Усі уроки до курсу «Філософія». 11 клас

УРОК 17

Роль особистості в історичному процесі

Мета: ознайомити учнів із поняттями «історичний процес», «народ», «натовп», «соціальні групи», «історична особистість»; визначити ступінь впливу народу, соціальної групи і особистості на історичний процес.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

Форма уроку: лекція.

ХІД УРОКУ

I. Організаційний момент уроку

II. Мотивація навчальної діяльності

Бесіда

1. Розкрийте зміст поняття «історичний процес». (Історичний процес — шлях людства з найдавніших часів до сьогодення. Це реальне суспільне життя людей, їхня спільна діяльність, що виявляється у взаємозалежних конкретних подіях.)

2. Що є основою історичного процесу? (Основою історичного процесу є події, тобто ті чи інші явища, що тривають або вже відбулися, факти життя.)

3. Що є суб’єктом і об’єктом історичного процесу? (Об’єктом історичного процесу називають усю історичну дійсність, суспільне життя й діяльність. Суб’єктами історичного процесу називають учасників історичного процесу: індивідів, їхні організації, великих особистостей, соціальні спільноти.)

4. Що є результатом історичної діяльності? (Результатом історичної діяльності є власне історія.)

5. Хто є учасником історичного процесу? (Народ, особистість, люди.)

III. Вивчення нового матеріалу

• Роль особистості в історичному процесі

Історія — це складний і багатогранний процес, що має внутрішню логіку і розвивається на основі своїх іманентних законів. Але разом із тим історія — продукт діяльності людських індивідів, кожен із яких переслідує свої цілі та інтереси. Таким чином, історія являє собою єдність об’єктивного і суб’єктивного, тобто, з одного боку, розвивається вона незалежно від волі і бажань людей, а з другого — вона є їхню історію. Ось чому питання про те, хто все ж таки робить історію, завжди перебувало в центрі уваги філософії історії. Н. К. Михайлівський стверджував, що вирішальна роль в історії належить герою, таким можна вважати «людину, що надихає своїм прикладом масу на добрі або погані, шляхетні або підлі, розумні або безглузді справи». Інший російський філософ — П. Л. Лавров — писав, що історію творять особистості, і вони можуть на свій розсуд повернути її в будь-який бік. При цьому «прогрес людства залежить виключно від особистостей, що критично мислять: без них він, без сумніву, неможливий». Оскільки особистості є головними двигунами людства, то вони і створюють нові моделі суспільства, і реалізують їх на практиці. На них покладаються всі сподівання з розв’язання складних соціальних та економічних завдань. Проте саме їх звинувачували в усьому, якщо суспільство заходило у глухий кут. Народ, у свою чергу, сприймався як безлика маса, готова йти за своїми лідерами (якщо навіть ці лідери були негідними керівниками), а виклад історії обмежувався діяльністю монархів і війнами. Причому з приходом нового суверена історію починали заново переписувати на догоду новим можновладцям. Уся історія зводилась до викладу політичних подій.

Уявлення про те, що саме особистість творить світову історію, базувалися на ідеалістичному розумінні розвитку людського суспільства, згідно з яким, ідеї правлять світом. Але оскільки їх розробляють особистості з критичним мисленням або ті, хто стоїть при владі, то вони й виступають у ролі детермінанти історичного процесу. І справді, на перший погляд здається, що саме особистості, і передусім державні діячі, творять історію, тому що від їхніх дій і вчинків великою мірою залежить її хід. Можна, наприклад, сміливо сказати, що Александр Македонський є засновником могутньої імперії. Не підлягає сумніву й те, що французька імперія початку XIX ст. — дітище Наполеона І, оскільки без нього, мабуть, не було б такої імперії, а якщо б і була, то утворилася б вона іншим шляхом.

Проте ані Александр Македонський, ані Наполеон І не здатні були б створити імперію, якби на той час були відсутні відповідні соціально-економічні та політичні умови. Тому історичні процеси потрібно досліджувати не на рівні видимості, а проникати в їхню сутність, виокремлюючи найважливіше, а також вивчаючи повсякденне життя людей, їхню діяльність, тобто все те, що становить дійсну історію. Це, зокрема, зробив Маркс, який підійшов до вивчення суспільства з матеріалістичних позицій. Він писав, що люди, у першу чергу, повинні їсти, пити, вдягатися, мати дах над головою, а потім займатися філософськими, художніми, релігійними та іншими ідеями й теоріями. Тобто фундаментом суспільства є виробництво матеріальних цінностей. Воно не припиняється ні на мить, а якщо припиниться, то соціум загине. Отже, матеріальне виробництво — база всього історичного процесу і міць будь-якої держави — визначає, насамперед, рівень економічного розвитку суспільства, хоча роль неекономічних факторів теж не можна ігнорувати.

Але хто виробляє матеріальні блага? Хто зводить будинки? Хто випускає машини, верстати, сіє хліб тощо? Звичайно, люди. Вони працюють день у день, створюють суспільне багатство, передають від покоління до покоління засоби виробництва, культуру, традиції, звичаї, моральні норми і принципи, досягнення цивілізації, політичні та соціальні інститути. Кожне наступне покоління спирається на результати праці попередніх генерацій, використовує їх, щось відкидає, щось запозичує, додає до них нові цінності й передає наступному поколінню. Так складається єдиний історичний процес-континуум, тобто те, що має безперервний характер. Цей процес так само природний, але, на відміну від природи, він є результатом свідомої діяльності людей.

Таким чином, не особистість, не герой, не суверен, а народ творить історію.

Традиційно, говорячи про видатних особистостей, мають на увазі політичних і державних діячів (царів, імператорів, вождів) або полководців. Однак це надто однобічний підхід для визначення поняття «видатна особистість» в історії. Ці люди внаслідок свого соціального становища мали можливість приймати доленосні рішення, суттєво впливати на хід історії, політику держави і тому, природно, вони потрапляють під визначення поняття видатної особистості. Але такими особистостями були й учені, які відіграли виняткову роль у науці (Ньютон, Ейнштейн, Гегель, Ломоносов, Маркс і багато інших), діячі літератури і мистецтва. Пушкін, наприклад, є видатною особистістю, бо, хоча не обіймав вищих державних постів, але був, за висловом Горького, початком усіх початків, творцем російської літературної мови. Хто може заперечувати, що видатний композитор усіх часів Моцарт був видатною особистістю? Видатними особистостями є спортсмени, які зробили значний внесок у розвиток спорту. Отже, поняття «видатна особистість» слід тлумачити дещо ширше. Спробуймо з’ясувати, кого вважати великою історичною особистістю і які для цього потрібні об’єктивні критерії.

Гегель називає видатних людей героями, бо вони, на його думку, з’являються вчасно, коли дозрівають необхідні умови для прийняття рішучих дій, що мають усесвітньо-історичне значення. Разом із тим вони мають блискучий розум і розуміють те, що потрібно в певний момент суспільству, ставлять за мету те, чого вимагає історія. Вони краще розуміють суть справи, ніж усі інші люди. Таким чином, із точки зору Гегеля, поява видатних людей на історичній арені необхідна й неминуча, тому що подальший прогрес суспільства стає неможливим через накопичення суперечностей між старим і новим. Видатна людина розв’язує ці суперечності й рятує всіх від загибелі. Гегель зазначає, що коли мета досягається, то великі люди «відпадають як лушпиння від зерна. Вони рано помирають, як Александр, їх убивають, як Цезаря, або засилають, як Наполеона, на острів св. Єлени».

Гегель категорично виступає проти психологічного аналізу діяльності великих людей, проти того, щоб виявляти внутрішні мотиви їхніх учинків. Він критикує тих дослідників, які пояснюють дії видатних особистостей їхніми людськими якостями. Так, багато хто стверджував, що в Александра Македонського була пристрасть до завоювань, прагнення захопити владу будь-якою ціною і тому він захопив частину Греції, а потім і Азії.

Проте не можна всю історію зводити лише до «залізної» необхідності й ігнорувати роль випадковості в історії або ж особистих рис видатних людей. Тут доцільно пригадати К. Маркса: «Творити світову історію було б, звичайно, дуже зручно, якби боротьба відбувалась лише за умови непогрішно-сприятливих шансів. З іншого боку, історія мала б дуже містичний характер, якби «випадковості» не відігравали жодної ролі. Ці випадковості стають зазвичай складовою частиною в загальному ході розвитку. Але прискорення й уповільнення значною мірою залежить від цих “випадків”, серед яких фігурує і такий “випадок”, як характер людей, що спочатку очолюють рух». Особливо велику роль відіграє характер особистості у критичні періоди історії. У війні, наприклад, від полководця потрібні рішучість, сміливість, уміння швидко оцінити ситуацію, оперативно розробити план військових дій. Адже від цього може залежати доля бою, врешті-решт, доля армії і держави. Серед істориків і досі точаться дискусії щодо того, як би склався перебіг військових подій під час битви при Ватерлоо, якби Наполеон почувався добре.

Великі люди здійснюють вчинки історичного значення. Вони вносять істотні зміни в усі сфери суспільного життя, що стосуються всіх верств суспільства. Тому, природно, не всі задоволені їхньою діяльністю, адже багато кого з них приносять у жертву в ім’я загальних цілей. Виникає спокуса морального засудження дій великих людей. Гегель вважає, що такого роду засудження недоречні, тому що політичні вчинки засуджуваних мають об’єктивний характер, сприяють прогресу людського суспільства і заради цього доводиться жертвувати інтересами окремих осіб.

Карл Ясперс вважав, що видатною особистістю є та, «яка відчуває свою відповідальність за свободу інших». Державний діяч, стверджує німецький філософ, що позбавляє свободи інших, не є видатною особистістю. Цезар, на думку Ясперса, не є видатною людиною, оскільки ліквідував республіку і встановив диктатуру. Якщо виходити з цієї точки зору, то жоден диктатор не може вважатися великою людиною, бо він завжди обмежує свободу в ім’я досягнення спільних цілей. Проте видатними виявляться слабкодухі й нерішучі суверени, що призводять державу або до кризи, або до повного краху. Парадокс історії полягає в тому, що за часів перебування при владі диктаторів держава зазвичай досягає значних економічних і політичних успіхів.

Дрібний політик використовує ситуацію, що склалася, на свою користь і нічого не робить для людей. Видатний же політик за таких обставин знаходить рішення, яке підносить людину, робить її вільною.

Тож існують різні відповіді на питання про те, кого вважати великою особистістю. Дехто більше уваги приділяє історичній необхідності та виконанню завдань усесвітньої ваги, інші — врахуванню громадських інтересів, треті — реалізації свободи. Усі точки зору анітрохи не суперечать одна одній за умови, якщо їх розглядати не абстрактно, а в конкретно-історичній ситуації.

Слід наголосити, що видатними людьми не народжуються. Ними стають, як справедливо зазначав Г. Плеханов, за певних історичних умов. Пушкін не став би Пушкіним, якщо б він виховувався в глухому селі в родині неписьменного і темного селянина. Моцарт не став би Моцартом, якби не народився в сім’ї музиканта й не отримав блискучої музичної освіти.

Скільки видатних особистостей породила, наприклад, епоха Відродження! Але це було не випадково, а неминуче, бо вона вимагала титанів і породила титанів. Наполеон став великим саме тому, що Франція наприкінці XVIII ст. посіла провідне становище в духовному і політичному житті Європи, яке їй забезпечила революція 1789-1794 років. Петро І став великим, тому що Росія початку XVIII ст. вимагала великих реформ, які дозволили їй посісти провідні позиції в галузі науки, військової справи і т. ін.

Але, щоб стати великою особистістю, зрозуміло, лише історичних умов недостатньо. Сама людина повинна мати геніальний розум, видатні риси, необхідні для виконання великих, важких і відповідальних завдань. Вона повинна бути освіченою, рішучою, сміливою, твердою, принциповою, бути на голову вищою за своє оточення, не боятися ризикувати і брати на себе відповідальність за прийняті рішення й доводити їх до кінця. Її діяльність повинна мати конструктивний, а не деструктивний характер. Видатна людина повинна уникати популізму, тобто за будь-яку ціну подобатися всім і тим самим заробляти дешевий авторитет. Така людина не може стати великою особистістю, якщо навіть наявні відповідні історичні умови і вона опинилася на чолі процесу. Навпаки, бездарний керівник може все знищити, розвалити і залишити народ у злиднях.

«Бонапарт великий не своїми словами, промовами і писаннями, не любов’ю до свободи, про яку він завжди дбав дуже мало і яку навіть і не думав відстоювати; він великий тим, що створив могутню державу, закони якої були запозичені багатьма країнами, судові палати, школи, потужну, дієву й розумну систему керування, від якої ми не відмовилися й донині; він великий тим, що відродив, просвітив й упорядкував Італію; він великий тим, що вивів Францію зі стану хаосу і повернув її до порядку, тим, що відновив вівтарі, приборкав скажених демагогів... великий тим, що уславив своє ім’я і серед диких, і серед цивілізованих народів, тим, що перевершив усіх завойовників, яких знало людство, насамперед, тим, що десять років поспіль творив чудеса».

Роль особистості в історії залежить не тільки від історичних обставин, що склалися, але й від того, яке політичне і соціальне становище вона посідає в суспільстві. Чим вищим є це становище, тим вищою є роль особистості, бо тим більше можливостей у неї впливати на хід подій. Якби Петро І не був царем Росії, то він, звичайно, не зміг би так суттєво вплинути на її долю.

Ми зосередили свою увагу передусім на державних діячах. Але неабиякий внесок у розвиток історичного процесу зробили геніальні і винятково талановиті особистості, які творили і творять духовні цінності у сфері науки, техніки, філософії, літератури, мистецтва, релігійної думки і справи. Людство завжди буде шанувати імена Геракліта і Демокрита, Платона і Арістотеля, Леонардо да Вінчі та Рафаеля, Коперника і Ньютона, Ломоносова, Менделєєва й Ейнштейна, Шекспіра і Гете, Пушкіна і Лєрмонтова, Достоєвського і Толстого, Бетховена, Моцарта і Чайковського та багатьох інших. Їхня творчість залишила глибокий слід в історії світової культури.

Щоб щось створити, говорив Й. В. Гете, треба чимось бути. Щоб бути видатним, потрібно зробити щось видатне, точніше кажучи, потрібно вміти робити велике. Ніхто не знає, як люди стають великими. Велич людини визначається і природженими задатками, і набутими якостями розуму й характеру, і обставинами. Геніальність нерозлучна з героїзмом. Герої протиставляють свої нові принципи життя старим звичаям і настановам. Як руйнівники старого, вони оголошуються злочинцями і гинуть в ім’я нових ідей.

Презентація

Виступ учнів із презентацією «Роль особистості в історії».

IV. Підсумок уроку

Бесіда

1. Які основні чинники впливу особистості на історичний процес ви можете назвати?

2. У яких історичних подіях ви бачите зростання ролі суб’єктивного чинника в історії?

3. Чи є сенс історичного розвитку?

4. У чому ви бачите плюси і мінуси історичного прогресу?

5. Якими є можливі майбутні шляхи історичного розвитку людства?

6. Чим поняття «народ» відрізняється від поняття «нація»?

7. Яким чином індивідуальні якості вождя впливають на хід історії?

8. Наведіть приклади видатних особистостей. Свою відповідь аргументуйте.

V. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника.