Історія України. 10 клас: Розробки уроків. Рівень стандарту. Академічний рівень

УРОК № 17 (24)

Тема. Національно-культурне будівництво за часів УЦР.

Мета: ознайомити учнів із процесом національно-культурного будівництва; схарактеризувати здобутки та складності розвитку національної культури в 1917 — на початку 1918 р.; розкрити процес відродження української церкви; формувати в учнів інтерес до культурних надбань українського народу; виховувати в них високі моральні якості на кращих зразках національної культури.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: підручник, стінна карта «Культурне й духовне життя в Україні 1917—1920 рр.», атлас, ілюстративний та дидактичний матеріал.

Основні терміни та поняття: національно-культурне будівництво, українізація, «Просвіта», автокефалія.

Хід уроку

I. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Учитель оголошує учням тему й основні завдання уроку.

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

Запитання та завдання

1) Які заборони української мови, культури існували в Російській імперії?

2) Чи було українське шкільництво в Наддніпрянській Україні до 1917 р.?

3) Назвіть видатних діячів української культури початку XX ст.

III. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Умови розвитку культури.

Розповідь учителя

Роки революції та визвольних змагань були ненайкращим періодом для розвитку культури, але всупереч матеріальним негараздам і політичній нестабільності культурний процес не вповільнився, а, навпаки, прискорився. Як і будь-яка революція, кардинальна зміна в суспільному житті, події 1917—1921 рр. дали змогу проявитися творчим талантам із народу, які за звичайних умов навряд чи зуміли б пробитися та здобути визнання.

Кожний політичний режим, який діяв в Україні, намагався проводити власну лінію у сфері культури. При цьому, звичайно, підтримувалися лише ті діячі освіти, науки та мистецтва, які поділяли ідеологію згаданих режимів. Такий підхід наклав відбиток на всі аспекти культурного життя України 1917—1921 рр.

(Учитель привертає увагу учнів до таблиці.)

ЧИННИКИ, ЩО ВПЛИВАЛИ НА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В 1917—1921 рр.

Позитивні

Негативні

Із поваленням царського режиму припинилося переслідування українських митців, української мови та культури;

багато представників української творчої інтелігенції увійшли до складу УЦР, органів управління Української Держави П. Скоропадського. Обійнявши відповідальні посади, вони дістали можливість впливати на державну політику в галузі культури;

українські діячі в міру можливого фінансово й матеріально підтримували розвиток української культури;

будь-які значні революційні зміни дають можливість творчій молоді розкрити талант;

не існувало обмежень у реалізації власних творчих виявів. Розмаїття стилів і жанрів

Розкол суспільства на різні політичні табори. Висока політизація;

постійна зміна політичних режимів, які проводили власну політику в yсіx сферах суспільного життя і, відповідно, у культурі. Деякі з існуючих режимів здійснювали репресії проти діячів культури;

в умовах громадянської війни в суспільстві панувала нетерпимість, жорстокість. Людське життя втратило цінність;

зруйнування культурно-освітніх, наукових закладів;

економічна розруха, невлаштованість життя;

еміграція провідних діячів культури за кордон

2. Політика Української Центральної Ради в галузі освіти.

Розповідь учителя

Демократичні процеси, започатковані після повалення монархії в Росії, відкрили широкі можливості для відродження української культури та освіти. Українська інтелігенція, що була натхненником Української революції, активно взялася за українізацію освіти, творення різноманітних культурно-освітніх товариств, організацій. Учителі отримали свободу у виборі підручників і методів навчання. Консолідація українського вчительства вилилась у створення Всеукраїнської вчительської спілки, заснування журналу «Українська школа».

Робота з термінами та поняттями

Українізація — процес поступового поширення в освіті, культурі, державному управлінні, судочинстві та інших галузях життя української мови, утвердження її як державної після тривалого періоду заборон і переслідувань. (Не слід плутати з коренізацією — політикою більшовиків 1923—1933 рр., яка в Україні проводилася у формі українізації.)

Наприкінці березня 1917 р. в Києві відбувся Український педагогічний з’їзд, у резолюціях якого було висунуто вимоги заснування головної української шкільної ради, утворення українських бібліотек, українізації вчительських семінарій та інститутів, викладання Закону Божого українською мовою, українізації духовної школи.

Почалося заснування українських шкіл, перші з яких створювалися виключно на громадські гроші.

Українське товариство шкільної освіти на чолі з відомим громадським діячем І. Стешенком не лише створювало українські навчальні заклади, а й домоглося від міністра освіти Тимчасового уряду дозволу на запровадження української мови й вивчення українознавчих предметів у народних школах, учительських семінаріях та інститутах, інших вищих навчальних закладах.

У травні шкільна комісія Центральної Ради розпочала запровадження української мови в усіх навчальних закладах. За сприяння Товариства шкільної освіти були організовані місячні курси українознавства для вчителів.

Літо 1917 р. було багатим на з’їзди й конференції, присвячені проблемам культурно-освітнього будівництва. Наприкінці липня II Всеукраїнський з’їзд учителів (близько 700 делегатів) ухвалив рекомендації для Генерального Секретаріату в галузі освіти, запропонував створити навчальні заклади за типом єдиної школи, розробленим спеціальною комісією при Товаристві шкільної освіти. Передбачалося заснування комісії при Генеральному Секретаріаті для вироблення програм українознавства, створення Науково-педагогічної академії, організації в усіх повітах учительських спілок, а в селах — осередків «Просвіти».

На початку серпня 1917 р. відбувся Всеукраїнський професійний учительський з’їзд, який затвердив Всеукраїнську вчительську спілку, започатковану ще в травні. На вересневому з’їзді просвітян засновано Всеукраїнську спілку «Просвіт», накреслено широку програму праці в галузі позашкільної освіти.

Улітку 1917 р. Генеральний Секретаріат народної освіти звернувся до Тимчасового уряду Росії й Верховного головнокомандувача з проханням про демобілізацію вчителів з України. У результаті до осені 1917 р. достроково з діючої армії було звільнено близько 13 тис. педагогів.

Завдяки цим підготовчим заходам новий навчальний рік мав початися вже в умовах широкої українізації навчального процесу.

До осені було відкрито 39 українських гімназій (25 із них діяли в селах), а загалом до кінця року — 53 середні школи. Крім того, протягом 1917 р. в Україні заснували 215 нових так званих початкових шкіл (до революції їх налічувалося 356). Усі вони утримувалися громадським і приватним коштом. А також діяло 38 026 нижчих початкових однокласних шкіл та 1373 двокласні.

У грудні 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про підпорядкування всіх шкіл на території України (за винятком неукраїнських) Генеральному секретарству освіти. Потім було скасовано шкільні округи, дирекції та інспекції народних шкіл. Замість них призначалися губернські й районні комісари народної освіти, а також утворені раніше шкільні ради.

Велика увага приділялася виданню українських підручників. Тільки Товариство шкільної освіти в Києві в 1918 р. видало 2 млн примірників навчальних книг. Цими підручниками користувалися ще протягом десяти років.

Український освітянський рух наштовхнувся на опозицію російського та зрусифікованого чиновництва, антиукраїнської частини інтелігенції. Проти швидких темпів українізації школи виступили окремі діячі Київського шкільного округу, професура Київського університету Св. Володимира.

Навіть після утворення Генерального секретарства освіти, яке очолив І. Стешенко, куратор шкільного округу В. Науменко не визнавав його державного статусу й відверто ігнорував розпорядження цього органу.

Українізація вищої школи спочатку передбачала створення кафедр українознавства (української мови та літератури, історії, економіки, права) та викладання українською мовою. Першим у справі українізації вищої освіти став Харківський університет. Завдяки ректору університету професору Д. Багалію й професору М. Сумцову вже в липні діяли кафедри української історії та української філософії.

Натомість ректори Київського та Одеського університетів чинили перешкоди на шляху українізації керованих ними закладів. І все ж таки завдяки зусиллям професора П. Тутковського, доцентів І. Сушицького, О. Грушевського, І. Огієнка Київський університет також запровадив українознавчі дисципліни.

У березні 1917 р. технічна інтелігенція Києва згуртувалася навколо товариства «Праця». Під егідою цієї організації відбулися з’їзди інженерів, агрономів, лісників, залізничників, на яких обговорювалися актуальні для України питання її економічного розвитку. З ініціативи товариства 5 жовтня 1917 р. в Києві було відкрито Український народний університет, який працював за державною програмою, мав історико-філологічний, природничо-математичний та юридичний факультети. Заняття для слухачів цього навчального закладу провадили кращі викладацькі кадри й науковці столиці. На початок листопада в університеті навчалося 1370 студентів.

Наступним кроком у галузі вищої освіти стало відкриття 7 листопада 1917 р. Педагогічної академії в Києві, діяльність якої розпочалася з однорічних педагогічних курсів для підготовки вчителів українозначих предметів.

У березні 1918 р. Міністерство освіти УНР розробило план подальшої українізації вищої та професійної освіти, який передбачав створення мережі нових державних вищих навчальних закладів, а також розв’язання проблеми підготовки викладацьких кадрів. Але цим планам не судилося здійснитися.

3. Діяльність «Просвіт».

Розповідь учителя

Товариства «Просвіта», що поширили свою діяльність у Наддніпрянській Україні під час революції 1905—1907 рр., були закриті в період реакції. Єдина «Просвіта», яка продовжувала свою діяльність до початку Першої світової війни, була Катеринославська. Повалення царизму дало новий імпульс створенню «Просвіт». Вони виникали спонтанно та вже влітку 1917 р. Україна була вкрита густою мережею товариств. Найбільш активно «Просвіти» діяли в сільській місцевості й не залежали від органів державної влади. Товариства стали надзвичайно важливими осередками українського руху на місцях. Вони мали свої театральні трупи, оркестри, видавництва, бібліотеки, читальні, народні будинки тощо. Книжковий фонд «Просвіт» формувався переважно з приватних колекцій, пожертв та подарунків письменників і видавництв.

Відновлена Київська «Просвіта» стала координуючим осередком просвітнього руху, і за її ініціативою 20 вересня 1917 р. в Києві відбувся І Всеукраїнський з’їзд «Просвіти», на якому було створено Всеукраїнську спілку «Просвіти» й організовано Центральне бюро. Чимало таких товариств відкрилося на Кубані, Зеленому й Сірому Клині. До кінця 1917 р. діяло близько 5000 «Просвіт».

У роботі товариств брали участь відомі українські письменники, поети, композитори, актори. «Просвіти» сприяли популяризації української культури, мови, історії серед широких верств суспільства.

Цікаво знати

Під час більшовицької й денікінської окупації «Просвіти» часто були єдиними організованими осередками українства. У червні 1921 р. в УССР діяло 4322 товариства, читальні й будинки «Просвіти». На початку 1922 р. всі вони були ліквідовані або реорганізовані на сельбуди та хати-читальні. Закрилися також усі «Просвіти» на Кубані, у Зеленому Клині й усьому СССР. Із «Просвіт» на Далекому Сході (Китаї) залишилася лише «Просвіта» в Харбіні (Манджуроя), яка діяла аж до 1945 р.

4. Книговидання, розвиток української мови.

Розповідь учителя

1917 р. відкрив не бачені до того часу можливості для українського книгодрукування й преси. Постало чимало видавництв, які почали масово друкувати українські книжки: «Українська школа», «Вік», «Час», «Українське видавництво», «Добровільне товариство видання дешевих і корисних книжок», «Сіяч» та ін. Загалом у 1917 р. на Наддніпрянщині й Кубані діяло 78 українських видавництв, а в 1918 р. — 104. Значна частина видавничої продукції мала агітаційно-пропагандистський характер, що цілком відповідало тому моменту. За даними Головної книжкової палати, у 1917 р. вийшло понад 747 найменувань українських книжок, а російською мовою — 452.

Крім книжок, масовими тиражами друкувалася періодична преса. Популярність серед читачів мали газети «Нова Рада» (орган УПСФ, із яким співпрацювали Є. Чикаленко, А. Ніковський, С. Єфремов, М. Грушевський тощо), «Робітнича газета» (орган УСДРП), «Народна воля» (орган «Селянської Спілки»), «Боротьба». З’явилися органи масової інформації і в інших містах: Харкові, Катеринославі, Полтаві, Вінниці, Катеринодарі, Новоросійську та ін. Крім матеріалів про поточні події, вони друкували історичні матеріали, короткі літературні твори тощо.

Для впорядкування українського правопису генеральний секретар освіти І. Стешенко доручив І. Огієнку скласти короткі правила українського правопису. 17 січня 1919 р. цей правопис було схвалено, і він був виданий як обов’язковий для вжитку в усій Україні. А в 1919—1920 рр. його затвердила й Всеукраїнська академія наук. Велася активна лексикографічна робота. Так, зокрема, були видані «Українсько-російський словник» (Київ, 1917 р.) та «Словник українськомосковський» (Київ, 1918 р.) В. Дубровського, «Російсько-український словник» (Вінниця, 1918 р.) С. Іваницького й Ф. Шумлянського та ін. Виходили друком термінологічні словники.

Щоправда, єдності літературної мови в той час ще не було: Наддніпрянщина користувалася літературною мовою Шевченка—Куліша— Грінченка, Галичина й Буковина — галицьким варіантом, що увібрав у себе багато полонізмів і регіоналізмів, Закарпаття — «русинською» мовою, що базувалася як на місцевих говірках, так і на москвофільському варіанті російської мови.

5. Мистецьке життя.

Розповідь учителя

Революційні події дали значний імпульс і мистецькому життю, збагативши його новим забарвленням.

Бурхливі соціальні потрясіння не оминули театральне життя. У квітні було створено Комітет українського національного театру, членами якого стали актори І. Мар’яненко, Лесь Курбас, композитор О. Кошиць, літератори В. Винниченко, О. Олесь, Л. Старицька-Черняхівська, публіцисти С. Єфремов, І. Стешенко та ін.

Згодом при Генеральному Секретаріаті народної освіти було створено театральний відділ, яким керував М. Старицький. Відділ протягом вересня 1917 — січня 1918 р. чимало зробив для розвитку театрального життя. Так, за його сприяння було створено мандрівний театр та видано каталог українських п’єс.

Найбільших творчих успіхів на ниві творення новітнього українського театру досягли Український національний театр під керівництвом І. Мар’яненка, трупа М. Садовського та започаткований Лесем Курбасом «Молодий український театр».

Цікаво знати

16 травня 1916 р. в Києві було започатковано невеликий театральний гурток (Лесь Курбас, С. Бондарчук, О. Добровольська та ін.), членів якого об’єднувало бажання творити нові форми театрального мистецтва, щоб виявити індивідуальність молодого українського покоління, відійти від традиційного українського театру та сформувати новітній український європейський театр. Так було започатковано «Молодіш український театр» Леся Курбаса, який ставив тільки нові українські або іноземні п’єси.

Київська міська опера почала підготовку двох опер українською мовою — «Тарас Бульба» М. Лисенка та «Черевички» П. Чайковського. Лібрето для останньої переклала Л. Старицька-Черняхівська, декорації створив усесвітньо відомий художник Г. Нарбут.

Наприкінці 1917 р. виник український театр в Одесі. В інших містах українське театральне життя перебувало ще в зародковому стані.

Велику увагу театральний відділ Генерального Секретаріату народної освіти приділив створенню національного кінематографа. Так, у Києві було відкрито перший стаціонарний державний кінотеатр. Кіноматографічна секція, що діяла у складі театрального відділу, установила зв’язки з великими закордонними фірмами з метою розширити кінематографічну базу в Україні, створювала мадрівний кінематограф для провінції. Планувалося за замовленням київської «Просвіти» випустити серію фільмів про історію України.

Помітною рисою культурного життя України стало виникнення творчих і громадських об’єднань: Центрального комітету охорони пам’яток старовини й мистецтва, фонду ім. Т. Г. Шевченка для виховання обдарованих дітей, Української жіночої спілки та ін. Створене у квітні Товариство українських правників узяло активну участь у розробці юридичної термінології, перекладі та виданні українською мовою чинних законодавчих актів.

Низку культурних проектів так і не вдалося втілити в життя: це стосується, зокрема, ідеї створення природничого й сільськогосподарського музею та національного музею-архіву.

Подією великої ваги стало відкриття в листопаді 1917 р. в Києві Української академії мистецтв, яка дістала державне утримання та всіляке сприяння. Академію очолювала рада у складі Д. Антоновича, П. Зайцева, Д. Щербаківського та ін. Ректорами академії були: В. Кричевський (22 березня 1918 р. Центральна Рада затвердила проект герба, розроблений ним на основі Володимирового Тризуба, що тепер відроджений як Малий герб України.), Ф. Кричевський (1918 і 1921—1923 рр.), О. Мурашко, Ю. Нарбут, М. Бойчук. Перші професори: М. Бойчук (монументальне мистецтво), М. Бурачек (пейзаж), В. Кричевський (архітектура, композиція), Ф. Кричевський (побутово-історичне малярство, портрет), А. Маневич, О. Мурашко, М. Жук (станкове малярство, рисунок), Ю. Нарбут (графіка). У 1921 р. до професорського складу додатково увійшли: Л. Крамаренко (монументально-декоративне малярство), В. Меллер (театральне оформлення), С. Налепінська-Бойчук (дереворит), Є. Сагайдачний, Б. Кратко (скульптура), А. Таран (мозаїка) та ін. Академія здобула право одержувати з-за кордону книжки, картини та матеріали без оплати мита, а також по одному примірнику всіх друкованих в Україні віщань у галузі мистецтва.

Українська академія мистецтв готувала спеціалістів із малярства, різьбярства, гравюри, художніх промислів, будівництва.

Постаті в історії

Георгій Нарбут (1886—1920 рр.) — усесвітьньо відомий художник-графік, один із багатьох діячів культури, які повернулися в Україну після повалення царизму. Він активно долучився до розбудови національного мистецького і політичного життя. Його по праву називають одним із найбільших графіків сучасності. Як це зрозуміло з його творів, він послідовно відстоював свою принципову позицію — творити сучасне мистецтво України, не зрікаючись її історичних високохудожніх здобутків. Крім ілюстрацій, Г. Нарбут робив шрифтові обкладинки, силуетні портрети, малював із натури пейзаж, створював алегоричні композиції, натюрморти. Його твори експонувалися на міжнародних виставках у Римі й Лейпцигу, Брюсселі, Празі, Берліні й Петербурзі. Як добрий знавець українського стародавнього мистецтва та геральдики, він виконав безліч гербів, створив і перші українські паперові гроші.

Михайло Бойчук (1882—1937 рр.) — український живописець. Здобув художню освіту завдяки підтримці митрополита А. Шептицького. Мріяв про заснування української школи церковного малярства. Від 1924 р. — професор Київського художнього інституту. Із його ім’ям пов’язане виникнення творчого об’єднання художників-монументалістів, відомих як «бойчукісти», завдяки яким Україна у 1920—1930-х рр. вийшла на рівень світової культури. Естетичні принципи митця та його школи в 1930-х рр. радянська влада визнала ідейно шкідливими та націоналістично обмеженими. «Бойчукістів» піддали репресіям, їхні твори в переважній більшості знищили. Самого М. Бойчука було розстріляно як ворога народу.

6. Церковно-релігійне життя.

Розповідь учителя

Релігія в житті українського народу в усі часи відігравала особливу роль — це був один із головних чинників формування нації, ментальності, національної самосвідомості українців.

Цікаво знати

У 1914 р. на українських землях діяло 8606 православних парафій, які обслуговувало 32 246 священиків. На території дев’яти губерній налічувався 131 монастир, де проживали 4691 чернець та 10 331 послушник. Окрім цього, релігійні потреби населення задовольняли 3174 уніатські церкви та 79 монастирів УГКЦ. Частина населення дотримувалася протестантського віросповідання.

Кризові явища, які охопили всі ланки суспільного життя Російської імперії, не оминули й церкву. Одержавлена Російська православна церква (РПЦ), що була знаряддям релігійної політики царизму, потребувала реальних змін. Революція відкрила шлях для демократизації внутрішньо-церковних відносин, а також взаємин між церквою та державою.

Частина духовенства вітала створення УЦР і делегувала до її складу своїх представників (священиків А. Ходзицького, Г. Чернявського та протоієрея Н. Шараєвського). Під час Українського національного конгресу в президії засідав представник українського духівництва отець П. Погорілко, а до почесної президії було обрано єпископа Д. Уманського. Незважаючи на це, УЦР не мала чіткої позиції в церковних справах. Захоплена ідеями соціалізму та світської держави, вона кидалася від однієї крайності до іншої: то підтримувала рух за відновлення прав Української церкви, то накладала на неї всілякі обмеження й заборони.

Так, уже 10 березня 1917 р. на своєму засіданні УЦР ухвалила рішення про те, щоб надіслати Тимчасовому уряду телеграму про «визволення митрополита Галицького і кардинала папського Шептицького». У березневому зверненні «До українського народу» йшлося про необхідність уживання української мови священиками. Центральна Рада заохочувала призначення єпископів-українців на місцеві кафедри. У складі делегації для поїздки в Петербург серед 12 осіб резервувалося одне місце для представника церкви. У той самий час М. Грушевський відкинув пропозицію делегації священиків про створення секретарства церковних справ на чолі з І. Огієнком. Але за наполяганням В. Винниченка, І. Стешенка, М. Левицького при секретарстві внутрішніх справ було створено департамент духовних справ на чолі з О. Карпінським. А постановами, ухваленими в червні, серпні й грудні 1917 р., церковнопарафіяльні школи та управління ними передавалися до компетенції секретарства (міністерства) освіти, як і деякі будинки, споруджені церковним коштом. Крім того, було вирішено, що монастирські та церковні землі переходили в розпорядження земельних комітетів.

Такі хитання не додавали авторитету УЦР серед духовенства. Також слід урахувати те, що переважаюча частина єпископату України (27 осіб, що становило 78 %), склад Київської духовної академії, духовних семінарій, настоятелів монастирів, апарату єпархіальних управлінь та консисторії були росіянами за походженням, та й решта єпископів (три українці, два грузини, один прибалт), за незначним винятком, були далекі від ідеалів Української революції.

Лише єпископ Катеринославський і Маріупольський Агапій (Антоній Вишневський) та деякі священики відверто співчували національно-визвольному руху співвітчизників.

Незважаючи на всі ці складнощі революція міцно поставила проблему статусу православної церкви в Україні, особливо після відновлення патріархії РПЦ. Більша частина виступала за збереження церкви в лоні РПЦ або, у крайньому випадку, надання автономії.

Послідовники традицій РПЦ гуртувалися навколо митрополита Київського Володимира, який підтримував єднання з Московською патріархією та її новообраним головою — Тихоном.

Але серед цієї частини духовенства існували прихильники внутрішнього реформування й оновлення церкви, як їх називали, «обновленці». Інша частина духовенства притримувала ідею автокефалії.

Робота з термінами та поняттями

Автокефалія (походить від грецьких слів «сам» і «голова») — повне самоврядування церкви, її незалежність від інших єдиновірних церков; адміністративна незалежність національної (помісної) церкви, на чолі якої стоїть патріарх, митрополит або колективний орган — Синод. Православна церква існує у вигляді самостійних помісних церков, ця самостійність виключно адміністративна, зовнішня й не порушує єдності віри, священнодійства, духовного досвіту. Право на автокефалію визнається Вселенською церквою за кожним православним народом, здатним до церковного самоврядування. Нині налічується 15 автокефальних церков. Процедура надання (здобуття) автокефалії чітко не визначена, що призводить до суперечок між Константинопольським (Вселенським) патріархом та іншими помісними церквами.

Прихильники ідеї автокефалії влітку 1917 р. утворили Український церковний комітет, який у листопаді було реорганізовано в Церковну раду. Ще до цього в усіх губерніях України відбулися єпархіальні з’їзди, які виступали за повернення колишніх прав Українській церкві. Оскільки ж УЦР у перших трьох універсалах відстоювала автономію України у складі федеративної Росії, то й православні ієрархи у своїх вимогах не виходили за ці межі. Характерно, що Московський патріархат був готовий прийняти вимоги.

Загострення ситуації в країні, зміни гасел Української революції з автономії на незалежність позначилися й на церковних справах. Почалася підготовка до скликання Всеукраїнського православного церковного Собору, який мав поставити питання про автокефалію Української церкви. На церковний форум запрошувалися представники чорного та білого духовенства, чернецтва, а також мирян. Із метою організації Собору було створено Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), члени якої звернулися до патріарха Тихона з проханням про дозвіл на скликання Всеукраїнського Собору. Не одержавши дозволу голови РПЦ, діячі ВПЦР на чолі з В. Липківським усе одно призначили початок роботи Собору на 28 грудня 1917 р.

Собор розпочав свою роботу на початку січня 1918 р. Його 279 делегатів утворили шість комісій: урядову (мала виробити положення про Вище церковне управління); комісію з питань єпархіального управління та парафіяльного життя; комісію з проблеми Української церкви; навчальну комісію, економічну комісію та комісію особового складу (мандатну). До керівних органів Собору було обрано значну кількість представників ВПЦР, які провадили ідею автокефалії.

Сподівання УЦР, пов’язані з роботою Собору, висловив перед його учасниками комісар у справах віросповідань О. Карпінський. Він, зокрема, заявив: «Якщо ви бажаєте служити народу, — перед вами лише один шлях: дати Українській церкві автокефалію. Таким чином ви виконаєте завдання, що його переслідує уряд УНР». Але хитке становище УЦР, наближення більшовицьких військ до Києва змусили противників автокефалії зайняти очікувальну позицію. У результаті робота Собору звелася до заслуховування окремих доповідей. Конкретних рішень так і не було вироблено, а загроза захоплення Києва більшовиками спонукала до згортання роботи та прийняття рішення про скликання в майбутньому другої сесії. Право на це отримала комісія на чолі з митрополитом Київським і Галицьким Володимиром та за участю двох представників від кожної єпархії. А до того часу пропонувалося на єпархіальних з’їздах обговорити питання про автономію чи автокефалію, українізацію церкви тощо.

Після повернення УЦР до Києва в березні 1918 р. відносини між УЦР і церквою відбувалися через спеціально створений департамент сповідування. До функцій цього органу належало інформування церковних установ про рішення УЦР і виконавчої влади та контроль за їх виконанням.

30 березня 1918 р. департамент ознайомив духовні консисторії з вимогами закону про підданство УНР, згідно з яким на посади священиків, дияконів і дяків не могли призначатися особи, що не визнавали цього закону або не підлягали йому, а 1 квітня рекомендував видрукувати в єпархіальних виданнях III і IV Універсали й урядові документи для оголошення їх віруючим у храмах.

Департамент відіграв позитивну роль у збереженні пам’яток церковної старовини й архітектури, виступав проти реквізицій церковних і монастирських будівель (зокрема, у Києво-Печерській лаврі) на користь світських установ. Однак, незважаючи на те, що департамент намагався відігравати роль посередника між державою та Церквою, взаємне несприйняття діячів УЦР та єпископату мінімізували результати його діяльності, зводячи її до розв’язання матеріальних питань.

Таким чином, українізація церкви збіглася із загальнонаціональним рухом, спрямованим на утвердження суверенності молодої Української держави. Однак захоплення соціалістичними ідеями не дозволило лідерам Центральної Ради побачити в православній церкві чинник, що міг сприяти консолідації народу, різних політичних сил під єдиними знаменами і гаслами.

7. Національно-культурне будівництво за часів Української Держави П. Скоропадського та Директорії УНР.

Див. с. 246—254.

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

I варіант

Учні разом з учителем систематизують матеріал, визначаючи основні здобутки й утрати в розвитку української культури за часів УЦР.

II варіант

Фронтальне опитування

1) Яким був переважаючий вплив на розвиток української культури за часів УЦР?

2) Хто був ініціатором створення перших українських шкіл: громадськість чи державні органи?

3) Як відбувався процес українізації освіти?

4) Чи було відкрито нові університети за часів УЦР?

5) Коли було створено Українську академію мистецтв? Хто її очолив?

6) Чи вдалося проголосити автокефалію Української православної церкви на скликаному в січні 1918 р. в Києві церковному Соборі?

V. ПІДСУМКИ УРОКУ

Діячі науки, культури та освіти не могли стояти осторонь того, що відбувалося навколо них. Кращі представники української інтелігенції з ентузіазмом сприйняли можливості для вільного розвитку національної культури.

Центральна Рада виступила ініціатором українізації всього суспільно-політичного й культурного життя України, що наштовхувалося на спротив російської та зрусифікованої частини бюрократії, політичних сил, які сповідували антиукраїнські погляди.

Ті кроки, які молода Українська держава зробила на культурно-мистецькій та освітянській ниві, заклали підвалини для подальшого піднесення української культури.

Вир революційних змін захопив і церкву. Підсумком діяльності групи українських священиків, спрямованої на здобуття Українською православною церквою статусу автокефальної, стало скликання Всеукраїнського Собору. Але керівники УНР виявили інтерес до церковного руху лише тією мірою, якою він збігався з їхніми уявленнями про реформування українського суспільства. Брак компетентного й авторитетного державного органу, який міг би бути дієвим інструментом взаємовідносин між державою й церквою, не дозволив діячам УЦР скористатися можливостями церковної організації для об’єднання народу навколо гасла національного відродження. Традиціоналізм і консерватизм більшості православної ієрархії в Україні виявилися сильнішими за тенденції демократизації й автономізації українського православ’я.

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацюйте відповідний матеріал підручника.