Історія України. 10 клас: Розробки уроків. Рівень стандарту. Академічний рівень

УРОК № 5 (7)

Тема. Розвиток української культури на початку XX ст.

Мета: визначити характерні риси розвитку культури України на початку XX ст.; пояснити, як відбувався розвиток освіти в тогочасній Україні; схарактеризувати основні досягнення української науки й техніки; визначити основні здобутки майстрів української літератури, мистецтва та архітектури; схарактеризувати розвиток театрального й музичного мистецтва; пояснити, які зміни відбулися в побуті та звичаях тогочасних українців; пояснити зміст понять і термінів «реалізм», «модернізм», «супрематизм»; формувати вміння учнів аналізувати та узагальнювати історичний матеріал; виховувати в них повагу до досягнень культури України як складової світової культури.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, стінна карта «Культура України на початку XX ст.», атлас, ілюстративний та дидактичний матеріал.

Основні терміни та поняття: реалізм, модернізм, супрематизм.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель оголошує учням тему й основні завдання уроку.

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Запитання та завдання

1) Як земельна реформа П. Столипіна вплинула на розвиток сільського господарства Наддніпрянщини?

2) Схарактеризуйте діяльність українських політичних партій у 1907—1914 рр.

3) Яким було ставлення загальноукраїнських політичних партій до проблем українців?

4) Визначте характерні риси розвитку українського національно-культурного руху.

5) Як відбувався розгляд українських питань у III та IV Державних думах?

6) Складіть характеристику земельної реформи П. Столипіна за планом: а) причини проведення; б) мета; в) складові реформи; г) особливості здійснення в Україні; д) результати.

7) Члени київського «Клуба русских националистов» стверджували, що потрібно «вести суспільну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави в Україні», а російські кадети, домагаючись конституційної монархії, вважали за необхідне піти на деякі поступки Україні, оскільки, на їх погляд, такий крок сприятиме зміцненню Російської держави. У чому, на вашу думку, полягають причини таких відмінностей у поглядах загальноросійських партій? Яка з цих двох позицій могла б дійсно зміцнити Російську державу?

(Фронтальне опитування для рівня стандарту див. на с. 49.)

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

Запитання та завдання

1) Якими були характерні риси розвитку культури України в XIX ст.?

2) Як відбувався розвиток освіти на українських землях у другій половині XIX ст.?

3) Назвіть здобутки тогочасної української науки, літератури, мистецтва, театру, музики та архітектури, які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте власний вибір.

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Характерні риси культури України на початку XX ст.

Розповідь учителя

У культурі України початку XX ст. значною мірою розвивалися процеси та явища, започатковані в попередню добу. Формуванню єдиної культури українського народу, як і раніше, перешкоджали відсутність власної державності та перебування у складі різних державних утворень, кордони яких ігнорували українську етнічну територію. Помітний вплив на розгортання процесів у культурній сфері мали такі чинники, як формування української нації, ускладнення соціальної структури в умовах становлення індустріального суспільства, політизація суспільного життя та посилення тиску державних структур. Результатом цього стали поява й розгортання в культурі багатьох суперечливих тенденцій і явищ як позитивного, так і негативного плану.

Період від початку XX ст. в історії культури України став досить плідним. З’явилося чимало молодих, завзятих і талановитих митців, які попри несприятливі умови імперського панування досяглії досить вагомих успіхів. Однак цей процес був надзвичайно контрастним. Поряд із видатними вченими та культурними діячами, що здобули вищу освіту, яка за рівнем розвитку відповідала кращим європейським зразкам, переважна більшість населення України залишалася неписьменною й далекою від надбань цивілізації.

Характерною рисою культури України початку XX ст. було поєднання двох тенденцій — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та перенесення на місцевий ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовираження. В українському образотворчому мистецтві, як і в європейському, до Першої світової війни провідну роль зберігав реалізм. Проте його межі деяким митцям здавалися завузькими для вираження свого бачення світу. Це стало поштовхом до появи нових течій, які дістали узагальнюючу назву «модернізм». Український модернізм сформувався як національна самобутня течія на основі власної мистецької традиції та розвивався паралельно з європейським. Своєрідністю українського варіанта модернізму було те, що він з естетичного явища перетворився на культурно-історичне, став спробою подолання провінційності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової культури.

Робота з термінами та поняттями

Реалізм — напрямок у літературі й мистецтві, який прагне правдиво, об'єктивно відображати дійсність.

Модернізм — загальна назва сукупності напрямків у літературі й мистецтві кінця XIX — початку XX ст., представники яких заявляли про розрив із традиціями реалізму. Митцям модернізму було притаманне змішування стилів, революційне перетворення засобів виразності.

2. Освіта.

Робота з підручником

Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал підручника та розпочинають систематизацію досягнень тогочасної культури України, складаючи таблицю «Розвиток культури України на початку XX ст.».

Галузь культури

Основні здобутки й досягнення

   

Результати роботи учнів систематизуються й доповнюються вчителем за допомогою наведеного нижче матеріалу.

Додаткова інформація

На початку XX ст. рівень грамотності населення українських земель порівняно з європейським був нижчим. Щонайменше 70 % населення Наддніпрянщини не вміло читати й писати. У Західній Україні цей показник становив 40 %. Під тиском потреб суспільного розвитку мережа навчальних закладів поступово збільшувалася. У Наддніпрянській Україні кількість початкових шкіл від 1897 до 1911 р. збільшилася з 13 570 до 18 719. Середніх шкіл напередодні Першої світової війни тут налічувалося 252, де навчалося 140 тис. учнів. При цьому в Київському навчальному окрузі, до складу якого входили п’ять губерній Наддніпрянщини, освіту здобували лише 10 % дітей шкільного віку. У середніх школах (реальних училищах, чоловічих та жіночих гімназіях) навчалися переважно діти дворян і державних службовців. Щонайменше 36—50 % тих, хто бажав навчатися, щорічно отримували відмову в прийомі до середніх шкіл. Після революції 1905—1907 рр. кількість вихідців із «нижчих станів» (дітей міщан, майстрових, селян тощо) у гімназіях дещо зросла, однак для більшості населення Наддніпрянської України здобуття середньої освіти залишалося неможливим. У 27 вищих навчальних закладах краю, у тому числі в трьох університетах — Харківському, Київському, Новоросійському (Одеському) — навчалося 35,2 тис. студентів. У післяреволюційний період кількість дітей «нижчих станів» дещо зросла. Так, у Київському університеті вона досягла 36 %.

На території Наддніпрянської України не було жодної української школи на державному утриманні, жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання. У роки революції 1905—1907 рр. особливою активністю у справі запровадження курсів лекцій і занять з історії України, української мови та літератури відзначалися студенти Київського та Новоросійського (Одеського) університетів. Однак після поразки революції читання цих курсів влада заборонила.

На західноукраїнських землях стан справ з освітою також був складним. На початку XX ст. третина сіл Галичини не мала початкових, а кожне шосте — будь-яких шкіл. В існуючих школах краю українські діти становили близько 20 % учнів. Середніх шкіл (державних і приватних гімназій) на всю Галичину було 49, із яких лише в чотирьох навчання здійснювалося українською мовою. Близько 150 тис. дітей шкільного віку взагалі ніде не навчалися. Завдяки зусиллям української громадськості напередодні Першої світової війни в Галичині кількість українських початкових шкіл, де навчання здійснювалося рідною мовою, збільшилася до 3,5 тисячі, з’явилося шість державних та 15 приватних українських середніх шкіл. У початкових школах Закарпаття дітей навчали угорської мови. Набагато кращою була ситуація на Буковині, де напередодні війни фактично в кожній сільській громаді діяла початкова школа. Із 120 тис. дітей шкільного віку 112 тисяч відвідувало навчальні заклади. Із 537 буковинських початкових шкіл 214 мали українську мову викладання. Середню освіту на Буковині надавали п’ять державних та дві приватні гімназії. Серед них була лише одна українська гімназія.

Вищу освіту в Західній Україні можна було здобути в чотирьох вищих навчальних закладах — Львівському та Чернівецькому університетах, Академії ветеринарної медицини та Політехнічному інституті у Львові. Викладання у Львівському університеті майже повністю здійснювалося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. При цьому українці серед студентів Львівського університету становили 21 % , Чернівецького — 17,6 %. Завдяки зусиллям української громадськості в обох університетах діяли українські кафедри.

3. Наука й техніка.

Розповідь учителя

На початку XX ст. вчені та винахідники України досяглії вагомих успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Київському та Харківському університетах існували традиційно сильні школи математиків і фізиків. Київську алгебраїчну школу заснував математик Д. Граве. Значний внесок у розвиток різних галузей математики зробили харківські вчені Д. Синцов, С. Бернштейн, В. Стеклов. Фізик Д. Рожанський став фундатором Харківської школи радіофізики.

Визначними були досягнення українських біологів та медиків. Праці О. Країнського з мікробіології, В. Данилевського — з ендокринології, М. Трінклера — із хірургії, М. Ланге — із психології дістали всесвітнє визнання. Засновником Київської терапевтичної школи став М. Стражеско. Епідеміолог і мікробіолог Д. Заболотний першим у світовій практиці відкрив шляхи поширення чуми та запропонував ефективні засоби боротьби з нею.

Постать в історії

Свої перші відкриття Данило Заболотний (1866—1929 рр.) зробив, працюючи лікарем на бактеріологічній станції в Одесі. Зокрема, він перевірив на собі відкритий ним препарат проти холери. Учений брав участь та очолював експедиції для боротьби з чумою, холерою та іншими епідемічними захворюваннями до Індії, Аравії, Ірану, Китаю й Месопотамії, за що отримав чимало іноземних орденів і медалей. Д. Заболотний є автором понад 100 наукових праць. Він першим у світі виявив роль польових гризунів у поширенні чуми. У 1928—1929 рр. був президентом Всеукраїнської академії наук. Заснував Інститут мікробіології та епідеміології Академії наук України, який і нині має його ім’я.

Першу карту геологічної будови Донбасу, складену інженером Л. Лагутіним, у 1911 р. відзначили золотою медаллю на Всесвітній виставці. Вихованці Київського товариства повітроплавання сконструювали перший у світі гідроплан (Д. Григорович), багатомоторний літак і гелікоптер (І. Сікорський). Член товариства, військовий льотчик П. Нестеров на підставі математичних розрахунків розробив теорію вищого пілотажу. У 1913 р. він уперше в історії авіації продемонстрував над Сирецьким аеродромом у Києві «мертву петлю», що згодом дістала його ім’я. Видатний авіатор Л. Мацієвич першим у світі висунув ідею створення авіаносців. Успіхи в повітроплаванні сприяли створенню авіаційної промисловості. На базі майстерень Одеського авіаклубу згодом виник перший в Україні авіаційний завод.

Вагомих результатів було досягнуто в суспільних науках. М. Грушевський у Петербурзі видав одну з перших узагальнюючих популярних праць із вітчизняної історії «Нарис історії українського народу». На початку XX ст. вийшли перші книги його фундаментальної 10-томної «Історії України-Руси». Продовжувала плідно працювати перша в Україні та Росії жінка — доктор історичних наук О. Єфименко. Значний внесок у вивчення історії Слобідської України зробив Д. Багалій, Лівобережжя — В. Барвінський. У 1908 р. в Петербурзі було видано українською мовою доступну широкому колу читачів ілюстровану «Історію України-Руси» М. Аркаса.

Велике значення для розвитку українського мовознавства та формування національної самосвідомості мали праці вітчизняних філологів. У 1907—1909 рр. видано «Українську граматику» А. Кримського та чотиритомний «Словник української мови» Б. Грінченка. У «Словнику» було вдало поєднано наддніпрянський і галицький діалекти української мови, завдяки чому він і сьогодні залишається найавторитетнішим виданням. Значними були й досягнення в різних галузях наук В. Вернадського.

Постать в історії

Володимир Вернадський (1863—1945 рр.) був людиною унікальних здібностей. Природознавець, хімік, мінералог і геолог, він прагнув створити цілісне бачення розвитку Землі, життя, людської історії та Космосу. Ідеї В. Вернадського про роль живої речовини у функціонуванні земної кори стали фундаментом для створення ним нових наук — геохімії та біогеохімії. Він був засновником учення про біосферу та ноосферу. Наукову діяльність учений поєднував із громадською. У 1915 р. він опублікував статтю «Українське читання і російська громадськість», протестуючи проти переслідувань владою українського руху. В. Вернадський став організатором, а від 1918 р. першим президентом Української академії наук. У творчій спадщині вченого залишилося близько 400 наукових праць із мінералогії, геохімії, радіології, біохімії, гідрогеології. На його честь один із мінералів названо вернадитом.

4. Література, образотворче мистецтво та архітектура.

Робота з підручником

Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал підручника, продовжуючи складання таблиці. Учитель систематизує результати роботи учнів, використовуючи наведений нижче матеріал.

Додаткова інформація

Початок XX ст. в українській літературі пов’язаний із пошуком нових шляхів. Поряд із реалістичним підходом до зображення дійсності поширюються модерністські течії. Популярним стає жанр новели (короткого оповідання). Першим до модернізму в тогочасній українській літературі звернувся поет М. Вороний, який у 1901 р. в статті в «Літературно-науковому віснику» закликав повернутися до «справжньої запашної поезії», тематично й жанрово розширити літературні межі. Цю ідею підтримала група галицьких письменників «Молода муза» (поети та письменники Б. Лепкий, П. Карманський, М. Яків, композитор С. Людкевич та ін.), які в маніфесті 1907 р. висловили критичні зауваження щодо реалізму й закликали орієнтуватися на тогочасні західноєвропейські тенденції розвитку літератури й мистецтва. У 1909 р. в Києві П. Бочацьким і М. Шаповалом було засновано перший журнал українського модерну «Українська хата», що виходив до 1914 р.

Спробою своєрідного поєднання реалізму та модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина). Її прибічники органічно поєднували традиційний для української літератури опис народного життя та розповідь від першої особи з новими здобутками європейського модернізму — символізмом і психоаналізом.

Прикладом реалістичного підходу до зображення подій українського суспільства стала творчість В. Винниченка. Напередодні та в період революції 1905—1907 рр. з’явилися його твори «Краса і сила», «Голота», «Талісман», «Зіна». У них він створює образи жителів провінційних містечок, робітників, революціонерів, що потрапляють у складні психологічні ситуації. Він також змальовує повсякденне життя українців, жахи солдатчини та царських в’язниць.

Пошук нових засобів був характерний для творчості М. Коцюбинського. У повісті «Fata morgana» письменник передав настрої й переживання українського села напередодні революції 1905—1907 рр. Неповторну красу природи письменник відтворив у повісті «Тіні забутих предків». Гострим питанням людських відносин присвятив новели «Сміх», «Коні не винні» та ін. Яскравим талантом осяяна творчість Лесі Українки. Написані нею поезії «Осіння казка», «Пісні про волю», «В катакомбах» порушували проблеми відносин поета й влади, відстоювання борцем інтересів народу тощо. Широкої популярності набули її збірки поезій «На крилах пісень», «Думи і мрії», поеми «Роберт Брюс» і «Давня казка». Одним із найкращих творів Лесі Українки стала драма-феєрія «Лісова казка», де вона з вражаючим драматизмом зобразила суперечність між похмурою дійсністю та прагненням людини до щастя.

Автором багатьох інтимно-ліричних віршів, чимало з яких стали романсами, був поет О. Олесь (Кандиба). Зокрема, його вірш «Чари ночі», покладений на музику, уважається справжнім гімном гармонії природи й палких почуттів. У 1907—1917 рр. О. Олесь видав п’ять збірок своїх поезій. Неперевершеним майстром короткої психологічної новели став В. Стефаник. У своїх творах він зображував жахливі своєю трагічністю картини злиденного життя західноукраїнського селянства. Близькими за змістом до творів В. Стефаника були оповідання М. Черемшини та Л. Мартовича.

До кращих творів світової літератури про селянство можна віднести повість найвідомішої письменниці Буковини О. Кобилянської «Земля». У ній вона надзвичайно правдиво та яскраво розкрила психологію дрібних селян-власників, їхнє величезне прагнення мати власну землю. Проблемам жіночої долі у складних життєвих обставинах письменниця присвятила повісті «Царівна» та «Людина». Глибоким ліризмом і поетичністю вирізняється повість «У неділю рано зілля копала», написана за мотивами народної пісні.

На початку XX ст. в українському образотворчому мистецтві набувають поширення нові модерністські тенденції. Його прихильниками були М. Жук, О. Новаківський, О. Екстер, В. і Ф. Кричевські, А. Петрицький, О. Богомазов, Д. і В. Бурлюки, М. і Т. Бойчуки та ін. Новий модерністський напрямок у мистецтві — супрематизм — започаткував К. Малевич. Його картина «Чорний квадрат на білому тлі» викликала жваву дискусію.

Робота з термінами та поняттями

Супрематизм — модерністський напрямок у мистецтві, започаткований К. Малевичем, який уважав його вищим досягненням мистецтва (назва походить від латин. «вищий, останній»). Супрематизму притаманні геометричні абстракції з найпростіших фігур (квадрат, прямокутник, коло, трикутник). Комбінації цих фігур повинні відображати «вищі» основи реальності, осягнуті інтуїцією художника.

Реалістичного стилю в мистецтві дотримувалися українські художники П. Левченко, О. Мурашко, М. Яровий, К. Костанді. Великого визнання в тогочасній Україні набув творчий доробок І. Труша, який створив портрети багатьох видатних діячів української культури — І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Лисенка та ін. Із його ініціативи в 1905 р. у Львові відбулася перша Всеукраїнська художня виставка, на якій демонструвалися твори художників Наддніпрянської та Західної України. Виставка стала демонстрацією культурної єдності українського народу, штучно розділеного на дві частішії. Значним внеском у розвиток українського живопису стали монументальні картини «Вибори полковника Пушкаря і передача йому клейнодів», «Ромоданівський чумацький шлях» та «Бій козака Голоти з татарином», написані С. Васильківським, М. Самокишем, М. Беркасом та М. Уваровим. Ці картини прикрасили будинок Полтавського губернського земства (нині обласний краєзнавчий музей), збудованого в 1903—1908 рр. за проектом архітекторів В. Кричевського та К. Жукова.

Українська скульптура цього періоду теж не уникла модерністських спрямувань. Відомими тогочасними українськими скульпторами-модерністами були М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Войтович та ін. їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Скульптор А. Архипенко значно збагатив мову пластики, змусивши навіть порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом своїх композицій. Він створив скульптури «Жінка, яка ступає», «Жінка, яка зачісується» та ін.

В архітектурі поширення модерністських тенденцій знайшло вияв у геометрично чітких лініях споруд і динамічності їхніх форм. У цьому стилі були побудовані залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок у Києві (Бессарабський). З’явилося також чимало будівель з елементами класичного, модерного та інших стилів у різних містах України: у Києві — Педагогічний музей на Володимирській вулиці (архітектор П. Альошин), Державний банк (архітектор О. Кобелев), у Харкові — будинок медичного товариства (архітектор О. Бекетов), у Севастополі — будинок панорами «Оборона Севастополя» (архітектор В. Фельдман), у Львові — будинок страхової компанії «Дністер» (архітектор І. Левицький).

5. Театр і музика.

Розповідь учителя

Вагомих успіхів досягло українське театральне мистецтво. Провідне місце в театральному житті України, як і раніше, посідали трупи, очолювані П. Саксаганським, І. Карпенком-Карим та М. Садовським. Найвищого піднесення трупа П. Саксаганського—І. Карпенка-Карого досягла в 1900—1903 рр., коли до неї входили такі майстри сцени, як М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька та ін. Репертуар трупи налічував 60 п’єс.

У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший український стаціонарний театр. Його вистави відбувалися в Троїцькому народному будинку. Важливою подією театрального життя стало святкування в 1908 р. 25-річчя творчої діяльності української актриси М. Заньковецької. Воно стало відображенням здобутків тогочасної української культури.

Робота з документом

ПРИВІТАННЯ УКРАЇНСЬКИХ РОБІТНИКІВ ІЗ НАГОДИ 25-РІЧЧЯ ТЕАТРАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ

Дорога наша Маріє Костянтинівно!

Позбавлені можливості вести людське життя, зайняті з ранку до ночі важкою працею, ми, українські робітники, лише в рідкі хвилини мали можливість милуватися Вашим величезним дивовижним талантом... Коли ми бачили Вас у «Наймичці» та «Безталанній», ми були переконані, що створити ці образи могла людина, яка усією душею співчуває пригнобленим, яка була з ними в їх прагненнях до кращої долі. І в цей урочистий день Вашого 25-річного ювілею, ми, українські робітники, висловлюємо Вам щиру вдячність за ті чудові миттєвості, які ми пережили завдяки Вам під час Вашої гри. Ми віримо, що надійде день, коли зможемо вітати Вас не лише ми, окрема група українських робітників, але й увесь пролетаріат від краю до краю нашої України.

1) У чому вбачають автори привітання внесок актриси в розвиток театру?

2) Який висновок можна зробити на підставі документа про популярність театру в тогочасному українському суспільстві?

На початку XX ст. в Україні діяли також інші театральні трупи: Д. Гайдамаки (1889—1917 рр.), О. Суслова (1898—1909 рр.), О. Суходольського (1898—1909 рр.), Л. Сабініна (1907—1920 рр.). На західноукраїнських землях єдиний український професійний театр «Руська бесіда» діяв у Львові. У 1905—1906 рр. цим театром керував М. Садовський, а на сцені виступала М. Заньковецька. Серед російських театральних колективів мав популярність театр М. Соловцова в Києві.

Основою репертуару українського театру залишалися класичні п’єси М. Кропивницького, М. Старицького та І. Карпенка-Карого. Однак поступово в ньому збільшується кількість творів інших українських авторів — Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, а також російських та західноєвропейських класиків — М. Горького, О. Островського, А. Чехова, Г. Ібсена, Г. Гауптмана, В. Шекспіра та ін.

Тривав поступальний розвиток українського музичного мистецтва. У 1904 р. композитор М. Лисенко на кошти, зібрані українською громадськістю на вшанування його ювілею, заснував музично-драматичну школу, що виховала чимало відомих українських музикантів, диригентів, співаків, режисерів, акторів. У 1911 р. в театрі М. Садовського було поставлено оперу М. Лисенка «Енеїда». Однак здійснити постановку опери «Тарас Бульба» композитор не зміг через заборону влади. Широкої популярності серед української громадськості набув гімн «Вічний революціонер», створений композитором на слова І. Франка. Композитор М. Леонтович є автором оригінальних композицій на основі народних пісень «Щедрик», «Мак», «Дударик». Героїчну оперу «Кармалюк» написав К. Стеценко. Монументальну симфонію-кантату «Кавказ» за поемою Т. Шевченка створив західноукраїнський композитор С. Людкевич. Він також організував видання першого в Україні мистецтвознавчого журналу «Артистичний вісник».

Всесвітнього визнання набув талант вихованки Львівської консерваторії співачки С. Крушельницької. Вона виступала з концертами в багатьох країнах Європи, Америки та Африки. С. Крушельницька співала на сценах Петербурга, Одеси, однак через заборону царської влади жодного разу не виступала в Києві. Видатним композитором та музичним діячем був А. Вахнянин, який організував і став першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові. На основі українського фольклору він написав оперу «Купало», створив чимало сольних і хорових вокальних творів.

6. Побут і звичаї українців.

Розповідь учителя

На початку XX ст. під впливом зрушень у соціально-економічному розвитку України відбуваються зміни в повсякденному житті населення. У селах дедалі більше поширюються трикамерні (хата-сіні-комора) житла. У сінях відокремлюють місце для кухні. Внутрішнє планування оселі селянина майже не змінюється й залишається таким, як і раніше. Заможні селяни й міщани споруджують цегляні будинки, укриті залізом або черепицею, біднота — традиційні хати-мазанки. Сільська біднота застосовувала давні дерев’яні знаряддя праці. У господарствах заможних селян і поміщиків дедалі більше використовувалася сільськогосподарська техніка заводського виробництва. В одязі селян України традиційний народний одяг і домоткане полотно витіснялися дешевою фабрично-заводською продукцією.

У поселеннях для робітників заводів і фабрик зводилися казарми. У них для сімейних робітників відгороджувалися кутки, а інші спали на триярусних нарах. Робітники, які не хотіли жити в казармах і мали можливість збудувати власне житло, оселялися в землянках і хатах-мазанках, заводили невелике присадибне господарство — садочок, город тощо. Так поряд із підприємствами виникали робітничі поселення, із яких пізніше утворилися міста.

Найпомітніші зміни відбувалися в середніх та великих містах. На їхніх вулицях з’являлося дедалі більше багатоповерхових будинків, споруд громадського й культурного призначення — народних будинків, бібліотек-читалень, музеїв, театрів тощо. Від кінця XIX ст. набуло поширення освітлення міських вулиць електрикою, тротуари вкрили асфальтом. Для міських перевезень використовувалися електричні трамваї. На початку XX ст. трамвайний рух існував у Києві, Катеринославі, Житомирі, Єлисаветграді, Севастополі. Електрика використовувалася також для освітлення жител. Швидко поширювався телефонний зв’язок. Ознаками заможності людини стало використання нових культурно-побутових товарів промислового виробництва — швейної машинки, грамофона, гумового взуття тощо.

У шлюбно-сімейних стосунках великих змін не відбулося. Хлопці могли одружуватися з 18 років, дівчата — із 16 років. Досить часто про шлюб домовлялися батьки, не питаючи згоди в дітей. Шлюб супроводжувався церковним вінчанням і весіллям за народним звичаєм. Переважаючою формою сім’ї була мала, у якій батьки виховували своїх дітей. Старі батьки, за народною традицією, жили разом із молодшим сином або дочкою. Батьківське майно успадковували в першу чергу сини.

7. Церковне життя (для рівня стандарту).

У релігійній площині, як вам уже відомо, українці сповідували християнство й поділялися на православних (переважно Наддніпрянська Україна та Північна Буковина) і греко-католиків (Галичина й Закарпаття). Релігія та церква традиційно відігравала важливу роль у житті тогочасних українців. Серед представників національних меншин в Україні були прихильники інших релігій і конфесій.

На початку XX ст. Наддніпрянщина залишалася ареною діяльності Російської православної церкви (РПЦ). За її допомогою здійснювалася русифікація та денаціоналізація віруючих українців.

Серед православного духовенства Наддніпрянщини, незадоволеного станом церкви, з’явилися прибічники її реформування. У роки революції 1905—1907 рр. активізувався й церковно-реформаційний рух.

Єдиною церквою на українських землях, що підтримувала український рух, була греко-католицька. У Галичині за митрополита А. Шептицького вона перетворилася на духовного й морального лідера українства.

Однак наприкінці XIX — на початку XX ст. в Наддніпрянщині значна кількість населення почала шукати задоволення своїх релігійних потреб за межами офіційної церкви, що призвело до поширення сектантського руху.

Робота з термінами та поняттями

Секта — релігійна група, громада, яка відійшла від панівної церкви з будь-яких причин.

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

І варіант

Обговорення результатів складання учнями таблиці «Розвиток культури України на початку XX ст.».

II варіант

Бесіда за запитаннями

1) Що таке модернізм?

2) Скільки відсотків населення Наддніпрянської України вміло читати й писати?

3) Хто й коли вперше в історії авіації здійснив «мертву петлю»?

4) Назвіть автора повісті «Тіні забутих предків».

5) Який художник започаткував у мистецтві напрямок супрематизму?

6) Назвіть оперу М. Лисенка, заборонену до постановки царською владою.

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

На початку XX ст. культура України, попри існуючи перешкоди, продовжувала поступальний розвиток. В освіті однією з найскладніших проблем залишалася українізація школи.

У науці цього періоду особливо вагомими були здобутки українських учених-природознавців. В українській літературі та мистецтві поряд із реалістичною набувала поширення модерністська течія. Успішно розвивалося українське театральне й музичне мистецтво.

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1) Опрацюйте відповідний матеріал підручника.

2) Повторіть матеріал про церковне життя на українських землях у XIX ст

3) Повторіть тему «Україна на початку XX ст.» та підготуйтеся до узагальнення знань (для рівня стандарту).