Історія України. 10 клас: Розробки уроків. Рівень стандарту. Академічний рівень

УРОК № 18 (26)

Тема. Культурний процес за радянської влади.

Мета: ознайомити учнів із політикою більшовиків у галузі культури; розповісти про здобутки більшовиків у подоланні неписьменності населення; формувати вміння учнів розкривати історичний процес через призму культурних процесів; виховувати в них повагу до досягнень культури України всіх епох і періодів.

Тип уроку: комбінований.

Основні терміни та поняття: політизація, ідеологізація, агітпоїзд, хата-читальня.

Обладнання: підручник, стінна карта «Культурне й духовне життя в Україні 1917—1920 рр.», атлас, ілюстративний та дидактичний матеріал.

Хід уроку

І. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель оголошує учням тему й основні завдання уроку.

II. ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Запитання та завдання

1) Які чинники сприяли українізації освіти?

2) Як революційні події позначилися на театральному житті України?

3) Чому вкрай складно відбувалися взаємини між УЦР і церквою?

4) Складіть розгорнутий план на тему «УЦР і православна церква».

5) Визначте на прикладі культурної політики УЦР вплив ідеології на розвиток освіти.

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

Бесіда за запитаннями

1) Назвіть основні здобутки культурного будівництва за часів УЦР.

2) Які труднощі доводилося долати на шляху українізації всіх сторін життя суспільства?

3) Пригадайте основні здобутки української культури за часів УЦР, гетьмана П. Скоропадського, Директорії УHP.

4) Коли було створено УАН і хто її очолив?

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Умови розвитку культури. Культура та ідеологія.

Розповідь учителя

Більшовицька політика в духовній сфері відзначалася крайньою політизованістю та ідеологізацією. Культура мала бути засобом пропаганди комуністичних ідей і виховання «нової людини» — будівника комунізму, відданого більшовицькій партії. Таким чином, комуністи приземляли культуру до ролі обслуги ідеології.

Установивши контроль над Україною, більшовики почали опановувати й культурно-освітню галузь. Політико-виховну та культурно-масову роботу серед населення України координував і спрямовував створений на початку 1919 р. Наркомат радянської пропаганди, який очолювали Артем (Ф. Сергєєв), а згодом — О. Коллонтай.

В умовах війни вони створювали культурно-освітні заклади, що були пристосовані для пропаганди комуністичних ідей: клуби, народні будинки, бібліотеки, хати-читальні, сільські будинки тощо, навіть узяли під свій контроль «Просвіти», намагаючись спрямувати їх в інше ідеологічне русло.

Важливим елементом у пропагандистській кампанії були агітпоїзди, агітпароплави, концерти, мітинги, демонстрації, театралізовані постановки тощо.

Робота з термінами та поняттями

Політизація — надання чому-небудь, набуття чим-небудь політичного характеру, посилення зв'язку з політикою.

Ідеологізація культури — прагнення поставити культуру на службу певних соціальних груп, класів та інших спільностей.

Агітпоїзд — спеціальний залізничний потяг, прикрашений наочними агітаційними матеріалами, укомплектований спеціальною командою агітаторів, акторів, які в містах зупинки влаштовували для великих мас населення виступи, мітинги, концерти, театральні постановки з ідеологічним підтекстом, роздавали пропагандистську літературу, газети, листівки.

Спочатку державний контроль над культурною сферою не був усеохоплюючим. Дозволялося розмаїття форм, жанрів, загалом, «свобода» творчості. Від митців вимагалася лише лояльність до нової влади. Така ситуація мала певний позитивний вплив на культурне життя, а загальне прагнення народу до «кращого майбутнього», яке обіцяли більшовики, надихало на творчість. Але вже незабаром така «свобода» змінилася жорстким партійним диктатом.

2. Освітня політика більшовиків.

Розповідь учителя

У сфері освіти політика Раднаркому УСРР відтворювала заходи, уведені до цього більшовиками в Росії.

Згідно з рішеннями VIII з’їзду РКП(б), масова політична й культурна робота на селі мала провадитися в трьох напрямах: комуністична пропаганда, загальна освіта, культурна освіта. Основним культурним осередком на селі стали хати-читальні, положення про які Наркомат освіти УСРР виробив у липні 1920 р., а в містах — народні будинки, бібліотеки, клуби. У 1920 р. на території республіки діяло 1300 клубів, понад 550 хат-читалень, близько 400 «Просвіт», 3100 бібліотек. Однак потенціал цих закладів не міг бути використаний на повну потужність у зв’язку з масовою неписьменністю. Напередодні революції в Україні неписьменними були 72 % населення. Створення республіканської комісії з ліквідації неписьменності (серпень 1920 р.), випуск підручників, букварів, навчальних програм дозволили розпочати її успішне подолання. На кінець 1920 р. 51,9 % населення України вже вміло читати й писати. Таке прагнення подолати неписьменність населення було продиктоване тим, що через засоби масової інформації, друковане слово можна було проводити цілеспрямовану політику виховання в комуністичному дусі.

Великої уваги радянські органи приділили шкільній освіті. 2 липня 1919 р. уряд УСРР ухвалив «Положення про єдину трудову школу», яке закріплювало обов’язковість і безплатність навчання дітей віком від 7 до 16 років, спільне навчання хлопчиків та дівчаток, викладання навчальних предметів рідною мовою, політехнічний (наближений до життя) характер освіти. Наприкінці 1920 р. в Україні налічувалося 22 тис. шкіл, у яких навчалося 2,25 млн учнів, половина з них — українською мовою.

Робота з документом

ІЗ ДЕКЛАРАЦІЇ ТИМЧАСОВОГО РОБІТНИЧО-СЕЛЯНСЬКОГО УРЯДУ УКРАЇНИ «ПРО ЗАВДАННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В ГАЛУЗІ ОСВІТИ» (26 січня 1919 р.)

Оскільки освіта мас є однією з перших умов усвідомлення масами своїх класових революційних завдань, то Тимчасовий робітничо-селянський уряд приділить найсерйознішу увагу організації шкільної і позашкільної освіти. Створення єдиної трудової школи, відкриття широкого доступу до університетів і фахової освіти робочим і селянським масам, організація народних університетів — ось в основних рисах педагогічна програма Тимчасового уряду...

1) Які основні завдання висували більшовики в освітній сфері?

2) Якою була мета більшовиків у розвитку освіти?

Унаслідок тривалої війни стали сиротами й безпритульними десятки тисяч дітей. 1 липня 1920 р. Наркомат освіти УСРР оприлюднив «Декларацію про соціальне виховання дітей», згідно з якою в республіці розгорнувся рух на допомогу знедоленим підліткам. В усіх губернських центрах і промислових містах було відкрито дитячі будинки, провадився збір коштів і натуральних пожертвувань на адресу сиріт і безпритульних.

Для забезпечення педагогічними кадрами середньої та вищої школи Наркомос УСРР оголосив мобілізацію професорсько-викладацького складу. Для підготовки вчителів протягом 1920 р. було відкрито 20 педінститутів, 48 педагогічних технікумів, близько сотні вчительських курсів.

Зазнала істотних змін і система вищої освіти. Замість університетів, які ліквідовувалися (до речі, на території Росії вони закриті не були), на їхній базі створили кілька спеціалізованих самостійних інститутів. У 1920 р. в УСРР діяло 38 інститутів, у яких навчалося 57 тис. студентів. Навчання було безплатним. Представники робітничого класу та трудового селянства отримали можливість вступати до вузів, не маючи середньої освіти, не складати вступні іспити. Для підготовки для вступу у вузи відкривалися робітничі факультети (робітфаки).

Радянська влада створила умови для професійної освіти: у 665 професійних школах і на 13 робітфаках навчалося 60 тис. студентів.

Більшовики виявили активну зацікавленість результатами роботи українських учених, поновивши в 1919 р. діяльність УАН, що мала три відділи (історико-філологічних, фізико-математичних та соціально-економічних наук), у складі яких працювали три інститути, 26 кафедр і кабінетів, а також 200 штатних і 500 позаштатних наукових співробітників.

Більшовики стежили за настроями в академічному середовищі і, не вагаючись, удавалися до репресивних заходів, коли вважали, що для цього є найменші підстави. Так, вони заарештували С. Єфремова, позбавили громадянських прав В. Косинського, і лише після неодноразових клопотань керівництва УАН академіки дістали змогу працювати.

Завдання

Заповніть порівняльну таблицю «Освітня політика в 1917—1920 рр.», визначивши риси освіти за часів: а) УЦР; б) П. Скоропадського; в) Директорії УНР; г) денікінського режиму; д) радянської влади.

3. Книговидання та література.

Розповідь учителя

Прагнучи створити в країні відповідну ідеологічну атмосферу, Комуністична партія не шкодувала коштів на розвиток видавничої справи. У кожному губернському й повітовому центрі виходили одна або кілька газет російською, українською, а часом і єврейською мовами. Загалом в 1919 р. налічувалося 388 періодичних видань, у 1920 р. — 360. У поєднанні з літературою агітаційно-пропагандистського спрямування періодична преса стала могутнім засобом формування суспільної свідомості.

Революційні струси вивели на авансцену низку самобутніх, талановитих постатей, зрозумілих і близьких широким верствам трудового народу. Серед робітництва та селян України були популярні збірки «Сонячні кларнети» (1919 р.) і «Плуг» (1920 р.) П. Тичини, «Заспів» (1920 р.) B. Чумака, «Удари молота і серця» (1920 р.) В. Еллана-Блакитного, «В польському раю» (1920 р.) І. Кулика, «Новели» (1920 р.) О. Досвітнього та твори інших сучасників. Із цікавістю читали дорослі й молодь пригодницьку літературу. Успіх у Харкові мала літературна група «Гроно» (1920 р.), серед учасників якої на поетичних диспутах точилися запеклі дискусії про те, кому і як будувати соціалізм, чи буде місце романтиці й ліриці в новому суспільстві, про революційні настрої мас.

У той складний час розпочалася творча діяльність майбутніх класиків української прози — А. Головка, Остапа Вишні, О. Донченка, І. Ле, C. Скляренка, П. Панча. Поетичну скарбницю України поповнювали твори О. Олеся (Кандиби), В. Сосюри, П. Тичини, В. Чумака, В. Еллана-Блакитного та інших поетів.

Загалом у революційний час в українській літературі формується кілька течій: романтизм (представники — В. Сосюра, В. Еллан-Блакитний, В. Чумак та ін.); «неокласицизм» (представники — М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен та ін.); символізм (представники — П. Тичина, Я. Савченко та ін.).

4. Театральне й музичне життя.

Розповідь учителя

У 1920 р. активно розвивався театр. Головну увагу творчих колективів було спрямовано на обрання репертуару, використання кращих творів вітчизняної та зарубіжної драматургії, а також створення нових сучасних п’єс.

У Києві виникла ціла низка професійних та робітничо-селянських театрів, зокрема, народний театр профспілки артистів сцени та арени «Синяя птица», театр Першого комуністичного полку, театр Червоної армії, театр «Арлекин», шість районних театрів та ін.

Талановитий творчий колектив сформувався в київському театрі ім. Т. Шевченка, який було створено в березні 1919 р. Під керівництвом режисера О. Загарова тут ставилася вітчизняна й західноєвропейська драматургічна класика, а в спектаклях брали участь Г. Борисоглібська, Л. Гаккебуш, О. Мар’яненко, О. Сердюк та ін. Справжнім явищем театрального життя став вінницький театр ім. І. Франка, заснований на початку 1920 р. Г. Юрою.

Розвиток музичного мистецтва в ті роки пов’язаний із симфонічним оркестром ім. Лисенка, організованим у Києві 1919 р., а також концертною діяльністю Державної української мандрівної капели («ДУМКА») під керівництвом Н. Городовенка. Симфонічні оркестри виникли також у Харкові, Катеринославі, Одесі.

Плідно діяла Українська академія мистецтв, заснована за доби Центральної Ради. Вона об’єднувала таких своєрідних майстрів пензля, як М. Бойчук, М. Бурачек, М. Жук, В. Кричевський, А. Маневич, О. Мурашко, Г. Нарбут. На цей час припадає сплеск «монументальної пропаганди» — створення скульптур видатних діячів революційного руху, творців культури та мистецтва минулого.

Перші кроки робив український кінематограф, який продукував стрічки агітаційно-пропагандистського змісту.

Але така плідна творча атмосфера натикалася на диктат із боку відповідних структур, які вимагали «ідеологічно правильних» спектаклів, вистав. Як приклад, Харківський губревком уже 4 січня 1920 р. запропонував відділу народної освіти у двотижневий строк закрити аполітичні театральні установи й підготувати список тих театрів, які «необхідно відкрити для робітників, підібравши відповідний репертуар як для театрів, так і для кінематографів».

5. Нищення пам'яток минулого.

Розповідь учителя

Будівництво нового комуністичного суспільства мало відбутися лише після того, як старий світ буде зруйновано дощенту. Такий підхід негативно позначився на культурних надбаннях попередніх епох. Почалося безглузде руйнування пам’яток минулого. У травні 1919 р. декретом Раднаркому УСРР започатковувалося знесення старих пам’ятників, споруджених у дореволюційний час. У результаті було зруйновано й чимало пам’яток, які мали художню та історичну цінність.

Так, у Києві було знесено пам’ятники княгині Ользі та просвітникам Кирилу й Мефодію, Андрію Первозванному тощо. Така сама картина спостерігалася і в інших містах.

Натомість створювалися пам’ятники «видатним революціонерам», які не мали особливої художньої цінності. У містах України почали з’являтися пам’ятники К. Марксу, Ф. Енгельсу, Л. Троцькому, К. Лібкнехту, Р. Люксембург, Перемозі Жовтня тощо.

6. Церковно-релігійне життя.

Розповідь учителя

Під час першого встановлення більшовицька влада, перебуваючи в Києві, не встигла будь-яким офіційним чином задекларувати своє ставлення до церкви. Однак кілька фактів не залишали сумнівів у її антицерковній позиції: унаслідок обстрілу та реквізицій постраждало кілька київських храмів; загін червоноармійців, увірвавшись на територію Лаври, розстріляв митрополита київського й галицького Володимира.

Під час повторного повернення більшовики вже керувалися декретом «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви (Про свободу совісті)» від 20 січня 1918 р. У документі крім положень, які фіксували світський характер держави й відокремлення церкви від школи, ухвалювалися такі положення, що ставили релігію та церкву в безпрецедентне становище. Ішлося про заборону релігійним громадам і церкві володіти власністю, позбавлення їх прав юридичної особи, націоналізацію церковного майна. Проте в документі не було жодних указівок, як це втілювати в життя, що створювало безліч конфліктних ситуацій і зловживань місцевих органів влади. Формально реалізація закону була доручена спеціальному відділу Наркомату юстиції.

Хоча більшовики проголосили свободу совісті, тобто сповідувати чи не сповідувати релігію, у реальному житті вони проводили жорстку антицерковну політику, насаджуючи атеїстичні погляди. У результаті церква як консервативна за своєю суттю та призначенням організація виявила ознаки опозиційності до таких перетворень і фактично постала в очах більшовиків одним із ворогів, із якими необхідно боротися. В Україні дія декрету про свободу совісті набула правочинності лише в 1919 р., але вже незабаром виявився його згубний вплив на церкву.

Влада чинила всілякі утиски Церкві, інколи просто знущаючись над священнослужителями та представниками релігійних громад. Місцева влада часто вимагала укладання договорів на оренду храмових приміщень, хоча культове майно, згідно з декретом, мало переходити до релігійних організацій у безплатне користування. Духовенство обкладалося непосильними податками. Траплялися випадки заборони на збір у парафіях пожертвувань, які призначалися для придбання церковно-богослужбових предметів і господарські цілі. Деякі представники влади взагалі забороняли будь-які збори груп віруючих, убачаючи в них можливість змови, контрреволюції. Окремі ревні чиновники вимагали оформлення спеціальних документів бажаючими відбути культові відправи та обряди.

Особливу роль у гоніннях на церкву відігравала ВУЧК. У перебігу полювання на тих, хто співчував українським визвольним змаганням, часто жертвами ставали особи духовного звання. Для того щоб привернути до себе увагу чекістів, досить було висловитися так, як це зробив архієпископ харківський Антоній (Храповицький): «Тут класова боротьба, поділ за верствами: інтелігенція й народ, пани й мужики. На мою думку, байдуже ставлення церкви до вбитих більшовиків недоречне... Де було більше невіруючих — серед юнаків (молодих офіцерів, які захищали Тимчасовий уряд. — Авт.) чи більшовиків, — ми не знаємо. Молитися треба за тих і за тих... Я готовий служити і в тому і в другому таборі».

Конституція РСФРР 1918 р., а слідом за нею й Основний Закон УСРР 1919 р. позбавили ченців і церковнослужителів активного та пасивного виборчого права, відмовивши їм у праві бути повноцінними громадянами.

29 липня 1920 р. Наркомюст ухвалив рішення про ліквідацію святих мощів «у всеросійському масштабі». Усвідомлюючи, що цими діями вони ображають релігійні почуття значної частини населення, більшовики рекомендували здійснювати експертизу релігійних святинь лише за сприятливих умов і доводити справу до кінця (тобто вивозити мощі до музеїв або ховати їх).

Радянська влада заборонила викладання будь-яких віровчень у державних, громадських і приватних навчальних закладах, за винятком спеціальних богословських.

Незважаючи на те, що віра в Бога визнавалася на законодавчому рівні приватною справою, держава втручалась у справи церкви та віруючих. У партійній програмі, затвердженій VIII з’їздом РКП(б) в 1919 р., наголошувалося: «РКП керується переконаннями, що лише здійснення планомірності та свідомості в усій суспільно-господарській діяльності мас потягне за собою повне відмирання релігійних забобонів». Досягненню цієї стратегічної мети підпорядковувалися всі наступні кроки більшовиків щодо релігії та церкви.

Для України за радянської влади залишалася актуальною проблема автокефалії УПЦ. Користуючись правом реєструвати статути релігійних громад в органах влади, колишні члени Всеукраїнської православної церковної ради при Миколаївському соборі Києва заснували гурток прихильників автокефалії, головою якого став М. Мороз, а його заступником — В. Липківський. Вони ж очолили другу ВПЦР, засновану у квітні 1919 р. Але діяльність ВПЦР була перервана під час окупації Києва денікінцями, які виступали за єдину та неподільну Російську православну церкву (РПЦ).

Цікаво знати

У травні 1919 р. в Ставрополі відбувся Південно-Східний російський церковний Собор, у якому брали участь священики й миряни від Ставропольської, Донської, Кубанської, Владикавказької та Сухумсько-Чорноморської єпархій, а також члени Всеросійського помісного Собору, які опинилися на Півдні. Учасники Собору обрали вище тимчасове церковне управління на чолі з архієпископом Митрофаном. Згодом почесним головою Південно-Східного вищого тимчасового церковного управління обрано митрополита київського й галицького Антонія (Храповицького). Антоній різко негативно ставився до сепаратистських тенденцій у РПЦ. За його вказівкою було відібрано храми в прихильників автокефалії, заборонено богослужіння багатьом українським священикам і дияконам. В. Липківського й архієпископа катеринославського Агапіта заочно було віддано під церковний суд.

Із відновленням радянської влади в Україні ВПЦР активізувала діяльність у напрямі відкриття нових автокефальних парафій. Але для повнокровного життя автокефальній церкві бракувало власного єпископату. Висвячення його було пов’язано з канонічними перешкодами. Тому діячі ВПЦР пішли на повний розрив із Московською патріархією та 5 травня 1920 р. проголосили Українську православну церкву автокефальною та соборноправною.

Більшовики до цього акту поставилися прихильно, імовірно, сподіваючись, що поява самостійної Української церкви негативно вплине на РПЦ, із якою не можна було не рахуватися.

У липні 1919 р. Київський губвиконком передав автокефалістам Софійський собор. Швидкими темпами здійснювався переклад богослужбових книг українською мовою, у чому посильну допомогу церковникам надавали академік А. Кримський і професор Г. Голоскевич. Було зроблено певні кроки у справі організації духовної освіти.

Прихильники автокефалії Української церкви скористалися особливістю радянського законодавства, згідно з яким факт існування релігійних організацій установлювався не рішенням вищого духовного центру, а державними органами, які їх реєстрували.

У жовтні 1921 р. відбувся Всеукраїнський православний церковний Собор, на якому було обрано першого митрополита УАПЦ — В. Липківського. Канонічних підстав для цього не було, тому більшість істориків церкви вважала неканонічними й ті висвячення священиків та єпископів, які пізніше здійснював митрополит В. Липківський. Незважаючи на це, УАПЦ на теренах УСРР проіснувала до 1930 р. Потім її центри збереглися за кордоном. У 1990-х рр. вона відновила свою діяльність в Україні.

Завдання

Спираючись на розповідь учителя та відповідний матеріал підручника, визначте основні тенденції релігійного життя в 1917—1921 рр. і складіть схему.

V. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

Фронтальне опитування

1) Яким було ставлення більшовиків до сфери культури?

2) Які негативні явища у розвитку культури з’явилися з установленням більшовицького режиму?

3) Які зміни в системі шкільної та вищої освіти було запроваджено більшовиками в 1919—1920 рр.?

4) Які театральні й музичні колективи діяли в УСРР?

5) Яким було ставлення більшовиків до культурних надбань минулого?

6) Як виникла УАПЦ? Чому її створення було підтримано більшовиками?

7) Чим була зумовлена політизація та ідеологізація культури за часів більшовицького режиму?

8) Із якою метою більшовики розгорнули кампанію ліквідації неписьменності серед населення?

VI. ПІДСУМКИ УРОКУ

Незважаючи на встановлення більшовицького режиму, українська культура продовжувала плідно розвиватися.

Значний стрибок у розвитку культурної мережі, пробудження в робітничих масах прагнення до засвоєння духовних цінностей та інші позитивні явища не можна розглядати відокремлено від інших сторін життя. В обстановці, коли через призму воєнних перемог розглядалося все сьогодення й майбутнє, здавалося просто недоцільним аналізувати світовий досвід духовної культури, що неминуче призводило до применшення народної культури, деформації естетичних критеріїв, тенденційності, руйнування здобутків минулого тощо.

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1) Опрацюйте відповідний матеріал підручника.

2) Підготуйтеся до узагальнення знань за темою «Культура та духовне життя в Україні 1917—1921 рр.».

3) Доберіть фактичний матеріал, який би ілюстрував позитивні та негативні зрушення в галузі культури в УСРР у 1917—1921 рр.