Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

1.4. Давні слов’яни. Прабатьківщина слов’ян. Речові пам’ятки давніх слов’ян. Писемні джерела. Суспільне та господарське життя давніх слов’ян. Слов’яни під час Великого переселення народів. Зародження сучасних слов’янських народів, зокрема українців.

Прабатьківщина слов’ян. Речові й писемні пам’ятки

Слов’яни - предки 15 сучасних європейських народів, у тому числі й українського, формувалися протягом 2-1 тис. до н. е. на лісистих просторах від Вісли до Дніпра.

Століття за століттям - і в археологічних культурах лісостепової частини України таких ознак духовного життя, побуту й господарства, властивих за пізніших часів слов’янам, стає більше, що дає змогу дослідникам називати нашу землю прабатьківщиною слов’ян. Проте багато вчених зародження слов’ян пов’язують із ширшими теренами від Одри до Дніпра.

Особливості речових пам’яток давніх слов’ян.

• Поселення давніх слов’ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на південних схилах річок.

• За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від 5 ст. - з кам’яною піччю на долівці.

• Померлих одноплеменців праслов’яни та слов’яни здебільшого спалювали.

• Керамічні вироби ліпили руками, без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками.

• Своєрідними були також знаряддя праці слов’ян та їхні прикраси.

Від початку 1 тис. н. є. кількість слов’янських пам’яток невпинно зростала, проте археологам досі не пощастило відкрити археологічну культуру до 5 ст., яка повністю належала б праслов’янським чи слов’янським племенам.

До 5 ст. слов’янські пам’ятки входили до складу археологічних культур поряд із пам’ятками інших народів. Так, на межі ер їх вирізняють у двох культурах: зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та пшеворській, поширеній на території Польщі. У зарубинецькій культурі слов’янські пам’ятки є основними за наявності балтських і германських. У пшеворській вони незначні поряд із основними германсько-кельтськими. У 3 ст. н. е. на території України за участю слов’янських племен виникла черняхівська культура, яка охопила землі між Прип’яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні. Поряд із слов’янами її творили племена готів, скіфо-сарматів, фракійців та ін. Власне слов’янські археологічні культури в лісостеповій частині Південно-Східної Європи постали в 5-6 ст.

Писемні джерела про давніх слов’ян

Мешкаючи на віддалених од виру тогочасної європейської історії територіях і не маючи власної писемності, слов’яни досить пізно потрапили на сторінки книжок. Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським історикам 1-2 ст. Плінію Старшому, Тациту й олександрійському географові Птолемею (2 ст.). Усі троє називали слов’ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід од Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. На думку археологів, саме венедам відповідають зарубинецька та черняхівська археологічні культури у їхній слов’янській частині. Птолемей серед венедів називав також племена ставанів. У цій назві дехто з мовознавців вбачає перекручену самоназву «слов’яни».

Докладніше розповідають про слов’ян джерела 6 ст. й наступних. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії готів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів» (інша назва цієї книги - «Гетика») 551 р. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавінів...» - говорив Йордан про слов’ян. Назви «склавіни» та «анти» щодо слов’ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони засвідчують поділ давніх слов’ян на різні племінні об’єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в басейні Вісли, анти - в Подніпров’ї, склавіни між Дністром і Дунаєм.

Господарська діяльність слов'ян

Про походження назв, що їх уживали щодо слов'ян давні історики-чужинці, українські вчені дотримуються такої думки: дві з них - венеди та анти - є іншомовними (перша - германського, друга - іранського походження); третя, склавіни, - видозмінена самоназва «слов’яни». Отож, етнонім «слов'яни» вживається в джерелах від 6 ст.

Суспільне життя давніх словян

Археологічні знахідки не заперечують свідчень, а навпаки - переконують, що слов’яни від самого початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені, більші чи менші групи об’єднання родів - племена, союзи племен. Отож їм були властиві складні й різноманітні суспільні відносини. Не останню роль при цьому відігравали контакти слов’ян з іншими народами, включення до їхніх державних утворень, як це було, скажімо, за панування готів, і запозичення від них досвіду суспільного життя. Слов’яни жили племенами, що їх очолювали обрані громадою вожді. Вождів обирали з-поміж вихідців із найзаможніших сімей. Саме за вождями закріплювалася верховна влада, до повноважень якої належали перерозподіл додаткової продукції, що вироблялася, організація оборони під час воєнних подій, спорядження військових дружин тощо. Згодом влада вождів стала спадковою. Участь у бурхливих подіях спонукала слов’ян до згуртування. Отож, коли з’являлася потреба боронитися від сильного ворога, слов’янські племена об’єднувались у великі військові союзи. Прикладом такого союзу може бути антське об’єднання.

Утворення великих союзів племен учені вважають таким рівнем суспільних відносин, що передує держави Отже, давні слов ’яни в 5-7 ст. упритул наблизилися до створення держави.

Про переддержавний рівень суспільних відносин у давніх слов’ян свідчить влаштування ними своїх поселень. Менші з поселень скупчувалися навколо більших - своєрідних племінних центрів. Останні були й ремісничими осередками. Згодом такі великі поселення перетворювалися на укріплені городища. Залишки великого слов’янського міжплемінного центру археологи знайшли, приміром, на Волині - це Зимнівське городище. Про досить складні суспільні відносини у слов’ян, формування в них племінної верхівки - свідчать джерела 6 ст. Не суперечать розповідям давніх істориків і археологічні знахідки скарбів на слов’янських територіях, володіли якими за життя, безперечно, найзаможніші й наділені владою представники слов’янських племен. З-поміж таких пам’яток і Мартинівський скарб, що, за припущеннями учених, належав комусь із антських вождів. Багато свідчень вказує на особливу роль у житті слов’ян спільних рад, на яких ухвалювалися найважливіші рішення. «Ці племена, склавши й анти, не підлягають одній людині, - писав у 6 ст. Прокопій Кесарійській, аз давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують спільно».

Господарське життя давніх слов’ян

Рільництво та скотарство. Давні слов’яни жили з хліборобства та осілого скотарства. Вони вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам. Сіяти озимину навчились у другій половині 1 тисячоліття. З городини знали горох, ріпу, редьку, цибулю й часник. Довгий час панівною у хліборобстві була перелогова система. На Поліссі для обробітку ґрунту застосовували ще підсіку, коли вирізалася й випалювалася ділянка лісу. З тварин розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней. Помічниками в слов’янських господарствах були воли та коні. Живучи поміж лісів, у краю річок та озер, слов’яни не нехтували тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом. Полювали не лише для того, щоб здобути додаткові харчі, а й заради хутра - чи не найціннішого товару, що його слов’яни збували сусіднім народам.

Розвиток ремесла. З-поміж ремесел особливого розвитку досягли ливарна справа й ковальство. На початку н. е. всі етапи виготовлення речей з металу - від видобутку руди до виготовлення певного знаряддя - були справою одного майстра-коваля. Згодом, коли металургія відокремилася від ковальства, почали виникати спеціалізовані виробничі осередки. Такий осередок, приміром, було знайдено в Гайвороні на Південному Бузі: археологи виявили там 24 горни, а також залишки печей для підготовки руди для плавки - потужності, що дозволяли забезпечити залізом землі цілого племінного об’єднання. Вражає майстерність слов’янських золотарів. На зламі ер різноманітні прикраси виготовляли ще способом кування. Проте від 2 ст. дедалі ширше почали застосовувати спосіб відливки. Він, зокрема, був покладений в основу виробів, що їх називають виїмчастими емалями - цих прикрас найбільше знайдено в Подніпров’ї. Своєрідним у слов’ян було виробництво глиняного посуду. Тривалий час, навіть після того як від інших народів було запозичено гончарний круг, кераміка аж до 10-11 ст. лишалася ліпною.

Торгівля. Існування у слов’янських землях спеціалізованих ремісничих осередків, зокрема металургійних та гончарних, засвідчує розвиток торгівлі. Підтвердження цього археологи мають і в численних знахідках монет різних народів. Слов’яни залюбки торгували з населенням Подунав’я, Центральної Європи й Прибалтики, а згодом - із мешканцями римських і візантійських провінцій та античних міст Північного Причорномор’я. У слов’янські землі за тих часів потрапляли посуд, вироби із скла, бронзи, срібла й золота, вино, олія. Натомість вивозилися хутро, мед, віск, шкури, зерно. У 6-7 ст. слов’янські племена Подніпров’я контролювали торговельний шлях Дніпром, що сполучав Балтійське й Чорне моря.

Слов’яни під час Великого переселення народів

Розселення антів і склавінів відбувалося за часів, знаних в історії як Велике переселення народів. Перейняті ним, слов’яни брали активну участь у воєнних подіях, здобуваючи досвід державного життя, що його згодом втілили у власних державах.

Під владою готів і гунів. У 3 ст. готи остаточно утвердилися в Причорноморських степах. їхня держава об’єднала численні народи тих земель, у тому числі й слов’ян-антів. Стосунки двох народів не були безхмарними. Та, вочевидь, на початку готського панування переважала згода у спільних воєнних походах на володіння Римської імперії. Коли ж римським володарям було під силу протидіяти готам, германці спрямовували свою войовничість проти колишніх союзників. У таких сутичках потерпали й анти. Тож не дивно, що антські ватажки шукали можливості послабити готів.

Слушною нагодою стала навала гунів. Анти скористалися їхньою підтримкою. Готів було подолано й витіснено у межі Римської імперії. У складі гунського об’єднання слов’яни торували собі шляхи в Подунав’я й на Балкани, виступаючи то як союзники кочовиків, то як їхні підлеглі. Найбільшої могутності гуни досягли за часів Аттіли, та після його смерті в 453 р. швидко знесилились. Позбувшись залежності від гунів, слов’яни могутнім потоком рушили на землі Візантії. Так було започатковано велике розселення слов’ян.

Воєнні походи слов’ян проти Візантії. Переселення на Балканський півострів.

Перші самостійні походи слов’ян на Візантію відбулися наприкінці 5 на початку 6 ст. Майже щороку траплялися слов’янські воєнні експедиції на Балкани за імператора Юстиніана (527-565 рр.). Виняткове значення мав похід антських загонів 550 551 рр. Як свідчать джерела, навіть раптовий удар імператорського війська не змусив слов’ян повернутися додому. Трохи відступивши, вони залишилися на території Візантії на зиму. Після тієї зимівлі почалося масове переселення слов’ян-антів на Балкани.

Отож, наслідком воєнних походів проти Візантії стало переселення слов'янських племен на землі Балканського півострова.

Наприкінці 6 ст. у відносини антів із Візантією втрутилися авари - кочовий народ тюркського походження, що утворив свою державу - каганат - у Середньому Подунав’ї. Потреба протидіяти аварам спонукала колишніх суперників до спілки. Року 601 анти разом з Візантією виступили проти аварів, на боці яких, однак, билися склавіни. Наступного року авари здійснили ще один похід проти антів. Тогочасні джерела мовчать про те, хто став переможцем. Проте ім’я антів від 602 р. більше не згадувалося. Існує думка, що могутній антський військовий союз розпався, а для слов’янських племен, що входили до його складу, почався новий етап їхньої історії - життя на балканських землях, в оточенні інших народів, яке дало початок сучасним південнослов’янським народам.

Розселення слов’янських племен по Дунаю. Яскраве підтвердження тих давніх подій історики знаходять в археологічних пам’ятках. Вони свідчать, що в переселенському потоці на Дунай і Балкани брали участь не лише анти, а й частина склавінських племен. І коли анти опанували землями Балкан, оселяючись там досить часто разом із кочовиками - аварами та болгарами, склавіни переселялися на береги Дунаю, прокладаючи собі шлях Дунаєм угору на захід. З часом вони просунулися аж до верхів’я Ельби, змішалися із слов’янськими племенами, що просувалися туди з території Польщі, і в оточенні германських племен дали початок сучасним західнослов'янським народам.

Поділ слов’ян на західних, східних і південних відповідає сучасному станові слов’янства. Як твердять дослідники, у 8-9 ст. не існувало ні східної, ні західної, ні південної слов’янської спільноти, а були східні, західні та південні слов’янські племена або їх союзи, названі за місцем їх розселення. Ці племена ставали основою етногенезу сучасних слов’янських народів.

Слов'яни під час Великого переселення народів

Розселення на північ. Зародження сучасних східнослов’янських народів. У верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у 5-7 ст. також мешкали слов’янські племена, їхнє життя засвідчене археологічними знахідками, проте назва тих племен не збереглася. Давніх слов’ян - мешканців верхів’їв Дніпра - оминули увагою візантійські автори, бо їхні племена не брали участі в походах на південь. Живучи поряд із балтським населенням, вони були втягнуті в події, центром яких виступала Балтика. Поступово ці племена розселилися далеко на північ. Ті з них, що просувалися в північно-західному напрямку, згодом дали життя білоруському народові. Ті ж, що попрямували на північний схід, стали предками росіян.

Довгий час у науці панувала думка, що предками українців були анти. Проте новітні археологічні знахідки доводять, що пам’ятки пізнішого часу, які можна назвати власне українськими, постали не лише на основі антських пам’яток, а здебільшого на основі пам’яток, що їх залишили склавіни. Бо саме склавіни були тим населенням, що мешкало в 5-7 ст. на більшій частині українського Правобережжя. Анти, про яких тогочасні джерела свідчать, що жили вони в Подніпров’ї, від 6 ст. почали переселятися на південь, на Балканський півострів. Частина антської людності, що не брала участі в переселенні, була поглинена склавінами, а на згадку про антів на подніпровських теренах залишилася назва, якій, як вважає чимало дослідників, завдячують своїм етнонімом сучасні українці. Іраномовне слово «анти» означає «крайні», «окраїнні». Ним степові скіфо-сарматські племена споконвіку називали порубіжне із Степом місцеве хліборобське населення. Тисячолітнє сусідство з іраномовними народами закріпило назву, яку однак місцеві мешканці озвучували по-своєму. Так постала, як вважає дехто з істориків і мовознавців, назва Україна.

Отже, Велике переселення народів мало непроминальне значення для подальшої долі слов’ян. Підхоплені ним, перемішалися слов'янські племена і на нових територіях дали початки сучасним слов’янським народам.

Поняття та терміни

Давні слов’яни - група племен, які належали до індоєвропейської спільноти, предки сучасних слов’янських народів Східної, Центральної і Південної Європи.

Велике переселення народів - грандіозні етнічні переселення, які відбулися в Європі у 4-6 ст. Спричинене гунською навалою Велике переселення народів зумовило утворення готами низки королівств - вандалів, бургундів, франків, лангобардів та інших, а також англосаксонське завоювання Британії. Велике переселення народів призвело до т. зв. великого розселення слов’ян.

Велике розселення слов’ян - переселення слов’ян, які відбулися в Європі у 6-7 ст. в процесі Великого переселення народів, коли слов’янські племена з’являються у Подунав’ї, у глибинних районах Балканського півострова - на півдні, на заході доходять до Ельби та балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів’я Дону й Волги.

Готи - загальна назва етнополітичного об’єднання германських племен першої половини 1 тисячоліття н. е., вихідців із Скандинавії, які на початку н. е. переселилися до Прибалтики, а згодом просунулися на південний схід аж до узбережжя Чорного та Азовського морів. Тут вони створили племінний союз, т. зв. Готську державу, яку в 5 ст. розгромили гуни.

Гуни - кочовий тюркомовний народ, який з’явився в степах України з території Монголії та Китаю, замінивши іраномовних кочовиків, і відкрив епоху Великого переселення народів.