Історія України. 10 клас: Розробки уроків. Рівень стандарту. Академічний рівень

УРОК № 22 (31)

Тема. Культурне та духовне життя в роки непу. Українізація.

Мета: проаналізувати політику більшовиків у галузі культури; показати, що політика коренізацїї сприяла піднесенню національної культури, оновленню української інтелігенції, зазначивши при цьому, що культура й духовне життя народу були підпорядковані ідеологічним настановам партії більшовиків; розвивати в учнів логічне та історичне мислення; виховувати їх на кращих зразках національної культури.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, хрестоматія, стінна карта «УСРР у період непу», атлас, репродукції картин, ілюстративний матеріал, портрети діячів науки та культури.

Основні терміни та поняття: коренізація, українізація, ідеологізація, культурна революція, лікнеп.

Хід уроку

І варіант

Форма проведення: семінарське заняття.

ПЛАН

1) Українізація: передумови та мета здійснення.

2) Політика українізації: заходи й результати.

3) Політика коренізації національних меншин в УСРР.

4) Провідники політики українізації.

Рекомендована література

1) Бойко О. Д. Історія України у XX ст. — Ніжин, 1994.

2) Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації. XIX—XX століття. — К., 1996.

3) Гунчак Т. Україна. Перша половина XX століття. — К., 1993.

4) Історія України. XX століття: посібник для вчителя / За ред. С. В. Кульчицького. — К., 1992.

5) Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х — 30-х років: соціальний портрет та історична доля. — К., 1992.

6) Касьянов Г., Даниленко В. Сталінізм і українська інтелігенція (20—30-ті рр.). — К., 1991.

7) Кульчицький С. В. УСРР в добу нової економічної політики (1921—1928 рр.). Спроба побудови концептуальних засад реальної історії. — К., 1995.

8) Кульчицький С. В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919—1928). — К., 1996.

9) Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921—1939 рр.). — К., 1999.

10) Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 2. — К., 1994.

II варіант

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель оголошує учням тему й основні завдання уроку.

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Виступи учнів із підготовленими рефератами.

Фронтальне опитування

1) Коли було запроваджено неп?

2) Чому заходи непу в УСРР були запроваджені пізніше, ніж у радянській Росії?

3) Якими були причини голоду 1921—1923 рр.?

4) Чому радянське керівництво тривалий час приховувало масштаби голоду?

5) Якими були наслідки голоду 1921—1923 рр. для УСРР?

6) Із якою метою виник проект створення СРСР?

7) Яким був проект Й. Сталіна щодо створення СРСР?

8) Коли було проголошено створення СРСР?

Письмова робота

1) Визначте основні підходи до створення СРСР, що мали місце в радянському керівництві, та дайте їх характеристику.

2) Що спричинило запровадження непу? Якою є його роль для збереження радянської влади?

3) Політика непу планувалася як тривала чи тимчасова?

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

Запитання та завдання

1) Визначте здобутки розвитку культури 1917—1921 рр.

2) Яким було ставлення більшовиків до сфери культури?

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Основні риси розвитку української культури в роки непу.

Розповідь учителя

У період непу партія продовжувала політику культурної революції. Політизація культурного процесу не приховувалася: партія вимагала, щоб культура була національною за змістом, але не суперечила комуністичній теорії.

Метою культурної революції було формування у свідомості мас певних стереотипів, які б зробили поведінку широких верств населення прогнозованою та контрольованою з боку органів радянської влади.

В останні роки непу утверджувалися погляди на культуру як на один із напрямків соціалістичного будівництва — поряд з індустріалізацією та колективізацією сільського господарства.

У сфері культури не вистачало інтелігенції, радянське керівництво залежало від так званих «буржуазних спеціалістів». Тому постало завдання створити власну інтелігенцію або змусити «буржуазних спеціалістів» робити те, що потрібне радянській владі. Незгодних чекали репресії.

Попри все, 1920-ті рр. були періодом небаченого розвитку, надій і сподівань в українській культурі. Недарма ті часи називають періодом відродження культури. Україномовна освіта та її підтримка з боку держави мали велике значення для розвитку національної культури. Однак головним поштовхом до відродження була революція, яка сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень.

Робота з підручником

Опрацюйте відповідний матеріал підручника та визначте основні риси розвитку української культури в роки непу.

2. Коренізація (українізація).

Розповідь учителя

(Учитель привертає увагу учнів до таблиці.)

КОРЕНІЗАЦІЯ В УСРР

План характеристики

Характеристика

Форма

Здійснювалась у вигляді українізації й заходів для національного розвитку національних меншин в Україні

Період здійснення

1923 — початок 1930-х рр.

Основні провідники

М. Скрипник, О. Шумський

Мета

Створення національного підґрунтя для проведення більшовиками своєї політики, а також для створення позитивного образу радянської влади як усередині країни, так і за її межами

Основні положення

Сформовані рішеннями XII зїзду РКП(б) (квітень 1923 р.): підготовка, виховання та висування керівних кадрів корінної національності; урахування національних чинників при формуванні партійного та державного апарату;

організація мережі навчальних, виховних закладів, закладів культури, преси, книговидавничої справи мовами корінних національностей;

вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій і культури

Підсумки та результати

У 1930 р. кількість шкіл з українською мовою навчання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет, понад 50 % книг і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла від 35 до 54 %;

сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції, повернулася з еміграції частина діячів культури й науки;

відбувся бурхливий розвиток української культури («Відродження»);

були забезпечені культурно-національні права національних меншин, створені адміністративні національні райони тощо

Робота з термінами та поняттями

Українізація (складова коренізації) — політика більшовицького керівництва в 1920-х рр., спрямована на збільшення представництва українців в органах влади, культури, освіти, державних установ; розширення сфери застосування української мови в суспільстві; пробудження інтересу до національної української культури. Основною метою українізації було утвердження радянської влади в Україні, створення для неї національного підґрунтя.

Робота з документом

З ІНТЕРВ’Ю ІЗ С. ПЕТЛЮРОЮ СПІВРОБІТНИКА РУСС-ПРЕС ПРО УКРАЇНІЗАЦІЮ (1924 р.)

...У цьому напрямку нинішньої політики більшовиків я вбачаю чергову їхню поступку стихійній силі українського національного руху, а водночас логічно послідовний і політичний захід з метою оволодіти силою цього руху й зміцнити свої позиції в Україні...

...Більшовицька українізація має розглядатися як одна ланка того плану, що вони його виношують на випадок збройного конфлікту зі своїми сусідами. Говорити про успіхи її в самій Україні поки що передчасно. Відомості, які надходять звідти, змушують поставитися до неї радше з недовірою й застереженнями. Як в усьому, що декларують більшовики, так і в цьому питанні за гучними і гарними словами та високими ідеями криється чимало фарисейства й сурогату. Так, українізація спрощено і прямолінійно зводиться лише до переходу на українську мову в діловодстві і до запровадження її у школах як знаряддя навчання в дусі комуністичних ідей. Поки що не чутно, щоб до колосальної за своїм змістом й обсягом роботи українізації залучено було культурні сили України, які не сповідують комуністичної віри. Ні, країнізацію проводить переважно зайшлий елемент, комуністи з Москви, які наспіх самі ледь навчилися і навчаються української мови. Не важко уявити, скільки викривлень і шкоди принесе така українізація справжній національній культурі... Нарочитість і фарисейство українізації, проваджуваної більшовиками, тим більше впадає в око, що одночасно з декларуванням і часткової реалізацією її комуністичні лідери поклали край останнім ознакам державної самостійності УСРР...

Таким чином, українізація, проваджувана більшовиками, в зазначених умовах постає як обдуманий хід політичної гри в інтересах комунізму, а не як справжній засіб задоволення національних потреб 35-мільйонного населення України.

Однак це не означає, що вона не принесе деяких, бодай короткочасних вигод. Розрахунок більшовиків на ефект такої тактики в сенсі впливу на українську еміграцію й особливо на українське населення, яке живе тепер у Польщі, виявляється певною мірою правильним...

1) Яку оцінку дає С. Петлюра українізації?

2) Чи відповідала його оцінка реальному стану речей?

3) Який вплив мала українізація «на українську еміграцію й особливо на українське населення, яке живе тепер у Польщі»?

3. Розвиток освіти та науки.

Розповідь учителя

Важливою проблемою доби непу була ліквідація неписьменності. У 1923 р. було створено добровільне товариство «Геть неписьменність». Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. За 1920-ті рр. в Україні навчилися читати й писати близько 2 млн осіб. У 1924 р. почалася підготовка до запровадження обов’язкового чотирирічного початкового навчання дітей.

В освіті поширюється експеримент і новаторство. Радянський уряд сприяв створенню нових типів шкіл, підходів до викладання й виховання, які б прискорили розрив із «буржуазним минулим». У державі створювалася система ідеологізованої освіти. Нові програми особливого значення надавали політехнізації освіти, колективним методам виховання. Велику популярність мала теорія А. Макаренка, який приділяв значну увагу оточенню в житті дитини.

У школах було заборонено вивчення основ релігії. Активізувалася антирелігійна кампанія.

Наголошувалося, що радянський уряд зробив освіту доступнішою для основної маси трудящих, і хоча у 1927—1928 навчальному році рівень грамотності зріс, поза школою ще залишалися близько 35 % дітей шкільного віку.

Вища школа зазнала великих змін. Найголовнішим завданням партії у сфері культури вважалася підготовка фахівців робітничого походження. Для вихідців із робітничого класу було введено низку пільг. Діти робітників і селян звільнялися від оплати за навчання в інститутах, складання вступних іспитів тощо. Звичайно, це не могло не позначитися на рівні освіти. Тому при вузах почали створюватися підготовчі робітничі факультети (робітфаки).

У 1927 р. гостро постала проблема педагогічних кадрів. Було істотно збільшено випуск учителів, розширено систему курсового навчання. Серйозна увага приділялася національним кадрам. Наприкінці 1920-х рр. близько 53 % від загальної кількості студентів в Україні становили українці.

РОЗВИТОК ОСВІТИ В 1920-ті рр.

Напрямки

Ліквідація неписьменності

Розбудова державної системи освіти

Від 1921 р. створювалися школи ліквідації неписьменності — лікнепи, у яких мали навчатися всі, хто не вміє читати й писати, віком від 8 до 50 років. Завдяки лікнепам на кінець 1920-х рр. в основному вдалося подолати неписьменність населення. Із запровадженням політики українізації велика увага приділяється навчанню рідною мовою

Виховання дітей віком від 4 до 8 років здійснювалося в дитячих садках та дитячих будинках; від 8 до 15 років — у дитячих будинках та семирічних трудових школах; від 15 років (після закінчення семирічки) підлітки вступали до профшколи з дворічним терміном навчання, системою, якою завершувалася початкова освіта. Основну увагу початкова школа зосереджувала на підготовці молоді для виробництва. Вищими навчальними закладами в 1922—1929 рр. були технікуми й інститути. Технікуми готували вузьких спеціалістів для виробництва. Інститути здійснювали підготовку адміністраторів, організаторів виробництва

1920-ті рр. стали періодом стрімкого відродження науки. У 1921 р. президентом УАН було обрано М. Василенка. УАН було перейменовано на Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Такою назвою декларувався намір об’єднати в межах однієї організації наукову інтелігенцію всієї України (у тому числі західноукраїнську). У 1922 р. відбулися перевибори президента ВУАН. (Спочатку було обрано О. Левицького, а після його смерті — В. Липського.) Діяли три відділи ВУАН — історико-філологічний, фізико-математичний, соціально-економічний.

Запитання для закріплення

Визначте основні тенденції розвитку науки в УСРР.

4. Література та мистецтво.

Розповідь учителя

Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 1920-х рр. викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій та об’єднань. Літературно-художні об’єднання виникали її розпадалися, дискусії спалахували з новою силою.

Найвідомішими об’єднаннями цього часу були «Плуг» — спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), «Гарт» — спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ — Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Велику популярність мали твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша.

Жваві дискусії про шляхи розвитку української літератури викликала діяльність М. Хвильового (Фітільова). Він був росіянином, членом більшовицької партії, проте щиро прагнув розвитку української культури. Виступаючи в дискусіях 1920-х рр., М. Хвильовий наголошував на тому, що без Європи українське відродження неможливе.

У середині 1920-х рр. в Україні налічувалося 45 професійних театрів. У цей час на сцені низки міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр «Березіль» у 1922—1933 рр. очолював талановитий реформатор та експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської культури. На сцені театру «Березіль» виступали видатні майстри — А. Бучма, М. Крушельницький, О. Мар’яненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський.

У 1920-ті рр. стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалася Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського та світового кіномистецтва О. Довженко (фільми «Звенигора» й «Арсенал»). У театрі та кіно успішно працювала М. Заньковецька.

Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького. Популярними були хорова капела «ДУМКА», Київський симфонічний ансамбль, національні театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі.

Правдиве відображення дійсності проголосила своїм завданням Асоціація художників Червоної України. Члени Асоціації — І. Їжакевич, К. Трохименко, Ф. Кричевський тощо — за допомогою нових виразних засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. Плідно продовжував працювати М. Бойчук та послідовники його оригінальної школи («бойчукісти»). З’явилися нові імена талановитих художників і скульпторів (А. Петрицький, В. Касіян).

Отже, у 1920-х рр. українські література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, усупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня.

Постаті в історії

Микола Хвильовий (справжнє прізвище — Фітільов; 1893—1933 рр.) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози. Ще в шкільні роки долучився до революційної боротьби. Брав участь у Першій світовій та громадянській війнах, від 1921 р. жив і працював у Харкові, де активно заявив про себе як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій («Гарту», «ВАПЛІТЕ», «Пролітфронту»). Під час літературної дискусії в Україні (1925—1928 рр.) висловив вимогу перед новою українською літературою перестати наслідувати Москву й орієнтуватися на «психологічну Європу». Уважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти «євразійський Ренесанс», у якому провідну роль відводив новій українській культурі. Його літературне гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!» набрало політичного звучання. Його погляди були засуджені партійними керманичами, і він зазнав переслідувань.

На знак протесту проти голодомору 1932—1933 рр. й арешту свого друга М. Ялового 13 травня 1933 р. наклав на себе руки.

Лесь Курбас (повне ім’я — Олександр-Зенон Курбас; 1887—1937 рр.) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. У 1916 р. вступає до театру М. Садовського. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, із якої виріс згодом «Молодий театр» — театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. Улітку 1920 р. Лесь Курбас, зібравши своїх кращих акторів під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) почав своє турне містами Київщини. Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926 рр.), а потім і філософського (1926—1933 рр.) театру в Україні. Однак його було наклепницькії обмовлено, звільнено з посади керівника «Березілю» та заарештовано в Москві, де він кілька місяців працював у єврейському театрі на Малій Бронній. Леся Курбаса було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 1937 р. після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох. У 1957 р. посмертно реабілітовано.

Михайло Бойчук (1882—1937 рр.) — український художник, маляр-монументаліст, лідер групи «бойчукістів». Член НТШ від 1912 р. У 1917 р. бере участь у заснуванні Української академії мистецтв, стає професором майстерні монументального живопису. Від 1924 р. — професор Київського художнього інституту. Заклав основи українського монументального мистецтва, майстри якого об’єдналися в Асоціацію революційних митців України. У 1919 р. бойчукісти виконали розписи Луцьких казарм у Києві, санаторію ВУЦВК в Одесі (1928 р.), Червонозаводського театру в Харкові (1933—1935 рр.) та ін. 26 листопада 1936 р. був заарештований НКВС і звинувачений радянською владою в контрреволюційній фашистській діяльності та розстріляний 13 липня 1937 р.

Олександр Довженко (1894—1956 рр.) — український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографа. Народився в селі Сосниці Чернігівської губернії в Україні. Закінчив Глухівський учительський інститут (1914 р.). Навчався в Київському університеті й Комерційному інституті в Києві. Викладав фізику, природознавство й гімнастику в гімназії (1914—1917 рр.). 1918—1920 рр. провів у лавах Червоної армії. У 1920—1921 рр. брав участь у створенні Київського відділу народної освіти, у 1921—1923 рр. — на дипломатичній службі в Польщі та Німеччині. Навчався живопису в Мюнхені й у Берлінському художньому училищі. У 1923—1926 рр. — художник-ілюстратор газети «Вісті ВУЦВК» у Харкові. Згодом стає одним із засновників ВАПЛІТЕ, через яке згодом зближається з ВУФКУ. У 1920-х рр. починає активно цікавитися акторською майстерністю та режисурою. Від 1926 р. — режисер-постановник на кіностудіях Одеси, Києва, Москви. Серйозний успіх мав після виходу в 1929 р. фільму «Звенигора». Далі О. Довженко подорожує різними країнами, де пропонує до перегляду свої кінострічки. Після повернення на Батьківщину він продовжує свою діяльність в галузі кіно й режисури та знімає ще кілька стрічок («Аероград», «Щорс», «Мічурін», «Зачарована Десна» тощо). Заслужений діяч мистецтв Української РСР (1940 р.). Народний артист РСФСР (1950 р.). Лауреат Ленінської премії (1959 р. — посмертно за літературний сценарій «Поема про море»).

5. Релігійне життя в Україні. УАПЦ (для рівня стандарту).

Див. с. 291—293.

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

Завдання для дискусії

Визначте основні здобутки української культури 1920-х рр.

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

Неп уніс корективи в розвиток духовної сфери радянського суспільства. Зокрема відбулося: насильницьке впровадження марксистської ідеології; реформування системи освіти; уведення в Кримінальний кодекс відповідальності за переконання; посилення боротьби з неграмотністю; активізація антирелігійної кампанії; висилка за кордон видних представників інтелігенції.

За час запровадження політики коренізації в Україні було досягнуто набагато більше політичних успіхів, ніж в інших союзних республіках. Ця політика сприяла розвитку української національної культури, хоча й здійснювалася під пильним оком центру та супроводжувалася репресіями проти тих, хто був звинувачений у «націонал-комунізмі».

Разом із тим відбувалося нищення творів, які не вкладалися в ідеологічні межі режиму, діяльність творчих союзів мала пропартійне спрямування. Головним завданням партії була стандартизація духовного життя. Духовна сфера перебувала в лещатах партійної ідеології. Державний контроль за розвитком духовного життя в країні був складовою радянської моделі тоталітаризму. Попри це, в українській культурі 1920-х рр. спостерігався творчий злет.

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1) Опрацюйте відповідний матеріал підручника.

2) Підготуйтеся до узагальнення знань за темою «УСРР в умовах нової економічної політики (1921—1928 рр.)» (для рівня стандарту).