Історія української культури. Конспект лекцій

Тема 4.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ГЕРОЇЧНОЇ ДОБИ XIV-XVIII СТ.)

Лекція 1. Духовне життя в Україні

1. Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури.

2. Козаччина як культурне явище.

3. Освіта і наука в українській духовності.

а) Освітній рух в Україні у XVI-XVII ст.

б) Світопростір українських братських шкіл.

в) Києво-Могилянська академія як духовний, навчальний та науково-культурний центр східного та південного слов’янства.

4. Розвиток книгодрукування в Україні.

Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку української культури. XVI-XVIII ст. - виключно складний і важливий період в житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI-XVIII ст.

У другій половині XIV століття більша частина українських земель на рівних правах увійшла до складу Великого князівства Литовського. Литовці називали цю державу Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське. Це найповніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

Населення українських земель не чинило опору литовським князям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі землі -Чернігіво-Сіверщина, Київщина, Поділля - залишились автономними.

Руська (українська) мова була визнана офіційною. У збірнику законів 1565 року зазначено, що нею повинні писатися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди, листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. Руська мова існувала у двох варіантах - північному (білоруському) і південному (українському). Сфера застосування української мови постійно розширювалася. На розмовну українську мову перекладаються тексти Євангелія, зокрема унікальна пам’ятка української культури - Пересопницьке Євангеліє. У його рукопису чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної мови XVI століття.

Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церква. Українські землі під Литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толерантність щодо різних конфесій. Вона сформувалась усією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом.

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського королівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у литовській державі. І хоч і тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку. Ознакою цього було оподаткування православного духовенства, обмеження деяких культових відправ, церковного будівництва. Але король Сигізмунд II Август у 1563 році зрівняв у правах шляхту католицького і православного віросповідань. Цим задовольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини Люблінської унії 1569 року, за рішенням якої українська шляхта зрівнювалася у правах з польською та литовською.

Козаччина як культурне явище. Особливе місце в культурному житті України XVI-XVIII століть займає такий феномен як козаччина. У цей час культура і релігія мають особливо тісний зв’язок. Наступ польського католицизму привів до об’єднання всіх верств українського населення навколо православ’я. Цементуючою, керівною силою в захисті своєї віри виступало козацтво. Козаки дбали про збереження існуючих церков, монастирів, надавали пожертви на їх облаштування.

В кожній Січі в центрі площі знаходилась церква на честь головного козацького свята - Покрова Пресвятої Богородиці. З кожного військового походу козаки вважали за честь передати частину захопленої здобичі на оздоблення своєї церкви. Зовні козацька церква не вражала багатством оздоблення, але в середині іконостас, ікони були прикрашені дорогоцінними каменями, золотом і сріблом.

Коли козаки молились, то їх права рука була на ефесі шаблі, а шаблю вони частково витягали з піхов. Це було знаком, що в любу хвилину вони готові були стати на захист православної віри. Не рідко в кінці свого життя козаки йшли в монастир і ставали монахами. Як приклад можна привести Трахтемирівський монастир, який в житті козаків займав особливе місце.

Слід зауважити, що кожен курінь на Січі обов’язково мав свої ікони, які були багато і гарно оздоблені. Під ними сидів сам курінний отаман. Перед цими іконами висіли розкішні свічники і лампади.

А тепер зупинимось на житті та побуті козацтва. Козак - це вільна і озброєна людина. Він вважав себе лицарем славного війська Запорізького. Зброя надавала не тільки інші, більші права, яких не мали селяни чи міщани, але й накладала особливі обов’язки, змінювала особисті якості її володаря. Найважливішою козацькою зброєю була, безперечно, рушниця (інші назви: самопал, яничарка, мушкет, фузія). Про влучність козацьких пострілів добре знали вороги. Для ближнього бою у козаків були пістолі, іноді красиво і багато оздоблені. Лук і стріли використовувались до середини XVII століття.

У великій пошані в козаків були шаблі. їх походження було найрізноманітнішим. Побратими оцінювали козака не по одягу, а по зброї. Якщо при боці у того була довга польська шабля «корабеля», то це вказувало на те, що відібрана вона у польського шляхтича у важкому бою, який все життя вправлявся у фехтуванні і живим би її не віддав. Тому новий її господар - козак, відразу в очах своїх товаришів набував значущості і поваги. В музеях України ми зустрічаємо також турецьку, татарську, перську холодну зброю, яка, як правило, була багато оздоблена, являлась витвором мистецтва. В сирійському місті Дамаск вироблялись найдосконаліші дамаські шаблі і козак, її володар, міг отримати таку коштовну річ у важкому герці із мусульманським феодалом, у якого була чисельна охорона. Тому така шабля була мрією кожного козака, його найкращою характеристикою.

Займаючись фізичними і військовими вправами, козаки прекрасно володіли також списами, ножами, булавами, келепами, прийомами рукопашного бою.

Артилерія до середини XVII століття використовувалась більше в якості клейнодів, як то прапор, бунчук, литаври. Перші гармати привезли на Січ в 1590 році з Австрії. Захоплювались вони в основному в турок і поляків. Пізніше козаки навчились виливати гармати самі.

На Січ приймались вихідці з усього світу, але тільки чоловіки. На «вступному іспиті» запитували новачка: «В Бога віруєш?» Той відповідав: «Вірую». Нова вимога: «А ну перехрестись». Кожен християнин, та й представник іншої релігії теж знав як потрібно хреститися. Тому люба людина могла стати громадянином першої у світі християнської республіки.

Новенькому давали інше прізвище, як наприклад: Півторакожуха, Непийпиво, Панібудьласка, Задерихвістповище. Гумор - характерна риса козаків. Маленького зросту козака звали Оглобля, а князя Григорія Потьомкіна за його перуку - Грицько Нечоса. Згадують, як у російсько-турецькій війні Г. Потьомкін, невдоволений якимось діями козаків, крикнув на них: «Неужели на Сечи больше не осталось умных казаков?». А ті у відповідь: «Чому ж не залишилось, батьку, є й розумні. Але їх послали до розумних, а нас оце прислали до вас».

Коли дивишся на козака, то перше, що кидається у вічі, це його зовнішній вигляд. На голові довга чуприна - оселедець, чим довший, тим почесніший. Ту чуприну козак міг ще й тричі закрутити за вухо. На пропозицію від турка полоненому козакові збрити оселедець і залишитись живим, козак відповідав, що краще втратити голову разом з чубом, чим стати «голомозим», скажімо так, стати «потурнаком», зрадником.

Вуса у козаків спадали донизу і теж були предметом гордості. Чим довші - тим краще, почесніше. Часто їх заводили аж за вуха і козак мав чудернацький вигляд. У лівому вусі могла бути срібна сережка. Говорять, що це знак козака «характерника», якого вбити можна тільки срібною кулею. Такого і нечиста сила боялась. Як приклад можна привести кошового Сірка. Коли той ловив рибу в Дніпрі, винирнув Чорт. Але як розповідали запорожці, Сірко не розгубився і вистрілив йому поміж рогів. Той мелькнув у глиб річки, а з тих пір острів, який знаходився поруч, почав називатися Чортомлик.

Звичайні люди, та й козаки, відносились до «характерників» з величезною повагою, захопленням, але і деяким острахом. Згадаємо повість М. Гоголя «Вечори на хуторі близь Диканьки».

Вдягались козаки в XVI-XVII століттях не в однострій, а доволі різноманітно. Одяг рядових козаків був домотканим, сірого, нефарбованого кольору. Тому й називались такі козаки «сірома», «голота». На голову одягалась шапка з вівці - «кучма». Доповнювали одяг сорочка, штани-шаровари, широкі як море, свитка.

У заможних, статечних козаків були кунтуші, жупани, поверх яких вдягали ще й кирею, підбиту хутром. Різнокольорові (чорні, жовті, червоні) чоботи з каблуками (у східних народів каблуки не використовувались).

Першими однострій почали носити реєстрові козаки. У виборних козаків каптани у XVIII столітті були білого кольору, у компанійців - червоного, пушкарів і сердюків - жовтого. Шаровари підтримував поясок - очкур. А от верхній пояс часто був дуже довгий і козак прив’язував один кінець до дерева, відходив на декілька метрів і починав обертатись, накручуючи його на себе багато разів. Такий пояс був особливо престижним.

Їжа в козаків була простою і невибагливою, говорячи сучасною мовою - здоровою. Козаки харчувались рослинною їжею та рибними стравами. Різноманітні каші, кулеші, щерба, саламаха, галушки. В меншій мірі вживали м’ясо, яйця, молоко, масло.

Серед козаків було поширене куріння тютюну. Люлька для козака була невід’ємною річчю (згадайте повість М. Гоголя «Тарас Бульба»), В музеях України зберігається величезна кількість самих різноманітних козацьких люльок, найчастіше коротких, так званих «носогрійок». До речі, в Росії до Петра І паління було суворо заборонено, аж до виривання ніздрів.

Козаки ставились з величезною повагою до своїх батька, неньки, дружини. Остання була повноправною господинею під час відсутності чоловіка. Вона вміла не тільки вести господарство, але й при потребі дати збройну відсіч загарбнику. Так під час повстання Б. Хмельницького величезна польська армія оточила українське сотенне містечко. Коли всі захисники загинули, дружина сотника спустилась в пороховий погріб, дочекалась поки поляки почнуть в нього ломитись і підірвала його, забравши з собою сотні ворогів.

Значна кількість козаків мала добру освіту. Деякі із старшин мали навіть вишу освіту, закінчивши різноманітні колегіуми, академії, університети. На Січі була своя школа. Так як на Запоріжжі проживали представники багатьох націй, то козаки знали по декілька мов. Після другої половини XVII століття на Гетьманщині і Слобожанщині на кошти полків працювали сотні шкіл. Латинь, як мова міжнаціонального спілкування в Європі, мова науки, широко була представлена в Україні. А в Росії в часи Петра І латинь знав тільки один із його оточення - Мусін-Пушкін.

XVIII століття стало періодом розквіту козацького літопису. Так в Густинському літопису одна із частин називається «О начале Козаков». Але особливе значення мають такі літописи, як «Літопис Самовидця» та літопис козацького полковника Граб’янки, які охоплюють період від повстання Б. Хмельницького і до подій 1708 року. Ближче до мемуарної літератури ніж до літопису відноситься 4-хтомне зібрання С. Величка «Сказание о войне с поляками через Б. Хмельницького».

В цьому ж столітті розквітла козацька філософія, політологія, правознавство, історіографія, з’явився перший твір на розмовній українській мові полтавського діалекту «Енеїда» І. Котляревського.

Великою пошаною у козаків користувались пісні, думи, танці. «їхали козаки із Дону додому», «Ой у полі та й женці жнуть», «їхав козак за Дунай», «Ой Морозе Морозенку, ти славний козаче», «Та ой як крикнув же та козак Сірко» та інші історичні пісні та епічні думи дають широку художню панораму історичних подій ХVІ-ХVIII століть у їх козацькому сприйнятті та розумінні. В них оспівуються народні герої. Пісні та думи пройняті визвольним духом, ненавистю до загарбників. Вони сповнені пафосом боротьби проти гнобителів. Згадаємо хоча б думи про козака Голоту, або про Ганжу -

Тоді ж то козаки, діти, друзі, молодці

Добре дбали -

Сих дуків-сребраників за лоб брали,

Із-за стола, наче волів, виводжали,

Перед окнами поклали.

В цей час з’явилось чимало творів, що змальовують неспокійний, сповнений романтики побут козака-воїна, який не шкодував життя, визволяючи Україну. У створенні пісень і дум брали участь кобзарі та бандуристи, переважна більшість яких в минулому були козаками, учасниками воєнних походів і битв. В їх устах пісні та думи були своєрідною духовною зброєю проти загарбників. Із танців найбільш відомими були гопак, козачок, метелиця.

Освіта і наука в українській духовності

Освітній рух в Україні у XVI-XVII ст. Пожвавлення культурно-освітнього руху в Україні розпочинається ще з кінця XV ст. В силу несприятливих історичних умов цей процес розгортався дещо сповільнено: інтенсивним він стає аж в останній чверті XVI ст. До того ж у різних регіонах України цей процес мав свої собливості, які були зумовлені відмінностями конкретних форм їх соціально-економічного і культурного розвитку.

Найскладніші умови існували на землях, що перебували під владою Польщі ще з другої половини XIV ст. Встановлений тут режим національно-політичного гноблення негативно позначився на культурному розвитку цих земель. Відносно кращі умови склалися на землях, які відійшли до Великого князівства Литовського (Підляшшя, Східна Волинь, Київщина, Східне Поділля). Відбулося це в силу того, що деякі галузі духовної культури корінного населення литовських земель за рівнем розвитку відрізнялись від завойованих ними територій України та Білорусії. У результаті частина литовської верхівки слов’янізувалась, перейнявши віру й культуру підкорених народів, «руська мова» (українсько-білоруська) стала загальнодержавною. Тут королівській адміністрації доводилося рахуватись із православними в силу їх економічного (найкращі землі, чисельні і заможні міста) і політичного (певного тяжіння до Московської держави) становища, військово-стратегічного положення (межування з татарами і відповідно роль українців у боротьбі з ними). Національний гніт на землях, які відійшли до Великого князівства Литовського, у деякі періоди був менш відчутний, ніж на західних окраїнах. Мізерна кількість католиків не могла відігравати домінуючої ролі через слабкість свого економічного стану. До 1569 р. вихідцям із Польщі, по суті, не дозволялось володіти тут маетностями, а місцева адміністрація рекрутувалась переважно з православної шляхти. Католицькі культурно-пропагандистські осередки (костьоли, монастирі) були в цілому нечисленними, хоч кількість їх порівняно з чисельністю поляків була вже непропорційно великою. Все це деякою мірою стримувало польсько-католицьку політичну і культурну експансію - принаймні до Люблінської унії 1569 р.

Щодо стану тогочасної освіти, то треба відзначити відсутність тут будь-якої централізації. Певною мірою це було наслідком відсутності власної державності. Виникнення і функціонування освітніх осередків стало результатом ініціативи здебільшого окремих осіб чи вузько локальних груп. Початки освіти в ті часи можна було здобути в парафіяльних школах, більшість яких концентрувалась при міських храмах. Щоденне міське життя, розвиток ремесла і торгівлі більшою мірою відчували потребу в освічених людях, ніж натуральне сільське господарство. І не випадково найдавніші прямі вказівки про православні парафіяльні школи відносяться саме до міст Львова (1546), Перемишля (1548), Красностава (Холмського) (1550), і Сянока (1551). Маємо свідчення про існування освітнього закладу - «руської» школи у Києві (1563 р., 1571 р.). Можливо, це школа при монастирі Михайла Златоверхого. Навчання світських в монастирях було досить поширеним явищем, хоч чернечі статути і забороняли це робити (з метою підтримки моральності). Наприклад. Тоді ж вчився в Учнівському монастирі один із чільних пізніше антикатолицьких діячів Іов Княгиницький, а в Жидичинському - автор відомого сатиричного вірша Ян Жоравницький. Слід думати, що рівень викладання в школах великих монастирів був значно вищим, аніж у парафіяльних. Зокрема, тут були кращі умови для широкого ознайомлення з давньоукраїнськими літературними пам’ятками, з греко-візантійською літературою.

Шляхта й багаті міщани мали змогу давати освіту дітям вдома, де до їх послуг були спеціально запрошені вчителі, так звані бакалаври, педагоги. Так, при 16-річному К.-В. Острозькому був бакалавр, добрий знавець латини. Вдома вчився спершу і Іов Княгиницький. А Ісайя Кам’янчанин здобув при батьках не тільки початкову освіту, а й початкові знання з теології. Звичай наймати домашніми вчителями бакалаврів прийшов в українські землі десь у кінці XV сторіччя, коли знатних дітей почали навчати за кордоном.

Найближчим і найдоступнішим був Краківський Ягеллонський університет. Списки його студентів свідчать про те, що кількість вихідців з українських земель упродовж XVI ст. постійно зростала. Магнатські діти «їздили на науку» і до відомих західноєвропейських університетів. Серед них особливо популярною була Падуанська академія в Італії, що значною мірою пояснюється відносною віротерпимістю цього закладу.

На початку XVI ст. ми вже зустрічаємо поза межами Русі на професорських посадах українців - вихованців європейських університетів. Перш за все на нашу увагу заслуговує життя і діяльність Юрія з Дрогобича, професора Болонського і Краківського університетів, автора першої друкованої книжки, написаної нашим співвітчизником.

Серед інших відомих українців слід назвати імена Павла Русина (близько 1570-1517 рр.), родом із Кросна, учився у Грайфсвальді, був професором у Кракові. У Польщі працювали також Григорій Чуй (близько 1523-1573 рр.), син самбірського шевця, автор поем, панегіриків; Григорій Тичина (Тичинський) з міста Тичин на Галичині, Іван Туробінський та інші вихідці з українських земель, що мали добру європейську освіту - ні в Галичині, ні на Волині, ні в Києві того часу не знайшлося для них місця.

Загальна освіченість суспільства відчутно підвищується наприкінці XVI ст., хоч загалом культурно-просвітній рух ще не набрав масовості і здебільшого освіту можна було здобути в окремих малосильних осередках (православних, протестантських, католицьких). Але саме в цей час виникають і нові за характером центри - миляновицький та острозький. Вони відрізнялися від інших наявністю численного і постійного складу науковців та власної програми, важливою стороною якої була активна православна пропаганда; широкі та інтенсивні зв’язки з Білорусією, Росією, Балканами.

Осередок у Миляновичах був заснований у волинській маєтності російського емігранта Андрія Курбського в кінці 60-х років XVI ст. і діяв аж до його смерті у 1583 р., тобто близько 15 років. Він став хронологічно першим значним православним культурно-освітнім осередком України з власною, наперед окресленою науковою програмою, світським складом співробітників. До праці в ньому залучалися як російські інтелектуали, що проживали в Речі Посполитій, так і місцеві діячі. При осередку діяла школа. Культурна та агітаційно-пропагандистська діяльність протікала тут досить інтенсивно і поширювалась на значну територію: від сусідів-шляхтичів та Острога до Вільнюса, Львова, Слуцька, а ідеї А. Курбського та його сподвижників користувалися неабияким авторитетом.

До основних культурно-освітніх та ідеологічних центрів України перелому XVI та XVII ст. належить центр, заснований у Острозі. Власником Острога в цей час був Костянтин-Василь Костянтинович Острозький (1526-1608). Від батька, гетьмана Великого князівства Литовського, князь успадкував значні володіння, які з часом в декілька раз збільшив, ставши найбільшим після короля магнатом речі Посполитої. У 1603 р. йому належало 59 міст, містечок, замків, 857 сіл, 111 фільварків. Він володів територією, що простягалась на третину Волині, землі Київського, Подільського, Руського воєводств, Малопольщі. Щорічні прибутки від цих латифундій досягали 1 млн. злотих. Такі маєтності, як і знатне походження, дозволили К.-В. Острозькому посісти і впливові державні посади. Концентрація великої влади і багатств давала змогу йому протягом 50 років відігравати значну роль у політичному житті речі Посполитої. Королівська адміністрація мусила рахуватися з князем, який утримував чи не найбільше військо серед магнатів. Людина широких поглядів і устремлінь, К.-В. Острозький дбав про майбутнє України-Руси і бачив його, перш за все, у розвої освіти та культури. Перше відоме починання князя на цій ниві відноситься до 1572 р., коли в Турові, місті, де він народився і провів дитячі роки, було виділено землю для школи.

Зусиллями князя-мецената освітнім центром став і Острог, де у 1576 р. було засновано першу вишу школу в Україні - слов’яно-греко-латинську академію. По різному називали цей навчальний заклад сучасники - «тримовним ліцеєм», колегією, академією. При всій різноманітності висловлювань про острозький учбовий заклад усі відзначають високий рівень викладання у ньому, зокрема те, що тут викладались грецька, руська (старослов’янська) та латинська мови. Обов’язковими були предмети «тривіуму» (граматика, риторика, діалектика) та «квадривіуму» (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Серед острозьких діячів кінця 70-х - початку 80-х років були Іван Федоров, Герасим Смотрицький (перший ректор), Андрій Римша, вчені греки Діонісій Раллі, Феофан Грек, математику і астрономію викладав доктор медицини і філософії Краківського університету Ян Лятош та інші.

Протягом 60-річного існування Острозької академії (1576-1636 рр.) її закінчило близько 500 осіб. Вихованці ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками. Національно-визвольний рух в Україні та Білорусії отримав значний загін культурно-пропагандистських діячів. Засновані ними школи мали велике значення у поширенні освіти серед народу, у підготовці наступного покоління просвітителів. Навіть на основі тих нечисленних даних, що збереглися до сьогодення, можна стверджувати, що більшість відомих українських та білоруських діячів кінця XVI - першої третини XVII ст. були безпосередньо пов’язані з Острогом.

Від самого початку академії призначалась відповідальна політична роль: протидіяти полонізаторському впливові на українську та білоруську молодь католицько-єзуїтських учбових закладів. Тому в навчальному процесі багато уваги приділялося вихованню в учнів почуття патріотизму, любові до культури, мови, традицій свого народу. Недарма посланець Папи Римського в Речі Посполитій А. Поссевіно стурбовано писав, що «князі Острозькі і Слуцькі мають друкарні і школи, якими схизма підтримується» і багато зусиль спрямовував на те, щоб надати Острозькому культурно-ідеологічному центрові прокатолицького спрямування.

Одночасно з академією виникли в Острозі літературно-перекладацький гурток і видавництво. Поряд із загальнокультурними функціями великим було їх значення у формуванні національної самосвідомості. Саме в Острозі вийшли друком та розповсюджувалися в рукописах найбільш відомі українські полемічні твори. Одним з найкращих слов’янських друків стала острозька «Біблія», видана Іваном Федоровим 12 серпня 1581 р.

Світопростір українських братських шкіл XVI-XVII ст. Виникнення і роль православних братств у процесі розвитку української духовності в пізньосередньовічну та барокову епохи важко переоцінити. Першорядної уваги в діяльності православних братств заслуговують «школи та друкарні» як новітні засоби боротьби за людину, засоби поширення думок найкращих полемістів й мислителів - захисників православ’я. Поширення між українським населенням освіти для братських шкіл означало також «оборону» канонічного православ’я від інокультурної експансії польсько-католицьких впливів, що було нововведенням. Взявши на озброєння науку і освіту, братства розширили межі світосприйняття як православних «наставників», так і учнів шкіл. Це сприяло загальному виходу народу на інший, більш високий духовний та культурний рівень.

Особливе місце в історії розвитку освіти в Україні посідає Львівське Успенське братство. Перші відомості про нього датуються 1463 р. У 1586 р. при ньому було засновано і першу братську школу. За її зразком створювалися аналогічні навчальні заклади в різних містах України. У першій половині XVII ст. братські школи відкривалися і в деяких селах.

Слід зазначити, що історичні свідчення про перші навчальні заклади, організовані братствами, обмежені. Так, організація навчального процесу Львівської братської школи зафіксована у Статуті, який мав назву «Порядок шкільний», був одним з найстаріших шкільних статутів Європи і став зразком для інших братських шкіл.

Відомо, що шкільна кімната розміщувалась у братському будинку. Заняття влітку розпочиналися о 9-й ранку, а взимку вчитель сам визначав час початку навчання. Учень займав місце в класі, яке визначалося результатами його успіхів. Учнів, як правило, ділили на три групи: одні вчилися розпізнавати літери, інші - читати і вчити напам’ять певний навчальний матеріал, треті - міркувати, пояснювати прочитане. Читати і писали вчилися слов’янською мовою.

Навчальний день починався з молитви, а потім школярі відповідали домашнє завдання і перевірялися виконані вдома письмові роботи. Потім вчитель пояснював новий матеріал і видавав завдання. Іноді урок проходив у формі бесіди чи диспуту. Обов’язковим був відпочинок. Діти обідали і знову поверталися до школи, виконували і перевіряли домашні завдання один у одного. Таким чином, у школах запроваджувались елементи класно-урочної системи навчання, а також різні методи: пояснення, бесіда, самостійна робота, диспут, взаємне навчання. Для закріплення навчального матеріалу широко практикувалось повторення. За порядком у школі, поведінкою учнів і виконанням домашніх завдань стежили виділені на кожний тиждень чергові учні та спеціально призначені вихователі.

Статут передбачав режим навчальної діяльності учнів і регламентував роботу вчителів. Вчитель виконував обов’язки дяка та писаря, обирали його на загальних зборах братства. Крім високих професійних якостей, він мав бути «благочестивим, смиренномудрим, лагідним, витриманим, не п’яницею, не блудником, не краснобаем, не посібником єресей, а сприяти благочестю і в усьому являти собою взірець благих справ». Платню дидаскал отримував з прибутків церкви, а також із коштів, що платили батьки за навчання дітей. За добру роботу вчитель міг отримати «святкові» - 5,5 гроша.

Особливої уваги заслуговують стосунки братської школи і батьків, які були зафіксовані у Статуті. Батько підписував угоду з ректором, де зазначалося, чого школа має навчити учня. Крім того, в угоді визначались і обов’язки батьків чи опікунів - сприяти навчанню та вихованню своєї дитини. Угода підписувалась у присутності двох свідків, найчастіше це були сусіди. Обов’язком батьків була перевірка домашнього завдання.

Головною ідеєю Статуту була ідея станової рівності. До школи приймались діти усіх станів. Дітям з убогих сімей надавалась матеріальна допомога, а сироти були під повною опікою братства, яке вимагало від учителів своєї школи однакового ставлення до всіх учнів. «Дидаскал має вчити й любити всіх дітей зарівно, зазначено у Статуті Львівської братської школи, - як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, що по вулицях ходять, поживи просять». Становище учня в школі залежало не під матеріального стану батьків, а від його особистого успіху у навчанні та поведінці.

Зміст освіти мав гуманітарний характер. Зокрема, вивчали граматику грецької, слов’янської, латинської, польської мов. Діалектику і риторику викладав один учитель. Підручники з цих предметів були написані латинською мовою, але у Статуті Львівської братської школи були вказівки щодо вивчення цих дисциплін та філософських наук за посібниками, написаними слов’янською мовою.

Серед предметів, які вивчали в школі - курс інтегрованої математики. Наприклад: арифметику вивчали разом з геометрією й астрономією. Були поширені і предмети естетичного циклу: малювання, співи.

До змісту освіти у школах першого типу, крім читання та письма, входила лічба, малювання, вивчення катехізису, особливе місце займали співи, оскільки церковний хор складався з учнів. У деяких братських школах, наприклад у Київській, практикувався багатоголосий спів у 4, 6, 8 голосів.

У 1592 р. при підтримці гетьмана запорозьких козаків П. Сагайдачного Львівське братство одержало від короля Сигізмунда III право викладати в школі сім вільних наук (граматику, діалектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику).

Першим ректором Львівської братської школи був грек Арсеній, архієпископ Елассонський, який склав граматику «Адельфостер» і викладав грецьку мову. Львівська братська школа мала сильний викладацький колектив. Це Стефан Зизаній - викладач грецької мови, Лаврентій Зизаній - викладач слов’янської, Кирило Транквіліон Ставровецький - автор релігійно-моральних міркувань, Іов Борецький - викладач грецької та латинської мов, Памва Беринда - лінгвіст, укладач першого друкованого азбуковника - словника енциклопедичного типу.

Львівська братська школа не тільки постачала братським школам навчальні посібники, а й готувала для них учителів.

Значну роль у розвитку освіти і культури у першій половині XVII ст. відіграла Київська братська школа підвищеного типу, яка пройшла шлях від школи до академії. Заснована вона була Київським Богоявленським братством у 1615 р. на землях, які передала відома українська меценатка Галшка Гулевичівна, її статут затверджений у 1620 р. за зразком Львівської. Першим ректором Київської братської школи став Іов Борецький. З цим навчальним закладом пов’язані імена таких видатних діячів культури, як Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарія Копистенський та ін.

У кінці XVI - на початку XVII ст. в Україні діяло близько тридцяти братських шкіл (Перемишль, Луцьк, Кам’янець-Подільський, Городок). Основою створення братських шкіл були добровільні пожертвування членів братств. Саме цей фактор і визначав їх становий характер.

Братські школи внесли в тогочасне духовне життя повноцінний діалог як форму пошуку адекватних часові відповідей на нагальні потреби сучасності й майбутнього. Діалог цей розгортався не лише у формах полеміки з уніатами, а й у межах одного світоглядного спрямування. Спрямований він був на пошук ідеї збереження духовної ідентичності українського народу.

У друкарнях паралельно з духовними книгами братські школи друкували підручники, наукові трактати, ведучи цим самим ідейний наступ по всіх ділянках й в усіх вимірах культурного життя ранньобарокової української людини. На думку дослідників, саме «цією діяльністю було започатковано формування нового типу людської особистості, у якому органічно єднались духовний пошук консервативних орієнтирів, панорамна культурна картина самого буття людини і, зрештою, творче світоосягнення, яке вилилось у повноводну ріку барокового різнобарв’я. Врешті-решт це, певне, й стало порятунком духовно-національного дискурсу в Україні від розчинення в більш потужних експансіоністських культурах».

Українська церква, церковні братства, діяльність братських шкіл стали епохальним явищем в історії українського шкільництва, що забезпечило його дальший бурхливий розвиток. Вони виплекали й перед усім світом показали нову генерацію освічених людей України, творчих інтелектуалів, палких патріотів, мужніх захисників свого народу від нашестя польських колонізаторів, носіїв і пропагандистів ідей української державності, будителів українського національного відродження, утвердження людської гідності українця, почуття поваги до представників інших народів.

Братські школи відіграли велику роль і в народженні нових могутніх духовних і наукових центрів, зокрема Києво-Могилянської академії.

Києво-Могилянська академія як духовний, навчальний та науково-культурний центр східного та південного слов’янства. У 1631 р. визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво-Печерської лаври, Петро Могила (1596-1647) заснував при Лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже у 1632 р. була об’єднана з Київською братською школою. Так утворився Києво-Могилянський колегіум, що в майбутньому став одним з провідних центрів освіти та науки не тільки в Україні, а й в усьому слов’янському світі. Заслуга П. Могили полягає в тому, що він перетворив Колегію на такий навчальний заклад, який згодом став взірцем для всіх духовних шкіл. О. Оглоблін зазначав: «Доба Могили - то була доба великих досягнень... Створення Києво-Могилянської колегії, цієї слави і гордості Київських Атен, що незабаром стане «альма-матер» для всього православного Сходу, і її величезна наукова історично-археологічна праця зробила Київ панівним центром усієї Східної Європи».

Під невтомним патронатом митрополита Київського і Галицького (з 1632 р.) Петра Могили колегія інтенсивно розвивалася й за порівняно незначний, десятирічний період піднялася до рівня, що перевершував найкращі показники уніатських та католицьких шкіл. Вона давала православному народові й Церкві «багато благочестивих і вчених мужів».

Для забезпечення закладу викладацькими кадрами найвищого рівня Митрополит посилає в закордонні університети кілька юнаків, а зі Львова запрошує колишніх однокласників по Замойській академії Сильвестра Косова та Ісайю Трофимовича-Козловського, який і став першим її ректором. Він також є першим українським доктором богослов’я, одним із авторів «Катехізису» (1645 р.). Иосиф Кононович-Горбацький також приїхав до Києва зі Львова, читав риторику, а пізніше - у 1639-1642 рр. - перший філософський курс. Пізніше цей курс читали його учні Інокентій Гізель та Іоасаф Кроковський. І. Гізель є автором книги «Синопсис» (1674 р.), що служила підручником історії багатьом поколінням українців, росіян та білорусів. Найпоширенішою книгою для домашнього читання стає «Києво-Печерський патерик» (1674 р.), у підготовці нового видання якого також брав участь І. Гізель. М. Попович зазначає, що саме навколо професорів колегії склалося інтелектуальне ядро староукраїнської культури. Переважно це було освічене духівництво. Вони писали вірші, ставили трагедії, драми та інтермедії, вчили співу і філософії, видавали різноманітну літературу в лаврській друкарні, тобто вчили мудрості.

Як вчений, П. Могила був автором ряду книг: «Євангеліє учительне» (1616 р.), «Анфологіон» (1636 р.), «Требник», численних полемічних проповідей. У 1629 р. для української церкви він склав «Літургіон або Служебник». У роботі над ним П. Могила користувався грецькими оригіналами та древніми руськими виданнями.

П. Могила був співавтором катехізису «Православне ісповідання віри». В ньому подано основи віри православної церкви. Цей твір мав епохальне значення. Як основна богословська книга для всіх православних церков він був у 1643 р. затверджений патріархами східних християнських Церков. «Православне ісповідання віри» залишилося в Україні єдиним підручником в навчанні віри аж до XIX ст.

Влада Речі Посполитої вороже поставилася до колегії в Києві. Король Владислав IV у 1633 р. наказав ліквідувати там «латинські школи», сейм у 1635 р. заборонив викладати філософію. Однак, усупереч урядовим заборонам, у колегіумі і далі викладали повний філософський курс, а також елементи теології. Остання як «цариця наук» в добу середньовіччя вважалася неодмінним атрибутом вищого навчального закладу.

Києво-Могилянська колегія прилучила українську інтелектуальну еліту, а через неї і весь народ, до надбань світової цивілізації та культури, створеної людством упродовж його історії. П. Могила закупив за свій рахунок близько сотні коштовних фоліантів з творами отців Церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники, твори Сенеки, Ювенала, Горація, Овідія, Цицерона та інших письменників з коментарями, підручники з тригонометрії, логіки, метафізики для академічної бібліотеки і посилав вихованців свого закладу для вдосконалення знань за кордон. За спостереженнями Дмитра Чижсвського, найбільше посланців їхало до Італії та Німеччини, але були й такі, що вчились в Іспанії та Португалії, Англії та Франції, Голландії та Данії, Чехії та Польщі.

Завдяки синтезу духовних надбань Заходу і Сходу Європи, який здійснювався на основі вітчизняних традицій і якому П. Могила надав нового значного прискорення, Україна повернулась обличчям до Заходу без прийняття католицьких догматів і без втрати національної ідентичності.

Діяльність П. Могили як митрополита Київського і Галицького тривала 14 років. Вона охопила всі сторони церковного та культурного життя. Тому Київ називали тоді Могилянськими Атенами, а той період історії України по праву можна назвати Могилянською добою. Діяльність та твори П. Могили сприяли духовному єднанню українського народу, утворенню в Україні єдиного комунікативного простору культури, а отже, й націотворенню. В’ячеслав Липинський говорив про наявність у той час духовних вождів «типу Могили» і політичних «вождів типу Хмельницького», з яких перші передують, а великою мірою і зумовлюють появу других.

Перед смертю Петро Могила записав у своєму заповіті: «Ще заки став я архімандритом Печорського» монастиря, бачучи, що занепад віри й побожності серед народу походить від повної нестачі в нас освіти та школи, дав я обіт моєму Богові все своє обертати почасти на відбудову зруйнованих Божих руїн, від яких полишилися нужденні руїни, почасти на заснування шкіл і закріплення прав і вольностей українського народу».

У 1701 р. Києво-Могилянська колегія стала офіційно називатися Академією завдяки старанням гетьмана Івана Мазепи, ректора Йосифа Кроковського та Київського митрополита Варлаама Ясинського. У світлі реформ Петра І її становище виявилося двозначним: академія залишалась університетом західноєвропейського типу з гуманітарною орієнтацією освіти. Імперська ж влада намагалася перетворити її на пересічний російський духовний заклад. Незважаючи на наполегливий опір українських православних ієрархів, які вказували на всестановість і світський характер академії, кількість дітей священнослужителів там повільно, але зростала (із 14 у кінці 40-х рр. XVIII ст. до близько половини загальної кількості школярів у кінці 80-х рр. цього століття). Перетворення її на духовний навчальний заклад відбулося уже на початку XIX ст.

Чисельний склад академії коливався в межах 1000 чоловік, у часи лихоліття падав до 100. Матеріальне становище студентів було дуже тяжким, заробляли на прожиття миркуванням, тобто співали канти під вікнами у часи вакацій по всій Україні.

Навчання в академії продовжувалося 12 років, але поступали на навчання протягом всього року, коли хто хотів, у деяких класах залюбки сиділи по декілька років (наприклад, у класі риторики). Закінчували навчання так само довільно, як і вступали до академії. Більшість залишала її після риторики - це давало пристойну загальну освіченість і навіть уміння розмовляти латиною. Богослов’я не любили навіть ті, хто збирався стати священиком. Це зумовило появу указу митрополита у 1761 р., згідно з яким ті студенти, які готуються стати священиками, мають закінчувати навчання класом богослов’я, в противному випадку їм не будуть надавати багаті парафії. Священикам наказувалось «дочок своїх за невчених не видавать під загрозою втрати місць». Якщо спуд ей закінчив клас богослов’я, він мав право на тестя з парафією в 80-100 дворів, якщо покинув після філософії - 60-80 дворів, риторики і нижче - менше 60 дворів.

Києво-Могилянська академія стала не тільки престижним центром освіти і науки, а й, як відзначають дослідники «велетенською лабораторією нової культури, в якій сформулюється не лише оновлене літературне мислення, а й нова індивідуальність, «людина Бароко», чий критичний допитливий розум подолає обмеження геоцентричної культури і забезпечить народження світської ментальності, без якої неможлива новітня культура вже нашого часу». Важливою рисою цієї культури була виразна багатомовність місцевих елітарних кіл, соціальну та культурну потребу в якій визначала велика мобільність кордонів того політичного, соціального та культурного простору, на маргінесі якого століттями опинялися етнічно українські регіони. Академік Ярослав Ісаєвич стосовно цього зауважував, що «користування латинською і польською мовами на елітарних рівнях культури продовжувалось у другій половині XVII - першій половині XVIII ст. в автономній Лівобережній Україні-Гетьманщині, яка посіла у той час провідне місце в розвитку української культури».

І хоча культурні процеси другої половини XVIII - початку XIX ст. істотно змінили мовні пріоритети місцевої освіченої публіки, - її багатомовність, сформована не найменшою мірою завдяки навчанню в Києво-Могилянській академії, збереглася повністю.

Підвищення загального культурно-освітнього рівня українського народу створювало передумови для успішного змагання оновленої української культури за право на самостійний розвиток. Як показали дальші події, загальний баланс змін був позитивним. Значно збільшилася кількість письменних людей. Сірієць Павло Алеппський, який проїздив у 1654 і 1657 роках через Україну, навіть стверджував, що «у країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти». А італійський історик і юрист Бісаччіоні Майоліні у своїй «Історії громадянських воєн...», надрукованій у 1653 р. в Болоньї, з великою симпатією та прихильністю відгукувався про український народ, підкреслюючи в українців одну примітну рису - «потяг до освіти надзвичайно розвинений серед цих простих людей». Коли це й перебільшення, то немає підстав сумніватися в тому, що Україна зуміла не лише зберегти, але й модернізувати свою культурну спадщину.

Розвиток книгодрукування в Україні. Документи свідчать, що найстаріша друкарня в Україні існувала у Львові з 1460 р., коли «львівський громадянин Степан Дропан для матеріальної підтримки ... подарував монастиреві свою власну друкарню, яку польський король Казимир IV підтвердив привілеєм у 1469 р.». Знаходилася ця друкарня у монастирі Святого Онуфрія, про що свідчать також книги Іоана Златоуста, передруковані у 1614 р. українським письмом. Документи XV ст. містять дані щодо особи С. Дропана, якого можна вважати зачинателем українського друкарства.

Дещо пізніше з’явилася друкарня і в Києві. Про це свідчить топографічний опис Київського намісництва 1787 р., де в розділі «О типографии, или печатном доме Киево-Печерской Лавры» сказано: «Друкарський будинок Києво-Печерської Лаври ... будував архімандрит печерський Проталій велінням князя Костянтина Івана Острозького ... який тоді подарував Києво-Печерській Лаврі літери і всі знаряддя до друкарської справи, що раніш належали Острозькій друкарні, в літо від народження Христова 1531».

Цей документ не тільки розповідає про заснування першої друкарні в Києві, а й свідчить про те, що і в Острозі ще 1531 р. також була друкарня. У XVI ст. в Україні було вже кілька осередків книгодрукування - чи не найбільших вогнищ культури нашого народу. Зазначимо, що у кінці XV - на початку XVI ст. перші книги церковнослов’янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі.

Міцну основу для розвитку друкарства в Україні, а разом з ним до освіти і літератури, заклав Іван Федоров (Федорович), який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. Приїхавши до Львова у 1572 р., він продовжив справу, розпочату Степаном Дропаном століттям раніше - йшов «стопами боговибранного мужа» і «друкування занедбане відновив». У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий «Апостол» (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К. Острозького, - одного з тих, хто зберіг відданість православ’ю, - переїхав у його маєток в м. Острозі. У 1578 р. Острозька друкарня видала «Азбуку», 1580 - «Книгу Нового Завіту», а 12 серпня 1581 р. «Острозьку Біблію» - перше у слов’янському світі повне видання Біблії церковнослов’янською мовою. З метою пошуків достовірного тексту К. Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. «Острозька Біблія» (1256 сторінок) стала взірцем для всього православного слов’янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. І. Федоров був діячем епохи Відродження на її завершальному етапі. Художні елементи його книг ясні і життєрадісні. Повага й уважне ставлення Федорова до національних традицій українського народу, любов до його культури і мистецтва сприяли надзвичайно великій популярності мистецької спадщини видатного друкаря в Україні.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Навколо цієї друкарні об’єдналося чимало видатних діячів української культури, як світських, так і духовних: Єлисей Плетенецький, Йов Борецький, Памво Беринда, Лазар Баранович, Інокентій Гізель. Тут працювали відомі художники і гравери: Тимофій Вербицький, Інокентій Щирський, Леонтій Тарасевич. Допоміжні технічні роботи виконували студенти братської ніколи і колегіуму. На чолі неї стояв управитель і два помічники. Друкарня мала паперову фабрику, словолитну, рисувальну, гравірувальну і палітурну майстерні, бібліотеку. Саме тут було видано з ініціативи І. Гізеля перший систематичний виклад історії України (за 100 років його було перевидано 25 разів). Великою популярністю далеко за межами України користувався «Катехізис» Петра Могили, який 25 років стояв на чолі видавничої справи в Україні.

З Києво-Печерської друкарні виходила не лише богословська, а й інша література: історична, художня, полемічно-публіцистична. Видання відзначалися красивим шрифтом, високою якістю набору, гарною композицією заголовних листів, фігурними літерами, прикрашалися мініатюрами, заставками, художньо виконаними малюнками.

Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького, активно займалися організацією типографій братства. До середини XVII ст. в Україні нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Розвивали і вдосконалювали мистецтво друкування Памва Беринда, Семен Будзина, Михайло Сльозка, Іван Филипович та інші.

В Україні було поширеним таке цікаве явище, як мандрівні друкарні. Навантажені друкарським устаткуванням підводи переїжджали з одного міста до іншого, від монастиря до монастиря, і там, де вони зупинялися, кипіла напружена робота. У XVII ст. одна із таких належала Павлові Домживу і його соратникові і другові Сильвестру. Інша - відомому українському вченому, письменникові Кирилу Транквіліону Ставровецькому. Про П. Домжива відомо небагато. З 1618 до 1629 р. ним було видано дев’ять книг, серед них в Угорцях на Самбірщині - «Собрание вкратце словес от божественного писания» (1618), невелику книгу, яка слугувала підручником для «малолетних отрочан». У 1625 р. друкарі ненадовго завітали до Загорівського монастиря, а звідти - у Четвертю на Волині. Найбільша книга - «Часослов» (505 арк.) - була видана у с.Чорна на Ровенщині, де П. Домжив у 1629 р. став ігуменом новозаснованого монастиря. 1634 р., після смерті Домжива, Сильвестр передав друкарню до Луцького монастиря.

К. Ставровецький друкував власні твори. У 1618 р. у Почаївському монастирі було видано «Зерцало богословия», а у місті Рахманов на Волині у 1619 р. - «Євангеліє учителноє», де виклав істини православної віри, її догмати, а також показав тяжке становище селян-кріпаків. Духовний собор під головуванням Іова Борецького ухвалив заборонити її. Московський патріарх Філарет і цар Михайло Федорович видали грамоту, в якій книга була названа єретичною, а сам автор - «врагом божим та єретиком». Після виходу «Євангелія» К. Ставровенцький ліквідував свою друкарню, але, незважаючи на це, книга видавалась три рази.

Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М. Смотрицький (1619 р.), М. Ломоносов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. У домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки й сотні книг. Взагалі книги були дуже популярні серед народу, сприяли боротьбі проти уніатів, панства.

У частині України, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст. царський уряд, ліквідовуючи рештки української державності, фактично припинив діяльність друкарень. Указом Синоду від 07.09.1721 р. дозволено було друкувати лише богослужебні книги. Перевидання старих можливе було лише після звірення з великоросійськими книгами, «щоб ніякої різниці і окремого наріччя в них не було». Для друкування потрібно було мати спеціальний дозвіл духовної колегії. Цим указом друкарні булі поставлені у цілковиту залежність від московської цензури. Наприклад, через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. книгодрукування українською мовою занепало.

Запитання для самоперевірки:

1. Чи сприяла польсько-литовська доба розвитку культури в Україні?

2. Коли і ким було започатковано книгодрукування в Україні?

3. Як і чому народні обрядові дійства трансформувалися у театралізовані розваги?

4. Під впливом яких чинників в українській освіті відбулися істотні зміни на межі XVI-XVII століть?

5. Яка система освіти використовувалася в Острозькій академії?

6. Які особливості характерні для українських братських шкіл?

7. Як мандрівники, зокрема Павло Алеппський, характеризували рівень освіти в Україні?

Старовинна друкарня