Посібник «Мій конспект. Історія України. 9 клас»

Урок 30. ЛАБОРАТОРНО-ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ «ПРОГРАМОВІ ЗАСАДИ Й ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ»

Мета уроку

• Протягом уроку учні мають проаналізувати програмові засади й форми організації українського руху на підставі публікацій його лідерів, офіційних документів, спогадів (на вибір учителя) й підготувати відповідне резюме.

Хід уроку

Матеріали для опрацювання

Із циркуляра П. Валуєва 1863 року

«Беручи до уваги, з одного боку, теперішнє тривожне становище суспільства, яке хвилюють політичні події, а з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих наріччях не дістало ще достатнього розв’язання в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне... щодо друкування книг малоруською мовою, дати по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялися тільки твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити... Це розпорядження було передано на височайший государя імператора розгляд, і його величності бажано було удостоїти оноє монаршого схвалення».

Емський указ

«1. Не допускати ввезення в межі імперії без окремого на те дозволу Головного управління будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі. 2. Друкування та видавати в Імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком: а) історичних документів і пам’яток і б) творів красного письменства, але з тим, що під час видання історичних пам’яток беззастережно дотримуватися правопису оригіналів; у творах же красного письменства не допускати ніяких відступів від загальноприйнятого російського правопису і щоб дозвіл на видання творів красного письменства надавати лише після розгляду рукописів у Головному управлінні. 3. Заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоруському наріччі, а також видання на ньому текстів до музикальних нот. 4. Припинити видання газети «Київський телеграф».

Програма української збірки «Громада» (уривок)

Від 1877 р. виходить у Женеві безстроковими книгами українська збірка Громада, упорядкована М. Драгомановим. Відтепер Громада стане виходити в строк, що два місяці книжками по шість листів. Разом з тим впорядкування її візьмемо на себе ми троє, котрі підписані нижче: М. Драгоманов, М. Павлик і С. Подолинський.

Ми знаємо, як то тяжко братись за письменне видавництво українською мовою, та ще й за кордоном нашої країни. Ми мусимо звертатись до народу, який не має державної (політичної) самостійносте, якого розірвано між двома великими царствами: Росією і Австро-Угорщиною, і якому через те зовсім не можна тепер проявити свою волю у своїх справах. До того ж ми, невеличка купка українських громадівців (соціялістів), відбита від своєї країни і без найменшої змоги прикладати безпосередньо наші думки до праці серед народу.

Тільки ж в теперішній час нам нема іншого виходу, як закордонне видання, бо троїсте ярмо порядків царства російського та австро-угорського над нашою країною, яке не дає їй волі політичної, господарської ні освітньої, неволить слово й пресу українську настільки, що прихильникам якої-небудь волі українського народу, а надто громадівцям, ніяк не можна просто й одверто висловлювати в себе вдома свої думки й бажання про управу людського життя.

Ці наші думки й бажання ось які:

І. У справах політичних ми бажаємо:

1) Рівного права для всякої особи, як чоловіків і парубків, так і жінок і дівчат усякого походження (раси).

2) Неодмінної волі слова, преси і науки, зборів і товариств.

3) Безперешкодної самоуправи (автономії) для кожної громади в її справах.

4) Повної самостійности для вільної спілки (федерації) громад на всій Україні...

II. У справах господарських (економічних) ми бажаємо:

5) Щоб усі сили природи й засоби, що потрібні для здобутку корисних людям речей, себто: земля, вода з усім, що в них є, машини й фабрики і г. і. були просто в руках товариств і громад — хліборобських і робітничих, і щоб люди не мусили продавати свою працю в найми панам та багатіям, а працювали б просто на себе.

Ми думаємо, що спільна або гуртова власність і спільна гуртова праця доконче корисніша для людей, ніж осібна, але ж заразом думаємо, що те, яким способом перемінити осібну власність (особину, батьківщину) на гуртову, а далі, як упорядкувати спільну працю і як ділити вжиток від неї, це мусить залежати від доброї волі кожного товариства кожної громади.

Певно, що розвага і проба (практика) над потребами господарськими навчать осібні громади не тільки спільности праці (кооперації) й розумного поділу вжитку од неї посеред самих громад, але й проміж громадами цілих країн і на цілому світі.

III. У справах освітніх (культурних) ми бажаємо:

6) зросту випробуваної (позитивної) науки про природні й громадські речі, а також умілостей з тією наукою зв’язаних.

Ми думаємо:

що така наука й умілості (словесні, театр, малярство, різьба, музика) заміняють цілком теперішні віри, через які люди стільки ворогували й ворогують проміж собою. Поки ж це настане через вільну науку і проповідь, то ми думаємо, що кожній людині й товариству треба залишити волю держатись такої віри, якої вони хотять, з тим тільки, щоб прихильні до кожної віри (християни, жиди, магометани і т. д.), й до кожного братства (штунди, шалопути й інші) удержували свої церкви і попів на свій кошт, щоб навіть на це не було й громадських податків, ані громадської праці, а кожний давав би на це від себе, коли сам забажає.

1 вересня 1880 р.

Впорядники Громади: М. Драгоманов, М. Павлик, С. Подолинський

(Подолинський С. А. Вибрані твори. — Монреаль, Українське історичне товариство, 1990. — С. 145-150.)

Володимир Антонович. Моя сповідь. 1862 р. (переклад)

Справжні друзі народу не ламають собі голову над далеким майбутнім, але якщо вони люди справи і якщо мають кошти, то прагнуть про народну освіту, про поліпшення матеріального побуту селян, про відшукання кращих засобів для досягнення тієї чи іншої мети; вони готові скоріше 100 раз зізнатися публічно, що помилилися в своїх висновках про ту чи іншу народну потребу, ніж нав’язувати народу те, чого він не потребує, або те, чого він не хоче...

За волею долі, я народився на Україні шляхтичем; в дитинстві мав всі звички паничів, і довго поділяв всі станові і національні упередження людей, в колі яких виховувався; але коли прийшов для мене час самоусвідомлення, я холоднокровно оцінив своє становище в краї, я зважив його недоліки, всі прагнення суспільства, серед якого доля мене поставила, і побачив, що його положення морально безнадійно, якщо воно не відмовиться від свого виняткового погляду, від своїх зарозумілих посягань на край і його народність; я побачив, що поляки-шляхтичі, які живуть в Південноросійському краї, мають перед судом власного сумління тільки два вихідні пункти: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятися його інтересами, повернутися до народності, колись покинутої їх предками, і невсипущею працею і любов’ю в міру сил винагородити все зло, заподіяне ними народу, який вигодував багато поколінь вельможних колоністів, яким ці останні за піт і кров платили презирством, лайками, неповагою його релігії, звичаїв, моральності, особистості, — або ж, якщо для цього не вистачить моральної сили, переселитися в землю польську, заселену польським народом, для того щоб не додавати собою ще одної дармоїдної особистості, для того щоб нарешті позбутися самому перед собою сумного докору в тому, що і я теж колоніст, теж плантатор, що і я посередньо або безпосередньо (що втім все одно) харчуюся чужою працею, затуляю дорогу до розвитку народу, в хату якого я заліз непроханий, з чужими йому прагненнями, що і я належу до табору, який прагне придушити народний розвиток тубільців їв і що невинно поділяю відповідальність за їх дії. Звичайно, я зважився на перше, тому що скільки не був зіпсований шляхетським вихованням, звичками і мріями, мені легше було з ними розлучитися, ніж з народом, серед якого я виріс, який я знав, сумну долю якого я бачив в кожному селі, де тільки володів ним шляхтич, — з вуст якого я чув не одну сумну, що роздирає серце пісню, не одне чесне дружнє слово (хоч я був і панич), не одну трагічну повість про зотліле в скорботі і безплідній праці життя ... який, словом, я полюбив більше своїх шляхетських звичок і своїх мрій.

(http://litopys.org.ua/anton/ant02.htm)

Profession de foi молодих українців, читане на Тарасові роковини (1893 р.)

Скажемо коротко: українофільство показало нам і цілому сьвітови, що існує і нидіє якийсь зневолений, зрабований нарід, що зветься Українцями; воно поставило нашу ідею на науковий міцний грунт; воно стало підвалиною сучасних Українців. В сім його історична заслуга.

(Українські політичні партії кінця XIX — початку XX століття: Програмові і довідкові матеріали. Київ, 1993. — С. 16-22.)

Борис Грінченко. Листи з України Наддніпрянської. Лист XI

Перша — се формальні націоналісти. Вони виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі, — але й тільки... Одна з характеристичних властивостей сієї групи є її страшенна боязкість, скоро доводиться їй виявляти своє українофільство...

Друга група — се радикали. Заснувалась вона під впливом російського та галицького радикалізму, з одного боку, а з другого — під впливом того, що «українофіли» більш балакають про свій патріотизм, ніж дбають про справу. Ся групка проповідує любов до народу, говорить про працю для нього і має соціалістичний колір. Опріч того соціалістичного кольору (що багатьох дуже вражає), народолюбні ідеї в сієї групи такі, що до них буде прихильний всякий народолюбець. Але, на превеликий жаль, і ся партійка багато говорить і мало робить або й зовсім не робить.

Третя із згаданих груп вийшла з групи українофільської і досі є ще невелика і розрізнена. Ми будемо звати сю групу, щоб одрізнити її від групи українофільської, свідомими вкраїнськими націоналами-народолюбцями.

...Вважаючи Україну за частину російської держави, українські націонали-народолюбці будуть завсігди прихильні до Росії стільки, скільки Росія задовольнятиме національні потреби вкраїнські.

...Зостаючись партією, що бажає практичного діла, а не теоретичних поривань, українські націонали-народолюбці вважають, що тепер можна працювати для України тільки в двох напрямках: у просвітньо-культурному та в економічному.

(Грінченко Б. Д„ Драгоманов М. П. Діалоги про українську національну справу. — К., 1994.— С. 101-107.)

Із програмових засад Братства тарасівців. 1891

Ми повинні віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гнету, у якому вона зараз перебуває і дати задля користі людскості ще одну вільну духом одиницю...

Ми стоїмо за повну автономию увсіх народів, за дрібну децентралізацию, як у інших народів, так і на Україні...

Наука і життя Вкраїнського народу доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, як кожна нація, так і вона потрібує національної волі для своєї праці й поступу... Колись для звичайної освіченої людини було нормальним відірватися від народу, то тепер ми уважаємо се за злочинство проти свого народу. Хоч ми не маємо цілковитої змоги задовольнити усі свої духовні потреби, проте можемо й повинні есьмо бути консеквентними (послідовними) в усьому Українцями, роблячи на народньому грунті усе, що вимагає від нас ідея відродження України, усе, що вимагає від нас всесвітній поступ.

...Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин, щоб при ній був можливий вільний розвій і цілковите вдовольнення усім моральним, просвітним, соціальним і політичним потребам Українського народу.

...Ми маємо бути цілковитими прихильниками федеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля. У справах соціяльно-економічних працюватимемо в дусі такого ладу, в якому немає місця ні панови, ні мужикови, ні визискувачеві, ні визискуваному, а є місце ціловкраїнській национальній родині, що складається з рівних проміж себе правом, можливо однаково забезпечених, национально свідомих братів працівників.

У справі релігійній, яко в справі особистого сумління мусить панувати серед нас абсолютна толеранція, у справах відносин до інших націй ми будемо настільки толерантні, наскільки наші сусіди й кольонисти на нашій землі будуть толерантні до нас.

...Скрізь і завсіди мусимо ставати, яко виразно вкраїнська нація на федеративних основах повної реальної рівноправності, а коли поталанить в Росії на конституцию то, щоб про реальну рівноправність нашого народу, яко самостійної нації, не було ані найменшого змагання.

(Українська суспільно політична думка в 20 столітті. — Т.1. — С. 19-25.)