Посібник «Мій конспект. Історія України. 10 клас»

Урок 20.

Практичне заняття 4. Уроки державотворчих процесів

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть:

• робити аргументовані висновки щодо уроків українського державотворчого процесу;

• порівнювати погляди та оцінки уроків українського державотворчого процесу часів Української революції.

Тип уроку: урок удосконалення вмінь та навичок.

Хід заняття

I. ОРГАНІЗАЦІЙНА ЧАСТИНА УРОКУ

Повідомлення теми та цілей заняття.

II. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

Завдання

1. Ознайомтесь з наданими документами.

2. Проаналізуйте джерела і визначте уроки державотворчих процесів часів Української революції:

1) згрупуйте позитивні уроки державотворчих процесів;

2) згрупуйте негативні уроки державотворчих процесів.

Чи завжди ви погоджуєтесь з коментарями істориків?

3. Використовуючи текст підручника, дослідіть державотворчі процеси української революції у 1918-1921 рр.

1. Із книги О. Субтельного «Україна. Історія»

«Чому ж у період, коли розпалися імперії й майже всі нації Східної Європи, включаючи й такі невеликі, підвладні царям народи, як фінни, естонці, латиші та литовці, завоювали незалежність, а 30-мільйонним українцям не вдалося зробити цього?

Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти внутрішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Із точки зору внутрішніх чинників головна дилема українців (і насамперед східних) полягала в тому, — тут ми повторимо цей важливий момент, — що вони були змушені починати створення держави, ще не завершивши формування нації... З усіх соціальних груп і класів на Україні найдіяльнішою в національному русі та зусиллях у будівництві держави виявляла себе інтелігенція... Для багатьох її представників, однаково тісно пов’язаних із російською та українською культурою, було психологічно важко розірвати зв’язки з Росією. Цим і пояснювалися їхня нерішучість у питанні про незалежність і схиляння до автономії чи федералізму. Нарешті, навіть під час революції та громадянської війни багато вкраїнських інтелігентів ніяк не могли вирішити, яка мета важливіша: соціальні зміни чи національне визволення. Тому в Східній Україні на роль вождів революція висунула ідеалістичних, патріотично настроєних, але недосвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніж ті зрозуміли, чого вони прагнуть і як ці прагнення реалізувати.

Очолюючи змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на допомогу селянства. Проте цей величезний загін потенційних прибічників не виправдав її сподівань. Неосвічений, забитий і політично незрілий селянин знав, чого він не хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться. Селянин розумів, що він трудівник, якого експлуатують. З цим і пов’язані перші успіхи більшовицької пропаганди. Проте селянинові важко було осягнути складнішу ідею національної незалежності, і лише під кінець громадянської війни багато більш-менш освічених селян стали схилятися на її бік. Але на той момент найкраща можливість завоювання незалежності була втрачена.

„...І якщо підтримка українських націоналістів інтелігенцією та селянством була питанням проблематичним, то відсутність цієї підтримки в містах (це стосується насамперед Галичини) мала вирішальне значення. Не в змозі розраховувати на робітників, міську буржуазію, чиновництво, службовців, технічний персонал, українські армії з великими труднощами утримувалися в містах — цих осередках комунікацій, транспорту й управління. Таким чином, слабкість соціальної бази українського руху 1917-1920 рр. стала стратегічним недоліком, що справив великий вплив на результати боротьби.

За всією серйозністю внутрішніх недоліків українського національного руху вирішальними в його поразці стали зовнішні чинники. Що стосується західних українців, котрі за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським країнам, які завоювали незалежність, то їхня поразка пояснювалася переважаючою силою поляків. На Східній же Україні шлях до незалежності перетяла більшовицька Росія, а не українські більшовики. Наприкінці 1920 р. командувач Червоної армії Лев Троцький відкрито визнавав: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії».

„Більшовики могли розраховувати на підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України, що давало їм змогу у вирішальний момент мобілізувати прибічників. Східні українці мали іншого запеклого ворога — білих. Щоб перемогти таких ворогів, потребувалося більше сил, ніж могли зібрати національні рухи, що народжувалися.

Воюючи з набагато могутнішими ворогами, східні й західні українці не спромоглися добитися визнання й допомоги переможної Антанти...

Але поряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям і здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. З одного боку, селянин, що продемонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненість у власних силах і почуття самоцінності. З іншого боку, поява українських урядів привчала селян вважати себе українцями. Тому за якихось чотири роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні події 1917-1921 рр. були революцією не лише соціально-економічною, а й національною.

Якщо змагання за національне самовизначення зумовили специфічні ознаки української революції, то соціально-економічні перетворення пов’язали її зі всеросійською революцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий лад, і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому, хоч мрії про незалежність лишилися нездійсненими, багато українців мали підстави вважати, що революція не покинула їх із порожніми руками.»

2. Із книги М. Грушевського «Історія України»

«Українська революція, на жаль, не розвивалась самостійно, вона весь час мусила сорозміряти свій марш з конвульсивними рухами й киданнями революції російської, хаотичної і страшної. Російська революція потягла нас через кров, через руїну, через вогонь».

3. Із книги В. Винниченка «Відродження нації»

«.Українці не зрозуміли наглядної лекції історії: вони розщепили свою суцільну зброю на дві половини: на соціальну й національну, вибрали останню й почали нею боротися проти соціальної. Через це вони зразу ж одірвалися від своїх працюючих мас і були дощенту розбиті».

4. Із роботи В. Винниченка «Из истории украинской революции»

«І не російський радянський уряд виганяв нас з України, а наш власний народ, без якого і проти якого, ще раз повторюю, російські радянські війська не змогли б зайняти жодного повіту нашої території».

5. Із роботи І. Мазепи «Україна в огні й бурі революції. 1917-1921 рр.»

«революція 1917 року застала українців скаліченими національно, соціально і культурно. Після довгої москальської неволі, перед вибухом революції лише селянство залишалося українським щодо мови та національних традицій. Всі інші верстви українського суспільства були денаціоналізовані. Відсіль — недостача української інтелігенції — мозку нації — і взагалі мала національна свідомість в народних масах.

Все це мало вирішальний вплив на організацію українських національних сил, зокрема на організацію українського проводу. Загально кажучи, нам не бракувало організованих і добре підготовлених сил, бракувало людей добре дисциплінованих, з характером, людей з фаховою та загальнополітичною освітою. Наслідком того в багатьох галузях державного життя ширилася безвідповідальна «отаманщина та сваволя на шкоду українській визвольній боротьбі».

6. Із роботи В. Липинського «Національні процеси в Україні»

«Всі... спроби встановити державний лад та порядок на Україні, які здійснювались під різними прапорами, скінчилися невдачею...

Цей досвід вчить нас:

1. Що неможливо побудувати на Україні державний лад, спираючись тільки на одну соціальну групу.

2. Що лад той не може бути встановлений за допомогою чужинців.

Тільки власна держава, яка побудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує нас від економічного розвалу та від кривавої анархії.»

7. Із роботи І. Лисяк-Рудницького «Історичні есе»

«Те, що українці вміють «святити ножі й різати панів», всі знаємо чудово. Але значно більше проблематичне, чи яка-небудь українська влада вміє, хоч би півроку й хоч би на території одного повіту — оберігати успішну безпеку життя й майна громадян, що є першим обов’язком кожної культурної держави. Східньоукраїнський досвід 1917-1921 рр. дає тут поле до дуже сумних рефлексій. Нас наповнює втіхою й гордістю: що за весь період самостійности і українсько-польської війни на всій території Західньої України цивільному польському населенню не впала волосина з голови; що в Галичині не було ні одного жидівського погрому й що навіть після переходу УГА за Збруч тамошні жидівські містечка клопоталися про галицькі залоги, бачачи в тому найпевнішу охорону проти всяких грабіжників і мародерів; що галицький селянин, замість палити двори й розкрадати чуже добро, чекав на полагодження аграрного питання законодавчим шляхом. що тогочасна політична Галичина, не маючи провідних особистостей на геніальну міру, посідала суцільне, організоване керівне політичне середовище. що ніхто не заперечував леґітимности власної національної влади. що обидві основні партії (разом з деякими дрібнішими угрупованнями) зуміли в цей вирішальний час об’єднатися в уряді національної коаліції».

8. С. Петлюра про результати національно-визвольних змагань.

26 листопада 1919 р.

«Наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свободу й державну незалежність. Ті, що легковажили наш рух, тепер побачили, що ми така сила, якої не можна не брати на увагу... За час дворічної нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно й ні від кого незалежно порядкувати на своїй землі».

9. М. Шаповал про причини поразки української революції

«.відсутність чіткої соціальної програми у Центральної Ради, хитання і нерішучість у проведенні «соціальної революції» як Центральною Радою, так і Директорією; відсутність власної міцної армії і вимушена цим орієнтація на зовнішні сили (Центральної ради на Німеччину, Директорії — на Антанту); недостатня сконсолідованість української нації, низький рівень національної свідомості українців, що, у свою чергу, було обумовлене соціальною структурою населення України. Він доходить висновку, що перед революцією ще не було українського суспільства, а було тільки «суспільство на Україні», яке складалося з різнонаціональних елементів таким чином, що головні соціальні функції в системі поділу праці виконували чужі групи, ворожі самій природі української спільноти.

...напередодні революції суспільство на Україні складалося з трьох категорій: темної маси, нечисленної інтелігенції і величезного свідомого яничарства».

«...нація має такий колосальний потенціал зрадництва і такий малий потенціал солідарності, що іншого результату, як погром своєї волі, вона не осягне в цім злім, егоїстичнім світі розбою і насильства».

10. Є. Коновалець про причини невдач Директорії

«Хитання уряду було для нас фатальним. Було і є дві ясних лінії — або більшовизм, або антибільшовизм. У Директорії та Уряду не було ні того, ні другого, а тому в результаті ми опинилися майже в безвихідному становищі. Через що кидаємо фронт? Головне через те, що немає резервів, всі стомилися, всяка ідея гасне.»

11. Зі статті В. Солдатенка «Українська революція»

«Підсумовуючи причини поразок Української революції, автори доходять невтішного висновку про те, що об’єктивних підстав для перемоги було замало, скоріше їх у конкретно-історичних умовах 1917-1920 рр. зовсім не існувало. І саме це, а не помилки та прорахунку, хоч би скільки їх було і якими прикрими вони здавалися, особливо ж з позиції часової дистанції, вирішили долю боротьби».

12. Історія України: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Ю. Д. Зайцев [та ін.]

«Поразку визвольного руху спричинила також слабкість соціальної бази УНР і Української Держави Скоропадського. Українська революція не мала широкої підтримки в суспільстві, що не дозволило їй захистити молоду державність від зовнішньої інтервенції. Провідники революції переважно спиралися на селянство і нечисленну інтелігенцію. Національна еліта, що складалася здебільшого з письменників, журналістів, учених і студентів, не мала досвіду та навичок державно-управлінської діяльності, а більшість її сповідувала народницьку, а не державницьку ідеологію. Робітники переважно відстоювали більшовицькі ідеї, а великі землевласники і промисловці дотримували білогвардійської орієнтації.

...ЗУНР засвідчила можливість налагодження державного правопорядку, що ґрунтувався навіть у воєнний час на виваженому гуманізмі й утвердженні демократичних засад у суспільстві».