Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів

9.3. Запорозька Січ у складі Гетьманщини. Участь запорожців у війнах проти Польщі, Османської імперії та Кримського ханства. Кошовий отаман І. Сірко. Господарське життя й політичний устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України в другій половині 17 ст.

1652-1709 рр. - Існування Чортомлицької Січі.

Початок 17 ст. - 1680 р. - Роки життя Івана Сірка.

Запорозька Січ у складі Гетьманщини

Перед початком Національно-визвольної війни Запорозька Січ містилася на Микитиному Розі. Саме там Богдан Хмельницький готував повстання проти Речі Посполитої.

Запорозькій Січі належала провідна роль у підготовці та розгортанні Національно-визвольної війни українського народу проти польського панування. Досвід державного життя, що впродовж віків нагромаджувався на Запорожжі, був творчо використаний Богданом Хмельницьким. Запорожці брали участь у воєнних діях проти Речі Посполитої. Напружені відносини Запорозької Січі з гетьманським урядом спричинилися до зміни місця її розташування. У 1652 р. запорожці перенесли свою столицю з відкритого перед степом Микитиного Рогу ближче до Дніпрових плавнів, неподалік гирла р. Чортомлик.

Пам’ятник на могилі І. Сірка в с. Капулівка поблизу Чортомлицької Січі. З малюнка кінця 19 ст.

Чортомлицька Січ. Сучасна реконструкція

Два варіанти картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». На створення цих полотен художника надихнули численні народні перекази, за якими автором славнозвісного листа був Іван Сірко

Запорозька Січ, закладена в гирлі р. Чортомлик, існувала протягом 1652-1709 рр. В історичній літературі її називають Чортомлицькою. Проте й надалі стосунки Запорозької Січі з гетьманською владою складалися непросто, часом загострювалися аж до збройних виступів.

У другій половині 17 ст. Запорозька Січ уславилася своєю участю в численних воєнних операціях. Керівником та організатором більшості тогочасних походів був Іван Сірко. Своїми походами він зажив слави непереможного полководця. Проводячи численні воєнні операції проти Османської імперії й Криму, Іван Сірко ніколи не відкидав можливості мирного розв’язання проблем міждержавних відносин. Джерела свідчать про гнучку дипломатичну діяльність кошового отамана, який особисто листувався з найвпливовішими тогочасними політиками. Збагатившись досвідом переможних походів, очолюваних Іваном Сірком, запорожці гідно продовжили справу легендарного кошового й після його смерті (Іван Сірко помер 1 серпня 1680 р.). Вже через два роки вони відзначилися блискучими перемогами на теренах Європи. Запорозькі козаки брали участь у битві під стінами Відня, де німецько-польське військо боронило столицю Австрійської імперії від турецьких нападників.

Масова колонізація українцями Слобожанщини

На схід від Гетьманщини, на кордоні з Московією розкинулися незаймані землі. Колись вони належали Чернігово-Сіверському князівству, були залюднені та обжиті, але в 13 ст. зазнали спустошливих походів ординців. Саме тому багатий край протягом тривалого часу лишався занедбаним і знелюднілим. Він був своєрідним кордоном між Московією й татарами. Від 30-х рр. 17 ст. сюди потяглися валки українських переселенців. Царський уряд, зацікавлений у залюдненні порубіжних земель, всіляко заохочував переселення українців, покладаючи на них справу захисту московських кордонів від руйнівних ударів зі Степу.

Так, 1652 р. тисяча козаків під проводом полковника Івана Дзиковського з жінками й дітьми прийшли з-під Острога на Волині. Недалеко від Дону, на річках Тихій Сосні й Острогощі, вони заснували місто Острогозьк.

Інший великий гурт переселенців із м. Ставища Білоцерківського полку на чолі з Герасимом Кондратьєвим того самого року заснував м. Суми.

Преображенський собор в Ізюмі, кінець 17 ст.

Воскресенська церква в Сумах, збудована на початку 18 ст. коштом сумських полковників Герасима Кондратьева та його сина

У 1654 р. на городищі, де зливалися річки Лопань і Харків, було засновано Харків. Подібні історії заснування мали й такі міста, як Салтів, Мурафа, Охтирка, Балаклія, Ізюм та багато інших. Оскільки поселення, що виникали, були звільнені від податків, то й називалися вони за давньою українською традицією слободами. Звідси походить і назва цілого краю - Слобідська Україна, або Слобожанщина. Переселенців приваблювало право на козацьке самоврядування, що його царський уряд на початку колонізації зберігав за українцями. Визнання переселенцями влади царя виявлялося в складанні присяги. Права українських поселенців закріплювалися царськими жалуваними грамотами.

Отже, протягом другої половини 17 ст. поряд із Лівобережною Гетьманщиною постав ще один козацький край - Слобідська Україна.

Адміністративно-територіальний устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобідської України

Адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини, що склався упродовж Національно-визвольної війни, зберігався майже без змін. Наприкінці 17 ст. на Лівобережжі існувало 10 полків, які одночасно були адміністративно-територіальними і військовими одиницями.

Адміністративно-територіальний устрій Слобідської України був подібним, хоч існували й певні відмінності. На території Слобожанщини сформувалося п’ять козацьких полків - Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Ці полки, як і в Гетьманщині, були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями. Полки поділялися на сотні. Полком керував полковник із полковою старшиною. Посада полковника була виборною, його обирали довічно.

Влада в Лівобережній Гетьманщині та Слобідській Україні

Гетьманщина. Місце Генеральної військової ради ще за Богдана Хмельницького заступила Старшинська рада. До її складу входили гетьман і генеральна старшина - обозний, писар, двоє суддів, підскарбій, двоє осавулів, бунчужний, а також 10 полковників. Ця рада встановлювала розміри податків, оренди, виносила ухвали з питань оборони.

Безпосереднє ведення справ покладалося на Генеральну військову канцелярію. Найвищою посадовою особою в Гетьманщині був гетьман. Влада гетьмана хоч і обмежувалася царатом, проте у вирішенні питань внутрішнього життя Лівобережної України залишалася значною. Повноваження гетьмана визначалися спеціальними статтями (умовами), що укладалися між гетьманом і царем. Дорадчі права при гетьманові мала Рада генеральної старшини.

Харківська фортеця. Друга половина 17 ст.

Будинок полкової канцелярії в Чернігові. З малюнка О. Сластіона

Слобідська Україна. У Слобідській Україні посади гетьмана не існувало, не було й генеральної старшини. У цьому полягала ще одна особливість адміністративно-політичного устрою Слобожанщини. Слобідські полковники підпорядковувалися безпосередньо бєлгородському воєводі. Кількісний склад козацьких полків не був постійним.

Реєстр усіх слобідських полків містив перелік козаків, які мали відбувати військову службу.

Суспільні стани

Після Національно-визвольної війни українське суспільство зазнало великих змін.

Козаки. Чисельність козацтва зростала, воно перетворилося на привілейований стан. Козаки записувалися поіменно в урядових реєстрах і підлягали тільки владі гетьмана та старшини. Козаки звільнялися від податків, їхнім основним обов’язком була військова служба. Козацтво було провідним станом і в Слобідській Україні Козаки володіли землею, працювали на ній у власних господарствах, мали право вільно торгувати, не сплачували податків.

Так само, як і в Гетьманщині, їхньою головною повинністю була військова служба. Найчисленнішу групу становили городові козаки - так називали козаків, що мешкали у містах, містечках, селах, хуторах Гетьманщини й Слобідської України, на відміну від низових (запорозьких) козаків. У другій половині 17 ст. із середовища козацтва виокремилася козацька старшина, яка посідала панівне місце в суспільстві.

Українська шляхта. Зберігалася у Гетьманщині. Вона дедалі більше зливалася з козацькою старшиною внаслідок отримання старшинських прав і привілеїв.

Селяни. Численна верства населення Гетьманщини. Після Національно-визвольної війни їхнє становище змінилося. Вони здобули особисту свободу, право змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану (єдиною перешкодою було майнове становище, бо військова служба відбувалася за власний кошт). Особисту свободу зберігали селяни і в Слобідській Україні їхня відмінність від козаків полягала в тому, що вони платили податок до царської казни.

Міщани. їхнє становище у другій половині 17 ст. зазнало змін. Воно визначалося царськими грамотами й нормами магдебурзького права. Частина мешканців міст покозачилася (60-80 %). Натомість до стану міщан записувалися деякі селяни. Міщани отримали право вільно володіти землями; їх не обмежували в ремеслах, промислах, торгівлі Вони сплачували податки й виконували повинності на користь держави, які, однак, були значно менші, ніж за Речі Посполитої.

Духівництво. Привілейований стан Гетьманщини та Слобідської України.

Його становище визначалося тим, що православ’я мало статус державної релігії. На православну церкву гетьманський уряд покладав надзвичайно важливе завдання - бути ідеологічною опорою незалежної козацької держави.

Розвиток господарства, ремесел, торгівлі

Сільське господарство. Основою господарського життя Лівобережної Гетьманщини й Слобідської України було хліборобство. Крім зернового хліборобства, значної ваги набуло вирощування городини й технічних культур, зокрема конопель. Збільшення хліборобської продукції досягалося також за рахунок освоєння пусток, лук, заболочених місць. У великих старшинських і монастирських маєтках використовувалася наймана праця, що також давало змогу збирати гарні врожаї. В останній чверті 17 ст. більшої ваги набуло тваринництво.

Розвиток ремесел і промислів. У господарському житті України важливу роль відігравало ремісниче виробництво. Під час Національно-визвольної війни українські ремісники дістали право вступати до будь-якого цеху з доступом до всіх видів ремесла. Із них найпоширенішими були кравецтво, шевство, ткацтво, сукнарство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство тощо. У майстернях дедалі частіше використовувалася наймана праця, отож, ремесло поступово перетворювалося на дрібнотоварне виробництво. Швидкими темпами розвивались і промисли, найпоширенішими з-поміж яких були бджільництво, винокуріння, млинарство, дігтярство, селітроваріння.

Розвиток торгівлі. В останній чверті 17 ст. пожвавилася торгівля. Її центрами залишалися міста. Особливо жвавою була торгівля між Лівобережною Україною, Слобожанщиною і Запорожжям. З утвердженням Української держави зросла міжнародна торгівля. Гетьманські універсали заохочували вивіз товарів з України, проте обмежували вивіз коштовностей, коней, селітри. Заборонялося продавати і хліб до Польщі. Активно велася торгівля з Білоруссю, Молдовою, Туреччиною, Кримом; постійні торговельні зв’язки встановилися з Московською державою. Війна проти Речі Посполитої тимчасово послабила торгівлю із Західною Європою. Вона відновилася після Національно-визвольної війни. З України вивозили продукцію сільського господарства і промислів; завозили ж сукно, оксамит, шовки, порцеляну, косметику, прикраси, зброю, медикаменти. З Криму й Туреччини до України потрапляли також папір, кава, прянощі, вина, волоські горіхи.

Поняття та терміни

Генеральна військова канцелярія - вища адміністративна установа Гетьманщини, у якій вирішувалися важливі адміністративні, військові, фінансові питання, зосереджувалася військова, політична й міжнародна інформація з усієї України, а також із-за кордону; звідси відправлялися численні посольства й гінці; тут складалися гетьманські універсали, провадилося дипломатичне листування, розглядалися судові та цивільні справи козаків, селян, міщан. Очолював її генеральний писар, підпорядкований безпосередньо гетьманові.