Усі уроки до курсу «Філософія». 11 клас

УРОК 50

Ідея права: право влади та влада права

Мета: сформувати в учнів розуміння поняття «право»; показати співвідношення понять «право влади» та «влада права»; формувати правову свідомість молодих громадян.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма проведення: лекція.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Повідомлення теми і мети уроку.

III. Вивчення нового матеріалу

• Ідея права

Учення про право є частиною соціальної філософії, що розглядає цю проблему під особливим кутом зору, зрозуміло, з опорою на конкретні дослідження юридичної науки. Ідею права визначають такі поняття, як закон, влада, правомірність примусу, покарання, ідея державності.

Право виникло та існує для обмеження свавілля, антигромадських, антигуманних схильностей, спонукань і волевиявлень, які належать до хибно зрозумілих особистих інтересів, до проявів хворобливих потягів. Слід розрізняти поняття права та закону. Т. Гоббс, наприклад, захищаючи ідею всемогутньої держави, трактував право як наказ верховної влади. Під законом малося на увазі чинне право — звичай, який став нормою. Адекватне розуміння співвідношень права і закону ми знаходимо в Гегеля, який розділив споконвічні норми природного права і «право як закон», тобто прийняті законодавчими органами норми стосунків між людьми, скажімо, в економічній та інших сферах людських відносин. Таким чином, між правом і законом існує взаємозв’язок, що доходить навіть до тотожності. Якщо ж підходити до цих понять історично, то слід сказати, що право виникло раніше за закон: у стародавніх народів, які ще не мали держави, існували природні норми правової поведінки, але, зрозуміло, ніхто не видавав законів.

Як можна визначити право?

Право — це соціальні норми, що набувають характеру обмежень поведінки людини в рамках дії цих норм.

Гегель стверджував: «Веління права за своїм основним визначенням — лише заборона». Між тим, за словами В. Соловйова, жертвуючи суспільству свою необмежену, але незабезпечену і недійсну свободу, людина набуває справжнього забезпечення своєї визначеної і розумної свободи — жертва настільки ж вигідна, наскільки вигідно отримати «живу собаку в обмін на мертвого лева».

І. Фіхте відзначив суперечність у самій ідеї права. Справді, з поняття вільної особистості з необхідністю випливає свобода інших. Але остання вимагає обмеження прав цієї особи. Таким чином, виходить, що свобода вимагає знищення свободи. Розв’язати цю антиномію (суперечність), за Фіхте, можна так: закон містить такі гарантії свободи, які кожна особистість могла би прийняти як свої власні; закону треба неухильно дотримуватися; закон повинен бути владою. «Якщо б воля не була загальною, то не існувало б ніяких справжніх законів, нічого, що могло б насправді зобов’язувати всіх. Кожен міг би чинити, як йому заманеться, і не звертав би уваги на сваволю інших».

Закон — це загальновизнане і безособове, тобто незалежне від особистих думок і бажань, вираження права, має вищу юридичну силу і регулює найважливіші суспільні відносини.

Ознаки закону:

  • публічність — не оприлюднена постанова не може мати і загальної обов’язковості, тобто не може бути позитивним законом;
  • конкретність — це норми певних відносин у визначеній сфері, а не якихось абстрактних істин та ідеалів;
  • реальність застосування, у кожному окремому випадку його завжди супроводжує санкція, тобто загроза застосування примусово-каральних заходів.

Правові відносини між людьми підпорядковані принципу: «Я ніколи не зможу завдати шкоди іншому, не надавши йому права зробити мені за тих же умов те саме...».

Для того щоб забезпечити нормальне функціонування сучасного суспільства і життя індивіда як особистості, необхідний примусовий закон: примусова обов’язковість є суттєвою відмінністю правової норми від моральної. Система правових відносин повинна не тільки поширюватися в межах окремого суспільства, але й начебто обплутувати своїм павутинням усі наявні суспільства, які становлять у своїх взаєминах єдине планетарне ціле.

Таким чином, правові відносини діють не тільки в рамках однієї держави, але й між державами. За Ш. Монтеск’є, міжнародне право ґрунтується на тому основному принципі, щоб різні народи надавали один одному настільки багато добра в настрої мирному і настільки мало зла в настрої ворожому, скільки це можливо без шкоди для обопільних основних інтересів. Природна дія міжнародного права — схиляти волю урядів до миру і взаємовигідних відносин.

Зовнішнє державне право визначає ставлення суверенних народів за допомогою їхніх урядів один до одного і ґрунтується переважно на особливих договорах. Укладаючи між собою договори, держави таким чином визначають правове ставлення одна до одної.

• Правопорядок як влада закону

Право — необхідна умова реалізації свободи вільних громадян у суспільстві. Але якщо людина хоче бути вільною, вона повинна обмежити свою свободу фактом свободи інших, а це і є власне правове відношення. Право є щось святе вже тому, що воно є вираженням ідеї свободи, ідеї законопорядку в житті суспільства. За самою своєю суттю право може бути реальним і продуктивно виявляти себе лише там, де є свобода: за тоталітарного режиму діє не право, а горезвісна політична доцільність, тобто свавілля. Побоюючись відкритого судового розгляду своїх політичних супротивників, тоталітаризм створює закриті форми розправи. Тільки справжнє право, забезпечуючи людині свободу дії, водночас забезпечує захист від свавілля і пересічному громадянинові, і «правлячій верхівці».

У кожній державі видаються і діють юридичні норми, які відбивають веління влади і мають на меті підтримку справедливого суспільного ладу. Ці закони наказують, що можна робити і від чого слід утримуватися. Звід законів — це «біблія свободи народу»: без законів не буває порядку. Як казав Цицерон, ми повинні бути рабами законів, щоб бути вільними. Там, де закінчується закон, починається свавілля. Не бути підлеглим жодному закону, говорив Г. Гейне, значить бути позбавленим самої рятівної оборони: закони повинні нас захищати не тільки від інших, але і від самих себе. При цьому незнання закону не звільняє від необхідності його виконувати. Але самі по собі непогані закони, не забезпечені юридичним механізмом реалізації, залишаються мертвою буквою: справжнім правом є те, що містить у собі умови свого здійснення, тобто убезпечення себе від нездійснення або злочинного ігнорування. Закон сам по собі не діє, діють лише конкретні люди з усіма їхніми індивідуальними особливостями. І справа полягає в тому, якою мірою та чи інша людина сприйняла закон і наскільки цей закон перетворився на переконання людей. Тому важливим фактом права є його визнання народом і довіра до цієї системи права. Якщо закон не зустрічає поваги в очах «охоронців оного, то він не має святості в очах народу» (О. С. Пушкін).

Злочин — суспільно небезпечне винне діяння, вчинене суб’єктом злочину, за яке передбачено кримінальну відповідальність.

Злочин — це прояв злої волі і сам по собі є нікчемність, і ця нікчемність є сутністю злочинного діяння.

Але те, що є нікчемним, має, за словами Г. Гегеля, проявити себе як таке, тобто виставити себе як те, що повинно бути покаране. Зло має в самому собі принцип бумеранга: зробив зло — отримуй покарання. Покарання розглядається як власне право злочинця: «Злочинець шанується як розумна істота, і винесена судом санкція висловлює тим самим повагу до злочинця як до особистості, яка вільно обрала форму своєї поведінки у вигляді злочину».

IV. Підсумок уроку

Право — це свого роду павутиння, що обплутує і кожне суспільство, і всі народи світу, хоча різною мірою. Ніяке суспільство, людство загалом не можуть нормально жити і розвиватися поза цими нитками правової системи.

V. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.