Історія української культури. Конспект лекцій

Тема 6.

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В XIX - НА ПОЧАТКУ XX СТ.

1. Загальні тенденції розвитку української культури. Освіта і наука в духовному житті України XIX ст.

2. Українське національно-культурне відродження.

3. Репресії царизму проти української культури.

4. Продовження традицій українського меценатства.

5. Розвиток українського мистецтва у XIX - на початку XX ст.

Загальні тенденції розвитку української культури. Освіта і наука в духовному житті України XIX ст. На кінець XVIII ст. було остаточно ліквідовано автономію України-Гетьманщини, її права, вольності та привілеї. Козацька старшинська еліта була включена до лав імперського дворянства, втративши при цьому свою колишню роль, частина козацтва покріпачена. Зникли всі особливості місцевого устрою, які відповідали народному характеру і складали кращі набутки національної культури. Це - традиційна система освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя. Вони поступалися своїм місцем загальноросійському порядкові, який тримався на централізмові, абсолютизмі, бюрократизмі. Так, була повністю зруйнована система нижчої освіти, повного краху зазнала система освіти в покріпачених селах. Пересічними духовними семінаріями стали Чернігівський, Переяславський та Харківський колегіуми, а Києво-Могилянська академія реорганізована в духовну академію (1919 р.). Відбулася канонізація церковного художнього життя, що різко скорочувало простір свободи в сакральній творчості і припиняло культурні впливи українського православ’я на духовне життя Росії. Все це різко погіршило стан національної культури і змінило всю структуру культурного життя.

Імперська політика Росії та імперії Габсбургів була спрямована на культурну уніфікацію, що заперечувало збереження та розвиток національних культур. У XIX ст. відбулося подальше розшарування української культури, поглибився розрив між культурою села і міста, еліти і простонароддя. Українська культура того часу була простором, де перехрещувалися різноспрямовані тенденції і різноманітні впливи: російська і європейська орієнтації, впливи німецької, польської та інших культур, які більшою мірою позначилися на житті міщан та дворянства. Селяни ж у цілому були хранителями традиційної основи буття.

У XIX ст. в Україні особливої гостроти набули проблеми національної самоідентифікації, збереження самобутності української культури, захисту й розвитку української мови. Відповіддю на політику уніфікації стало зростання рівня національної самосвідомості українців, консолідація національно-свідомих сил української інтелігенції. Саме національно-свідома інтелігенція переймалася вирішенням національних проблем в Україні.

Активне формування національної свідомості широких народних мас завдячувало розвитку освіти та просвітництву. Відомий український вчений-економіст, винахідник, просвітник і громадський діяч Василь Назарович Каразін (1773-1842 рр.) домігся згоди царського уряду на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, написав проект першого статуту.

17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету. Усього протягом першої половини XIX ст. цей заклад закінчило 2800 чоловік. Університет одержав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів. Структура його усталилася лише в 50-х роках. Навчання проводилося начотирьох факультетах: історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному та медичному.

В. Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науково-педагогічними силами. Йому самому належать наукові праці з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи. Він був винахідником парового опалення, сушильних апаратів, печі для сухої перегонки дерева, технології видобування селітри, конструктором сільськогосподарських машин. Сучасники слушно прозвали його «українським Ломоносовим».

В університеті працював відомий професор математики - Т. Ф. Осиповський (1765-1832), який у 1813 р. став ректором. Виданий ним у Петербурзі тритомний «Курс математики» протягом кількох десятиліть служив вітчизняним підручником з цієї важливої галузі. Тут здобував освіту математик світової величини, академік Петербурзької Академії наук та кількох іноземних академій М. В. Остроградський (1801-1861). В університеті працювали: відомий письменник П. Гулак-Артемовський (1790-1865), історики Микола Іванович Костомаров (1817-1885) та з 1882 р. - Д. І. Баталій (1857-1932).

З Харківським університетом зв’язане й ім’я відомого філолога-славіста, професора Ізмаїла Івановича Срезневського (1812-1880). Крім педагогічної, І. Срезневський займався науковою роботою. У 1833-1838 рр. він видавав у Харкові «Запорожскую старину» - фольклорну й історико-літературну збірку, яка була дуже популярною на той час. Всього вийшло 6 книг. Тут вміщено історичні пісні й думи XVI-XVIII ст., уривки козацьких літописів, переказів, уривки з «Історії Русів». Крім того, І. Срезневський включив до збірки і свої статті й стилізації під фольклор. Він же першим виступив у 1834 р. у пресі за якнайширше використання української мови, висловивши тверде переконання в тому, що її чекає літературна слава. Гуманітарні інтереси харківських філологів, більшість із яких були приїжджими з Росії і мали семінарську освіту, привели врешті до створення саме українського культурного центру.

Російський Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й провідником, колискою нової української романтичної культури, одним з перших осередків українського національного-культурного відродження XIX - початку XX ст. При університеті була заснована друкарня та книгаря, започатковано видання газет, журналів, альманахів. У Харкові з 1816 до 1819 р. випускався перший в Україні літературно-художній, науковий і громадсько-політичний журнал «Украинский вестник». Часопис першим започаткував друкування українською мовою. Він радив широко її використовувати на сторінках друкованих видань, публікувати нею друковані праці вчених, які, «можливо, змагатимуться з найосвіченішими народами Європи». У січні 1816 р. почав виходити перший в Україні журнал сатири і гумору «Харьковский Демокрит».

Заснування першого у Східній Україні університету, видання перших українських журналів, діяльність найвизначніших культурних сил того часу сприяли тому, що на початку XIX ст. Харків став найбільшим культурним центром в Україні.

У розвитку української самосвідомості поворотними стали тридцяті роки XIX ст. Саме тоді в українську культуру прийшло нове покоління - колишніх студентів університету. В Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Справа заснування університету в Києві затягнулася на декілька десятиліть. Цьому протидіяли польські сили, які не бажали втрачати свої традиційні впливи на Правобережній Україні. Відкриття Київського університету св. Володимира відбулося 15 липня 1834 р. За сподіваннями уряду, він мав остаточно «придушити дух окремої польської національності і злити її з загальним російським духом» і, таким чином, виконував функції форпосту для поширення російської освітньої системи в західних губерніях. Про українців уже ніхто не згадував. Але незважаючи на це, університет долучився до справи українського національного-культурного відродження.

Першим ректором Київського університету став професор М. О. Максимович - вчений-енциклопедист, природознавець, історик, фольклорист і літературознавець. Крім того, М. Максимович був пристрасним шанувальником історії та культури українського народу. Він стояв біля витоків української фольклористики, яку, по суті, започаткував своїми фольклористичними працями («Малоросійські пісні», 1827 р.; «Українські народні пісні», 1834 р.; «Збірник українських пісень», 1849 р.).

На Півдні України центром освіти став Рішельєвський ліцей, заснований 1817 р. в Одесі. До 1820 р. викладання в ліцеї велось французькою мовою. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею було відкрито Новоросійський університет. У 1875 р. засновано університет у Чернівцях.

4 серпня 1820 р. Гімназію вищих наук було засновано в Ніжині. Кошти на це виділив російський державний діяч, виходець з України, сенатор, граф Ілля Безбородько (27.02.1756-15.06.1815 рр.). Серед відомих випускників гімназії - письменники М. В. Гоголь та Є. П. Гребінка. У 1875 р. гімназія була реорганізована в історико-філологічний інститут імені князя Безбородька.

У другій половині XIX ст. в Україні почала розвиватися вища технічна освіта. Перший в Україні Південноросійський технологічний інститут було відкрито у 1885 р. у Харкові, у 1898 р. - Київський політехнічний інститут, у 1899 р. - Катеринославське вище гірниче училище. Крім того, у 1873 р. почав діяти Харківський ветеринарний інститут.

Таким чином передові діячі намагалися по-новому розв’язувати корінні питання вищої школи. Дуже гостро було поставлено прогресивну вимогу безстановості вищої освіти, здобуто певних досягнень щодо надання права на вищу освіту жінкам, розгорнуто діяльність за викладання рідною мовою. Ці процеси були характерні в цілому також і для освіти в Західній Україні.

«Українське національно-культурне відродження». Поняття «українське національно-культурне відродження» відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях наприкінці XVIII ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого - необхідністю протидії політиці імперій. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали «захисну реакцію», що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, спочатку культурницько-просвітніх, а згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.

Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження українські історики, як правило, поділяють на три етапи:

1) період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII - 40-і рр. XIX ст.);

2) українофільський або культурницький етап (40-і рр. XIX ст. - кінець XIX ст.);

3) політичний етап (з кінця XIX ст.).

Урядова політика протягом XIX ст. зводилась до того, щоб не допускати ніякого українства - ні радикального, ні поміркованого, ні клерикального, проводячи традиційний курс асиміляції українського населення в напрямку його русифікації. У цій тяжкій ситуації в Україні залишилася одна сила, що рятувала український народ від денаціоналізації - національна свідомість. Цю ідею успадкували українські діячі XIX ст. Це позитивно вплинуло на українську культуру, сприяло її розвитку у XX ст.

Формуванню національної самосвідомості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та шкільництва сприяла діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847 рр.). Щодо культурно-історичного процесу, то тут братство визнавало рівні права всіх народів на національному самобутність, державну та політичну самостійність, вільний розвиток мови та національної культури. Братству належала думка про особливі риси українського народу та його культури: волелюбність та природний демократизм, поетичність та віротерпимість.

Найбільш концентровано думки кирило-мефодіївців про суспільний розвиток і долю України викладені у «Книзі буття українського народу», авторами якої були М. Костомаров і М. Гулак. Написана високим біблійним стилем на зразок подібних книг на Заході, вона подає в короткому викладі картини світової, слов’янської та української історії, провіщає майбутнє української землі.

Ідеї близькі до тих, що відстоювано братство, висувалися також славнозвісною «Руською трійцею». Це було демократично-просвітительське літературне угруповання, яке діяло протягом 1833-1837 рр. у Галичині. Утворилося воно у Львові зі студентів духовної семінарії та університету. Новоприйняті члени зобов’язувалися «чесним словом протягом всього життя працювати на користь народу і відродження національної літератури». Назва походить від кількості керівного ядра засновників (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), яких укупі їхні ж товариші прозвали «Руською (що за термінологією мови українського населення тодішньої Галичини означало «українською») трійцею».

Маркіян Шашкевич (1811-1843 рр.), Іван Вагилевич (1814-1888 рр.) стали засновниками української літератури на західноукраїнських землях.

Однодумці «трійчан» почали «ходити в народ», записувати пісні та перекази, слова й вирази, вживані простими людьми. Приклад у цій справі подав Я. Головацький - студент філософського факультету Львівського університету. Він подорожував по містечках і селах Галичини і Буковини, а згодом побував й на Закарпатті, робив фольклорні записи, фіксував власні спостереження народного побуту.

Ще далі у своїх практичних діях пішов І. Вагилевич. Виїхавши в гірські райони Галичини, він не тільки збирав фольклор, а й закликав селян до боротьби проти національного та соціального гноблення.

Такою ж прикрою була доля підготовленої в 1836 р. до друку М. Шашкевичем «Читанки для діточок». Вона побачила світ у 1850 р., тобто через сім років після смерті упорядника. Читанка містила доступну для розуміння учнів інформацію про навколишній світ і державний устрій Австрійської імперії, перекази розповідей

Біблії, морально-повчальні тексти народних дитячих пісень, а також описи правил окремих розваг та ігор.

М. Шашкевич першим у навчальній практиці Львівської духовної семінарії почав виголошувати офіційні промови українською мовою, а не лише латинською, польською чи німецькою як було раніше. Крім того, діячі «Руської трійці» одночасно виголосили українською мовою релігійні проповіді в трьох церквах Львова. Все це справило величезне враження на слухачів і, як вони самі визнавали, піднесло їхній «руський дух о сто процент».

У 1837 р. у Пенні (Угорщина) надруковано українською мовою підготовлений членами «Руської трійці» збірник «Русалка Дністровая». З нього почалася нова українська література в Західній Україні. Він вийшов тисячним тиражем, сто примірників з якого видавець переслав з Угорщини до Відня, а решту до Львова. Однак власті наклали арешт на це видання. «Русалка Дністровая» підтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першоджерелом національного самопізнання. Незважаючи на цензурну заборону, «Русалка Дністровая» поряд із «Кобзарем» Т. Шевченка стала духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.

Діяльність М. Шашкевича та його соратників започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині, сприяла посиленню ідей демократії та гуманізму, пробудженню самосвідомості народу, появі й активізації прогресивних тенденцій у суспільно-політичному житті. Але видання «Русалки Дністрової» стало апогеєм діяльності «Руської трійці». Переслідувана властями, вона невдовзі розпалася. Згодом один з цих трьох піонерів національного відродження в Галичині І. Вагилевич перейшов до прихильників полонізації, а Я. Головацький, який під час буржуазно-демократичної революції 1848-1849 рр. в Австрії обійняв посаду професора і завідувача утвореної на початку 1849 р. кафедри української мови та літератури, а згодом - ректора Львівського університету, став на позицію погодінського панславізму і виїхав до Росії, де й помер на посаді голови Віденської археографічної комісії.

У другій половині XIX ст. національно свідома частина української інтелігенції почала об’єднуватись в громади, які займались національно-культурницькою і громадсько-політичною діяльністю. Перша громада виникла в Петербурзі. До її складу входили Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Василь Білозерський. їй судилося стати зачинателькою так званого громадівського руху, який в Україні під владою Російської імперії майже до кінця XIX ст. становив основу розвитку українського національного відродження.

На зламі 50-60-х років XIX ст. Петербурзька громада, поповнившись студентською молоддю, зросла майже до 60 осіб. За підтримки поміщиків-українофілів Василя Тарновського (Старшого) й Григорія Галагана було організоване видання творів українських письменників. У Петербурзі вийшли у світ «Записки о Южной Руси» і «Чорна рада» П. Куліша, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Кобзар» Т. Шевченка, альманах «Хата». За ініціативою Петербурзької громади було створено спеціальний фонд з добровільних пожертвувань для видання українських навчальних посібників та науково-популярної літератури.

П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, Олександр Кістяківський стали засновниками і провідними діячами громадсько-політичного та художньо-літературного журналу «Основа» - першого щомісячника українською мовою, хоча частина матеріалів друкувалася й російською мовою. «Основа» виходила у Петербурзі з січня 1861 р. до жовтня 1862 р. Безпосередню участь у підготовці цього видання брав Т. Шевченко. Журнал відстоював розвиток української національної культури, в т. ч. мови й літератури, історії, етнографії, фольклору, друкував твори українських письменників, історичні праці та документи, літературну критику й публіцистику, праці на педагогічні, мовні, музикознавчі, суспільні теми, спогади, щоденники. В «Основі» було надруковано понад 70 творів Т. Шевченка. Серед авторів журналу були П. Куліш, Марко Вовчок, С. Руданський, Л. Глібов, А. Свидницький та інші українські письменники. На його сторінках друкували свої твори М. Костомаров, Володимир Антонович (1834-1908 рр.), Тадей Рильский (02.01.1841-1902 рр.), Павло Житецький (1836-1911 рр.), Павло Чубинський (1839- 1884 рр.). Не одержавши від властей офіційного дозволу на продовження свого існування, журнал «Основа» - цей перший друкований орган українського національно-культурного руху - перестав виходити у світ, але в історії українського національного відродження він залишив помітний слід.

Крім «Основи», петербурзька громада видавала так звані «метелики» - маленькі книжечки з творами відомих українських письменників. У цій справі найбільше зробив П. Куліш. Він видав 40 книжечок-«метеликів» під загальною назвою «Сільська бібліотека». У них були надруковані твори Шевченка, Куліша, Марка Вовчка, Квітки-Основ’яненка, Мордовия, Ганни Барвінок, Стороженка та ін.

У 1861 р. виникла громада в Києві. Вона складалася із студентів-українців. Серед них - П. Чубинський, П. Житецький, В. Антонович, Т. Рильський. Громадівці видавали підручники і твори українських письменників, організовували українські концерти і вистави, поширювали освіту, засновували і працювали в недільних школах.

Одну з перших в Росії недільних шкіл було відкрито 11 жовтня 1859 р. у Києві на Подолі. Дозвіл на це дав попечитель, куратор Київського учбового округу (1858-1861 рр.) М. І. Пирогов (1810-1881 рр.). Учений і гуманіст, великий хірург, що в роки Кримської війни вперше здійснив операції з анастезією, він сприяв розвитку освітянського руху в Україні, підтримував прогресивні починання в педагогічній справі. За це царський уряд звільнив М. Пирогова з посади і відсторонив його від педагогічної роботи. Похований М. Пирогов у Вінниці, де знаходяться його музей-садиба і мавзолей.

Пізніше школи на зразок київської почали створюватись у багатьох містах і селах України. Про масштаби цієї діяльності свідчить хоча б той факт, що вже на початку 1860 р. тільки в Печорській, Подільській та Новостроєнській чоловічих недільних школах Києва, в яких учителювали київські громадівці, навчалося близько 1500 учнів. З 1859 р. популярність цих навчальних закладів стрімко зростала.

Навчання в недільних школах проводилось по неділях та у святкові дні. Учнями були спочатку діти, а потім і дорослі. Школи мали благодійний характер, учителі не одержували платні, а на шкільні витрати жертвували гроші приватні особи. Навчання в цих школах здебільшого велося українською мовою.

У лютому 1861 р. київські студенти заснували щоденну школу для дорослих. Заняття в ній проводилися в університеті св. Володимира. Активну викладацьку діяльність тут проводив студент історико-філологічного факультету О. С. Лашкевич. Крім того, він і його однодумці утримували також недільну школу, де на повне забезпечення приймалися селянські хлопчики, яких готували до вчителювання на селі.

Т. Шевченко восени 1860 р. написав у Петербурзі для народних шкіл «Букварь южнорусский» і мав намір створити серію підручників - «Лічбу», «Етнографію», «Географію», «Історію», але це він не встиг здійснити.

У Києві у 60-х роках XIX ст. почався рух хлопоманів. Таку назву з боку польських аристократів і московських публіцистів одержали студенти Київського університету, в основному польського походження, яких мучило сумління усвідомленням того, що польські пани століттям гнобили селян. Сам термін «хлопомани» означає бажання зблизитися з простим людом - хлопами. Хлопомани розмовляли виключно українською мовою, носили національний одяг і дотримувалися українських звичаїв.

Свою кінцеву стратегічну мету хлопомани вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, в якій вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки. Розпочати здійснення цих задумів вони вирішили з поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної та суспільно-політичної свідомості.

Хлопомани дійшли висновку, що «соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людності». Вони вирішили пізнати народ, його психологію, світогляд, традиції шляхом особистих спостережень і з цією метою, переодягтись у селянське вбрання, вирушили під час літніх вакацій у подорож по українських селах. За три такі походи вони обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину, значну частину Катеринославщини та Херсонщини.

Окрім подорожей по Україні, хлопомани влаштовували маніфестації на честь Т. Шевченка та інші, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували в 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали 15 бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі».

У відповідь на звинувачення поляків у зраді В. Антонович, нащадок давньої родини української шляхти, опублікував в журналі «Основа» свою знамениту «Сповідь». У ній він доводив, що дворяни Правобережжя мали дві можливості: або повернутися до українського народу й самовіддано працювати на його благо, намагатися компенсувати йому кривди столітнього гноблення: або ж лишитися незмінними паразитами, яким рано чи пізно доведеться тікати до Польщі. Обравши першу можливість, В. Антонович став славетним істориком України, довічним народовцем, визначним провідником українського руху.

Репресії царизму проти української культури. Підйом національно-культурного відродження йшов урозріз з русифікаторською політикою царського уряду. Царські чиновники доводили, що недільні школи - це, по суті, зловісна змова з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Військовий міністр Дмитро Мілютін попереджав царя про наміри хлопоманів нібито утворити самостійну українську державу. Реакцією царизму став циркуляр 18 липня 1863 р. міністра внутрішніх справ Росії Петра Валуєва - таємне розпорядження уряду, схвалене імператором - про заборону української мови. Поза законом фактично була поставлена українська література.

Противники підходу до української мови як до «південно-руського наріччя» звинувачувалися в «сепаратистських задумках, ворожих Росії і згубних для Малоросії». Було дано розпорядження цензурному відомству, щоб до друку дозволялися тільки ті твори українською мовою, які «належать до красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою як духовного змісту, так і навчальних, і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити».

Проте царська цензура під різноманітними приводами обмежувала також і друкування художньої літератури. Тому з 1863 р. видання книжок українською мовою в межах Російської імперії припинилося. У 1864 р. вийшло 12 назв, у 1865 - п’ять, у 1867-1869 рр. - по дві назви на рік.

Поява циркуляру Валуєва відбивала страх царського уряду перед зростанням національної свідомості серед інтелігенції, згуртованої у громадах, перед поширенням визвольних ідей. Цим циркуляром, за висловом видатного діяча та історика культури України Івана Огієнка, на українську літературу, науку, культуру накладали важкі пута, а українську інтелігенцію одірвали від народу, заборонили їй промовляти до нього рідною мовою. Офіційна заборона циркуляром української мови в школі призвела до того, що недільні школи було всюди закрито.

Ще до появи циркуляру Валуєва припинили свою діяльність громади. Громадівців звинуватили в антидержавній діяльності, згодом розпочалися адміністративні заслання. Павла Чубинського, наприклад, у 1862 р. вислали з Києва до Архангельської губернії.

Діяльність громад відновилася на початку 70-х років. Центром національно-культурної роботи у 70-90-х роках стала київська (пізніше - Стара) громада. До її складу входили визначні наукові й культурі діячі: В. Антонович, який очолював громаду, Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.), Микола Зібер (1844-1918 рр.), П. Чубинський, Олександр Кониський (1836-1900), Сергій Полонинський (1850- 1915 рр.), І. Нечуй-Левицький.

Стара громада дістала таку назву, аби відрізнити її старших і досвідчених членів, яких налічувалося близько 70, від нових громад, що також з’являлися й складалися переважно із студентів. Громадівці знову зосередилися на неполітичній діяльності.

З ініціативи членів громади в 1873 р. був заснований осередок української думки і науки - Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства. Це була перша легальна організація в галузі українознавства. Її головою обрали Г. Галагана, а секретарем - П. Чубинського, який, відбувши за «українофільство» семирічне архангельське заслання повернувся в Україну. За кілька років були підготовлені два томи «Записок» цього Товариства, проведено археологічний з’їзд, одноденний перепис населення Києва, створено бібліотеку, етнографічний музей.

На початку 70-х років П. Чубинський очолив науково-дослідну експедицію для збирання етнографічно-статистичних відомостей на території Правобережної України. Зібраний матеріал ліг в основу виданого у 1872-1873 рр. у Петербурзі за реакцією П. Чубинського семитомника праць експедиції «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край». У Києві склався сильний науковий центр з українознавства, проводились археологічні конгреси, видавались праці світового значення.

Репресії, які почалися в 1875 р., особливо посилилися після Емського акту 1876 р. Так назву дістав таємний указ, який підписав російський імператор Олександр II 18 (30) травня 1876 р. у м. Емс (Німеччина). Емський акт був витриманий у дусі циркуляра Валуєва. Він став подальшим кроком гноблення українського народу, переслідування його культури.

Емський акт забороняв ввіз у межі Російської імперії без дозволу «будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі», друкування та видання в імперії «оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі», крім історичних документів і пам’яток, із додержанням правопису оригіналів, творів красного письменства з користуванням тільки загальноприйнятим російським правописом. Емським актом заборонялися також «різні сценічні вистави й читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музичних нот». На інші мови почали перекладати навіть слова українських пісень, які виконувалися в театрах.

На підставі Емського акту було розпущено громади, припинив діяльність Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства в Києві, припинилося видання прихильної до українців газети «Киевский телеграф», яка фактично була друкованим органом київської громади в 1874-1875 рр. Наслідком Емського акту було й те, що в 1877 р. не було надруковано жодної української книжки.

Окремий пункт Емського акту стосувався персонально М. Драгоманова й П. Чубинського. їм було заборонено жити в Україні. М. Драгоманова й М. Зібера було усунуто з Київського університету і в 1876 р. вони, а також Ф. Вовк й С. Полонинський, виїхали за кордон. П. Чубинського було вдруге вислано і він працював у міністерстві шляхів сполучення в Петербурзі.

Емський акт став одним з проявів русифікаторської політики російського царизму щодо України, гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, але повністю його припинити не міг.

Продовження традицій українського меценатства. У XIX - на початку XX ст. українська культура розвивалася за відчутної підтримки українських меценатів. Одним з перших був цукрозаводчик Федір Симиренко (1791-1867 рр.). Багатьма добродійними, доброчинними справами уславилися вже згадувані В. Тарновський і Г. Галаган, Микола Терещенко (1819-1903 рр.), київський цукрозаводчик Василь Симиренко (1831-1915 рр.), Євген Чикаленко (1861-1929 рр.), Микола Аркас (1853-1909 рр.), Богдан Ханенко (1848-1917 рр.). Матеріальна підтримка ними діячів української культури, багатьох культурницьких починань є яскравим виявом їхніх патріотичних почуттів, найщирішого ставлення до справ національного відродження України, української культури. Так, В. Тарновський (Старший) ще в 1840 р. фінансував перший випуск «Кобзаря» Т. Шевченка.

Родина Терещенків на меценатство витратила близько 5 мли. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба - «Прагнути до громадських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва, ця родина фінансово утримувала Київську малювальну школу. Дочка М. Терещенка Варвара була одружена з Б. Ханенком, виконуючи заповіт чоловіка, вона передала в дарунок Києву свій особняк і величезну колекцію творів живопису, зараз це - Музей західного і східного мистецтва.

Григорій Галаган (1819-1888) в пам’ять про померлого єдиного сина Павла заснував колегію Павла Галагана в Києві (1871 р.), закриту російським урядом у 1916 р., пожертвував свій маєток у с. Дігтярі для ремісничого училища (1876 р.). Завдяки йому в Прилуках було відкрито чоловічу й жіночу гімназії. Працюючи головою Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства і співробітником Київської археографічної комісії, надавав допомогу цим організаціям. Разом з В. Симиренком, В. Тарновським (Молодшим) матеріально підтримував журнал «Киевская старина». За згадками і записами відомого громадського і культурного діяча, редактора «Киевской старини» В. П. Науменка, В. Симиренко був постійним жертводавцем журналу, щорічно перераховував на його потреби 1000 крб. В. Тарновським (Молодший) зібрав багато рукописів та малюнків Т. Шевченка і 1897 р. подарував їх Чернігівському земству.

Переймаючись українським національнім рухом, Є. Чикаленко захопився, як він сам висловився в одному з листів до М. Грушевського, «не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені». Коли у Є. Чикаленка в 1895 р. померла восьмирічна донька, він вирішив усі кошти, які б мали скласти її посаг, віддати на громадські цілі і таким чином вшанувати її пам’ять. Спочатку Є. Чикаленко вніс у редакцію журналу «Киевская старина» тисячу карбованців як премію за найкраще написану популярну історію України.

Є. Чикаленко також підтримував літературні таланти України. У 1902 р. він став літературним «хрещеним батьком» В. Винниченка, який тільки починав свою письменницьку діяльність, всебічно сприяв виданню його творів. Допомогу Чикаленка отримували А. Тесленко, М. Коцюбинський, О. Олесь, С. Васильченко. М. Вороний та інші. Є. Чикаленко взяв на себе оплату авторських гонорарів у журналі «Киевская старина», підтримуючи таким чином Б. Грінченка, Д. Яворницького, М. Коцюбинського.

Матеріали особистого архіву Миколи Аркаса свідчать про його велику й безкорисливу матеріальну підтримку багатьох діячів української культури, і насамперед М. Лисенка, В. Доманицького, Ф. Матушевського, В. Винниченка, Б. Грінченка та багатьох інших. Листувався М. Аркас з Гнатом Хоткевичем, матеріально підтримував видання його школи гри на бандурі. Прохань про допомогу було так багато, що в одному із своїх листів М. Аркас скаржився: «Велике лихо уславитись заможним чоловіком, а в дійсності не мати зайвої копійки».

Відомою українською меценаткою та громадською діячкою була Єлизавета Іванівна Скоропадська (1832-1890 рр.) - тітка гетьмана Павла Скоропадського. Своїми пожертвами вона підтримувала українські видання та недільні школи, жіночу гімназію в Полтаві. На свої кошти Є. Скоропадська заснувала школу в с. Рибці поблизу Полтави. Після заборони видань українською мовою у Російській імперії меценатка пожертвувала гроші на розвиток українського руху в Галичині, зокрема, на товариство «Просвіта» та журнал «Правда». З 1878 р. вона очолювала Полтавське філантропічне товариство.

Розвиток українського мистецтва у XIX - на початку XX ст. Особливості літературного процесу. Нову добу в українській літературі започаткувало опублікування «Енеїди» І. Котляревського в 1798 р. Цей твір розпочав процес оформлення української мови в сучасну літературну. Звучав він яскраво сатирично. Світлий гуманізм і патріотизм, широка демократичність, реалізм художніх образів, гумор, щира народна мова, використання фольклору, етнографізм - все це надавало великої популярності «Енеїді», як і подальшим драматичним творам І. Котляревського. Уже в перші десятиліття XIX ст. в українській літературі з’являються наслідування й переспіви «Енеїди». Вплив творчої манери її автора зазнали зокрема П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, А. Метлинський та інші. Першого прославили його байки, особливо «Пан і собака». Ця байка мала антикріпосницьке спрямування, ще більш виразне ніж в «Енеїді». В своїх творах П. Гулак-Артемовський дав перші зразки реалістичної байки, що на повну силу зазвучала пізніше в творчості Є. Гребінки і особливо Л. Глібова. Тоді як А. Метлинський розвивав панівний тоді в літературі романтизм - у своїх віршах він оспівав українські степи з високими могилами - свідками минулого кобзарів, козацтва, висловлюючи гарячу любов до України. Робили це й інші «харківські романтики» (М. Костомаров, І. Срезневський та ін.).

Основоположником української художньої прози став Г. Квіїка-Основ’яненко. Вперше українською мовою й серйозно (в стилі сентименталізму) описав він високі почуття простих людей свого народу, етнографічно точно при цьому зобразивши реалії їхнього життя. Хоча був і гумор у його творах (от хоча б і в «Конотопській відьмі»), але важливо було те, що він перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

І все ж, як зазначив літературознавець О. Білецький, «незважаючи на виступи Котляревського, навіть на успіхи збірників Цертелєва, Максимовича і Срезневського, які доводили до відома читачів пам’ятники української пісенної творчості, незважаючи на культурне пожвавлення в Харкові, де в певних колах, близьких до першого університету, заснованого в Україні 1805 року, виникло кілька ефемерних журнальчиків, які в числі всього іншого, друкували й матеріали українською мовою, - все ж не було надії на те, що літературні дослідження окремих аматорів приведуть до виникнення цілої літератури. Становище було б дуже складним, коли б наприкінці 30-х років не пролунав голос геніального Т. Г. Шевченка».

У своїх романтичних творах («Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гамалія» тощо) Т. Шевченко звернувся до трагічного й героїчного минулого свого народу. В реалістичних творах «Кавказ», «Наймичка» засудив національне й соціальне гноблення свого народу, оспівав боротьбу за волю («Гайдамаки» та ін.). У творах «Швачка», «Великий льох» дав влучні політичні оцінки історичних подій. У багатьох творах Т. Шевченка містилися пристрасні й водночас високохудожні заклики до сучасників творити гуманні, чесні й мирні вчинки в ім’я як людей, так і культури, справедливості й України в цілому.

У 40-х рр. розквітнув літературний талант П. Куліша, який написав тоді історичний роман «Чорна рада», започаткувавши ним українську романістику. Історичні художні твори писав тоді й О. Стороженко. У 1856-57 рр. П. Куліш видав у двох томах науковий збірник «Записки о Южной Руси», 1860 р. - літературний альманах «Хата». Дописував до «Основи», а 1862 р. видав першу збірку поезій «Досвітки» й з того часу систематично писав та друкував вірші й численні переклади Шекспіра, Гете, Шіллера та інших поетів, Біблії. З цього, власне, й розпочалася широкомасштабна перекладацька діяльність в нашій літературі.

На рубежі 50-60-х рр. до української літератури влилися нові таланти. Марко Вовчок (М. Маркевич) розвивала демократичний напрям у прозі. В її «Народних оповіданнях», повістях «Кармелюк», «Інститутка» з великою силою художньої пластики, створені трагічні картини кріпацького життя, ліричні й драматичні образи простих людей. Проте Марко Вовчок (в оповіданні «Сестри») порушила й нову тему - розорення «вільного» селянства й появу нової форми визиску - найманого. Її новаторством було й продовження шевченківських традицій у прозі. Крім того, до неї українська проза ще не знала такого тонкого психологічного аналізу складних душевних переживань героїв із народу. Особливо жінок-селянок.

«З простою красою й ніжністю її мови й стилю, - писав І. Франко, - в’яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх нещасних і страждаючих, а особливо до найбідніших між бідними, до жінок».

Водночас традиції гумору, звичайно, було дотримано в нашій літературі і на той час. Твори С. Руданського незмінно викликають сміх (особливо його славнозвісні «Співомовки»), влучно й дотепно картають вади в характерах людей. Тільки в 1859 р. він створив понад 145 гумористичних віршів. Гумор і сатира переплелися й у прозі А. Свидницького, автора відомих «Люборацьких». Його поезії теж мають неабияке значення як твори революційного спрямування й пристрасного викриття потворності «темного царства» пореформеного часу.

Великого й політично загостреною є літературна спадщина О. Кониського (до речі, автори першої ґрунтовної наукової біографії Т. Г. Шевченка в 2-х томах). Це повісті, оповідання,бойові публіцистичні статті, нариси, дослідження, вірші... Зокрема, поезії друкувалися в «Черниговских губернских відомостях» (1858), пізніше в «Правді», «Зорі» та по інших альманахах. Його публіцистичні статті на захист української культури були особливо цінними під час дії Валуєвського указу (1863 р.), що суттєво обмежував функціонування української мови.

Розвиток жанру соціально-психологічного роману пов’язаний з творчістю Панаса Мирного («Хіба ревуть воли як ясла повні?»). До того ж уперше в українській літературі він починає пильнувати ритміку прози, її інтонаційну відповідність змістові, авторському настроєві. Писав також вірші, драми, перекладав з англійської (зокрема твори В. Шекспіра). В його творах головна увага приділялася переживанням героїв, їхньому внутрішньому світові, мотивам їхніх вчинків, розвиткові поглядів.

І. Нечуй-Левицький значно розвинув жанр соціально-побутової повісті. Його повісті та оповідання з життя селянства і робітництва («Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я») давно стали класикою української літератури. Поетизувавши слідом за Г. Квіткою-Основ’яненком, М. Гоголем, П. Кулішем, Марком Вовчком цільні народні характери, він водночас об’єктивно відтворив світло й тіні народного життя, в якому нерідко духовне взаєморозуміння зникає навіть між членами однієї сім’ї. Йому, як і Свидницькому чи Панасові Мирному, мало було представити своїх героїв жертвами соціальної несправедливості, він намагався осмислити етичні основи народного життя, виявити об’єктивні причини занепаду, деморалізація особистості. Чималий інтерес становить і історична проза І. Нечуя-Левицького, його численні історико-популярні, публіцистичні брошури, історичні романи («Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський»), Був він лексикографом та неабияким літературним критиком. Як прозаїчні, так поетичні твори писав на Західній Україні Ю. Федькович. Його, активного діяча національного пробудження на Буковині, називають «Буковинським Кобзарем». Поезія Ю. Федьковича сповнена щирих почуттів, чесних роздумів над проблемами людського життя, осуду австро-німецьких загарбників (поеми: «Довбуш», «Лук’ян», «Новобранчик», «Дезертир»), Його твори друкувалися по журналах «Нива», «Правда», «Мета», «Вечорниці» та ін. «Кращого стиліста, як Федькович, не було і нема серед буковинських і галицьких письменників», - писала Леся Українка.

Витонченим пейзажистом - романтиком у поезії був Я. Щоголев. І все ж насамперед героями його лірики були трударі. В ній навіть відбито (і то високо поетично) характерні особливості трудових процесів, професійну своєрідність праці в різних галузях («Бурлаки», «Ткач», «Кравець», Косарі», «Швець», «Поштар», «Могильник», «Вівчарик», «Чабан», «Пасічник»), Звичайно, як романтик, Щоголев віддав належне й змалюванню героїчної минувшини свого краю («Січа», «Хортиця», «Запорожець над конем»), Є й сумні ноти в творах Щоголева. Вони викликані трагічними моментами його особистого життя. Лірика його віршів така лаконічна, прозора, мелодійна, що не випадково низку його поезій покладено на музику - «Пісня», «Пряха», «Хортиця», «Зимовий вечір», «У полі», «Осінь», «Косарі», «Чередничка», «Черевички»...

Саме під час оголошення й дії царського Емського указу про заборону українського друку, в 1876-1877 р., Я. Щоголев написав найбільше художньо довершених віршів. Цими творами в скрутний для української культури час він доводив високий рівень розвитку мови та інших духовних надбань нашого народу.

У поезії М. Старицького, який у 60-х рр. творив прегарні зразки інтимної лірики («Жадання», «Виклик»), у 70-х рр. виробилася палка, пристрасна публіцистичність. Натхненний героїчною боротьбою слов’янських народів, він пише вірш «На прю!» (1876) - заклик до повстання проти самодержавства. Коли ж 1877 р. почалася російсько-турецька війна М. Старицький у вірші «Редакторові» викрив фальш квасно-патріотичного галасу російських газет. І. Франко чи не найкращими серед українських поетів того часу вважав М. Старицького та Б. Грінченка. Обидва ж вони писали ще й прозу. Перший - історичну, а другий - соціально-психологічну.

Темам соціальної нерівності, класової боротьби та сімейної трагедії присвячені зокрема шахтарські оповідання Б. Грінченка. Писав він і про взаємини інтелігенції з народом, дітей - з дорослими в школі. На відміну від Марка Вовчка й Панаса Мирного писав оптимістично. У змалюванні інтелігенції (повісті «Сонячний промінь», «На розпутті» був близьким до літературних прийомів і поглядів І. Нечуя-Левицького («Хмари»), Засуджує обскурантизм, великодержавний шовінізм чиновництва тощо. Повніше соціальні мотиви Б. Грінченко розвинув у відомих повістях «Серед темної ночі» (1900) та «Під тихими вербами» (1901). Принагідно слід відзначити також його лексикографічну й видавничу діяльність.

Олена Пчілка (мати Лесі Українки, сестра історика, фольклориста, етнографа й літературного критика М. Драгоманова) прийшла до літератури наприкінці 70-х років XIX століття. То був один із найтяжчих періодів у житті українського та інших народів, що населяли Російську імперію. У літературі й мистецтві звичайними були засилля царської адміністрації, цензурні переслідування і конфіскація видань. У цей тяжкий час видавнича, публіцистична, літературно-критична, перекладацька діяльність Олени Пчілки стала важливим компонентом тогочасної української літератури. Цікавими й на сьогодні є її антишовіністичні статті, поетичні й прозові твори («Товаришки», «Соловйовий спів» тощо). А написані нею спогади про видатних діячів української культури - М. Старицького, М. Лисенка, М. Драгоманова, М. Кропивницького, О. Сластіона, Д. Яворницького - і нині є цінними джерелами для дослідників.

Серед найпомітніших літераторів 70-х-90-х рр. були також О. Кобилянська, П. Грабовський, Т. Бордуляк, Грицько Григоренко, Н. Кобринська, А. Чайківський. Останній був автором оповідань і нарисів «з судової зали», «з козацької давнини», повість з життя шляхти, історичних повістей тощо. З під пера Н. Кобринської вийшли реалістичні соціально-психологічні оповідання, антимілітаристські «воєнні новели», казки, в яких письменниця виявилася чутливою до символістичних віянь.

Вірші, поеми, публіцистика й численні переклади П. Грабовського висвітлювали тяжке життя трудівників. Усе його життя було сповнене труднощів і страждань. Мабуть, твердження П. Флоренського про те, що творити добро можна не інакше, як терплячи переслідування, проілюстроване його біографією. І, мабуть, з поетів тільки ще в Т. Шевченка в XIX ст. була така мученицька доля.

Уже в охтирській бурсі десятилітній Павло своєю прихильністю до рідної мови викликав на себе нелюбов і утиски з боку адміністрації. У 15 років він поступив до Харківської духовної семінарії, а в 18 був виключений з неї за співробітництво з народниками-чорнопередільцями й у грудні 1882 р. виселений з Харкова до рідного села Пушкарне. За спроби знайти роботу поза цим селом («за самовільні відпуски») двічі він потрапляв до в’язниці. У Харкові, куди він приїхав у 1885 р. і працював коректором у газеті «Южный край», він продовжив народницьку пропаганду. На військовій службі у Валках він заступився за солдата, що піддався знущанням з боку офіцера і був перевезений до Ташкента. Але по дорозі до місця призначення був заарештованій, судимий та в 1888 р. висланий за зв’язок з чорнопередільцями до Східного Сибіру. З тих пір до своєї смерті в 1902 р. П. Грабовський жив і творив у засланні.

О. Грицько Григоренко (справжнє прізвище - Судовщикова-Косач, була дружиною брата Лесі Українки - Михайла Косача, також, до речі, літератора, професора Харківського університету). Дебютувала збіркою оповідань «Наші люди на селі» (1898), в який реалістично зобразила класове розшарування на селі й його негативні моральний вплив на людей. В подальшому розширила тематичний діапазон своїх оповідань і нарисів, оновила форми викладу. У дусі нових художніх віянь прагнула до лаконізму, нарисовості й настроєності у новелістичних творах.

Т. Бордуляк упродовж 90-х років видрукував понад 20 оповідань, більшість із них склали збірку «Ближні. Образки й оповідання». На думку І. Франка ці оповідання про життя сільського люду були «навіяні вірним спостереженням життя й щирою любов’ю до робочого люду. Він називав їх «простими, невишуканими та теплими чуттями огрітими», зараховував їхнього автора до низки «талантів, яких не постилалась би ні одна далеко багатша від нашої література».

Але найвагомішою серед них була, звичайно, творчість О. Кобилянської. Вже про перші її повісті Леся Українка, наприклад, писала таке: «...зачіплює найрізноманітніші теми. Найбільш відмічений нею тип інтелігентної жінки, яка бореться за свою індивідуальність проти нівелюючого і засмоктуючого оточення австрійської буржуазії...». Проте й у зображенні житті селян О. Кобилянська виявила глибоке знання психології трудящих селян і велику до них прихильність. Найкращим її твором, була соціальна-політична повість «Земля». А щодо її здібностей змальовувати природу Леся Українка написала: «В нашій літературі нема пейзажиста над вас». Органічне поєднання ліризму, психологізму й романтизму зробило своєрідним стиль творів О. Кобилянської, які в своїй основі є реалістичними.

Найбільшими ж вершинами української літератури кінця XIX (й початку XX ст.) були творчі доробки І. Франка, Лесі Українки.

Художню літературу І. Франко почав творити в 70-х рр. XIX ст. Після перших, ще еклектичних за темою і мовою віршів, повісті «Петрії і Довбущуки» (1875), написаної в стилі старої німецької романтики він заходився перекладати «Що робити?» М. Чернишевського й писати оповідання з життя бориславських робітників. Потрапив до в’язниці за обвинуваченням у належності до соціалістичної організації. Після дев’ятимісячного перебування в ній видає журнал, який через переслідування тричі міняє назву, і друкує в ньому вірші, зокрема й славнозвісних «Каменярів», повість «Boa constrictor», нариси, критичні статті про галицьку інтелігенцію, робітниче питання тощо. 1880, 1889 рр. терпить нові ув’язнення, висилку до рідного села, злиденне існування. 1896 р. вступив у літературну боротьбу з польськими шовіністами. І весь цей час творив художню літературу. Виходять збірки його поезії, оповідання, повісті й романи (напр., «Для домашнього огнища», 1997, «Перехресні стежки», 1899). Широко відомими є його поема «Мойсей» та драматичний твір «Украдене щастя». Про новаторство творчості І. Франка, О. Білецький пише таке: «У 70-х роках українська художня проза тільки пробувала відходити від «етнографічно-побутового» шаблону. Майже неминучі в усякому українському оповіданні того часу картинки природи, описи живописних народних звичаїв і обрядів, фольклори і виставки, любовні сцени - все це зведено у Франка до мінімуму. Як і нечисленні поки що його соратники, Франко прагнув «проникнути в глиб людини, оцінити ситуацію, в якій вона перебуває, зрозуміти мотиви і вчинки»... Тому особливу увагу його привертали теми боротьби пригноблених з гнобителями, теми соціальних конфліктів. Найбільш відома з його повістей - «Борислав сміється» написана раніше, ніж «Жерміналь» Золя та ряд інших західноєвропейських, польських і російських творів, що відобразили початковий період боротьби робітничого класу проти експлуататорів. Одним з перших у європейській літературі Франко визначив героя, якому належить майбутнє»...

«Леся Українка стає в наших очах чільною постаттю всього літературного покоління» - слушно зазначив блискучий літературознавець М. Зеров. Поетесу, драматурга, перекладачку, літературного критика Лесю Українку можна поставити поруч з найбільшими творцями всіх часів. Революційна доба проростала з кожного рядка її поезії. І хоча в багатьох її творах ішлося про біблійних, єгипетських або шотландських героїв - їх навіювали не чужоземні міфи, а український герої. До героїчних вчинків на своїй землі закликала своїх читачів ця з юного віку тяжко хвора поетеса. І сама була одним із наймужніших послідовних борців, тим самим пророком, якого І. Франко називав «трохи ж не одиноким мужчиною» на всю тодішню Україну. Від ліричних віршів Леся Українка перейшла до створення поем («Давня казка», «Самсон», «Роберт Брюс»), А вінцем її творчості є драматичні твори «У катакомбах», «Касандра», «Бояриня», «Лісова пісня». Драма ідей Лесі Українки були верховинним явищем світової літератури.

До 1900 р. Україна мала вже багатьох письменників. Якщо, наприклад, в «Основі» 1861-62 рр. виступило 40 прозаїків (і всі вони, до речі, були новелістами) то в 1990-Х-1900 р. на сторінках «Літературно-наукового вісника» свої твори вмістило близько 170 літераторів. Динамізація суспільних процесів збільшила кількість прихильників новели серед авторів і читачів. Психологізм став одним із чинників літературного новаторства. Вершиною у майстерності зображення «концентрації чуття» були, наприклад, твори М. Коцюбинського й В. Стефаника. Отримавши поштовх з боку фольклору, розвиток української літератури вже на початку й протягом усього XIX ст. потужно впливав на розвиток мистецтва.

Український живопис та архітектура XIX ст. Свій внесок у національно-культурне відродження України зробили представники архітектури, образотворчого мистецтва. Так, зокрема, художник Карл Брюллов (1799-1852) виховав багато українських майстрів, серед яких були Іван Сошенко, Аполлон Мокрицький, Тарас Шевченко та ін. Завдяки К. Брюллову з кріпацтва було викуплено Т. Шевченка.

Першим серед художників, хто відкрив українську природу й українського селянина, був німець за походженням Василь Штернберг (1818-1845). Навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, він зацікавився мальовничістю українського побуту, щорічно їздив до України, де писав етюди. У 1838 р. В. Штернберг познайомився і подружився з Т. Шевченком, а 1840 р. до Шевченкового «Кобзаря» він зробив гравюру «Кобзар з поводирем».

Проте найяскравішою постаттю українського образотворчого мистецтва 1840-1860 рр. був Тарас Шевченко. Вступивши 1838 р. до Петербурзької Академії мистецтв, він закінчив її 1845 р. із срібною медаллю, одержавши звання «вільного художника». Своїм фахом Т. Шевченко вважав саме малярство. Відомо понад 1000 його творів образотворчого мистецтва. Талант Т. Шевченка як художника виявився в портретному, жанровому, пейзажному та релігійному малярстві. Він пробував себе в скульптурі, різьбі й гравюрі. Особливе визнання мали його офорти. За них 2 вересня 1860 р. рішенням ради Академії його було обрано академіком з гравірування на міді.

Т. Шевченко малював картини, пейзажі й портрети, звертаючись до історії українського народу, його побуту. У Петербурзькій Академії мистецтв він створив картини у романтичному стилі «Хлопчик, що ділиться хлібом із собакою» (1840), «Циганки» (1841) та ін. Т. Шевченко водночас є основоположником реалізму в українському малярстві. Реалізмом відзначається його найбільший за розміром твір олійного живопису «Катерина» (1842), який через драму української дівчини-кріпачки розкриває трагедію самої України. Сценка з життя українського селянина змальована в картині «Селянська родина» (1843).

Подорожуючи Україною і зібравши багатий матеріал, Т. Шевченко задумав створити серію офортів під назвою «Живописна Україна». Здійснити це йому не вдалося. Проте уявлення про зміст і характер нереалізованого задуму дають офорти «Судна Рада», «Дари в Чигирині», «Старости», «У Києві» та «Видубицький монастир», що відзначаються блискучою технікою, життєвою та історичною правдою. Автор першої книги про Шевченка-художника О. Новицький так говорив про картину «Судна Рада»: «Тут саме життя, як воно є, без усякої прикраси, чого російські малярі ще довго й пізніше не могли дати». З часом творчість Шевченка-художника здобула визнання світове визнання. Вона стала доповненням поетичної творчості, з якою утворювала органічну цілісність, і свідчила про прагнення митця засобами мистецтва виховувати в суспільстві любов до України, її народу.

У другій половині XIX ст. в образотворчому мистецтві поширились принципи реалізму та народності, їх утвердженню та посиленню демократичних тенденцій сприяло виникнення 1870 р. у Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого, крім блискучих живописців Росії (В. Перова, В. Васнецова, І. Шишкіна та ін.), входили і талановиті українські художники (М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді).

Український живопис цієї доби представлений різними жанрами. Пореформена демократизація суспільства сприяла активному розвитку побутового жанру, представниками якого були Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін. Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжетами, а, передаючи глибину наростаючих соціальних контрастів, надали йому більшого соціального звучання. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко, пензлю якого належать «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Проводи рекрутів», «Жертва фанатизму» та ін. В ці роки художник створює ряд картин з життя українського села. Це - «В чистий четвер», «Жниця», «Збирання сіна на Україні», «Біля річки», «Свати». Художник з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов’язані зі сватанням. Наприклад, на полотні «Свати» перед глядачем постає традиційне дійство: за столом сидять поважні чоловіки, перев’язані рушниками. Мабуть, події розгортаються на добре, бо в руках матері і молодшого свата повні чарки. Тут же і нехитрий селянський харч. А дівчина, як і годиться, сидить на ослоні біля печі і колупає припічок.

У 1891 році Пимоненко створює картину «Весілля у Київській губернії», яка яскраво свідчила про його творчу зрілість. Вона експонувалась на академічній виставці і мала великий успіх. З блискучою майстерністю написана художником колоритна юрба односельців, що йде вулицею. Килимом стелиться їм під ноги опале осіннє листя. Адже осінь - весільна пора. На передньому плані - молоді у святковому вбранні. Привертає увагу тендітна постать нареченої. Ніжний овал обличчя, витончені риси. Поряд наречений. Звичайний сільський парубок, кремезний, з дещо грубуватими рисами обличчя. Глядач мимоволі помічає легкий наліт смутку на обличчі нареченої: яким-то буде її заміжнє життя?..

Ряд полотен присвятив художник мальовничим і гомінким українським ярмаркам: «Ярмарок», «У гончарному ряду», «На ярмарку» та інші. Особливим успіхом у глядачів користувалася картина «Ярмарок». Власне, ярмарок у даній композиції являє собою лише тло, на якому відбувається сповнена гумору сцена: літній чоловік на доброму підпитку повертається з ярмарку. Ноги погано його слухаються, і гарна молодиця, напевно, невістка, веде його під руку з доброзичливою усмішкою. У ряді творів останнього періоду художник торкається вічної для людства теми кохання. Тонким ліризмом пронизані полотна «Побачення», «Ідилія», «Суперниці. Біля колодязя». На замовлення М. І. Драгоманова М. К. Пимоненко виконав дві картини - «В похід» та «Повернення з походу». Сюжетом для першої, напевно, послужила українська пісня «Засвіт встали козаченьки», авторство якої приписується легендарній Марусі Чурай. На картині зображена сцена прощання рідних і односельчан з козаками, які зібралися в похід.

У пейзажному жанрі плідно працювали С Світославський, Г. Світлицький, І. Похитонов, Г. Ладиженський та ін. «Шукачем сонця», майстром сонячного пейзажу називали В. Орловського, автора неповторних своєю виразністю картин - «Сінокіс», «Жнива», «Хати в літній день». Цими творами художник заявив про себе як витонченого майстра колориту та світлотіньових ефектів. Менш поширеним був портретний живопис, хоча в цьому жанрі працювали відомі майстри М. Пимоненко, К. Костанді, Є. Буковецький, С. Васильківський. У західноукраїнських землях у побутовому жанрі творили Є. Максимович, Е. Бучевський, у пейзажному - Т. Романчук, А. Монастирський, А. Кохановська, жанром портрету оволодівали К. Устиянович, Т. Копистецький, Ю. Пигуляк, у історичному жанрі вагомим був творчий доробок М. Івасюка.

XIX ст. дало мистецтву видатні імена - художників-реалістів С. І. Васильківського, І. Ю. Репіна, П. О. Левченка, Г. Семирадського.

Сергій Іванович Васильківський (1854-1917), уродженець містечка Ізюм, походив з родини дрібного чиновника. Дід його, чумак, походив з козацького роду і був людиною веселої вдачі та великим життєлюбом. Батько Іван Федорович, людина сумирна, тиха, був писарем, справжнім віртуозом цього ремесла, яке здавалося синові чудодійством. Мати - Параска Урилівна, лагідна, чуйна й співуча жінка, навчила його любити народні пісні. У Харкові, куди Васильківські перебралися 1861 р., на його захоплення малюванням звернув увагу гімназичний учитель малювання і чистописання, колишній кріпак, співучень Т. Г. Шевченка по майстерні К. П. Брюллова в Петербурзькій Академії мистецтв Д. І. Безперчий.

У лютому 1870 р. Васильківський поїхав до Петербурга і вступив до Академії мистецтв. І вже у травні 1879 р. за етюд з натури він одержав свою першу академічну нагороду - малу срібну медаль. З січня 1879 р. він регулярно відвідував пейзажний клас, і відтоді пейзаж стає його провідним жанром. Схильність С. І. Васильківського до пейзажу зумовила й краса природи рідного краю, що причарувала його ще в дитинстві. Його пейзажі - це лірико-епічні пісні в живописі, в яких емоційне і раціональне органічно злились воєдино і виплеснулись високою поезією. Таким чином, закінчуючи Академію, художник не лише вмів блискуче малювати й компонувати, а й був твердо переконаний, що живопис - це поезія в барвах, а художник - чесний син своєї батьківщини, чутливий до її радощів та болів.

Свою майстерність художник удосконалював за кордоном, на зразках світової художньої культури. Наприкінці квітня 1886 р. С. Васильківський вирушив до Парижа. Дорогою, подекуди зупиняючись, він оглянув німецькі музеї. Пізніше об’їздив усю Францію, побував в Іспанії, Англії, Італії, Алжирі. Після дворічного перебування за кордоном повернувся до Харкова, багато подорожував пішки Харківщиною, Полтавщиною, Запоріжжям. Крім пейзажу почав займатися історичним жанром, створив картини «Козачий пікет» (1888), «Сутичка запорожців з татарами» (1892), «Козак у степу» (1905), «Козаки в степу» (початок XX ст.), «Похід козаків» (1917). У 1896 р. картина «Козача левада» експонувалася на Всеросійській художньо-промисловій виставці в Нижньому Новгороді, де здобула високу оцінку. У 1900 р. разом із М. Самокишем видав великий альбом «З української старовини». Того ж року в Харкові відбулася перша персональна виставка творів художника, на якій було виставлено 120 творів.

У 1903 р. в Полтаві, з нагоди відкриття пам’ятника І. П. Котляревському, брав участь у великій художній виставці, де виставив 43 роботи - «Дніпровські плавні», «На Дінці», «Оранка. Воли», «Гребля Квітки-Основ’яненка. Харків», «Зимовий вечір», портрети Богдана Хмельницького, Івана Ґонти, Григорія Сковороди, кобзарів. Того ж року одержав перемогу на конкурсі на кращий проект розпису будинку Полтавського земства, який розписує у 1903-1907 р. У 1912 р. зібрані Васильківським взірці українського народного орнаменту експонувалися на міжнародній художній виставці в Римі. Того ж року вийшов альбом орнаментів, створених М. Самокишем та С. Васильківським. В останні роки життя створив картини «Козак Мамай» (1911).

8 жовтня 1917 р. С. І. Васильківський помер. Перед смертю він заповів Музею Слобідської України понад 1340 своїх творів та значну суму грошей, які, за його бажанням, мали піти на створення у Харкові великого національного художнього музею. С. І. Васильківського називають поетом українського малярства за надзвичайну ліричність його пейзажних та історичних творів. Розквіт творчості художника припадає на останню третину XIX століття, період, коли в Україні діяли Емський акт та Валуєвський циркуляр про заборону українського друкованого слова. Тому звернення художників до рідної історії, до відображення природи України, народних типів, етнографічних особливостей селянського або козацького побуту, звичаїв та обрядів, народної архітектури було своєрідною формою протесту, боротьби митців за утвердження національної гідності свого народу.

На превеликий жаль, у вогні минулої війни більшість робіт Васильківського загинула. Понад тисячу їх згоріло разом з музеєм у рідному Харкові, якому художник заповідав 1348 своїх картин та етюдів. Нині в музеях і приватних колекціях нашої країни і за кордоном налічується близько п’яти сотень відомих нам творів С. І. Васильківського.

Ще один видатний художник - Петро Олексійович Левченко (1856-1917) народився у родині купця першої гільдії в Харкові. Він був одним із представників українського поетичного реалістичного пейзажу кінця XIX - початку XX ст. Невеликі за розміром картини глибокі за змістом - розкривають красу оточуючого світу. Протягом 1886-1904 рр. був учасником майже всіх пересувних художніх виставок, організованих російськими художниками. Ілля Юхимович Рєпін (1844- 1930) своєю творчістю приніс всесвітню відомість художньому мистецтву Харківщини. Його «Спаситель», «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1889-1896) - вершини світового малярства. Народився І. Ю. Рєпін 5 серпня 1844 р. в одній із мальовничих околиць Чугуєва - слободі Калмицькій. Коли Іллі виповнилося сім років сім’я батьків побудувала окремий дім у сусідній слободі Осинівці. Тут пройшла юність майстра, звідсіля він поїхав восени 1863 р. до Петербургу здійснювати свою найчарівнішу мрію - стати справжнім художником. Учителем цих та інших художників був Дмитро Іванович Безперчий (1825-1913) - видатний художник та педагог. Його картини, головним чином, пейзажі, зберігаються в Київському музеї українського мистецтва, Харківському та Сумському художньому музеях.

Становленню й розвитку пейзажного українського живопису сприяла і Марія Дмитрівна Раєвська-Іванова (1840-1912), одна з найосвіченіших жінок Росії. Талановита художниця не могла вступити до Петербурзької Академії мистецтв, оскільки жінок до неї не приймали. Тому вона вчилася живопису в Німеччині, слухала лекції в Міланському університеті, Сорбонні, Празі. І коли Петербурзька академія удостоїла її звання художника, в 1869 р. повернулася до рідного Харкова та відкрила першу в Росії приватну Рисувальну школу малювання, віддавши цій роботі 25 років життя. Метою цієї школи була підготовка учнів до вступу до художньої академії або до інших вищих шкіл, а також підготовка до художньо-професійно діяльності іконописців, декораторів, літографів та ретушерів.

У М. Д. Раєвської-Іванової навчалося декілька поколінь художників і архітекорів. П’ятдесят її учнів вступили до Академії мистецтв. Багато хто з них став відомими митцями. Марія Дмитрівна написала книгу «Азбука малювання для сім’ї і школи», у якій вміщено 200 її малюнків, альбом орнаменту, створила «Програму малювання в школах народної грамоти» для недільної школи X. Д. Алчевської. Згодом школу М. Д. Раєвської-Іванової було перетворено в міську школу малювання та живопису, а з 1896 р. - на художнє училище, тобто переведене під патронат Академії мистецтв.

На Слобожанщині розпочав перші кроки і Генрік Семирадський (1843- 1902) - відомий польський художник, уродженець села Новобілгород (нині селище Печеніги). Він був почесним членом Римської, Берлінської, Паризької і Туринської академій мистецтв. Свого часу дуже популярний художник, слава якого успішно конкурувала зі славою видатного польського художника Яна Матейка. Г. Семирадський автор збереженої досі театральної завіси Львівського оперного театру. Серед відомих його творів слід назвати - «Танок серем мечів» (1881), «Біля джерела», (1889) «Краса і кохання» (1894).

Малярство в західноукраїнських землях у першій половині XIX ст. мало скромніші досягнення, ніж у східноукраїнських землях. Тут воно було представлене такими українськими майстрами, як Остап Білявський (1740-1803), Василь Береза (1754-1835) і Лука Долинський (1750-1824). Серед них, зокрема, виділявся Л. Долинський - уроженець Білої Церкви. Він навчався в Київській академії та Академії мистецтв у Відні, постійно працював у Львові. Як стверджують дослідники, митець «орудував непересічною технікою й великою творчою уявою». Його твори мали переважно релігійний зміст, написані у стилі класицизму з оригінальними українськими стилістичними ознаками. Низка художників українського походження служила інтересам польської або німецької культур. Серед таких були Юлій Коссак (1824-1899), Теодор Яхимович (1800-1870), Рафаїл Гадзевич (1803-1886) та ін.

Отже, хоча у XIX столітті головним центром освіти в Російській імперії і далі була Академія мистецтв у Петербурзі, багатьох художників приваблює Україна - «нова Італія», як її тоді називали. Попри постійні утиски українського народу на національному ґрунті, його культура не припиняла свого поступу. Представники прогресивної інтелігенції цього періоду багато зробили для українського культурно-національного відродження, формування національної самосвідомості, утвердження української мови, розвитку музичного, образотворчого мистецтва та театру.

З монументальних творів скульптури в Україні найвидатнішими є пам’ятники Б. Хмельницькому (скульптор М. Микешин, 1888 р., Київ) і Володимиру Великому в Києві (1853 р., скульптори В. Демут-Малиновський і П. Клодт). Л. Позен став автором пам’ятнику І. Котляревському в Полтаві (1902 р.), високохудожньо відобразив життя українського села в низці скульптурних груп:

«Переселенці», «Кобзар», «Жебрак», «Оранка на Україні»; його твори на історичну тему - «Запорожець у розвідці» та «Скіф». П. Забіла створив скульптурні портрети Т. Шевченка, О. Герцена.

В архітектурі XIX ст. українське бароко було витіснене стриманим академічним стилем класицизму, в якому головну увагу приділялося не зовнішнім прикрасам, а комфортові всередині будівлі. За указом Павла І з 1800 р. заборонялося будівництво церковних храмів у стилі українського бароко. Планування міст також зазнало змін.

Площа з розкішними будівлями урядових установ ставала адміністративним центром, квартали стали прямокутними. Ведеться боротьба з «малими архітектурними формами». Так, 16 травня 1816 року на своєму засіданні харківська міська дума постановила «очистити всі міські майдани від куренів, побудованих без дозволу начальства й поза планом, які спотворюють місто й загрожують пожежними лихами» З’являються такі перлини архітектури, як оперний театр в Одесі (1809 р. архітектор Том де Томон), потім - Київський університет (архітектор В. Беретті), у Львові - Український драматичний театр імені М. Заньковецької (арх. І. Зальцман, Л. Пихаль), наукова бібліотека по вул. В. Стефаника (арх. Ю. Бем та П. Побіле), політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич). У Харкові 1844 р. було споруджено дзвіницю Успенського православного собору (арх. Є. Васильєв), яку люди називають «Золотим вінцем Харкова». Свого часу вона була найвищою спорудою в Російській імперії. За проектом того ж архітектора був зведений будинок університетського корпусу по вул. Університетській для розташування в ньому домової церкви та ін.

В архітектурі другої половини XIX ст. з’являється еклектизм - поєднання різних стилів: романського, готичного, ренесансного. Багато будинків такої архітектури з’явилося в Києві. Унікальною спорудою є Озерянська церква в Харкові, зведена 1896 р. єпархіальним архітектором В. Немкіним. У цьому храмі химерно поєдналися романські й давньоруські мотиви. А в архітектурі Харківського Благовіщенського собору, побудованого в 80-х-90-х рр. XIX ст. (арх. М. Ловцов), поєднано елементи давньовізантійського, давньоруського й готичного стилів. У Києві уподобаним ще був стиль «французького відродження» (національний оперний театр, арх. В. Шретер), Український драматичний театр імені І. Франка, (арх. Є. Братман, Г. Шлейфер). А у Львові - «віденського бароко» (будинок залізничного вокзалу, арх. В. Садлівський, будинок Галицького сейму, арх. І. Гохбергер, та інш.).

Професійне театральне та музичне мистецтво. У XVIII - на початку XIX ст. у Росії і в Україні, по поміщицьких маєтках існував кріпацький театр. 1819 рік, коли Ф. Котляревським були написані, а театральна трупа, очолювана ним же і М. Щепкіним на сцені поставила «Наталку Полтавку» та «Москаля-чарівника», вважається датою народження нової української драми та нового українського театру. Це підштовхнуло розвиток реалістичної драматургії, яку в першій половині XIX ст., крім Котляревського, представляли В. Гоголь, Г. Квітка-Основ’яненко, Я. Кухаренко, Т. Шевченко та сценічне мистецтво в особі видатних акторів К. Соляника, І. Дрейсіга та інш. Класична трагедія, кривава й авантюрна мелодрама, характерна для початкового романтизму, не знаходять ґрунту в українській драматургії. Хоча історичний жанр все ж розвивали трагедії М. Костомарова. Твори Г. Квітки-Основ’яненка про Шельменка, його «Дворянские выборы» продовжують реалістично-викривальну лінію Фонвізіна, Капніста й Грибоедова. Т. Шевченко ще більше загострив соціальний аналіз в історичній п’єсі «Назар Стодоля», явивши нею найкращий зразок української драматургії першої половини XIX ст. Цим він підготував наступний етап її розвитку - творчість М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенко-Карого, Панаса Мирного, І. Франка, Лесі Українки. Щоправда, ані перший з них, ані другий так і не вийшли за межі «етнографічної драматургії української соціальної драми.

Найстаріший в Україні театр було збудовано 1789 р., пізніше виникають театри й по інших містах: 1806 р. - у Києві, 1810 р. - в Одесі, Полтаві, Кам’янці. Стаціонарні театральні приміщення були лише в Києві та Одесі. У Харкові воно з’явилося 1842 р. По більшості міст до вистав пристосовували різні склади. А вистави дивилися в основному під час ярмарків. Трупи довго не затримувалися на місці - населення міст тоді було незначним. У будь-яку негоду актори мусили переїздити зі своїми родинами на підводах, заповнених декораціями та іншим театральним майном. Вони потрапляли в цілковиту залежність від антрепренера та місцевого начальства.

Репертуар у тодішніх труп був дуже великий. Наприклад, київський антрепренер Ленкавський подав на розгляд цензури 191 п’єсу. Театри мусили протягом сезону ставили десятки п’єс, бо, як правило, кожна з них витримувала лише 2-3 вистави. Це вельми ускладнювало працю акторів, примушувало їх виходити на сцену після однієї-двох репетицій, грати роль за допомогою суфлера.

Найбільше художнім рівнем вистав відзначалися Харківський театр, очолюваний І. Штейном (згодом - Л. Млотковським) та Полтавський театр, очолюваний І. Котляревським і М. Щепкіним. Саме ці театри стали визначними осередками української культури.

Після емського указу від переслідування українського театру уряд перейшов до цілковитої його заборони. Було, що українські народні пісні зі сцени виконували французькою мовою, аби не українською. Цензура різко обмежувала тематику українських п’єс: їхній зміст міг торкатися селянського побуту, кохання, але жодних соціальних проблем. Заборонялося зображувати в виставі все, що нагадувало б про колишні «вольності» українців і боротьбу за незалежність України. Герої, що грали в п’єсах представників вищих верств, мусили промовляти лише російською мовою. Трупи змушували ставити в один вечір поряд з українською п’єсою російськомовну з не меншою кількістю актів.

Проте ці утиски спричинилися до того, що в творчості Панаса Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого з’явилися народно-визвольні ідеї, а в театральній діяльності-високий громадянський пафос. Отож і примушували цензори Старицького, наприклад, переробляти драму «Не судилося» («Панське болото»), а його історичні п’єси «Богдан Хмельницький» (1887) та «Оборона Буші» (1898) і зовсім заборонили виставляти. На найкращий драматичний твір М. Кропивницького «Глитай або ж Павук» (1882) у першому відділі Головного управління в справах друку з 1894 р. була заведена спеціальна справа, а міністр внутрішніх справ вимагав від губернаторів не пускати її на сцени театрів (п’єса таки й справді закликала до боротьби з глитаями, до речі, М. Кропивницький перший в українській драматургії створив образ глитая).

Драматургічна творчість І. Карпенка-Карого зумовила появу в репертуарі українського театру гостро соціальної драми і комедії з неперевершеними на той час в українській драматургії ідейно-художніми якостями. Він уже не робить етнографічної орнаментації сюжетної лінії. В основі його творів («Сто тисяч», «Хазяїн», «Бурлака», «Безталанна») лежать гострі соціальні суперечності, глибокі соціальні конфлікти. Однією з новаторських рис драматургії Карпенка-Карого було створення в ній образів різних «підпанків»: факторів, прикажчиків, тих «сільських п’явок», що згодом самі виростають у багатіїв. Його п’єса «Не так пани, як підпанки» (1883) цензурою була не допущена до сцени, близько 20 років перероблялася й урешті втратила первісний вид і свої художні якості.

До речі, і М. Кропивницький, і І. Карпенко-Карий були ще й талановитими акторами і, як, М. Старицький організаторами найкращих на той час труп. Такими ж акторами були й М. Садовський, П. Саксаганський, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Заньковецька, М. Садовська-Барілотті, Г. Борисоглібська, А. Затиркевич та інш. Перші двоє з них також організували блискучі трупи. Українські театральні групи з великим успіхом виступали в Україні, а також у Петербурзі, Москві та по інших містах Росії.

Характерною рисою українського театру є синкретичність, постановки були немислимі без музичних і танцювальних елементів. Власне, класичний український театр був музично-драматичним. Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Ніщинського - музична вставка до «Назара Стодолі» Т. Г. Шевченка. Звідси пішла широковідома «Закувала та сива зозуля», тема якого - страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. П’єса І. Котляревського «Наталка Полтавка» стала об’єктом натхнення багатьох музикантів. До сьогодні вона виконується в музичній обробці М. В. Лисенка. Він є основоположником української класичної музики.

Музична культура України на початку XIX ст. розвивалася за досить складних умов. Основними концертними осередками були поміщицькі маєтки. Деякі великі землевласники (В. Тарновський, Г. Галаган, Д. Ширяй та ін.) мали свої симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи, сформовані переважно з кріпаків. Інколи ними керували запрошені закордонні музиканти. Деякі з таких оркестрів існували й після скасування кріпацтва.

У розвитку музики значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові та Києві. При харківському були музичні класи, в яких велася регулярна підготовка професійних кадрів. У Львові розвиток музичного життя пожвавило відкриття консерваторії.

Велике значення для подальшого розвитку музичного мистецтва мала нова українська література. Наприклад, вже твори І. Котляревського містили значну кількість пісень: п’єси ставилися з музикою. Котляревський започаткував багатовікову музично-театральну традицію. Композитори охоче обробляли музику до його п’єс. «Наталка-Полтавка» з музикою Лисенка, який 1883 р. написав увертюру, створив супровід для пісень, стала класичним твором. Отож музичну культуру України початку XIX ст. характеризують збирання творчих сил, перехід мистецтва на демократичні рейки. Наприкінці XIX століття докорінно змінилося музично-концертне і театральне життя. Створюються оперні театри у Києві, Харкові, Львові. По великих і малих містах України організовуються симфонічні концерти, музичні товариства, відкриваються філії Російського музичного товариства, а також товариства «Боян» (спочатку в Львові й по інших містах Західної України, потім у Києві).

Народність і реалізм продовжували залишатися основою творчості передових українських композиторів. Українська музика другої половини XIX ст. розвивалася під благотворним впливом творчості великих композиторів, які широко, залюбки використовували в своїх творах українську тематику й українську народну пісню. М. П. Мусоргський написав оперу «Сорочинський ярмарок», М. Римський-Корсаков створив опери «Травнева ніч» і «Ніч перед Різдвом» за творами М. Гоголя. П. Чайковський створив оперу «Черевички» (за Гоголем), увів мотив української народної пісні у свою другу симфонію. Елементи української народної музики зустрічаються в опері О. Бородіна «Князь Ігор». О. Даргомижський в основу своєї симфонічної фантазії «Український козачою) поклав українську народну танцювальну тему.

На західноукраїнських землях плідно працювали М. Вербицький, що створив симфонічні увертюри, хор «Заповіт», оперети «Підгіряни», «Верховинці», та С. І. Воробкевич - автор опери «Гнат приблуда», оперет «Блудний син», «Новий двірник».

Відомий співак і композитор С. Гулак-Артемовський, друг Т. Шевченка працював у Петербурзькому оперному театрі. Тут 1863 р. вперше була поставлена його чудова опера «Запорожець за Дунаєм», в основу якої лягли мелодії українських пісень. Композитор Г. Гладкий написав мелодію до «Заповіту» та інших віршів Т. Шевченка. Творив музику й український історик М. Аркас. Талановитий український композитор П. Ніщинський (1832-1896 рр.), один з основоположників української професіональної театральної музики, написав «Вечорниці», які увійшли окремим сюжетом до драми Шевченка «Назар Сто доля». Хор з «Вечорниць» «Закувала та сива зозуля» став однією з найулюбленіших пісень наших людей.

Крім того, Ніщинський майстерно обробив для хору чимало українських народних пісень, з яких найкращими є історичні пісні «Козак Софрон», де оспівано боротьбу українських козаків з турками, і «Ой, гук, мати, гук» - про боротьбу українців проти польської шляхти.

У розвитку реалістичного українського музичного мистецтва другої половини XIX - початку XX ст. визначне місце належить великому українському композиторові, основоположникові української класичної музики М. Лисенку (1842-1912 рр.) Деякий час він навчався у Харківській гімназії, потім 1 рік - в харківському університеті, потім перевівся до Київського університету, працював і творив у Києві, далі вчився в Лейпцігській консерваторії, відвідував лекції Римського-Корсакова в Петербурзі.

Його творчість грунтувалася на українській народній пісні, піднесла на вищий ступінь всі музичні жанри. Він зібрав і опублікував сім збірників українських пісень для голосу з фортепіано, дванадцять збірників для хору з фортепіано і шість збірників обрядових пісень. Крім того, Лисенко записав музичний репертуар кобзаря Остапа Вересая і видав виконувані ним думи і пісні. Перебуваючи під великим ідейним впливом творчості Т. Г. Шевченка, композитор написав музику до 90 його поезій. Перу Лисенка належить низка симфонічних, оперних і камерних творів. Найбільш відомі його опери «Тарас Бульба», яка дістала високу оцінку Чайковського, «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», а також опери для дітей «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима й весна». Лисенко був видатним піаністом-віртуозом, талановитим викладачем, вихователем низки видатних українських композиторів, великим знавцем української етнографії і фольклору, зачинателем вивчення української народної музичної творчості. Поряд з Лисенком працювали його талановиті сучасники - П. Сокальський, Л. Лаврівський, М. Калачевський, А. Вахнянин. Наприкінці століття з’явилася ще низка визначних імен - М. Матюк, О. Нижанківський, В. Сокальський, М. Аркас.

Отже, й на прикладі музичної культури України відзначаємо диференціацію (або спеціалізацію) різних сфер української культури (особливо в науці) і водночас - ускладнення самого культурного процесу, тобто більший взаємовплив і взаємодопомога різних галузей культури-фольклору, гуманітарних наук, літератури, живопису, музики та ін. Можливо, завдяки цьому також, не кажучи вже про величезні творчі потенції нашого народу, навіть за умов великодержавних обмежень і нерідко - прямих гонінь українська культура наприкінці XIX ст. досягла високого рівня. Очевидною умовою її повноправного подальшого розвитку було звільнення від національного й бодай послаблення соціального гноблення.

Таким чином в українському мистецтві XIX ст. відбивається характер духовних процесів, втілюються ідеї і проявляються тенденції, які характеризують українську культуру цього часу.

Українське професійне мистецтво демонструвало втілення ідеї національної самобутності, інтенсивний діалог з мистецтвом Європи і Росії та зв’язок з народною творчістю; характеризувалося наявністю класицизму, романтизму, реалізму, модерну; відзначалося розширенням жанрової системи, підвищеною увагою до соціальних проблем, історичної, побутової тематики, до відтворення моральних цінностей українського народу. Відбувалося формування митця нового типу, який має активну громадянську позицію, втручається в соціальні процеси, живе життям свого народу, намагається поліпшити його становище. Українське мистецтво цього часу розвивалося за відчутної підтримки українських меценатів.

Запитання для самоперевірки:

1. Охарактеризувати умови розвитку української культури XIX ст.

2. Якими є досягнення вітчизняної освіти та науки в XIX ст.?

3. Охарактеризуйте роль інтелігенції у вирішенні національних проблем в Україні.

4. Що впливало на формування нових тенденцій в мистецтві XIX ст.

5. Визначте роль меценатства у культурному розвитку України.

6. Дайте визначення поняття «українське національно-культурне відродження».

7. Які напрямки характерні для українського мистецтва XIX ст.?