Посібник «Мій конспект. Історія України. 7 клас»

Урок 34. Узагальнення до курсу «Середньовічна історія України та її внесок у загальноєвропейську спадщину»

Очікувані результати

Після цього уроку учні зможуть:

• пояснювати хронологічні межі середньовічного періоду історії України та його особливості;

• називати і характеризувати основні цивілізаційні здобутки українського суспільства у ІХ-ХV ст. та його внесок у загальноєвропейську спадщину;

• порівнювати процеси та явища європейської та української історії доби Середньовіччя;

• висловлювати судження щодо ролі та значення середньовічних держав на території України для подальшого розвитку українського суспільства.

Тип уроку: узагальнення та контролю знань, умінь і навичок.

Хід уроку

I. Організаційний момент уроку

Повідомлення теми та мети уроку.

ІІ. Узагальнення та систематизація знань, умінь і навичок

Урок відбувається у формі бесіди.

Матеріали для уроку

В історії русі-України можна виділити такі основні періоди:

I період: перша половина 9 — кінець 10 ст.

Виникнення Давньоруської держави, значне розширення її меж. Формування територіально-політичної структури держави відбувалося шляхом підкорення київським князем протягом 9-10 ст. східнослов’янських племен.

II період: кінець 10 — середина 11 ст.

Період розквіту Київської держави (Русі-України). Зміцнення державного управління. Завершено об’єднання племен східних слов’ян навколо Києва. Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980-1015) та Ярослава Мудрого (1019-1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершин політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток.

III період: друга половина 11 — 13 ст.

Період феодальної роздробленості і занепаду. Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, загроза нападів кочових племен та економічний застій.

Із другої половини 11 ст. інтенсивно розвивається процес відокремлення від Києва і перетворення на самостійні князівства окремих земель. Першим з них було Чернігівське, закріплене за нащадками сина Ярослава Мудрого — Святослава. Русь-Україна фактично розпалася на окремі князівства: Київське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Галицько-Волинське, Переяславське, Полоцько-Мінське та ін. Кількість князівств збільшується з 15 у середині 12 ст. до 50 у середині 13 ст. Кожна земля в мініатюрі відтворювала політичні особливості Київської держави, зберігаючи таку саму політичну систему з відповідними інститутами і функціями.

Вистояти в цю скрутну добу вдалося лише галицько-Волинському князівству. Саме тут на певний час зосередилося державне життя русичів. Волинський князь Роман Мстиславович 1199 року об’єднав Волинь і Галичину, створивши Галицько-Волинське князівство. 1202 року до своїх володінь він приєднав Київ, поширив кордони князівства від Карпат до Дніпра.

Сину Романа Мстиславовича Данилу Галицькому вдалося 1238 р. відродити могутнє галицько-Волинське князівство і відновити процес консолідації давньоруських земель. 1239 р. Данило знову приєднав до своїх володінь Київські землі. Проте, коли Данило вже відбудував свою державу, на руські землі напали монголи, які після зруйнування в грудні 1240 р. Києва пішли походом на Волинь і галичину. Данило змушений був визнати залежність від Золотої Орди і платити їй данину. Прийнявши корону з рук папи римського, Данило галицький, завдяки особистим якостям володаря, зумів об’єднати під своєю владою більшість князівств Київської держави. Однак за його нащадків процес розпаду галицько-Волинської держави набув незворотного характеру, і в першій половині 14 ст. вона втратила незалежність.

Україна у 14 — в першій половині 16 ст.

Протягом 14 — першої половини 15 ст. землі південно-західної Русі були поділені між сусідніми державами. До складу Литви увійшли Волинь, Київщина, Переяславщина, Чернігівщина, Сіверщина. галичина опинилася під владою Польщі. Між Польським королівством та Великим князівством Литовським було поділено Поділля. Наприкінці 15 ст. свої права на землі, що входили свого часу до Русі-України, почало заявляти Московське князівство. Урешті-решт, до нього відійшли Чернігово-Стародубське й Новгород-Сіверське князівства. Завойоване угорцями ще в другій половині 11 ст. Закарпаття після припинення існування Угорської держави було поділене між Австрією та Трансільванією. У середині 14 ст. Угорське та Польське королівства поділили між собою Буковину. Однак незабаром її північна частина опинилася у складі новоутвореного Молдавського князівства. Наприкінці 15 ст. до нього було приєднано також частину Галичини. 1355-1356 рр. литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину, а 1362 року захопив Київ. Улітку 1362 року військо Ольгерда розгромило загони кількох татарських ханів. До Литви відійшли Київщина та Поділля.

У середині 1385 р. між Литвою і Польщею була підписана Кревська унія, за якою литовський князь Ягайло мусив прилучити литовські й руські землі до корони Польської. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Звичний порядок адміністративного управління змінювався на новий, який не відповідав національним традиціям. Посилювалися соціальні та релігійні суперечності. Зазнали змін форма та структура земельної власності.

Водночас надання містам магдебурзького права сприяло перетворенню їх на самоврядні осередки. Це помітно послаблювало залежність міської громади від місцевих органів державної адміністрації чи приватних власників. Створювалися більш сприятливі умови для розвитку ремесел і промислів.

За доби Середньовіччя на етнічних українських землях склалася в цілому типова для тогочасного суспільства соціальна структура. Як і в країнах Заходу, населення поділялося на окремі групи — стани, наділені різними правами, що мали різні обов’язки перед державою.

Середньовічна доба в історії України є важливим етапом в її цивілізаційному поступі. На цьому етапі відбулося поєднання загальноєвропейських закономірностей і національних особливостей, які взаємно доповнювалися й збагачувалися. Незважаючи на всі місцеві відмінності та зміни у своєму політичному статусі, за Середньовіччя усі історичні регіони нашої Батьківщини розвивалися як єдине ціле. Ця єдність забезпечувалася насамперед через культуру й духовність народу, об’єднавчі тенденції в яких виявилися найбільш стійкими.

Українське Середньовіччя залишило по собі чимало таємниць, оповитих легендами й міфами. Розгадати їх намагається не одне покоління вчених-істориків. І, можливо, саме комусь із вас, тих, хто сьогодні зробив перші кроки на шляху до пізнання минулого свого народу, в не такому вже й далекому майбутньому судитиметься зробити великі відкриття в такій захопливій і водночас такій складній науці, якою є історія.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка