Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

1.3. Кіммерійці. Скіфи. Розквіт скіфської держави. Сармати. Заснування античних міст-колоній в Північному Причорномор’ї та Криму. Державне, господарське та духовне життя в містах-колоніях Північного Причорномор’я та Криму. Боспорське царство.

722-705 рр. до м. е. - Походи кіммерійців у Передню Азію.

7 ст. до н. е. - Вторгнення скіфів у Північне Причорномор’я.

7-5 ст. до н. е. - Заснування античних міст Ольвії, Тіри, Феодосії, Пантікапея, Фанагори, Херсонеса, Керкінітиди.

5-4 ст. до н. е. - Доба розквіту скіфської держави (Велика Скіфія).

514 р. до н. е. - Війна скіфів з перським царем Дарієм.

480-438 рр. до н. е. - Об'єднання античних міст і утворення Боспорського царства. З ст. до н.е. - Вторгнення сарматських племен.

3 ст. до н. е. - поч. 4 ст. н. е. - Мала Скіфія.

Кіммерійці - воїни-«молокоїди»

Кіммерійці - кочовий іранськомовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у Причорноморські степи в 9 ст. до н. е. й панував тут упродовж двох століть.

Кіммерійці - перший народ на наших землях, чия назва нам відома. Зберегли її писемні джерела, щоправда не самих кіммерійців, бо вони не мали писемності, а ассирійців та греків. Найдавніша згадка про кіммерійців міститься в славнозвісній «Одіссеї», а найдокладніша - у праці «батька історії» Геродота. Гомер, зокрема, звав їх дивними доярами кобилиць і молокоїдами, земля яких одвіку хмарами й млою оповита.

Справжні риси кіммерійців подають ассирійські та вавилонські джерела, бо народам Близького Сходу довелося пережити їхню навалу. Усі писемні згадки про кіммерійців пов’язані з їхніми військовими походами. Військо кіммерійців складалося з рухливих загонів вершників. Як свідчать археологічні знахідки, кіммерійці були для свого часу неперевершеними майстрами військового спорядження. Головною зброєю кіммерійських воїнів був потужний далекобійний лук. У ближньому бою вони застосовували залізні мечі завдовжки понад метр. Уміли користуватися кіммерійці й списами, проте значного поширення ця зброя в них не набула.

Для історії народів, які мешкали на землях України за давніх часів, ця обставина важлива тим, що саме кіммерійці були першими, хто з-поміж мешканців Степу навчився виробляти той метал; ось чому з ними пов’язаний початок залізного віку на наших степових теренах.

Кіммерійці були першим народом на українських землях, якого дослідники називають кочовим.

Кіммерійці не будували жител, а їхнє життя збігало в нескінченній мандрівці степом або верхи на конях, або в кибитках, запряжених волами. Основою їхнього господарства було конярство. Те, чого не могли дати коні, кіммерійці завойовували.

Археологічні розкопки свідчать, що з далеких воєнних походів воїни-скотарі привозили продукти хліборобства та вироби ремісників.

Хоч якими непереможними воїнами здавалися кіммерійці, у 7 ст. до н. е. їхнє панування в Степу урвалося, а самі вони розпорошилися, підкорені значно могутнішими племенами скіфів.

Скіфи

У Причорноморські степи скіфи примандрували зі степових районів Передкавказзя. Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками, основу господарства яких становило конярство. Так само мали вони неабиякий досвід походів на країни Передньої Азії. Як і кіммерійці, скіфи були іранськомовними. Так, підкоривши кіммерійські племена, вони утворили єдину кочову орду, в якій швидко стали одним народом. Позаяк скіфи були кочівниками, вони не залишили після себе поселень. Єдиними пам’ятками їхнього життя є могили-кургани. Скіфи вірили, що смерть людини означає закінчення її життя земного й початок потойбічного. Могили заможних скіфів облаштовувались як підземні житла. Зверху підземне житло перекривали дошками й насипали над ним курган. Що шанованішим був небіжчик, то вищий курган насипали над його могилою. Бідніших скіфів ховали без значних урочистостей у звичайних ямах.

Скіфський цар, його дружина й дитина, а також слуги та раби. Реконструкція за матеріалами кургану Товста Могила на Дніпропетровщині

Велика Скіфія. За часів найбільшої могутності скіфи поширили владу на багато сусідніх народів. У 5-4 ст. до н. е. їхня держава сягнула розквіту. Вчені вмовилися називати її Великою Скіфією. Територія Великої Скіфії, за свідченням Геродота, становила величезний квадрат, південний край якого простягнувся вздовж Чорного моря від Дунаю до Азовського моря. Відповідно північний її кордон мав би пролягти приблизно вздовж Прип’яті, через Чернігів, Курськ і далі до Воронежа. Ті землі, розповідає грецький історик, населяли скіфські та нескіфські племена. До скіфських племен Геродот зараховував власне скіфів (скіфів-кочовиків), царських скіфів, скіфів-орачів, скіфів-землеробів. У Причорноморських степах мешкали скіфи-кочовики та царські скіфи. Що ж до територій, заселених скіфами-орачами та скіфами-хліборобами, то дослідники протягом тривалого часу сперечалися. Нині панує думка, що скіфи-орачі мешкали в лісостеповій зоні Правобережної України, а скіфи-землероби - на Лівобережжі. Іранськомовними були скіфи-кочовики та царські скіфи. Вони, власне, панували у Великій Скіфії, підкоривши інші племена. Про могутність скіфської держави тих часів свідчать царські кургани. Більшість із них відкрито в Нижньому Подніпров’ї. До найвідоміших належать кургани Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила, Товста Могила та ін. Казкова розкіш начиння царських курганів творилася працею численних народів, що населяли Скіфію. Важливим джерелом збагачення для царських скіфів були землі скіфів-орачів та скіфів-хліборобів. Ці скіфи вирощували пшеницю не лише для власного споживання, а й на продаж.

Найвищого піднесення Велика Скіфія досягла в 4 ст. до н. е. за часів царя Атея. З грецьких джерел довідуємося, що той цар-воїн підкорив своїй владі всі скіфські землі від Дунаю до Дону. Свідченням могутності Атея було те, що він карбував власну монету. Атей провадив активну загарбницьку політику. У 4-3 ст. до н. е. становище Скіфії погіршилося.

Причинами занепаду скіфської держави дослідники вважають погіршення природних умов (висихання степів, збідніння трав’яного покриву внаслідок тривалого витолочування стадами худоби), занепад господарського життя Лісостепу через жорстоке використання його ресурсів. Велика Скіфія припинила існування. Проте самі скіфи не зникли з історичної арени: вони відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії. Перша - у Нижньому Подніпров’ї, Нижньому Подунав’ї та в Північному Криму; друга - у Степовому та Передгірному Криму зі столицею Неаполем.

Світ кочовиків. Античні міста-колонії

Зображення знатних скіфів на чаші з кургану Гайманова Могила, 4 ст. до н. е.

Пектораль з кургану Товста Могила на Дніпропетровщині

Золотий гребінь зі скіфського кургану Солоха на Дніпропетровщині

Монета царя Атея

Сармати

У 3 ст. до н. е. скіфів у Причорноморських степах заступили сармати. Ці споріднені зі скіфами іраномовні кочовики походили з Приуральсько-Поволзьких степів. Як вони називали самі себе, науці невідомо. Йменням «сармати» їх нарекли греки та римляни. Вчені припускають, що ця назва походить від давньоіранського слова «саоромант», що означало «оперезаний мечем». Сармати жили племенами, кожне з яких мало свою назву, як-от: язиги, роксолани, сіраки, аорси, алани тощо. На близькість сарматів і скіфів вказують й інші джерела. Не заперечують їх і археологічні знахідки. Отож, життя і побут сарматів були подібними до скіфського. Вони так само, як і скіфи, були скотарями-кочовиками. Так само багато важили для них воєнні походи. Від 1 ст. до н. е. в похованнях сарматів трапляються поодинокі речі вихідців із Подніпров’я - полонених і перетворених на рабів. Володарювання сарматів у Причорноморських степах тривало майже 600 років. Поклали йому край германські племена готів і навала нових кочовиків - тюркомовних гунів.

Причини грецької колонізації. Найголовніші колонії

Появу перших грецьких поселень у Північному Причорномор’ї та Криму історики відносять до середини 7 ст. до н. е. При цьому користуються зазвичай терміном «колонізація». До переселення на чужину греків спонукали різні причини:

— прагнення до збагачення через розвиток торгівлі. На нових землях переселенці сподівалися закладати міста - своєрідні торговельні бази, через які прагнули збувати у віддалені землі вироби грецьких майстрів;

— пошук джерел сировини для ремісничої діяльності греків, адже Греція - гірська країна, в ній мало орної землі, корисних копалин, інших природних багатств;

— втеча від злиднів на Батьківщині.

У колонізації Північного Причорномор’я та Криму велику роль відіграло грецьке місто Мілет, розташоване в західній частині Малої Азії, - більшість колоній на північному узбережжі Чорного моря засновано вихідцями саме з нього.

Першою грецькою колонією на півдні сучасної України вважають поселення на острові (за тих часів - півострові) Березань неподалік сучасного міста Очакова Миколаївської області. Мілетяни почали облаштовувати його в середині 7 ст. до н. е. Історики припускають, що те поселення називалося Борисфенідою (від грецької назви Дніпра - Борисфен). Протягом 6-5 ст. до н. е. грецькі переселенці оволоділи всім північним узбережжям Чорного моря. Найвідомішими серед них були:

Тіра - біля гирла р. Тірас (Дністер) (на місці сучасного Білгорода-Дністровського);

Ольвія - на правому березі Бузького (Буго-Дністровського) лиману (біля сучасного с. Парутина Миколаївської області);

Пантікапей - на Керченському півострові (на місці нинішньої Керчі);

Херсонес Таврійський - в околицях сучасного Севастополя;

Керкінітида - вздовж Каламитської затоки Чорного моря (на місці сучасної Євпаторії).

Реконструкція житлових будинків у Херсонесі

Квартал житлових будинків на околиці міста Ольвії

 

Як і в Греції, усі великі міста були оточені міцними оборонними мурами з вежами та мали укріплені гавані. Усередині вони поділялися на квартали. У центрі міста розташовувалася головна площа агора, поряд з нею - священне місце з храмами, капищами, жертовниками - теменос. Навколо агори будували важливі громадські споруди. У деяких містах їх розташовували на укріпленому пагорбі - акрополі. Будинки зводили з каменю, стіни тинькували, дах накривали черепицею. Місцевою особливістю північночорноморських міст були підвальні житлові приміщення. Вулиці планувалися прямими. Вони перетиналися під прямим кутом або розходилися променями, їх забруковували каменем або череп’ям. Уздовж вулиць прокладали каналізаційні труби. Були в грецьких містах і водогони. Кожне місто мало сільськогосподарську округу - хору. Хори складалися з невеличких поселень або й містечок, мешканці яких жили з городництва та садівництва, вирощуючи сільськогосподарську продукцію на продаж.

Державне, господарське та духовне життя в грецьких колоніях Північного Причорномор’я та Криму

Державне життя античних міст Північного Причорномор’я та Криму складалося так само, як і в Греції. Разом із хорою кожне місто являло собою окрему державу-поліс. Чорноморські міста-колонії зберігали цілковиту незалежність щодо тих грецьких міст, переселенці з яких їх закладали. За устроєм грецькі поліси в Північному Причорномор’ї були рабовласницькими демократичними чи аристократичними республіками. Отож, найвищу владу в них зазвичай мали народні збори («народ») і ради, до складу яких входили найповажніші громадяни. Рада готувала проекти різних постанов. Народні збори їх схвалювали, а втілювати в життя були покликані обрані на певний термін службовці - архонти, стратеги та ін.

Самостійне існування грецьких полісів Північного Причорномор’я грунтувалося на тому, що кожен із них сам себе забезпечував усім необхідним для життя. Провідними заняттями колоністів були вирощування збіжжя, винограду, городини, рибальство й переробка риби, скотарство. Високого рівня досягло ремісниче виробництво - металообробка, гончарство, ткацтво, виготовлення виробів із скла, дерева, кістки. Великої слави зажили грецькі майстри-ювеліри. це вони виготовляли дивовижні прикраси на замовлення скіфських вельмож, зокрема й славнозвісну пектораль скіфського царя. У грецьких містах вирувала торгівля. Основними товарами, що вивозилися до Греції, були збіжжя, худоба, шкури, хутро, солона риба, сіль, раби. Купували міста-колонії металеві вироби, зброю, тканини, коштовні прикраси, посуд, прянощі, оливкову олію та вина. Греки підтримували постійні контакти з місцевим населенням, торгуючи також і з ним. У кожному грецькому місті-колонії карбували власну монету.

На нові місця греки переселялися разом із своїми богами. Щоправда, з часом дедалі більшого значення набували місцеві особливості в значенні окремих культів. Найшанованішим із божеств у Північному Причорномор’ї був Аполлон. Грецькі переселенці вірили, що саме він є заступником колоністів.

Культи відправлялись у капищах, храмах, на вівтарях та й просто у житлових будинках. Про неабияку освіченість колоністів свідчить велика кількість знахідок із різноманітними написами на речах - посвятами, побажаннями, іменами і навіть шкільними вправами, а також листів, вирізьблених на свинцевих пластинках.

Боспорське царство

Одним із центрів грецької колонізації в Північному Причорномор’ї був Керченський півострів. Обабіч Керченської протоки, яку греки називали Боспором Кіммерійським, від 7 ст. до н. е. існувало багато держав-полісів, як-от: Пантікапей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Тірітака, Фанагорія та ін. Близько 480 р. до її. е. там виникло Боспорське царство, що об’єднало більш як 20 грецьких міст. Столицею держави став Пантікапей. Боспорською державою правили царі. За часів найвищого піднесення Боспорської держави (4 ст. до н. е.) її територія обіймала Керченський і Таманський півострови, Східне Приазов’я, пониззя Кубані, а також дельту Дону. Крім греків-переселенців, до неї входили численні місцеві племена. З-поміж причин, що спонукали грецькі міста-поліси до об’єднання, дослідники називають передусім загрозу завоювання скіфами. За часів розквіту Боспорське царство було основним постачальником хліба в міста Причорномор’я та Середземномор’я. Головним торговельним партнером боспоритян стали Афіни. Від другої половини 2 ст. до н. е. становище Боспорської держави почало погіршуватись. Зростала загроза з боку скіфської держави у Криму. Непевний у своїх силах, боспорський цар Перісад V близько 107 р. до н. е. передав владу понтійському цареві Мітрідатові VI Євпатору. Під час переговорів про передачу влади на Боспорі спалахнуло повстання скіфів під проводом Савмака. Повстанці вбили Перісада, проголосивши царем свого ватажка. Та через рік, покаравши заколотників, Мітрідат VI приєднав Боспор до своїх володінь. Щоправда, це не додало сили ні Боспорському, ні Понтійському царствам, на які зазіхали римські володарі. Невдовзі Боспорська держава потрапила під зверхність Риму. Проіснувала Боспорська держава до другої половини 4 ст., переживши кілька періодів піднесення. Щоправда, колишньої величі досягнуто не було. Врешті-решт, вона впала під натиском гунів.

Занепад грецьких міст Північного Причорномор’я. Історія Боспорського царства яскраво засвідчує існування двох періодів в історії античних міст-держав у Північному Причорномор’ї. Перший історики називають грецьким (він тривав од 7 до 1 ст. до н. е.), другий - римським (від 1 ст. до н. е. до 3 ст. н. е.). Період залежності, як це зазвичай трапляється в історії, не був щасливим для грецьких міст. З кожним роком вони втрачали свої сили й багатства, потерпаючи як від втручання готів і наступів кочівників, так і від внутрішніх чвар і . розбрату. У 70-х рр. 4 ст. майже всі античні держави Північного Причорномор’я занепали. Вціліли лише Херсонес і Пантікапей, які, потрапивши під владу Візантійської імперії, опинилися під її захистом.

Поняття та терміни

Колонізація - заселення та освоєння вільної території, а також: загарбання якоїсь країни або краю, що супроводжується визиском, підкоренням, а часом і винищенням місцевого населення.

Ранній залізний вік - один із періодів розвитку людства за археологічною періодизацією. Відзначається остаточним розселенням індоєвропейців, технологічним переламом у виготовленні знарядь праці і зброї, виникненням перших державних утворень, періодом існування найяскравіших кочових утворень. На території України ця доба припадає на 1 тис. до н. е. - початок 1 тис. н. е. і хронологічно відповідає кіммерійській, скіфській та сарматській добам історії.