Усі уроки до курсу «Філософія». 11 клас

УРОК 60

Національні культури та загальнолюдська культура

Мета: ознайомитись із тлумаченнями понять «культура», «національна культура», «загальнолюдська культура»; з’ясувати сутність людини в різних вимірах; розвивати вміння самостійно мислити; виховувати активну життєву позицію; розширювати міжпредметні зв’язки.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма уроку: лекція.

Епіграф: Різноманітність національних культур для світу — те саме, що різноманітність нот у музиці. Силовая Рамішвілі

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Актуалізація опорних знань

Перевірка домашнього завдання

Виступи учнів із повідомленнями «Сучасна молодіжна культура».

III. Мотивація навчальної діяльності

Бесіда

1. Що таке культура?

2. На що впливає рівень культури особистості та рівень культури в суспільстві?

3. Яка роль соціальних явищ та процесів у формуванні культури?

Завдання:

— Поміркуйте над словами, винесеними в епіграф, і висловіть власну думку.

Учитель формулює тему і мету уроку.

IV. Вивчення нового матеріалу

• Національна культура та її основні компоненти

Нація (від лат. natio — плем’я, народ) зазвичай розглядається як історична спільнота людей, що складається в процесі формування їхньої території, економічних зв’язків, літературної мови, етнічних особливостей культури і характеру. Нація складається з різних племен і народностей. Ряд сучасних учених пов’язують націю з певним народом, включають до числа її сутнісних принципів спільність самосвідомості й соціальної структури; інші розглядають націю як спільноту, приналежну до певної держави.

Говорячи про національну культуру, використовують термін «цивілізація». Його часто вживають як синонім культури або як рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури (антична цивілізація, сучасна цивілізація).

Більшість учених визначають цивілізацію як «соціокультурну спільноту, що має якісну специфіку», як «цілісне конкретно-історичне утворення, що вирізняється характером свого ставлення до світу природи і внутрішніми особливостями самобутньої культури».

Основними компонентами національної культури є національна мова, традиції, звичаї, релігія.

Національна мова — це мова нації, що склалася в процесі її розвитку; система кількох форм існування мови: літературна мова (усна і письмова форми), народно-розмовні різновиди мови і діалекти.

Застосовуючи до історії культури цивілізаційний підхід, російський учений Н. Я. Данилевський (1822-1885) вважав, що «всяке плем’я або сімейство народів, що характеризується окремою мовою ...становить самобутній культурно-історичний тип...», який перебуває в боротьбі й у зв’язку з іншими.

Традиція (від лат. traditio — передача) — елементи соціальної і культурної спадщини, що передаються від покоління до покоління і зберігаються в певних суспільствах і соціальних групах протягом тривалого часу.

Як традиції постають певні суспільні приписи, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди тощо. Ті чи інші традиції діють у будь-якому суспільстві і в усіх сферах суспільного життя.

Звичай — стереотипний тип поведінки, який відтворюється певним суспільством або соціальною групою і є звичним для їхніх членів.

Застарілі звичаї замінюються в процесі історичного розвитку новими. Звичаї — це неписані закони, якими керуються в щоденних справах. Звичаї і мова — це найменші елементи, які об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичай, як і мова, формується протягом усього життя і розвитку народу. У кожного народу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом.

Релігія (від лат. religio — набожність, святиня, предмет культу) — світогляд і світовідчуття, а також відповідна поведінка і специфічні дії (культ), що ґрунтуються на вірі в Бога або богів. Історичні форми розвитку релігії: племінні, національно-державні (етнічні), світові (буддизм, християнство, іслам).

Ритуал (від лат. ritualis — обрядовий) — вид обряду, історично вироблена форма складної символічної поведінки, впорядкована система дій (зокрема мовних); виражає певні соціальні та культурні взаємини, цінності. Ритуал відіграє важливу роль в історії суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання.

Існують різні типи національних культур. Якщо класифікувати культури за окремими типами, то можна виділити західноєвропейську культуру, північноамериканську, південно-азійську. Ці типи культур мають як спільні, так і індивідуальні риси.

Західноєвропейська культура успадкувала 7 попередніх цивілізаційних досягнень і культуру декількох імперій. Єдиного культурного простору в Європі немає, вона розділена на Західну і Східну. У Західній Європі наявна дуже велика різниця між культурами народів, наприклад, Скандинавії та Середземномор’я. Людина заходу — володар над природою. «Екологізація» сучасної моделі техногенної цивілізації, заснованої на ідеї панування людини над природою, веде до активного пошуку «точок дотику» з національними культурами в різних регіонах планети. Але європейська культура прагне перетворити світ, а китайська, наприклад, сприймає світ як «кращий із можливих» і панівною в ній є ідея пристосуватися до нього.

Українцю й росіянину завжди був обтяжливим раціоналізм французів. Останні схильні уявляти картину світу за схемами розуму і набагато менше вдаються до колективних спогадів, ніж, наприклад, німці. Скандинавія віддалена від слов’янських країн своїм протестантським пуританізмом. Пуританська етика з її прагматизмом не зрозуміла слов’янам.

Попри те, що Європу й Америку об’єднують деякі спільні проблеми, існує велика різниця між їхніми культурами. У США існує культ сили й успіху, там є велика потреба в вчителях, наставниках. Характерною ознакою північноамериканської культури є культ речей. Цей культ було створено переселенцями, які починали життя на порожньому місці. Важливою рисою американської культури є значення професіоналізму в будь-якій справі. В основі «великої американської мрії» лежить сподівання кожного американця на виграш мільйона, а кожного чистильника взуття — на те, щоб стати президентом. У 70-80-х рр. XX ст. принципи індивідуалізму, незалежності і самостійності були обов’язковим атрибутом успішної реалізації «американської мрії». Спосіб дій і навіть думок в американця не такий, як у європейця. Для американця як носія англо-саксонської цивілізаційної традиції загальними цінностями є свобода і демократія, плюралізм, власність та ринкова економіка. Європейця турбує інший суб’єкт історії — народ, нація, національна меншина і т. ін. Американець віддає більшу перевагу кар’єрі, ніж родинним стосункам. У розумінні європейця в основі концепції нації лежить цілісність етносу. Європейцям увесь час треба відчувати себе в історії — історії сім’ї, народу, нації. Американцям, як молодій нації, не притаманне відчуття історії.

Країни Давнього Сходу — Межиріччя, (Месопотамія), Індія, Китай — вважаються колискою цивілізації. Ще у XII ст. Європа знала, що вся влада і мудрість людини беруть свій початок на Сході. Традиційне східне суспільство може вести той самий спосіб життя століттями і навіть тисячоліттями. Але і на Сході існує декілька культур. На користь ефективності цивілізації Сходу свідчить надзвичайна стабільність його соціальних умов. Прямою протилежністю йому є цивілізація Заходу. Характерною її рисою є рухомість, різноманітність, мінливість. Південно-азійський вид культури існує на густонаселених територіях і в містах. Тут культивується володіння своїм тілом і волею, що поєднується з масовою схильністю до задоволень. Загибель одних східних культур і виникнення інших не призводить до зміни самого типу культури. Види діяльності, їхні способи та цілі на Сході консервативні. їх основною культурною ідеєю є традиційні міфи, канонізовані стилі мислення. Для людини Сходу є важливим порозуміння людини і природи, рівновага між людиною і її землею. Східна людина вважає себе частиною природи і ніколи не відокремлює себе від неї. Для китайської культури характерний оптимістичний світогляд, спокійне ставлення до життя і смерті. Людина живе в єдиному Всесвіті, де живі і мертві перебувають у тісному зв’язку, а небуття і буття взаємно переходять і взаємно зумовлюють одне одне. На рівні повсякденної свідомості ця філософська мудрість виражається у формах різного роду обрядів, культу предків, віри в існування померлих серед живих. Звідси й дивні з точки зору європейця звичаї, наприклад дарування труни смертельно хворій людині. Це знак уваги і доброго ставлення. На смерть треба дивитися без страху, із задоволенням. Помираючий подібний до людини, що вирушає у тривалу подорож. Звідси й характерне для китайської культури уявлення про споконвічну єдність світу.

• Принципи формування загальнолюдської культури

Сучасне людство, що нараховує тисячі народів, майже 200 держав, понад 6 млрд землян, є тільки одним із майже двох млн видів рослин і тварин. Біомаса людства становить одну п’ятитисячну від загальної маси всіх живих істот. За час існування роду людського змінилося близько тисячі поколінь (якщо взяти в середньому тривалість життя кожного з них приблизно 60 років). Серед усієї цієї величезної маси людей немає двох, які були б зовсім однаковими, кожен має свої неповторні особливості. Між людьми існують не тільки індивідуальні, але й групові відмінності: сімейні, статеві, вікові, професійні, національні і т. ін. Що ж поєднує таких різних людей у єдину спільноту? Насамперед, єдина загальнолюдська культура, що виникає на основі цілісного світу. Цілісність світу — це взаємозв’язок і взаємозалежність людей і народів, що з’явилися як наслідок розвитку виробництва у світовому масштабі й виникнення глобальних проблем. Цілісність світу стала основою становлення сучасного людства і єдиної загальнолюдської культури.

Сучасна культура, що об’єднує людство, спирається на загальнолюдські цінності, захист прав особистості, гуманізм, творчий розвиток особистості, поширення наукового знання і передових технологій, взаємозбагачення національних культур, екологічне ставлення до життя й навколишнього середовища.

Рух до загальнолюдської культури, що знімає первісне протиставлення «ми — вони», — не простий процес. Суперечність цю не можна розв’язувати за рахунок відкидання інших поглядів, точок зору, культурних позицій. Такий шлях безперспективний, він повертає людство до часів варварства. Загальнолюдська культура — це найкращі форми, зразки художньо-поетичної, наукової, виробничої діяльності, єдині способи світовідчуття і світосприйняття життя і дійсності, вироблені різними народами, поколіннями, на основі яких людство зараз будує єдину цивілізацію Землі, де немає місця класовій і расовій ненависті, нехтуванню правами людини і народів, убогості й неписьменності, економічному і культурному колоніалізму. Зрозуміло, ці зразки культури і зараз є ідеалами, орієнтирами в побудові єдиної цивілізації.

В основі формування єдиної планетарної цивілізації лежить зростання інтенсивності різного роду зв’язків — комунікаційних, політичних, економічних, культурних. У результаті виникає нова системна якість — загальнолюдська культура, посилюється взаємозв’язок різних країн, народів; кризові й антикультурні явища, що відбуваються в одному секторі єдиної цивілізації, впливають і на інші регіони. Культурні зразки, наукові досягнення, твори мистецтва, нові форми соціального або політичного життя транслюються і засвоюються доволі швидко в усьому цивілізованому просторі. Це аж ніяк не означає, що відбувається певна уніфікація культурних норм, способів бачення світу. Природно, що будь-яка нація, соціальна група сприймає із системи загальнокультурних людських зв’язків лише те, що відповідає духовному налаштуванню, рівню її розвитку і можливостей. До того ж, з’являється могутня тенденція до збереження власної ідентичності національної культури.

Зрозуміло, сучасна цивілізація не означає механічного поєднання різних локальних цивілізацій і культур. Цей процес має складний і суперечливий характер. Достатньо пригадати могутній вплив на сучасну західну культуру виробничої культури Японії та інших країн Далекосхідного регіону. Виявилося, що виробничі форми діяльності, засновані на культурі цих країн, мають доволі багато переваг порівняно з традиційними західними цінностями. Проблема взаємного засвоєння культурних цінностей сучасними культурами, глобалізації культури є зараз однією з найважливіших. У чому причини виникнення єдиної глобальної культури людства?

По-перше, відбулася велика соціальна революція, пов’язана з колосальною зміною форм, способів і зразків життя людини. Достатньо сказати, що саме в XX ст. здійснився у всесвітньому масштабі перехід від самостійної роботи на своєму власному наділі, характерної для традиційного суспільства, до праці за наймом, до праці в колективі й під контролем. Остаточно змінився спосіб життя гігантських мас населення, кардинальним чином за умов урбанізації змінилися способи і форми сприйняття людиною дійсності. Так, на початку XX ст. в дев’ятьох провідних індустріально розвитих країнах Заходу люди, що працюють у сучасному виробництві, не становили більшості населення (43 %). У середині XX ст. число найманих працівників зросла до 66 % населення, і кількість таких країн різко збільшується. Ця тенденція спостерігається і в країнах, що розвиваються. Судячи з кількості людей, що працюють за наймом, «третій світ» обігнав Захід. Триває процес міграції сільського населення до міста, який розпочався у XIX ст. Тоді міське населення становило близько 3 %, у середині XX ст. містяни становили уже 28 %, а в 1990-і рр. — понад 40 % населення.

Виникли величезні мегаполіси, як, наприклад, міста на північному сході США (площа 100 тис. км2, населення 45 млн, довжина 800 км), Хоккайдо в Японії (70-55-700), Рейнський мегаполіс (60-30-500).

Змінився культурний світ людини, що живе за умов міської культури. Перед нею розкрився світ, сповнений тисяч спокус і послуг. Індивід почав отримувати гігантську кількість інформації завдяки системам телевізійного і комп’ютерного зв’язку, намітилися сотні соціальних контактів, спостерігається частий пошук і зміна роботи, видів діяльності, прискорився ритм життя, і, відповідно, зросла стресова напруга, відбувається оновлення змісту і форми освіти. Таким чином, більшість населення сучасного світу переселилося з тихих сіл традиційних суспільств до гігантських соціо-культурних систем, що пов’язують людей різних національностей і культурних орієнтацій у єдине ціле.

По-друге, у XX ст. відбулися фундаментальні трансформації в культурно-ціннісній орієнтації людини, у становленні єдиних основ загальнолюдської культури в результаті докорінної зміни у ставленні до сім’ї, до первинного соціального колективу, в якому живе і формується людська особистість. Традиційний інститут шлюбу змінився, і нова родина набула принципово нового змісту. Спосіб життя родини вільного працівника-містянина в різних регіонах земної кулі в XX ст. набув однакових рис. Попри відмінності в національних характерах, формах взаємин усередині родини, розпочалися фундаментальні зміни в країнах, що вступають у постіндустріальний етап свого розвитку.

Розвиток культури як цілісності — суперечливий процес. Становлення світової культури у XX ст. супроводжувалося могутнім рухом зростання національних культур. Саме наш час засвідчив обмеженість європоцентричного погляду на культуру, коли техногенна європейська культура стала провідною, базисною щодо всіх інших, регіональних і національних. Сучасний досвід показав: східні країни цілком змогли адаптувати цінності західної культури до своїх систем виробництва й освіти. Країни Тихоокеанського регіону перетворилися на один із локомотивів науково-технічного прогресу. При цьому культурні основи їхнього життя залишились специфічними, особливими.

Розв’язання проблеми співвідношення національного і загальнолюдського в культурі залежить від конкретної філософської інтерпретації багатьох інших проблем, зокрема єдності та розмаїття світової історії, сутності суспільного прогресу, природи національного, співвідношення змісту і форми в культурі.

Відповідно до такої інтерпретації культури, національне та загальнолюдське в ній розглядаються як діалектична єдність. Сама національна культура трактується ширше і не зводиться до національно особливого, тобто етнічної неповторності. Тому визначити співвідношення національного і загальнолюдського можна лише за допомогою поняття національної культури. Її слід вважати «процесом становлення і розкриття сутності людської цивілізації в конкретному народі (нації) упродовж усієї історії», а також «сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створених як самим народом, так і запозичених в інших народів і використовуваних народом у своєму розвитку».

Таким чином, національна культура — це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного (національно-особливого).

Загальнолюдське характеризує не лише загальне в культурі різних народів, а насамперед соціальність людини та її буття, той соціальний зміст матеріальної та духовної діяльності, культуру, яка є сутністю людини та її життєдіяльності.

IV. Підсумок уроку

Культура — явище діалектичне: разом зі зміною чинників, які її детермінують, змінюється також сам зміст культури. Поняття культури дуже широке. Воно охоплює науку, філософію, літературу, мистецтво, релігію та інші сфери. За різних епох стосунки між цими сферами складалися по-різному.

Культура будь-якого народу розвивається не ізольовано від культур інших народів, а закономірно перебуває в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів.

Одним із найважливіших факторів, що сприяє успішному розвиткові національних культур, є засвоєння художнього досвіду інших народів. Інтенсивність і плідність цього процесу забезпечуються соціально-економічними зв’язками, зумовленими прагненням народів до взаєморозуміння та взаємозбагачення.

Так формується загальнолюдська культура, до складу якої входять автономні культури усіх народів. Проте кожен окремий індивід, кожен творець оперує конкретними поняттями, творить конкретною мовою, перебуває під впливом свого середовища. Словом, він належить до національної культури, без якої нема культури загальнолюдської, так само як неможлива національна культура без індивідуального творця.

V. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.