Посібник «Мій конспект. Історія України. 10 клас»

Урок 15.

Практичне заняття 3. Здобутки й прорахунки УЦР у державотворчому процесі

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть:

• робити аргументовані висновки щодо здобутків і прорахунків УЦР у державотворчому процесі.

Тип уроку: урок удосконалення вмінь та навичок.

Хід заняття

I. ОРГАНІЗАЦІЙНА ЧАСТИНА УРОКУ

Повідомлення теми та цілей заняття.

II. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

Завдання

1. Ознайомтесь з наданими документами.

2. Проаналізуйте джерела за змістом і визначте здобутки й прорахунки УЦР у державотворчому процесі.

3. Чи завжди на вашу думку можна погодитись з коментарями істориків?

1. Уривок зі статті С. В. Кондратюка «Державотворча діяльність Української Центральної Ради»

«Зорганізувавшись як інтелігентська київська культурницька громадська організація, вона (ЦР) за цих 13 місяців пройшла складну еволюцію і, зрештою, стала авторитетним представницьким політичним органом українського народу, органом, який взяв на свої плечі титанічну ношу — побудову незалежної Української держави. Історико-правове значення ЦР у тому, що вона принесла українському народові за час свого існування таке:

• своєю діяльністю ЦР остаточно розвіяла досить поширені сумніви щодо власне можливості існування української нації;

• з політичної точки зору вона вистояла в дуже складній ситуації й не поступилася російському Тимчасовому урядові;

• успішно переважила українських більшовиків, змусивши їх звертатися по допомогу до росії;

• прагнучи демократичного, парламентського правління, Центральна рада залишилася відданою своїм прагненням;

• вимогою українського самоврядування вона піддавала серйозному сумніву раніше недоторканний принцип «єдиної і неподільної» росії і примушувала як Тимчасовий уряд, так і пізніше більшовиків відступати (хоча б теоретично) від цього великодержавницького шовіністичного постулату;

• зробила прорив на міжнародну арену, домоглася дипломатичного визнання незалежності УНР низкою європейських держав, заклала власну дипломатію;

• ЦР наполягала на визнанні прав українського народу на власну державу: збройні сили, фінансово-кредитну систему, митну службу, культуру і мову. Без сумніву, Центральна рада мала свої помилки і прорахунки, які призвели до її поразки. Насамперед, безпосередньою причиною падіння Центральної ради стала неспроможність виконати зобов’язання перед німцями, передбачені Брестською угодою. Однак це — наслідок, аніж причина. Бо до загальної поразки Центральної ради спричинились передусім відсутність дієздатних збройних сил та відрегульованого адміністративно-управлінського апарату (відсутність адміністративної системи взагалі), що не давало змоги ЦР підтримувати ефективний зв’язок з повітами та селами, які були її потенційною опорою.

І, мабуть, Центральну Раду призвів до поразки недостатній розвиток українського національного руху. По суті, вона змушена була розпочати державне будівництво до завершення процесу національного відродження. Зазначимо, що через репресивну сутність царизму, його дискримінаційну політику стосовно українців, а також у зв’язку із соціально-економічними особливостями українського суспільства більшість освічених людей в Україні становили росіяни або зрусифіковані українці. Український національний рух ще не охопив міста, котрі залишались твердинями росіян та зрусифікованих меншостей, і саме тут найбільше переважали войовничі антиукраїнські настрої. Звідси — величезна нестача компетентних людей для організації комплектування армії, а також адміністративного апарату Української держави».

2. В. Винниченко. «Відродження нації»

«...Це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, а виразний, необхідний прояв існування української нації. Центральна рада явилась найкращим доказом цього. Коли б вона не виникла в Києві, то утворилася би в Харкові, у Полтаві, Одесі. Вона мусила бути, бо нація мусила, як така, як уся нація, як певний організм, мати єдиний вираз, єдиний орган свого проява. Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, національної енергії; з усіх куточків, з усіх великих і малих пунктів животворіння національного організму простяглись до центру нерви нації.

РОЗДІЛ V. ОСНОВНА ХИБА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ

Але далі в нас не вистачило сміливости, одваги, широти й далекосяжности погляду. Ми злякались «темних інстинктів» мас, ми перестрашились їхньої великої простоти, нам забракло дальшого, більшого ентузіазму.

А забракло через те, що ми не мали сильного, національно свідомого пролетаріату. Наше робітництво силою проклятих історичних умов було в переважній більшості своїй зденаціоналізовано, зрусіфіковано. Через те ми не мали широких пролетарських мас, які б силою свого войовничого, революційного духу підпихали нас, керовників, які б вимагали від нас рішучости, які б виділили з себе нові кадри революційних керівників, і національно свідомих, і соціально одважних. Наша головна опорна сила була в селянстві. І то не в голоті сільській, а в більш заможному селянстві як більш розвиненому й національно-свідомому. Селянство ж само по собі ніколи в соціальних рухах керівної ролі не грало, воно завжди йшло за більш розвиненими й революційними клясами. Отже, воно й у нас не могло витворити сили ініціативи, не могло дати нових керовників. Найбільше, що воно могло зробити, — це одвернутись від тих, хто не задовольняв його, й піти за рішучими й сміливими.

Але замісць того, щоб іти до свого пролетаріату, хоча би й ще не зовсім пробудженого національно, замісць того, щоб будити його й набіратись у його соціальної рішучости й одважности, замісць того, щоб, пішовши з ним соціально, повести його за собою національно, ми одсахнулись від його, ми злякались його й навіть того селянства, що пішло за ним.

Це була основна помилка й хиба наша.

А з неї вже консеквентно стали випливати й усі наші дальші, болючі й шкодливі помилки. І головною з них було фальшиве розуміння нашої національно-української державности».

4. В'ячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів»

«Українська демократична інтелігенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних і належала до всяких так званих вільних російських професій, себе в ролі будівничих української держави абсолютно уявити не могла, і тому ідея своєї держави, збудованої якимись іншими українськими колами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа. Натомість, хотіла вона використати виключно для себе одиноку

ролю, до якої вона по природі своїй почувала себе здатною, — ролю посередників між російською державою й українськими народними масами, яких перші прояви національної свідомости вона намагалась у тій цілі всіма силами опанувати... Побили ми себе самі. Ідеї, віри, легенди про одну-єдину, всіх Українців об’єднуючу вільну й незалежну Україну провідники нації не створили, за таку ідею не боролись і тому, розуміється, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла.

Історія наша вже сотні разів нас навчила, що наша демократія, всі оці канцеляристи і писарі по фаху. на одне були тільки здатні: знищити власну українську державно-творчу аристократію, а з нею й українську державу. Але збудувати щось нового, свого на тім порожнім місці українська демократія ніколи не змогла. Не тому, розуміється, щоб між нею не було людей, які по своїй індивідуальній вартості не змогли б місце старої вирізаної аристократії зайняти, а тому, що дух між ними панував руйнуючий, завидющий, злобний, а разом із тим облесливий, брехливий і рабський. Тому, що всі ці, поодинці іноді й гарні, здібні й чесні люде всі разом творили руйнуюче тіло, якому на ім’я — демократія».

5. Д. Донцов. «Підстави нашої політики. Угодовська політика Центральної Ради»

«Опріч того, під впливом рішучого настрою мас, вона (Центральна Рада) не сміла вести соціалістичної політики, виступаючи тільки як оборонниця демократії. Так їй вдалося стати в Центральній раді каліфом на годину, стати на час нібито керуючим органом революції. Несподівано для неї самої з’їзди селянський, військовий, національний один по однім виносили довір’я до Ради. Політика, якої вони від Ради домагалися, була політика національна і революційна. Але Центральна Рада сього не зробила. Рвати з російським урядом вона не хотіла, бо до самостійності відносилася так само неприхильно, як і росіяни. Отже, Рада рішучо стала на шлях компромісу. А що зовсім ігнорувати незадоволення мас не було можливо, то рішили спинитися на півдорозі. Від своєї політики угоди за всяку ціну Рада очуняла тільки тоді, коли на троні Тимчасового уряду зробилося порожне місце: по поваленню сього уряду большевиками 20 листопада 1917 р. Не помогли ні проголошення 4-го Універсалу (вимушене, як свідчать всі історики-актори сеї доби), ні рівно ж вимушене запрошення німців до краю, що не було виконанням наперед уложеного плану, а політикою «sauve qui peut», рятунковою акцією тремтячих за свою владу, переляканих на смерть людей. Не помогли ні запізнені спроби змінити земельний закон, котрий треба було подерти на кусники, ні геніальні спроби деяких «самоотверженних малороссов» погодитися з большевиками, що вже сунули на Україну, ні інші скоки і викрути.

Центральна Рада мала успіх, доки грала роль агітаційного клуба, підбурюючого маси до початкової роботи революції, до руйнації і доки вона не важилася виступати з намірами ущасливити Україну соціалістичними експериментами. Коли ся доба минула, роль Ради як самостійного чинника скінчилася. Перший універсал видано під натиском мас, третій — внаслідок упадку уряду Керенського, четвертий — знов проти волі Ради. Мир у Бересті Литовськім і закликання німців так само були вимушені. В зовнішню політику не внесла Рада ніякої організуючої, ясної для маси ідеї.

В політиці внутрішній вона обмежила своє завдання на гальмуванню революційної енергії пробудженого націоналізму. Безперестанно оглядаючись на Петербург, вона відівчала маси глядіти на Київ як на осібний центр політичної волі. В противність до німецьких і австрійських «інородців» вона, як п’яний плота, чіплялася фантома вмираючої російської державності. Спершу в політиці «єдиного революційного фронту», далі — «утримання зовнішнього фронту проти німців», зрештою в своїх перегонах з большевиками вона скрізь перебирала на себе ролю папуги, що рабськи мавпувала чужі національні ідеали.

Скачучи між «кулаком» і люмпен-пролетаріатом, між оселедцем і «Капіталом» Маркса, між Айхгорном і Леніном, нарікаючи і на одного, і на другого, не спосібна перенятися великим патосом ні одного, ні другого, вона скінчила тим, чим кінчать звикло люди, що сідають між двома кріслами: вона опинилася на землі».

6. Орест Субтельний. «Україна. Історія»

«За той рік, протягом якого Центральна рада виступала основним політичним чинником на Україні, вона досягла значних успіхів, але й зазнала страшних невдач. З огляду на слабкість і дискримінованість української інтелігенції до революції, політичну її недосвідченість, створення і зміцнення Центральної ради було безперечним здобутком. Своєю діяльністю вона нарешті поклала край поширеним сумнівам щодо самого факту існування українського народу. Вона перетворила українське питання на одне з ключових питань революційного періоду. З суто політичної точки зору Центральна рада у взаєминах з Тимчасовим урядом добилася більшого, ніж хтось міг сподіватися.

Вона також узяла гору над українськими більшовиками, змусивши їх звертатися по допомогу до росії. Прагнучи створити демократичний парламентський устрій, Центральна рада лишалася відданою своїй меті, незважаючи на те, що ситуація вимагала жорсткості дій. Вражаючим прикладом цієї відданості стало надання єврейській меншості широкої культурної автономії — попри найсуворішу критику з її боку українського уряду. Цей крок ради став прецедентом на майбутнє. Але чи не найбільш далекосяжним здобутком Центральної ради було те, що, вперто висуваючи вимогу українського самоврядування, вона серйозно підірвала раніше недоторканний принцип «єдиної та неподільної росії», змусивши Тимчасовий уряд, а потім і більшовиків відступити (принаймні в теорії) від цієї «священної корови» російського політичного мислення.

Але найочевиднішою в діяльності Центральної ради є її поразка. До найважливіших її причин належала відсутність двох головних опор державності, а саме — боєздатної армії та адміністративного апарату. Не маючи останнього, Центральна рада не могла утримувати зв’язки з губерніями та селом, де зосереджувалося найбільше її можливих прибічників. Не меншої шкоди завдавала й відсутність згоди щодо того, яку політику проводити. Це з усією драматичністю виявлялося в гострій ворожнечі між Винниченком і Петлюрою — двома провідними міністрами в уряді. ...Нарешті, безпосередньою причиною кінця Центральної ради стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги.

І все ж, як пише Джон решетар, у кінцевому рахунку поразку Центральної ради зумовила нерозвиненість українського національного руху. Центральна рада фактично була змушена починати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації. Через репресивний характер царського режиму та соціально-економічні особливості українського суспільства більшість освічених людей на Україні були або росіянами, або русифікованими. Український рух ще не проникнув у міста, і ці важливі осередки промисловості, комунікацій і кваліфікованих робітників виступали твердинями російської чи інших меншостей, нерідко войовничо настроєних проти українців. Тому відчувався гострий брак компетентних людей для організації та укомплектування армії й адміністративного апарату української держави. Наявні ж люди були молодими й недосвідченими: Винниченкові було 38, Петлюрі — 35, Ковалевському (провідникові найбільшої української партії — соціалістів-революціонерів) — 25, Миколі Шрагу (що замінив М. Грушевського на посаді голови Центральної ради) — 22 роки. Усвідомлюючи нестачу людських і матеріальних ресурсів, член Центральної ради Сергій Єфремов закликав не брати влади, мотивуючи це тим, що маси чекають чуда, а український уряд, без сумніву, розчарує їх. З огляду на ці, здавалося б, нездоланні труднощі, можна зрозуміти, чому, описуючи зусилля Центральної ради, Винниченко зауважив: “Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ”».