську партію - РУП. Програмним документом РУП стала брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Її автор стверджував, що існує боротьба між нацією «зрабованою» (пограбованою, пригнобленою) й нацією-гнобителем. Він доводив, що незалежна Українська держава була загарбана Росією після Переяславської ради 1654 р. Головним гаслом Міхновського була «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж по Кавказ», тобто в межах етнічних земель разом з Перемишлянщиною та Кубанською Чорноморією; «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для вкраїнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятаймо, що слава і побіда - се доля борців за народну справу». Отже, книжка Міхновського вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідею політичної самостійності України.

На початку 20 ст. РУП набирала сили, стала уособленням процесу політизації національного руху. Вже протягом перших трьох років існування цієї партії було створено мережу місцевих організацій, що діяли в Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Діяльністю партії керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Рупівці діяли методами пропаганди й агітації. Виконуючи рішення першої конференції, керівництво РУП від кінця 1901 р. вживало організаційних заходів для підготовки видання періодичного органу партії. Ним стала газета «Гасло», перший номер якої побачив світ 1 березня 1902 р. Згодом РУП видавала газети «Селянин» (1903-1905 рр.), «Добра новина» (1904 р.), «Праця» (1904-1905 рр ). Протягом свого існування партія опублікувала й поширила в Україні велику кількість відозв та близько 40 брошур загальним тиражем понад 50 тис. примірників. Основним об’єктом пропаганди було селянство. Лівобережжя перетворювалося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалась і на Поділля та Волинь.

Існування в тодішньому українському національно-політичному русі, крім самостійницької, ще й автономістської течії позначилось на діяльності партії. Після гострих дискусій більшість членів РУП віддала перевагу ідеї автономії України у складі Російської імперії, хоча б як першого кроку на шляху до повної самостійності України. Головний же ідеолог партії Міхновський вважав, що гасло здобуття самостійної Української держави не можна знімати ні в якому разі.

Розкол РУПу

Міхновський вийшов з партії й створив в 1902 р. нову політичну організацію Українську народну партію (УШІ). Він сформулював стислу програму нової партії: «10 заповідей для УНП»:

1. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна Україна - Республіка робочих людей;

2. Усі люди - твої брати, але москалі, ляхи й мадяри це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і гноблять нас;

3. Україна для українців;

4. Усюди і завжди вживай української мови;

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові і тобі;

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

Далі йдеться про заборону вживання мови окупантів, про неможливість справжньому українцеві чи українці одружитися з чужинцем через загрозу асиміляції і т. ін.

РУП не змогла гармонійно пов’язати між собою національні та соціальні програми. Це мало тяжкі наслідки для неї і для всього українського політичного руху. У 1903 р. стався другий розкол РУП. Від неї відмежувалася група Богдана Ярошевського, яка створила Українську соціалістичну партію. Під час спроби провести свій другий з’їзд (грудень 1904) РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом Мар’яна Меленевського та Олександра Скорописа-Йолтуховського на початку 1905 р. утворила Український соціал-демократичний союз - «Спілку», яка пішла хибним шляхом, влившись у загальноросійську РСДРП(м). Інша, до керівного ядра якої належали Микола Порш, Симон Петлюра й Володимир Винниченко, зробила крок у правильному напрямку і в грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

У 1904 р. на базі ЗУБО утворилася Українська демократична партія - (УДП).

Серед її членів були видатні письменники й критики (Борис Грінченко, Сергій Єфремов), меценат Євген Чикаленко. Нова політична організація повинна була домагатися встановлення конституційного ладу, проведення соціальних реформ та надання Україні широких автономних прав у межах федеративної Росії. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла група на чолі з Борисом Грінченком і Сергієм Єфремовим, яка утворила Українську радикальну партію.

Однак її самостійне існування тривало не довго. Наприкінці 1905 р. вона об’єдналася з демократами в Українську радикально-демократичну партію (УРДП).

Місце М. Грушевського в національному відродженні України

Все помітнішу роль у суспільно-політичному житті відіграє Михайло Грушевський.

Михайло Грушевський (17.09.1866 за ст. ст. - 25.11.1934), найвидатніший український історик, визначний суспільно-політичний діяч. Народився в місті Холм (нині - у складі Польщі) в родині вчителя. Дитячі роки минали спершу в Ставрополі, згодом - у Владикавказі і Тифлісі (Тбілісі). Незважаючи на відірваність від рідного краю, батьки Михайла прищепили синові почуття любові до українського народу. Як писав М. Грушевський в «Автобіографії», «під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив’язання до всього українського - мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в ореолі далекої “вітчизни”, і контрастом чужоплемінної й чужомовної чужини».

Історією юнак захопився ще під час навчання в Тифліській гімназії. Бажання глибше осягнути історію українського народу привело Михайла до Київського університету. Свої перші кроки в науці Грушевський здійснював під керівництвом найавторитетнішого тогочасного ученого-історика професора Володимира Антоновича. По закінченні в 1890 р. університету Михайлові Грушевському запропонували місце стипендіата кафедри російської історії.

У 1894 р. за рекомендацією В. Антоновича Грушевський переїхав до Львова, де очолив кафедру української історії. Відтоді, протягом 19 років (до 1914 р.) діяльність М. Грушевського була пов’язана із Львівським університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Справою життя Грушевського як історика було створення фундаментальної «Історії України-Руси», де історія Батьківщини викладалася з найдавніших часів до 1659 р. Перший (з 10) том «Історія України-Руси» вийшов у Львові 1898 р. та був приурочений до святкування 100-річчя українського національного відродження (від часу появи «Енеїди» Котляревського).

Другим важливим напрямом його діяльності в той період була робота в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, яке М. Грушевський очолив у 1897 р., одночасно залишаючись головою історично-філософського відділу та археографічної комісії. Наукове товариство ім. Т. Шевченка започаткувало за редакцією Грушевського видання «Записок Наукового товариства». На сторінках 116 томів цього видання друкувалися майже всі тогочасні історики, літературознавці, фольклористи, мовознавці, громадські діячі.

Михайло Грушевський у колі рідних

Та не лише наукова й організаторська діяльність визначала Грушевського в громадському житті України кінця 19 - початку 20 ст. Видатний учений провадив і безпосередню політичну діяльність. В роки революції 1905-1907 рр. заснував у Петербурзі журнал «Украинский вестник», що став органом Української громади в Державній думі (1906 р.). У 1908 р., продовжуючи свою політичну діяльність, Грушевський став одним з ініціаторів створення і головою Товариства українських поступовців, яке об’єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій. У цей період Грушевський видав низку публікацій щодо українського питання - «З біжучої хвилі» (1906 р.), «Визволення Росії і українське питання» (1907 р.), «Наша політика» (1911 р.). Перша світова війна застала Грушевського в Галичині.