Історія української культури. Конспект лекцій

Лекція 2. Стародавні слов’яни, їхні предки та сусіди

1. Індоєвропейці та індоєвропейська проблема, Україна - прабатьківщина індоєвропейських народів.

2. Культури бронзової доби. Кіммерійці. Скіфи. Сармати. Готи.

3. Античні міста на Півдні України.

4. Стародавні слов’яни.

Давньоєгипетський рельєф 2-го тисячоліття до н. е.

Індоєвропейці та індоєвропейська проблема. Україна - прабатьківщина індоєвропейських народів. Спорідненість між собою слов’янських мов (української, російської, польської, чеської, болгарської, сербської тощо) очевидна для їх носіїв, приблизно півтори тисячі років тому предки всіх сучасних слов’янських народів складали єдиний народ зі спільною мовою. Так само споріднені між собою романські мови - італійська, іспанська, португальська, французька, румунська тощо - походять від латинської мови, якою говорили стародавні римляни. Тому говорять про слов’янську і романську мовні групи, а також про германську, індійську, іранську тощо.

Проте деякі слова схожі і в мовах, що належать до різних мовних груп. Бенгальською мовою Індії «хат» значить «хата», «агні» - вогонь, «діна» - «день». Англійською мовою «сестра» - sister«молоко» - milk«три» - three«Брат» англійською буде «brather», італійською - fratelloлатиською - bralisваллійською - brawdмовою балучі (Пакистан) - birathстароіндійською мовою санскрит - бхрата. І такі прості «народні» слова, що є в кожній мові (базова лексика) в даному разі не запозичені з одної мови в іншу, а є спільним спадком.

Ще в 19 столітті вчені довели, що майже всі мови Європи, а також мови Ірану і Північної Індії є спорідненими між собою. Тобто всі ці мови - слов’янські, романські, германські, кельтські, іранські, балтійські, індійські, грецька, вірменська, албанська - складають єдину індоєвропейську мовну сім’ю. Зараз індоєвропейськими мовами розмовляє більше половини людства. Серед шести офіційних робочих мов ООН чотири - англійська, французька, іспанська, російська - є індоєвропейськими. При чому стародавні індоєвропейські мови, такі як латинська, санскрит та церковнослов’янська, значно ближче між собою, ніж сучасні. Це значить, що ще раніше існувала єдина пра-індоєвропейська мова, яка згодом розпалася на окремі пра-слов’янську, пра-германську, пра-індійську (арійську) тощо. Вчені навіть зуміли на підставі сучасних мов реконструювати звучання більшості слів цієї мови. А з цього випливає, що колись предки всіх індоєвропейських народів складали єдиний відносно не чисельний народ. Отже, виникла «індоєвропейська проблема» - де й коли той народ жив?

Більшість вчених дійшла до висновку, що прабатьківщина індоєвропейських народів знаходилася на території сучасної Східної України, між ріками Дніпро і Дон (а також на правому березі Дніпра - до річок Рось і Інгул). Тут у добу енеоліту жили носії середньостогівської археологічної культури (назва походить від острова на Дніпрі біля Запоріжжя) - нащадки неолітичного населення України, східні сусіди трипільців. Вони спочатку зупинили експансію трипільців на схід, а потім перейшли у контрнаступ. Середньостогівці не будували міст і залишались варварами. У їх господарстві поряд із землеробством дуже важливу роль відігравали скотарство та рибальство. Як і трипільці, вони були знайомі з міддю (а також із золотом і сріблом), проте їх кераміка була значно гіршої якості. Саме середньостогівці є найдавнішими одностайно визнаними носіями індоєвропейської мови. Досить рано вони просунулися на схід до Волги і ріки Урал, створивши так звану середньостогівсько-хвалинську культурну спільноту.

У добу середньостогівської культури індоєвропейці зробили два винаходи світового значення. По-перше, на основі більш раннього неолітичного досвіду приручення коней вони створили тип кінного воїна. Такі воїни-еершники об’єднувалися у військові спілки (клани) на чолі з вождями, що згодом успішно завоювали своїх сусідів на заході, на схід просунулися до Сибіру, а на південь до Ірану та Іраку (стародавнього Шумеру). У могили таких видатних вождів стали класти цінні речі, насипати над ними земляні кургани і ставити на кургани кам’яні стели. Під час поховання влаштовували на честь небіжчика смертельні двобої (цей звичай був згодом відомий і у слов’ян; у римлян згодом з нього виникли гладіаторські бої). Така традиція курганних культур з території України широко розповсюдилася по всій Євразії. У нас вона проіснувала аж до козацьких часів. Не виключено, що й військова зачіска запорожців - чуб-оселедець - теж з’явилася ще у середньостогівські часи. Вона відома у воїнів багатьох індоєвропейських народів.

Другий винахід індоєвропейців мав ще більше історичне значення. Ті самі кінні воїни десь в степах між Дніпром і Доном вперше в світі винайшли колесо і колісний віз. Терміни що їх стосуються, спільні для індоєвропейських народів і запозичені від них іншими. І тільки в міфах індоєвропейців боги їздять по небу на візках, а не пливуть у човнах тощо. Цей винахід також мав неабияке військове значення і сприяв перевазі індоєвропейців щодо їхніх західних більш багатих і чисельних сусідів. Цей винахід було зроблено у першій половині 4-го тисячоліття до н. е. Для порівняння: у стародавньому Єгипті візок став відомий лише у 2-му тисячолітті до н. е.

Цікавим було становище жінок у індоєвропейців. У них був патріархат (як, до речі, і у трипільців). Але ж при тому дружина і чоловік вважалися половинами єдиного цілого, отже, жінки ділили зі своїми чоловіками всі радості та біди і навіть ходили разом з ними воювати у військові походи. Жінка могла навіть стати військовим вождем. Проте вона мала зберігати вірність чоловіку (спільна участь подружжя у календарних обрядах родючості з «вільним коханням» подружньою зрадою не вважалася...). У разі смерті чоловіка деякі вдови на його похоронах вчиняли ритуальне самогубство на знак того, що вона піде за коханим і у смерть.

Та це не було примусовим, а саме добровільним подвигом, що викликав захват у земляків.

Велику роль у індоєвропейців відігравали жерці, що займалися ворожінням. В таких ворожіннях використовували дерев’яні прути з нанесеними на них знаками (у слов’ян вони називалися «чертами і резами»). Особливу увагу звертали на поведінку птахів та їхні крики. Всі індоєвропейці досі вірять, що крик півня відлякує нечисту силу. Священним вважалося також зображення коня (звідси коники на дахах будинків). У всіх індоєвропейців існував календар з 12 місяцями і 7-денний тиждень, числа 7 та 12 вважалися щасливими, а 13 - нещасливим.

Жерці часто були водночас і поетами. Поет міг прославити своїми піснями якогось вождя або воїна, даруючи йому «безсмертну славу», а міг, навпаки, проклясти його віршем, наприклад, за скупість. Вважалося, що поет своїми віршами безпосередньо спілкується з богами. Серед таких богів особливо шанували бога грому та блискавки. Хоча головними богами вважали бога неба і світла та богиню землі. У сагах (міфах) ірландців та скандинавів збереглися чіткі згадки про те, що їхні боги спочатку жили у Скіфії. А ще всі індоєвропейці чомусь шанують маленького жучка божу корівку... Загальне індоєвропейське походження мають також багато казкових сюжетів, зокрема сюжет про трьох братів, з яких молодший є найкращім. Взагалі індоєвропейці любили ділити все саме на три частини (а не на дві, як, скажімо, китайці).

Всі ці спільні особливості індоєвропейської культури можна реконструювати, порівнюючи між собою культури різних історично відомих індоєвропейських народів. Отже, для значної частини сучасного населення Землі саме територія України є історичною прабатьківщиною.

Культури бронзової доби. Кіммерійці. Скіфи. Сармати. Готи. Внаслідок експансії індоєвропейців протягом 4-го тисячоліття до н. е. на базі середньостогівської культури виникло декілька нових. Вони розділилися за екологічною ознакою. В лісовій зоні України і далі на північ та захід сформувалися споріднені культури шнурової кераміки та бойових сокир, що прикрашали свій посуд відбитками мотузки. Серед них були предки германських, слов’янських та балтійських народів. До речі, ці мови також ближче між собою, ніж з іншими індоєвропейськими, тобто розділилися пізніше. Особливо близькі до слов’янських мов балтійські - литовська, латиська та вимерла прусська. Вони розділилися з протослов’янською лише приблизно три тисячі років тому.

А в степовій зоні України і далі на схід аж до Уралу середньостогівська культура переросла в переважно скотарську ямну культуру. Ця назва дана за типом поховання у простих ямах. Проте знатних людей ховали в ямах під курганами і ставили на них великі кам’яні стели. Таких стел дійшло небагато, найбільш відомий так званий Керносіеський ідол, знайдений у Дніпропетровській області. Цікаво, що знатні поховання чітко діляться на дві групи. В найбагатших могилах поховано чоловіків або жінок із залишками возів або лише з колесами. У них на пальці є срібна каблучка. У інших могилах поховано переважно чоловіків зі зброєю, у них обов’язково є каблучка чи ще якась прикраса з міді. У подальших індоєвропейських традиціях, зокрема у ірландській та індійській зі сріблом та білим кольором пов’язували вищу касту жерців, а з міддю та червоним кольором — касту воїнів. Згодом у більшості індоєвропейських культур жерці втратили панівне становище, і владу захопили воїни: на зміну Срібній добі прийшла Мідна. Так передає давні міфи (священні оповідання) давньогрецький поет Гесіод. Цікаво, що назву річки Харків можна перекласти з реконструйованої пра-індоєвропейської як «Срібна».

У носіїв ямної культури існували величезні храми. Зокрема, такий комплекс святилищ Мергелееа гряда з кам’яних брил, курганів та кам’яних стін загальною площею 130 га було знайдено у Луганській області у 2004 році. У цей час (4-3 тис. до н. е.) в Євразії почали будувати споруди з велетенських кам’яних брил-мегаліти. Найбільш відомий з них - Стоунхендж в Англії. Проте він побудований значно пізніше.

Носії ямної культурної спільноти були предками іранських, індійських (арійських) та, вірогідно, також грецьких і вірменських племен. їхні мови теж ближче одна до одної. Ця культура проіснувала понад тисячу років. «Ямники» в лісостеповій зоні контактували з сусідніми «шнуровиками», серед яких були предки балто-слов’янських народів. Тому в мові і культурі балто-слов’янських та індо-іранських народів збереглося чимало спільних рис.

У 3-му тисячолітті до н. е. у Євразії настає бронзова доба. До міді стали примішувати інші метали, зокрема миш’як. Такі сплави (бронзи) були набагато міцнішими, ніж чиста мідь. Отже, з них можна було виготовляти вже й кинджали, вістря списів та стріл, серпи, сокири тощо. А у 2-му тисячолітті до н. е. була винайдена олов’яна бронза. Цей сплав міді з 10-15% олова за своїми робочими якостями не поступається сучасній сталі і до того ж не знає корозії. Бронзові вироби з’явилися в кожній селянській оселі і значною мірою витіснили кам’яні знаряддя праці та особливо кам’яну зброю. Та якщо поклади міді досить широко розповсюджені (у нас її видобували на Донбасі і в Прикарпатті), то родовищ олова було відомо лише декілька у світі. Отже, для масового вироблення бронзи знадобився нечуваний досі рівень міжнародних торгових зв’язків.

У 3-му тисячолітті до н. е. частина носіїв культури шнурової кераміки просунулася у сучасні Харківщину та Луганщину, де виникла катакомбна культура (27-20 ст. до н. е.), що витіснила ямну, увібравши в себе її носіїв. «Катакомбники» ховали небіжчиків не у вертикальних ямах, а у бічних нішах (катакомбах). Вони винайшли колесо зі спицями і легку двоколісну бойову колісницю, у який замість волів стали запрягати коней, і почали здійснювати далекі переможні походи, зокрема, у країни Близького Сходу. У бронзову добу ця зброя була запозичена багатьма народами Євразії та Північної Африки. Іншим винаходом, що був зроблений вірогідно на острові Кріт і широко розповсюдився у цей час разом з бронзою і колесом, стали вітрила. У другому тисячолітті до н. е. у степовій частині України клімат став значно кращім. На зміну катакомбній культурі прийшла зрубна (з дерев’яними зрубами у могилах) та сабатинівська на захід від Дніпра, засновані переважно на землеробстві. Для видобутку мідної руди «зрубники» будували на Донбасі шахти глибиною 20 і більше метрів, з довгими штольнями. У «зрубників», як і у «катакомбників» (а можливо, і «ямників») були власні нерозгадані писемності.

Вчені давно помітили особливу близькість між слов’янськими мовами та староіндійським санскритом. А сучасні генетики встановили, що за чоловічою Y-хромосомою (яка передається лише від батька до сина) жителі Східної України та Півдня Росії практично тотожні представникам вищих каст Індії. Отже, носії катакомбної культури були скоріш за все предками арійських народів Індії, куди вони згодом переселилися. Проте зв’язок з Україною вони не втратили і після переселення. Мабуть, саме через них населення України ще в давнину запозичило з Індії такі культурні рослини, як гречка та огірок. Цікаво, що у українців, особливо на Поділлі була розповсюджена легенда про праведних рахманів, що живуть чи то за далеким морем, чи то під землею. Вони не знають, коли святкувати Великдень, отже, шкарлупки від великодніх яєць-писанок треба кинути у річку, звідки вони пропливуть до рахманів. Аналогія з індійськими жерцями-брахманами очевидна. Не виключено, що аріями були й носії зрубної культури, проте частіше в них вбачають предків іранських народів. Можливо, саме звідси вони просунулися на територію Ірану та Афганістану.

На північ від зрубної культури у лісовій та лісостеповій зоні України існували праслов’янські культури, найдавніша тшинецька між Віслою та Десною. Носії цієї та наступних культур разом з селами часто будували укріплені городища, куди під час військової небезпеки збиралося населення довколишніх сіл. Вони займалися землеробством та особливо - стійловим скотарством, для якого запасали сіно, жили у поглиблених у землю напівземлянках з дерев’яними стінами та мазаними глиною долівками, іноді - у наземних хатах-мазанках або у землянках, їхній спосіб життя не змінився аж до доби Київської Русі.

Наприкінці 2-го тисячоліття до н. е. всю Євразію охоплює жахлива криза - Велике переселення народів або «Темні віки». Дрібними епізодами цієї кризи були Троянська війна та переселення євреїв до Палестини. Йде «війна всіх з усіма», населення всюди скорочується в багато разів. Торгові зв’язки руйнуються, бронза стає недоступною і всюди повертаються до каміння. Проте ковалі всієї Євразії швидко запозичують з Південного Кавказу технологію виготовлення заліза (ця технологія була вже відома і зрубникам). Хоча якість перших залізних виробів була значно гірше за бронзові, проте невеличкі поклади залізної руди є майже в кожному болоті. Отже, на початку першого тисячоліття до н. е. настає залізна доба.

У цей час на території Південної України живуть кіммерійці - перший народ України, відомий на власне ім’я. Вони винайшли довгий сталевий меч, яким рубали ворога з коня, та здійснювали далекі походи на Близький Схід і у Західну Європу (деякі народи якої потім вважали себе їхніми нащадками, аж до сучасних валлійців у Британії, що звуть себе кімру). Проте у 7-му столітті до н. е. їх самих завоювали: територію України підкоряють племена скіфів, що прийшли з Алтаю. Найважливішою зброєю скіфів крім меча був лук, з якого вони навчилися стріляти прямо з коня. Скіфи також ходили в походи на Близький Схід і доклали руку до знищення Ассирійської держави, про них із жахом згадують у Біблії як про народ Рош. Проте згодом вони повернулися на територію України і заснували тут свою державу Скіфію, що охопила майже всю територію сучасної України. Власне, «Скіфія» і є стародавня (антична) назва сучасної України (як «Галлія» - назва Франції тощо). Столиця їх була розташована на території сучасного міста Кам’янка Дніпровська у Запорізькій області. Згодом її перенесли у Неаполь Скіфський (сучасний Сімферополь).

Культура скіфів - найбільш багата і розвинута серед курганних культур. Кургани скіфських царів досягають 20 і більше метрів заввишки. Разом з царем ховали його коней і колісницю, його слуг і наложниць та навіть загін його молодих охоронців разом з їх конями. В могилу клали розкішні золоті речі, деякі з яких дійшли до нас і є шедеврами світового ювелірного мистецтва, як, наприклад, золота пектораль (нагрудна прикраса) з кургану Товста Могила у Дніпропетровській області. Багато золотих прикрас знайдено і в Пісочинських курганах на околиці Харкова. Для скіфів був характерний «звіриний стиль» - зображення хижаків, що деруть якусь копитну тварину, найчастіше оленя. Ці хижаки могли бути і фантастичними істотами: саме у скіфів з’явився образ грифона - чудовиська з тілом лева та крилами і головою орла.

Власне скіфи розмовляли іранською мовою, нащадком якої є сучасна осетинська. Проте серед залежних від них племен були і пра-слов’яни, відомі, як скіфи-орії. Зокрема, вони складали частину населення великого міста Гелон (Більського городища) на кордоні сучасних Сумської, Полтавської та Харківської областей. Це місто складалося з трьох окремих городищ, де жили різні племена, що уклали союз між собою. Столиця скіфо-слов’янського племені сколотіе була розташована на Тернопільщині - зараз це село Старий Скалат з багатими курганами скіфської доби.

У 3-му столітті до н. е. скіфів витісняють до Криму (а також на пониззя Дніпра та Дунаю) їхні східні сусіди і родичі - сармати. Цьому, вірогідно, сприяла тодішня «мала льодовикова доба», коли взимку навіть все Чорне море повністю замерзало. Сарматами часто правили «цариці», хоча держави, подібної до скіфської, вони так і не створили. Серед сарматських племен відомі язиги, аорси тароксолани. Сармати, як і скіфи, прикрашали себе скальпами (зрізаним разом зі шкірою волоссям) своїх ворогів. Давньогрецький історик Геродот підкреслював надзвичайну войовничість сарматських жінок. За його словами, дівчина не могла одружитися, доки не вб’є свого першого ворога. Археологи справді находять багаті жіночі поховання зі зброєю та косметикою. Озброєння сарматських вершників (вкритий сталевими пластинами як риб’ячою лускою обладунок воїна і коня, меч та довгий важкий спис) стало зразком для середньовічних лицарів. Римська імперія наймала на службу сарматські загони, подвиги такого загону в Британії послужили основою для легенди про короля Артура та лицарів Круглого столу.

Слов’яни тоді продовжували жити на всій північній лісовій та лісостеповій половині сучасної України (і на півдні Білорусі) та були незалежними від сарматів. Вони створили зарубінецьку культуру. У даньоруській «Повісті минулих літ» стверджується, що народ слов’янський колись звався нориками і жив на Дунаї. У Римській імперії була провінція Норик на місці сучасної Австрії. До завоювання її Римом там жив народ венети, що захопили також сусідній район Італії (звідси назва міста Венеція). У них була писемність на основі грецької, отже мова їх відома: вона хоч і індоєвропейська, та не близька до слов’янської. Проте у носіїв зарубінецької культури дійсно багато рис, споріднених з сучасними їм мешканцями Норику, зокрема, фібули - великі булавки, якими застьобували плащі. Мабуть, прибульці-венети змішалися з місцевими слов’янами та перейшли на їхню мову. Згодом слов’яни стали відомі римлянам під назвами «венеди» та «костобоки».

На Заході України у цей час також жили інші індоєвропейські племена: германці (гепіди, бастарни), фракійці, кельти. Кельти (галли) на той час винайшли залізну кольчугу та захопили значну частину Європи аж до сучасних Франції і Португалії і навіть Туреччини, вони є родичами сучасних ірландців та валлійців, що живуть на Британських островах. В Україні вони жили переважно на Закарпатті, та часом просувалися аж до Дніпра: можливо, саме від них походить назва «Галичина». Одне з відомих племен кельтів - бойї, можливі предки сучасних карпатських бойків. Фракійці є фізичними предками більшості сучасних румунів, молдаван та болгар, проте їхня мова зникла. Найбільш відомими їх племенами були даки, а також карпи, від яких походить назва «Карпати». Нащадки всіх цих племен є серед сучасних українців.

У 3-му столітті нашої ери майже всю територію сучасної України об’єднало під своєю владою германське плем’я готів, що прийшли з сучасної Швеції через Польщу. Столицею створеної ними держави стало місто Данпарштад (або Археймар) - вірогідно, майбутній Київ (дехто вважає, що сучасний Дніпропетровськ або Запоріжжя). Готські поселення існували і на місці сучасного Харкова. Готи створили черняхівську археологічну культуру. Серед носіїв черняхівської культури крім власне готів було чимало слов’ян і сарматів. Готи дуже активно торгували з Римською імперією і навіть карбували власні монети. Водночас вони й воювали з Римом, навіть пограбували Афіни (римляни назвали цю війну Скіфською). Після прийняття Римом християнства у 4 ст. те ж саме зробили і готи, їхній єпископ Ульфіла переклав готською мовою Біблію. При правлінні рекса (царя) Германаріха готи підкорили майже всю територію Східної Європи аж до Уралу. Але проти них повстали слов’яни, що створили племінний союз антів. Анти уклали союз з гунами - кочовим народом монголоїдної зовнішності, що в той час відкочував від північних кордонів Китаю, а також з сарматським племенем аланів. В 375 році готи потерпіли жахливу поразку від гунів, аланів та антів. Вони були змушені втекти разом з жінками та дітьми за Дунай на територію Римської імперії, що обіцяла взяти їх на службу. Та замість цього римляни почали навертати готів у рабство. У відчаї готи повстали проти Риму і здобули перемогу над армією Римської імперії. А в 410 році армія готів без бою захопила і пограбувала Рим. Це справило величезне враження на сучасників. Потім готи захопили Італію та Іспанію. Частина готів сховалася у гірському Криму, де вони зберігали свою мову аж до пізнього середньовіччя.

Після розгрому готів наприкінці 4-го століття нашої ери слов’яни складають основну частину населення України аж до сьогодення.

Античні міста на Півдні України. У скіфську доби, у 7-5 століттях до н. е. на південному узбережжі України з’являються грецькі колонії: міста Пантикапей (сучасна Керч), Феодосія, Херсонес (Севастополь), Керкінітіда (Євпаторія), Тіра (Білгород-Дністровський), Ольвія (поблизу Миколаєва) та деякі інші. Туди втікали з перенаселеної Греції в пошуках кращої долі. Більше всіх колоній заснувало давньогрецьке місто Мілет. Жителі таких міст (зокрема, Пантикапею та Ольвії) були за культурою та мовою близькі до жителів Афін. А от мешканці Херсонесу були з племені дорійців, тобто споріднені з жителями Спарти. Виникнувши як колонії грецьких міст-метрополій, античні міста невдовзі стали самостійними містами-державами. Ольвія, Тіра, Херсонес і деякі інші впродовж свого існування були самоврядними містами - полісами. Згодом правителі Пантикапею створили на Керченському півострові та на Кубані невеличке Боспорське царство. У ньому крім греків жили місцеві племена, зокрема сармати, що навіть згодом захопили тут владу. Саме в сарматських правителів Боспорського царства вперше з’являється як знак царської влади символ тризубу. А от жителі Херсонесу, навпаки, вели запеклі війни зі своїми сусідами - племенами таврів у гірському Криму. Про таврів йшла слава як про піратів та людожерів. Згодом вони змішалися зі скіфами та готами.

В містах розвивалися металургійне, каменярське, деревообробне, гончарне ювелірне, косторізне та інші ремесла, а також рибальський промисел і виноробство, карбувалися власні монети. В міста Греції, Малої Азії, Єгипту з цих міст вивозили хліб, рибу хутра, продукти тваринництва тощо, а також рабів. Зокрема, в Афіни завозили рабів для служби в поліції виключно зі Скіфії: самі афіняни вважали таку роботу ганебною. Через десять років служби цим скіфам надавали свободу і право набути афінське громадянство. Подібний скіфський поліцейський був улюбленим героєм афінських театральних комедій. Існував також вислів «пити як скіф» - тобто не розводити вино водою.

Економічною основою античних міст-держав Північного Причорномор’я були сільське господарство, різні ремесла і промисли. Важливу роль відігравала торгівля з населенням причорноморських степів і з центрами Середземномор’я. В архітектурі міст Північного Причорномор’я переважали загальногрецькі античні містобудівельні традиції, проте з часом тут були вироблені свої особливості, які виявилися у мішаному греко-«варварському» характері архітектури.

Побут і культура античних держав Північного Причорномор’я мали багато спільного зі способом життя та культурою всього античного світу. Під впливом давньогрецької культури поширилася грамотність. Значна увага приділялася фізичній підготовці юних громадян. Для занять спортом споруджували спеціальні будинки - гімнасїі. Популярними були спортивні змагання з боротьби, бігу, стрільби з лука тощо. Громадяни цих міст брали участь у Олімпійських Іграх та іноді ставали їх переможцями (про що розповідають їх надгробні стели). Про поширення медичних знань свідчать знахідки бронзових і кістяних медичних інструментів. В Ольвії діяла аптека.

Певного розвитку набули історія, географія, філософія. Історію Херсонесу написав історик Сіріск (III ст. до н. е.). З географів варто згадати Діонісія Ольвіанського (І ст. до н. е.). Важливе місце у суспільному і культурному житті посідав театр. Театри діяли в Ольвії, Херсонесі, Пантікапеї. Мистецтво античних держав Північного Причорномор’я являє собою складне переплетення еллінської традиційної культури і надбань місцевих племен. Для мистецтва VI-I ст. до н. е. характерне переважання еллінських художніх традицій. У I-VI ст. н. е. значно поширилися «варварські» елементи, водночас відчувся вплив провінційної римської традиції. Набув поширення живопис, розвивалося мистецтво мозаїки, вазопис (грецькі вази бували видатним витвором мистецтва), скульптура, виробництво керамічних статуеток. Грецькі майстри часто працювали за замовленнями скіфських царів.

Та культурна взаємодія греків зі скіфами була взаємною. Зокрема, саме від скіфів на Дніпрі греки запозичили скіфський якір звичної для нас форми з «лапами»; до того фінікійці та греки користувалися як якорем звичайним каменем з діркою. Греки шанували як одного з власних «семи мудреців» скіфського «філософа» Анахарсіса. Серед його висловів відомі такі: «Краще мати одного друга дорогоцінного, ніж багато малоцінних», «Виноградна лоза приносить три ґрона: ґроно насолоди, гроно сп’яніння і гроно огиди».

На початку нашої ери античні міста на Півдні України потрапили у залежність до Римської імперії. Римляни приборкали таврійських піратів, побудували на південному узбережжі Криму фортеці Ллустон (Алушта), Сугдею (Судак) та інші. З початку III ст. н. е. почався занепад античних міст, а навала гунів (IV ст.) призвела до їхньої загибелі. Проте деякі грецькі міста продовжили своє існування, зокрема Херсонес (Корсунь руських літописів) остаточно був зруйнований 1399 року, а Керч, Феодосію і Білгород-Дністровський ЮНЕСКО віднесло до числа найдавніших міст Європи з безперервним існуванням.

Частина населення Херсонської округи у середньовіччі стала ядром князівства Феодоро у південному Криму, Князівство захопили турки у 1475 році, а у 1778 році більшість греків Криму за наказом Катерини II переселилися в район Маріуполя, де їх нащадки живуть і досі. Остаточно греків виселили з Криму за наказом И. Сталіна у 1944 році. Багато греків жило в українських містах за часів як Київської Русі, так і Козацької держави і аж до наших днів. Цікаво, що кримські греки в античні і середньовічні часи завжди називали своїх північних сусідів (в тому числі Русь) скіфами, а країну - Скіфією. Тобто для них була очевидною спадковість і незмінність основного населення сучасної України.

За християнської легендою, у Крим та Скіфію був посланий проповідувати один з апостолів Христа Андрій Первозваний. За легендою, римляни потім його розп’яли на косому хресті. Згодом прапор з таким хрестом стали називати андрієвським. У кінці III ст. н. е. на Боспорі з’явилися перші ознаки християнства, а протягом перших десятиліть IV ст. н. е. тут сформувалася християнська громада на чолі з єпископом. У списках Нікейського собору 325 р. - першого Вселенського собору християнської церкви - згадується ім’я боспорського (керченського) єпископа Кадма. Саме через Корсунь 988 року в Київську Русь прийшло православне християнство грецького обряду, а разом з ним і основи середньовічної грецької культури. Отже, культура греків Північного Причорномор’я є спільним спадком всього населення України.

Стародавні слов’яни. Держава антів була першою незалежною суто слов’янською державою. Видатний український історик Грушевський вважав антів безпосередніми предками сучасних українців. Антський союз, що охопив у IV-VI ст. значні лісостепові території України від Харківщини до Молдови і Дунаю включно, став грізною військовою силою. Антські старожитності - це пенькіеська археологічна культура, що прийшла на зміну черняхівській. Грецький історик Прокопій Кесарійський писав, що «анти не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії. Тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно. Єдиного бога-громовержця визнають вони владикою світу і в жертву йому приносять священних тварин. Живуть в убогих хатинах, далеко розташованих одна від одної, і часто міняють місце проживання. Вирушаючи на війну, багато хто з них іде на ворога піший, тримаючи в руках невеликий щит і дротики. Панцирів не носять: деякі виходять у бій без хітона і без плаща, у дуже коротких штанях, що закривають лише частину тіла. У них проста мова. Вони високі на зріст і надзвичайно сильні. Колір обличчя в них не зовсім білий, волосся не русе і не переходить у чорне, а рудувате». Сучасники стверджують, що антські вожді могли виставити військо у 100 тис. воїнів. Озброєні щитом, списом, сокирою, вони сміливо атакували ворогів. Слов’яни (як згодом і запорожці) надавали перевагу не кінним походам, а походам на човнах. Вони чудово плавали і могли підкрадатися до ворога під водою, дихаючи через пусту тростину, полюбляли засідки і військові хитрощі, вміли брати укріплені міста.

На захід і північ від антів, у Поліссі, на Поділлі, на Волині і на півдні Польщі виник другий могутній слов’янський союз - сплавиш, що створили празъко-корчаксъку культуру. Анти і склавини іноді ворогували, але як правило були союзниками. Деякі дослідники на підставі археологічних та письмових джерел говорять ще про окреме об’єднання на території центральної Польщі, відоме під старою назвою «венеди». Чимало слов’ян було і у складі держави гунів, що врешті решт осіли на території сучасної Угорщини. У 448 р. грек, який побував у гунів з посольством, відзначив, що послів частували їжею, яку господарі називали „стравою», подавали напої - «квасос», «медос».

Доба після розгрому готів гунами і антами, 4-5 століття нашої ери були часом небаченої військової могутності слов’ян та їх широкого розселення на величезній території. На заході вони відтіснили германців та просунулись у сучасну Східну Німеччину аж до Ельби та сучасного кордону Данії. На сході вони зайняли землі сучасних Курської та Брянської областей Росії. На півночі слов’яни засвоїли Білорусь та райони сучасних Новгорода і Пскова. Та найбільш потужною була експансія слов’ян на південь. Спочатку склавини захопили та заселили сучасні Галичину, Закарпаття, Словаччину та Чехію, а анти - сучасні Миколаївщину, Одещину та нижню течію Дунаю, а також частину Криму та Кубані (де вони місто Пантикапей перейменували у Корчів (Керч), а Судак - у Сурож). А потім анти і склавини разом почали жорстоку війну проти Східної Римської (Візантійської) імперії, столицею якої був Константинополь. В ході цієї війни вони перейшли Дунай і почали масово заселяти Балканський півострів. Згодом нащадки цих переселенців стали предками сучасних південнослов’янських народів - болгар, сербів, хорватів, боснійців, македонців, чорногорців, словенців.

Проте у цей час зросла загроза з боку Великого Степу. Починаючи з навали гунів, іранські племена втратили панування у степах Євразії між Дунаєм та Алтаєм. Натомість на південному сходи України на багато століть панівною групою стали різні тюркські племена (предки або родичі турків, татар, башкирів, чувашів, казахів, узбеків, киргизів, якутів тощо). Наприкінці 6 ст. тюрки створили величезну державу Тюркський каганат. Каган (хан) - це був титул тюркських правителів, згодом так називали і великих київських князів. Тюрки захопили степовий Крим. А у 602 році васали тюрків авари нанесли антам жахливу поразку. Великі племінні союзи слов’ян розпалися на окремі племена. Вся степова частина сучасної України перейшла під владу аварів.

Згодом авари просунулися у сучасну Угорщину, їх місце зайняли булгари. Потім частина булгар заснувала сучасну Болгарію, де змішалася зі слов’янами і сприйняла їх мову, а частина заснувала другу Булгарію на ріках Кама і Волга, ставши предками сучасних чувашів та частково татар. Землі України (крім західних) перейшли під владу Хозарського каганату. Його столицею було місто Ітіль на Волзі - сучасна Астрахань. Східнослов’янські племена сплачували хозарам незначну данину, в їх внутрішні справи ті не втручалися. У містах Криму та Дагестану жило багато євреїв. І частина правителів Хозарії добровільно прийняла юдаїзм (унікальний випадок в історії!). Нащадки тих хозар-юдеїв, караїми живуть у Криму й досі, їх головний храм (кенаса) розташований в Євпаторії. Вони чітко розрізняють себе від євреїв. Кримські власне євреї (ікримчаки) скоріш за все винайшли у 13 столітті карти Таро для ворожіння, з молодшого аркану яких згодом зробили гральні карти. Прийняття юдаїзму призвело до внутрішніх смут, що послабили Хазарську державу.

На території сучасної України у хозарську добу (7-9 ст.) відомі вісім так званих літописних слов’янських племен. Сіверяни жили у сучасних Чернігівській, Сумській, Полтавській та частково Харківській областях. їх столицею став Чернігів, заснований легендарним князем Чорним. В центрі Чернігова збереглося декілька курганів сіверських князів. Серед северян було багато нащадків ірано-скіфських племен, що сприйняли слов’янську мову. У містах вздовж Сіверського Донця Шешуїв (або Шарукань, сучасний Чугуїв), Сугров (можливо, сучасний Зміїв), Валін (можливо, сучасна Балаклея) нащадки сарматїв яси жили аж до монгольської навали.

Поляни жили на території сучасних Київської та Черкаської областей і мали столицею Київ. Легенда про «заснування» Києва на місці колишньої столиці Готїї князем Києм пов’язана, мабуть, з просуванням сюди якоїсь групи слов’ян після загибелі Готської держави. Цікаво, що в центральній Польщі в ті ж часи існувало плем’я з тією ж назвою. Ті поляни заснували Польську державу так само, як ці - Руську. Вірогідно, західні поляни переселилися в центральну Польщу з України.

Древляни жили на північ і захід від полян в сучасній Житомирській області та басейні ріки Прип’ять. їхня столиця звалася Іскоростень - це сучасний Коростень. Київський літописець писав, що у полян наречених офіційно сватають і дають за них викуп, а у диких древлян - «викрадають коло води». Так само і про сіверян він писав: «Весіль не бувало в них, а ігрища межі селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі - з якою хто домовиться. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав - чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і поклавши на нього мерця спалювали його. А після цього, зібравши кості, вкладали їх у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі». Подібні звичаї трупоспалення існували в Україні ще з бронзової доби.

Уличі або угличі - прямі нащадки антів - жили вздовж Дніпра аж до Чорного і Азовського морів, на майбутніх землях запорожців (включаючи південь Харківщини). їхньою столицею був Пересічень - нині, вірогідно, це городище в межах Дніпропетровська. Проте вже в часи Київської Русі вони були змушені під тиском кочівників-печенігів переселитися на Поділля, в сучасну Вінницьку область і далі на захід. Частина їх залишилась на місці і згодом була відома під назвою бродники (від слова «бродити» - кочувати). Вони були прямими попередниками козаків. До речі, арабській мандрівник 9 ст. писав, що слов’яни носять широченні шаровари. Столицею бродників, вірогідно, залишалося місто Самар поряд з тим же Пересіченєм.

Тиверці жили між ріками Прут і Дністер аж до пониззя Дунаю і Чорного моря, їхньою столицею був Білгород-Дністровський. Волиняни (бужани або ж дуліби) і жили на Волині. їхньою столицею було місто Волинь над Західним Бугом (тепер - на польському боці ріки). За легендою, місто Луцьк заснував дулібський князь Лука. Білі хорвати займали землі сучасної Галичини і Закарпаття (і далі на захід). Центром їх був Перемишль (нині теж на польському боці) або Стольсько - нині село у Львівський області, де збереглося величезне слов’янське городище. До речі, слово «стол» давньоруською мовою значило «княжий трон».

Тотожність імені білих хорватів з сучасною південнослов’янською Хорватією не випадковість. Внаслідок потужних переселень слов’янських племен утворилось багато таких назв-дублікатів. Про полян у Польщі вже йшла мова. На Ватіканському півострові крім хорватів були відомі також сіверяни і дуліби. Інші дуліби жили в Чехії. А серби відомі не тільки в Сербії, а й у сучасній Східній Німеччині. Там же з німецьких хронік 10 ст. відоме і слов’янське плем’я укри, або укране. їхній край довго зберігав назву Uckerland (Terra ukera).

До нас дійшли залишки багатьох селищ і укріплених фортець (городищ) давніх слов’ян, а також їхніх язичницьких храмів та ідолів. Найбільш відомий Збручський ідол, знайдений у Тернопільській області біля гори Богит. Його копія зараз встановлена в Києві на Володимирському проїзді між Софійським та Михайлівським соборами. Це чотирьохгранний кам’яний стовп висотою 2,67 м, розділений на три рівні-яруси. Нижній ярус зображає Наву (підземне божество, потойбічний світ); середній - Яву (світ людей, видимий світ); верхній - Праву (світ богів, вищий світ). Кумир (ідол) є зображенням вищого слов’янського бога, творця світу, відомого як Дажбог або Світовид. У нього чотири обличчя на всі боки під одною шапкою, що має аналогії з Брахмою, індійським богом - творцем світу.

За найбільш розповсюдженим тлумаченням, із чотирьох боків ідола під обличчями Світовида витесали верховних слов’янських богів: Ладу, Мокошу, Перуна і Хорса. Перстень тримає Лада - богиня весни, врожаю і кохання. Була опікункою шлюбу. Із рогом у руці - Мокоша, богиня долі (що пряде її нитку кожному) і покровителька жінок. До неї по заступництво зверталися породіллі. Мокоші була присвячена кожна п’ятниця, коли жінки не повинні були займатися домашньою роботою, крім самої термінової. Меч-блискавка й кінь - на зображенні Перуна - покровителя грози й інших небесних явищ, а також війни і воїнів. На четвертій постаті ледь помітно проступає колесо-сонце. Це Хоре - бог Сонця (а також Місяця). Іноді його ототожнюють з самим Дажбогом. Слово «Хоре» в іранських мовах значило «сонце». Середній ярус містить витесані фігурки чоловіків і жінок, що ніби ведуть хоровод. Під Ладою й Мокошею розташовані жіночі фігурки (видно груди), під Перуном і Дажбогом - чоловічі. На нижньому ярусі - вусатий чоловік, що стоїть навколішки й ніби тримає на руках верхні яруси. Це Велес - володар підземного царства мертвих, а також бог скотарства й торгівлі. Він зображений як основа, на якій тримається світ. Якщо іншим богам приносили жертви на горі, то Велесу їх кидали у воду. Іноді йому приносили і людські жертви.

Відомі й інші боги слов’ян, але крім Перуна вони різні у східних, західних та південних слов’ян. Взагалі у язичників не існує Святого Писання, отже, різні племена могли шанувати різних богів, ототожнювати їх між собою або по-різному розповідати про того ж самого бога.

З письмових джерел відомо, що у деяких східних слов’ян вищим богом був Род як символ чоловічої сили (можливо, це інше ім’я Дажбога). Така ж символіка (лінгам) є і в сучасних індуських храмах. Його супроводжували рожаниці - богині Лада (богиня заміжніх жінок) і Леля (богиня дівчат; звідси слово «лялька», а також «лелека» - священний птах, що приносить людям дітей). Крім Лелі згадують її брата-близнюка - Леля (або Полеля). Можливо, іншим іменем його було Ярило - бог весняної родючості і гарячого кохання. Сварог - бог небесного вогню, бог-коваль, що навчив людей різним ремеслам. Стрибог - бог вітру і погоди. Сімаргл - теж бог індо-іранського походження, його зображали у вигляді крилатого пса. Його вважають посередником між богами і людьми (типу грецького Гермеса) і при тому іноді ототожнюють з богом рослинності Переплутом. Подібно до стародавніх римлян слов’яни шанували як богів абстрактні поняття, зокрема Правду і Долю.

Слов’яни шанували богів у храмах. Слов’янський храм складався з капища та требища. У капищі за огорожею стояли ідоли богів і горіло постійне багаття, там могли перебувати лише жерці. Воно відділялося завісою або воротами, за якими знаходилася зовнішня частина - требище. Тут був жертовний вівтар (такий кам’яний вівтар археологи колись розкопали в центрі Києва), а довкола нього могли бути столи і лави під навісом. Як правило, ритуал полягав в тому, що робили треби - в жертву богам приносили худобу. Її забивали і розтинали прямо на вівтарі, кістки і нутрощі кидали у вогонь як жертву богам (звідси слово «требуха»), а добрі шмати м’яса смажили і урочисто з’їдали під пиво або медовуху з молитвою богам. Отже, слова «жрец», «жертва» та «жрати» - однокореневі. Крім власне жерців були ще волхви - спеціалісти з ворожіння.

Багато звичаїв і вірувань давніх слов’ян збереглося до наших днів або принаймні до нещодавніх часів. У сучасну світову масову культуру міцно увійшов слов’янський міфологічний образ вампіра. Це південнослов’янський варіант назви упир. Слов’яни чітко ділили всіх покійників на дві категорії. Одну, незважаючи на вік покійника, називали «родителями». Це були люди, що вмерли «своєю» смертю: від старості, хвороби або в чесному бою. Другу категорію складали мертвяки - люди, що вмерли поганою смертю: самогубці, злочинно вбиті, втопленики, померлі від пияцтва тощо, а також померлі злі відьми. Такий мертвяк міг перетворитися на упиря.

Взагалі ставлення слов’ян-язичників до смерті відрізнялося від нашого. Вони намагалися «посоромити» смерть. Отже, тризна - поминки за небіжчиком (особливо знатним) виглядала як розгульне свято з пияцтвом, кривавими поєдинками і масовим «вільним коханням». У цих ритуалах містилася також ідея про майбутнє потойбічне життя небіжчика чи навіть про те, що він колись має знову ожити. Такі ідеї сприяли подальшому засвоєнню християнства. Деякі християнські терміни знайшли свої давні слов’янські відповідники: «Бог», «рай», «пекло», «Різдво», «святий», «молитва» тощо.

Мистецтво слов’ян тої доби нам відоме переважно за археологічними знахідками, зокрема, ювелірних виробів. Дуже відомий, наприклад, Мартинівський скарб 6-7 ст., знайдений у Черкаській області. Срібні фігурки з нього зображують людей з вусами у вишиванках...

Українська культура має дуже глибоке коріння, основне населення України є незмінним з кам’яної доби. Вже принаймні з античної доби Україна приблизно в сучасних кордонах складала цілісну історичну спільноту як країна Скіфія. Культура України протягом століть не тільки зазнавала впливу сусідніх народів, а навіть в більшій мірі вплинула на культуру всього людства.

Питання для самоперевірки:

1. Яка була найбільш стародавня назва України у приблизно сучасних кордонах? Хто її так називав?

2. Яких тварин вперше в світі приручили на території України?

3. До якої мовної сім’ї і мовної групи належить українська мова?

4. Що таке магія і якою вона буває?

5. Що є найбільш сенсаційним у трипільській культурі?

6. Як називали верховного бога слов’ян?

7. Чим дикуни відрізняються від варварів?

8. Який технічний винахід греки запозичили у скіфів?